Про те, скільки радості й тепла приносять у наш дім веселі чотириногі друзі, написано чимало. Залишаючи за дужками прописні істини про корисність дружби з братами нашими меншими, ми хочемо поговорити про психологічні аспекти прив’язаності до тварин. Практичним психологам доводиться спостерігати, як кіт або собака може стати справжнім членом сім’ї і відповідно повноцінним суб’єктом внутрішньосімейних стосунків.
У наш час психолог, розпитуючи пацієнта, котрий прийшов на прийом, про сім’ю, змушений не лише поцікавитися тим, чи є вдома тварини, а й з’ясувати, чи не прирівняні вони у правах до інших членів сім’ї. Частими є випадки, коли саме тварини опиняються у центрі сімейних драм і непорозумінь, напружених стосунків, складнощів у взаєминах із оточуючими.
Проблема ролі тварин у сім’ї — суто міська. У сільській місцевості ставлення до них переважно утилітарне і відповідно здоровіше: собака потрібен, аби стерегти господарство, кіт — аби ловити мишей. І якщо домашня тварина не виконує свої функції, її просто позбавляються. Існує також певний кодекс честі — якщо пес, наприклад, патрає сусідських курок, а кіт здійснює злодійські набіги, хазяїн зобов’язаний таку тварину знищити. Жорстоко? А хіба не жорстоко зарізати кабанчика, якого годуєш щодня, доглядаєш за ним, знаєш його характер, звички, щоденний настрій? Ми у переважній більшості дуже далекі від вегетаріанства, та при цьому сповідуємо подвійні стандарти: вбивство одних тварин сприймаємо як норму, вбивство інших розглядаємо ледь не як злочин. Незайвим при цьому буде пам’ятати, що собак спокійнісінько їдять корейці, а котів — китайці. Тоді як у нас простежуються досить нездорові тенденції і випадки патологічної прив’язаності саме до цих тварин (власники хом’ячків, папужок, крокодилів і удавів можуть нашу статтю не читати).
Та спочатку проаналізуємо мотиви, з яких міський житель заводить кота або собаку. Відповідь найчастіше проста: «Я люблю тварин». Та існують і підсвідомі причини, з яких приводять у свій дім і впускають до себе в душу симпатичне звірятко. Іноді людина від народження пам’ятає поруч із собою собаку або кота, яких може сприймати як символ затишку та захищеності. І якщо батьківська сім’я була благополучною і в ній не було нездорового культу тварин, таке прагнення — не більш як данина традиції, і особливої загрози сімейному добробуту не становить.
Погано, якщо тварину заводять замість когось — замість друга, чоловіка або дружини, замість дитини або ще однієї дитини. В людині від природи закладений потужний інстинкт любити і бути улюбленим, про когось піклуватися. Та реалізація цього здорового прагнення поєднується з непростими пошуками, тяжкою працею, самопожертвою, необхідністю відповідати чиїмось чеканням, виробленням у собі вміння знаходити спільну мову з оточуючими. І водночас існує легкий, достатньо комфортний шлях здобути любов милої істоти, якій можна дарувати турботу, не перевантажуючись при цьому ні фізично, ні душевно. Внаслідок цього в людини може з’явитися відчуття виконаного обов’язку та реалізації свого призначення. Інстинкт обдурено, душевну рівновагу відновлено — здавалося б, що в цьому поганого? Що ж, можливий і такий шлях, але чи є повноцінним життя такої людини? Чи розуміє вона, чого позбавила себе й оточуючих, сфокусувавши свої найкращі душевні якості на тварині? Можливо, така ж самотня душа страждає зовсім поряд і прагне саме її уваги й любові? А можливо, обділеними залишаються близькі рідні люди?
Дуже часто поява тварини в домі — це спосіб уникнення відповідальності та серйозніших зобов’язань. Для наочності наведемо кілька життєвих історій.
