Перемога Помаранчевої революції пробудила і в нас, українцях із-за історичних обставин проживаючих поза політичними межами України, нову надію. Надію на те, що врешті наближиться до завершення процес впорядковування ураїнського духовного простору, з якого викинені будуть чужі символі та свята, а привернені національні герої і творці культури, що знищені будуть руйнівні для національного зростання міфи.
Одним з таких міфів було плекане протягом багатьох післявоєнних десятиріч переконання про Буг як кордон відділяючий Україну від зовнішнього світу. Але ж історія показує нам зовсім інший образ цієї ріки. Її течія сторіччями була комунікаційним шляхом, ниткою, на яку нанизувалися землі на обох його берегах, на яких жили ті ж самі русини-українці – Галичина з Белзчиною, Волинь з Холмщиною, Берестейщина з Підляшшям. Персональним втіленням соборності цих земель була особа князя і короля Данила, адже без згадки про його і його нащадків не можлива історія як Володимира Волинського, Галича і Львова, так і Ярослава, Перемишля, Холма, Берестя та Дорогичина.
(на фото Холмський собор)
На жаль, в історії не лише прямі шляхи та дороги, але й бездоріжжя та манівці, блукати котрими прийшлося й націям-сусідам - українцям та полякам. І коли в початках ХХ сторіччя настав час відбудови "національних господарств" показалося, що немає між ними необхідної запоруки доброго сусідства – загальновизаної межі, а Україна й Польща, як сіамські сестри, зрощені цими пограничними землями, які політичні еліти обох націй вважали своїми. Спроби їхнього розділення показалися не прецизійною хірургічною операцією, а звичайним різанням по живому солдатським багнетом і рубанням кістяка сокирою...
Вкінці, за участю чужих сил, проведено державний кордон й етнічно зачищено пограничні території. Потерпілим від цього українцям і полякам залишився біль й почуття кривди та втрати - перші сумують за забужанськими "етнічними землями" та "княжими столицями", другі за "польськістю Львова" та взагалі за "кресами", які в пам'яті набирають обрисів молоком і медом пливучої аркадії. Але ж як довго можна жити роздумами про те скільки хто кому поля приорав та пізніше, при з'ясовуванні справи, зубів вибив - рікою сліз на певно ж не допливемо в майбутнє, ані зачерпнутою з неї водою не підлиємо дерев в саді сьогодення - всохнуть...
Тому, хоч думаючи про Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя - землі, які після 1944 року стали "Закерзонням" (хоч... саме через це вони вже зараз "в Європі"), не можна забути про сум, то все ж таки треба шукати краси. Наші предки з незапам'ятних часів будували свої оселі для мирного життя, твердині для захисту під час воєнних лихоліть та церкви для молитви Богові. І протягом тисячоліття створили вони тут красу, яка хоч і понівечена часом, збереглася в неповторних обрисах вцілілих ще дерев'яних церков та придорожніх капличок і хрестів, в кам'яних пам'ятниках на могилах предків, в прикрасах сільських хат та в самому краєвиді, вписаному в людські душі й відображеному в творах рук та умів чергових поколінь.
І ця краса щоденно звучить в Україні - в музиці національного гімну, автор якої, Михайло Вербицький (1815-1870), народився в лемківському селі Улюч та спочив на вічність у надсянських Млинах (неподалік від Ярослава, города заснованого великим київським князем, якого нащадки нарекли Мудрим). Звучить ця краса в незабутніх віршах іншого сина Лемківщини, Богдана Ігоря Антонича (1909-1937), найвидатнішого після Івана Франка поета Галичини; відчуємо її врешті в творах цих всіх письменників та мистців України, яких родове коріння виростає зі схилів Бескидських гір та нив Перемищини, Холмщини та Підляшшя.
Хранителями та співтворцями цієї краси стараємося бути й ми, українці, які всупереч нищівним вихрам минулого втрималися тут, на батьківській землі та не забули пам'яті роду. В кількох десятках церков і сьогодні відбуваються відправи у східному обряді, в школах відбувається навчання української мови, діють суспільно-культурні організації (Об'єднання українців у Польщі, Об'єднання Лемків, Союз українців Підляшшя тощо), виходить преса, діють самодіяльні хори та колективи, працюють мистці та письменники.
Щороку від Лемківщини по Підляшшя відбувається цілий ряд імпрез – "Лемківська Ватра" (Ждиня, Лемківщина), "На Івана на Русаля" (Зиндранова, Лемківщина), "На Івана на Купала" (Дубичі Церковні, Підляшшя) та "Ніч Купали" (Посада Риботицька (Надсяння), Польсько-українські музичні зустрічі (Черемуха, Підляшшя), Фестиваль української культури "Підляська осінь" (Більськ, Підляшшя) тощо. Кожного року на ці культурні заходи організатори запрошують також виконавців з різних регіонів України. Окреме місце в культурному краєвиді займають музеї просто неба з пам'ятками української народної архітектури, організовані як державою (як в Сяноку, де презентована є архітектура лемків, бойків та долинян) та виниклі з приватної ініціативи – в Зиндранові (Лемківщина), Голі (Південне Підляшшя) чи Біловежі (Північне Підляшшя).
