10. 06. 05, Радіо Ера-FM, програма Критика культури
Михайло БРИНИХ: Сьогодні ми поговоримо про найдорожче, що в нас є, тобто про дітей, чим їх обносять люди, яким належить дбати про найменших наших громадян. Отже тема нашої сьогоднішньої розмови це найбільші, найпарадоксальніші, найабсурдніші проблеми дитячого книговидання в Україні. Гості студії це президент Львівського форуму видавців Олександра КОВАЛЬ і письменниця, головний редактор журналу „Соняшник” Леся ВОРОНІНА. Ми проводимо традиційне рейтингове опитування, питання, як завжди, просте і риторичне і звучить воно так: чи задоволені ви якістю дитячих українських книжок? Почнемо ми з формулювання загального кола проблем. Очевидно, що більшість з них в цілому поширюється і на дитячий і на дорослий сектор, але от наприклад, вдамося до буквальної цитати. В одному з інтерв’ю директор Вінницького видавництва „Тезис” Володимир Брискин акцентує на таких речах, як антиринкова система державної підтримки видавництв і бібліотек, неможливість позики у фінансових установах, неефективність таких структур, як книжкова палата і асоціація видавців, грабіжницькі тарифи „Укрпошти”, державне нехтування українською мовою. Перелік трохи довгіше, але я таке найважливіше виокремив. Залишається тільки додати, що виробництво дитячої книжки є ще істотно дорожче, ніж дорослої. Відповідно хотілося б насамперед поцікавитися у наших гостей, про які з цих проблем варто кричати насамперед, які з них є настільки невідкладними вже сьогодні, що завтра можуть реально зашкодити виданню української книжки у нас в Україні?
Олександра КОВАЛЬ: Я думаю, що всі вони вартують нашої великої уваги, але в першу чергу треба все-таки говорити про брак суспільного інтересу до цієї проблеми. Адже проблемами дитячого книговидання повинні опікуватися і кричати про це насамперед не видавці і не автори дитячих книжок, а все-таки батьки, діти яких виростають без книжок і дебіліють через це.
Михайло БРИНИХ: Тобто на вашу думку, я так розумію, батькам абсолютно байдуже, якою мовою буде книжка і взагалі до дитячої книжки руки доходять в останню чергу?
Олександра КОВАЛЬ: Так видається. Михайло БРИНИХ: А от наскільки за досвідом журналу „Соняшник” ця теза справедлива у нашому суспільстві?
Леся ВОРОНІНА: За досвідом журналу „Соняшник” я як раз можу сказати, що ця теза несправедлива. Можливо нам щастить. У нас розумні діти і при тому розумні батьки. Не знаю, хто на кого більше впливає, але батьки, які хочуть, щоб дитина читала розумні і гарні, живі нормальні речі, і при тому дуже цікавляться книжками. Я запам’ятала, ну може ви будете сміятися, одна дитина нам прислала листа. Ми розігравали дуже гарні книжки одного видавництва, і дитина написала: Мені тепер 12 років, але я збираю бібліотеку. Коли я виросту і народжу діточок, то в них буде гарна бібліотека, бо я дуже їх люблю”. Ви можете подумати, що її навчили, але напевно в тої хаті була гарна бібліотека. Потім мене страшенно дивували діти, які приїжджали з провінції, якісь інтелігентні, цікаві і повноцінні люди. От припустимо, у нас був хлопець з Прилук, це було вже роки чотири тому, він був лауреатом „Соняшника”, і приїхала сім’я. Було видно, що вони живуть дуже бідно, але вони говорили про книжки і орієнтувалися от у цьому книжковому дитячому світі просто прекрасно. Це не були вчителі, це були мешканці такого маленького містечка.
Михайло БРИНИХ: Цікаво було б почути, наскільки, за вашим досвідом, різниться видання дитячого журналу - все-таки „Соняшник” це видання з традицією, з певною звичкою, що дуже суттєво, як на мене, і інерцією споживання цього продукту - і з іншого боку видання книжок, набагато різикованіша царина. Чи для вас нема істотної розбіжності в тих проблемах, які стосуються видання журналів і книжок?
Леся ВОРОНІНА: Істотні розбіжності є, але все абсолютно навпаки. Книжка не старішає так швидко, як журнал. Журнал без державної підтримки, або без дуже могутнього багатого інвестора, старішає протягом одного місяця. Через місяць його продати неможливо, його можна тільки подарувати, що ми і робимо з радістю. Якщо немає грошей на рекламу, видання має бути дуже динамічним і мусить весь час вкладати гроші в цю рекламу. Книжка ж може, на прикладі нашого тепер вже одіозного забронзовілого Івана Малковича, книжка може видаватися і перевидаватися. Це я кажу з іронією і жартома, але подивіться, скільки років Іван з величезним успіхом перевидає ту ж саму „Абетку” і ті книжки, в які він вклав одного разу гроші, на які тепер можна розкручувати, і оце є інерцією. Я дуже рада, що в нас є такого рівню книжки.