Одночасно з народженням дитини новоспечений батько «раптово» заводить собаку і з завидною старанністю за нею доглядає — сам годує, вигулює, возить по ветеринарах, вивчає спеціальну літературу.
Дорослий син, від якого літні батьки чекають регулярної допомоги по господарству (живуть у передмісті у приватному будинку), заводить кількох собак і кота і відповідно приїздить до батьків лише на кілька годин між вигулами собак.
Мати, знаючи, що її донька вагітна (живуть окремо), заводить відразу двох собак і потім не має можливості не лише приїздити доглядати за онуком, а й брати його до себе.
Це вже не любов до тварин, а засіб утекти від проблем.
Звісно, тварин треба любити, але не більше за людей і не замість людей. І все-таки доводиться спостерігати тенденції до зрушення шкали цінностей у бік «олюднення» тварин, що неминуче позначається на сімейних стосунках. Так, одна дама прийшла до психолога зі скаргами на проблеми з дитиною: росте егоїстом, ледарем, через свою жадібність не вміє спілкуватися з іншими дітьми. «От думаємо, може, завести ще одну дитину або собаку», — ділилася вона сумнівами. Вже сама постановка питання свідчить про стереотип, що досить міцно утвердився у свідомості багатьох — «тварина замість дитини». Довелося пояснювати, що спілкування з тваринами не може бути ліками від егоїзму і не передбачає вироблення умінь ділитися, поступатися, домовлятися. Діти, на жаль, занадто часто ставляться до тварини як до живої іграшки, а тягар турбот лягає на мамині плечі.
Якщо в домі собака грає роль повноправного члена сім’ї (коти все-таки рідше удостоюються такої честі), малюк звикне бачити тварину рівною собі істотою, і в нього може виникнути до неї почуття ревнощів. Довелося спостерігати, як діти брутально поводилися із домашнім собакою. Причину такого поводження вони сформулювали дуже чітко: «Бабуся її любить більше, ніж нас».
Уявіть собі картину: тато або мама повертаються з роботи, назустріч одночасно вибігають пес і дитина. Змученому за день батьку потрібна розрядка — він ніжно тріпоче песика за вуха і каже йому ласкаве слово. А от дитині можуть дістатися неприємні запитання: «Які оцінки зі школи принесла?»; «Чому сорочка зі штанів стирчить?»; «Звідкіля синці — знову побився?»; «Ти чого така розмальована?» Дитина може дійти висновку, що її цінують менше і що вона недостатньо гарна, щоб її любили так само, як Рекса або Джоя. А якщо перше запитання буде: «Ти його годувала?» або «Собаку вигулював?» — то це взагалі катастрофа: дитина гостро відчуває свою вторинність, у неї зароджуються сумніви у власній значущості.
Якщо собака відіграє роль «кумира сім’ї», можливі дуже непривабливі ситуації. Так, на прийом до психолога прийшла у стресовому стані бабуся, котру вдома покусав собака. Вражена вона була не так самою подією, як тим, що вона ж виявилося в очах сім’ї винною — не врахувала «настрою» загального улюбленця. Вся увага була сфокусована на песику: «він так переживає, він усе розуміє». А бабусі відмовили в елементарному співчутті. (Про те, як небезпечно тримати в сім’ї пса, який бодай раз когось покусав, нехай пишуть хірурги; їм також залишимо моторошні подробиці про величезну кількість скалічених і загиблих від собачих зубів.) Які висновки зробить із цієї ситуації дитина? Собака не просто головніший за бабусю, він головніший за людину.
Така фетишизація тварин і взагалі призводить до патологічних випадків. Картини утримання людьми непомірної кількості котів або собак (а іноді і тих, і інших) змушують здригатися і бити на сполох. Почастішали випадки, коли тварини просто-таки зводять своїх власників у могилу. Довелося спостерігати, як фактично від голоду загинули матір і донька. Вони просто не в змозі були прогодувати більш як десяток собак, що жили у їхньому будинку. Донька не могла піти на роботу, оскільки мати була не здатна впоратися з цією зграєю. Жили на пенсію матері, відмовляючи собі в усьому заради тварин. Спочатку від виснаження померла мати, а незабаром і дочка.