Отже, навіть ця невеличка жменька фактів та імен показує, що Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя, незалежно від ліній сучасних політичних кордонів, є невід'ємною частиною українського національного простору – тут народилися люди й відбувалися події, без яких українська історія та культура були б набагато бідніші. Зрештою і досі українство тут це не лише минуле, але й живий, творчий потенціал, котрий можна використати в інтересі України та українсько-польського порозуміння та сусідства. Тому нашим натуральним прагненням є, щоб в календарій подій передбачених в рамках "Року України у Польщі" вписати також заходи, які б ширше показали постійну присутність українських акцентів в історичному та культурному краєвиди сучасної Польщі. Першим і дуже знаковим заходом цього роду може бути відкриття каплиці-пантеону над могилою Михайла Вербицького в Млинах, побудованої з ініціативи Львівської облдержадміністрації, науково-культурних, мистецьких об'єднань і товариств Галичини та за сприяння органів державної влади і місцевого самоврядування Підкарпатського воєводства Польщі.
Зрозуміло, що така подія не могла б відбутися без присутності перших осіб обох держав. Для Президента України не була б це перша зустріч з українськими місцями Підкарпатського регіону, адже ще у вересні 2003 року, під час чергового Польсько-українського форуму в Криниці народний депутат Віктор Ющенко покладав квіти на могилі всесвітньовідомого лемка, маляра-примітивіста Никифора Криницького (Епіфана Дровняка) та зустрічався з представниками Об'єднання українців у Польщі та Об'єднання лемків. Тому й легко мені уявити Президента Ющенка не лише як покладає квіти на могилі о. Михайла Вербицького, але і як оглядає Холмську гору, де спочиває прах короля Данила та залишки городища в Дорогичині (де цей же Данило прийняв королівський вінець), згодом молиться поміж хрестів Святої Гори Грабарки на Підляшші, а на завершення наповненого враженнями дня заспівує з підляшанами при вогнищі палаючому на поляні серед Біловезької пущі.
Хочеться тут пригадати і слова сказані нинішнім Президентом під час минулорічних урочистей в Батурині: "хто забуває власну історію, не має нормального майбутнього". Справді - в майбутнє ідемо саме по слідах минулого й лише від нас залежить, чи буде це впевнений марш слідами предків, чи, може, будемо тинятися навмання оббиваючи стопи об каміння на чужому полі, а голови об пам'ятники не своїх героїв. Після десятиріч поневолення чужими й дошкульних ран вчинених собі навзаєм, польсько-українські відносини повернули до стану натурального, коли розподілено "моє" від "твого", а поле боротьби перетворено в, надіюся, будівельний майдан добросусідського майбутнього.
На обох боках міждержавного кордону, проведеного орієнтовно за лінією накресленою у 1920 році англійським міністром Керзоном, залилися сліди минулого: польського в Україні й українського у Польщі. І зараз цей вцілілий історично-культурний багаж має стати взаємним вічним депозитом, про який обидві нації й держави повинні дбати як про своє власне духовне багатство - щоб врешті мати нормальне майбутнє.
Юрій ГАВРИЛЮК Головний редактор Українського часопису Підляшшя "Над Бугом і Нарвою" Член Національної спільки письменників України м. Більськ на Підляшші, Польща, 25.02.2005 р. http://free.ngo.pl/nadbuhom E-mail: nadbuhom@free.ngo.pl
Я вам хочу сказать шановни други, что в те же самые годы, как ни страно даже в России от голода умирали люди, тысячами, сотнями тысяч. А моя бабушка. которая жила в те годы на Ставрополье (на Ставрополье - все так говорят до сих пор, и я не вижу ничего...››› Мыкола| 01.12.2008, 16:05
Згоден із "А нынешние либералы демократы не несут ответсвенности за алкоголизм, наркоманию..."
...››› wlodko| 30.11.2008, 17:04
Цікаво, чого цей американський індианець придумав для українців вислів "голодомор" та переймаєтся їхньою справою, а ні пари з вуст про поголовне і планомірне знищення геть під чисто всі коренні індианські племена!?
Хто заказував і щиро розплачувався...››› alim| 22.11.2008, 22:47
Важко говорити про Геноцид. Очі наповнююються слізьми, коли уявляєш жахливі події 1932-33 років. Дякуючи Джеймсу Мейсу світ дізнався про наше ГОРЕ. Вічна йому пам"ять
...››› Ольга| 22.11.2008, 10:07
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