Ми б не писали про такий, на перший погляд, винятковий випадок, якби все частіше не доводилося спостерігати, як заради тварин відмовляють найближчим людям у зайвому шматку хліба (або склянці соку, не важливо), у відпочинку, в нормальних умовах проживання, а найголовніше — в увазі та любові.
У групу ризику в плані патологічної прив’язаності до тварин входять бездітні пари та неповні сім’ї (найчастіше «мати — син», «мати — дочка»), самотні люди похилого віку. Та визначальними є не обставини, що склалися, а ціла низка психологічних передумов: невміння ладнати з оточуючими, душевна глухота, наявність цілої низки комплексів. Особливу небезпеку становлять сім’ї, об’єднані негативними енергіями. У таких сім’ях завжди «дружать проти когось», основними темами для розмов є обговорення й осуд навколишніх. Теза — «всі погані, лише ми добрі» призводить до певної ізоляції, емоційного вакууму, який так легко заповнити хвостатими улюбленцями.
Межа між «любити тварин» і «любити тварин більше за людей» є дуже тонкою. Зрушення у свідомості поступово й непомітно призводять до деформації особистості аж до повного її переродження. І згодом людина може почати жити не серед людей, а у «світі тварин». Стурбована клієнтка радилася з психологом: «Із моєю сестрою щось відбувається. Їй уже 35, а вона повністю захоплена своїми собаками. Гуляли нещодавно з нею у парку, навколо люди, діти, мужики зрештою, а вона каже: «Подивися, як гарно виглядає цей рудий собака на тлі осіннього лісу...». А одна любителька котів вимовила таку фразу: «Людина завжди може собі допомогти, а тварин так шкода, так шкода...». У свідомості таких любителів тварин уже немає місця жалю та співчуттю до людей. Вони можуть довго розмірковувати про те, як мучитимуться «бідні котики» від операцій із стерилізації, і водночас байдуже навантажувати піклування про все зростаючу котячу «череду» на безмовних членів сім’ї.
Спілкування із тваринами — це сурогат сімейних стосунків, приємний і легкозасвоюваний. Тварин легко любити і легко бути їхніми улюбленцями. Стосунки з ними прості й передбачувані. Проте, спілкуючись переважно з тваринами, можна поступово розучитися ладнати з людьми, більше того — можна стати «не зовсім людиною». У тварини має бути своє місце в сім’ї і свій маленький куточок у душі, вона може бути поряд із людиною, але тільки поряд і не більше.
Вам двом моральним уродам, а саме Марії Кириленко та Ганні Луценко наперно пяні підлітки морду не били в підїзді, і мабуть не гвалтували, як би б побили то б в ваших безмозглих мозгах стало б зрозуміло, що перше ніж поширювати по сторінках газет таку несинітницю, варто зрозуміти, що в сімї де не піклуються з любовю про тварину, дитина там виростає вандалом зі збоченими інстинктами, насильником з недостатнім інтелектом, вона нехоче жити, а хоче вмерти і тому починає пиячити та підсвідомо мстити за наплювательське ставлення до тварини.
Кому ви служете, ми психологи з непоганим життевим досвідом і вбачаємо взаємозвязок цієї статтї із посиленням в нашого народу вживання алкоголю, який йде від тієї жорстокості яку ви так тонко пропогуєте.
Краще напишіть правду - не піклуйтесь про домашніх тварин, а вживайте алкоголь, тому що алкогольні компанії нам гарно заплатили за цю статтю.
За цю статтю ми підем до Церкви і будемо постійно молитись Богу щоб він вас страшно покарав, наславна вас тяжкі хвороби, бо жалю до таких виродків в нас не має.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