Михайло БРИНИХ: Пані Леся Коваль говорила про певні проблеми з суспільством, яке позбулося звички купувати книжки українською мовою. Я тут хочу дозволити собі таку репліку. Нещодавно, власно у вівторок, я був на презентації телеканалу „Культура” і там виступав відомий усім чиновник Іван Сергійович Чиж, який урочисто розповідав, як розвивається, квітне і буяє наше книговидання. Видавців в залі не було, відповідно йому ніхто не заперечував, і цей спіч такий пафосний просто всіх розвеселив в тому сенсі, що виявляється, у нас все чудово в книговиданні. Зокрема, я для себе таку цифру з його промови виокремив, яка начебто дає підстави тішитися і взагалі вважати, що проблем ніяких немає. Це цифра така: 15 тисяч назв минулого року, з яких 60% україномовні видання. Мовляв, за цим показником ми істотно випередили всі минулі роки, більше того, випередили і світлі радянські часи, коли в нас на душу населення найбільш видавалося книжок. Я би хотів, аби паня Леся прокоментувала таку оптимістичну заяву.
Олександра КОВАЛЬ: Так, звичайно напевно це є більш, ніж було в минулі роки, але якщо врахувати, що в США в минулому 2004 році було видано 184 тисячі назв книжок, то просто це, як казали в попередній передачі, „нижче рівня каналізації”. Але звичайно ми ніколи не наздоженемо Америку. Нам треба орієнтуватися на якісь наші стандарти. І можливо цифра в 15 тисяч теж виглядала би добре, якби це були справді книжки, за якими шукають і питають люди, а не книжки, які нікому не відомі, яких ніде нема і про які просто мало хто знає. 15 тисяч - це така досить добра цифра, але знову ж таки, все залежить від того, який асортимент, яка номенклатура цих книжок, і де вони потім поділися.
Михайло БРИНИХ: Зрозуміло, що там все береться докупи - і підручники, і якісь довідники, інші практичні вжиткові видання.
Олександра КОВАЛЬ: Для якогось внутрішнього користування певних інститутів - є ще така категорія.
Михайло БРИНИХ: Так. Хотілось би також поцікавитися, чи задоволені ви бодай якщо брати в контексті цього п’ятнадцятитисячного показника, кількістю українських назв дитячих книжок і їхньою якістю, звичайно? Наскільки дитячий сектор цього ринку на тлі інших секторів виглядає успішно?
Олександра КОВАЛЬ: Ні, тут власно треба порівнювати як раз не з іншими секторами, тому що як порівняти дитячі книжки для дітей віком від нуля до трьох років, скажімо, з книжками для вивчення політекономії, чи якихось інших суспільних дисциплін, яких є переважна більшість, до речі, власне суспільні науки становлять левову частку у цих 15 тисячах. Якщо ж аналізувати якість цих видань, то звичайно вона є дуже різна. В останні роки з’явилося кілька видавництв, які розвиваються динамічно, які дбають про якість своїх книжок, але теж не можу сказати, що вони можуть задовольнити весь попит всіх верств населення України, всіх соціальних груп, тому що видають книжки переважно високої вартості, вище середньої. Натомість є ряд видавництв, які практикують переклади з російської мови, видають по-українські, начебто по-українські, і очевидно, що це книжки теж, які могли б бути і кращими.
Леся ВОРОНІНА: Комп’ютерні переклади зазвичай.
Олександра КОВАЛЬ: А загалом кількість українських дитячих книжок десь 500 назв на рік. Це дуже мало.
Михайло БРИНИХ: Досі ми говорили про речі достатньо універсальні, більш того, добре знані людьми, які цікавляться проблемами дитячої книжки в Україні. А тепер я хотів би підійти до такої проблеми суто дитячої і абсолютно дивовижної. Я взагалі нещодавно довідався, що у нас таке є. Більшість українських читачів очевидно навіть не здогадуються, що кожна дитяча книжка має проходити примусово гігієнічну експертизу. Це звучить нібито дуже благородно - турбота про дитяче здоров’я, щоб малюк часом не отруївся, якщо захоче скоштувати книжечку в прямому сенсі цього слова, бо казка це не лише чарівна історія, але як стверджується, ще і фарба і клей. Дивує тільки, що видатки на цю експертизу лягають на видавця, а не на друкарню. До того ж видавець несе відповідальність за ту ділянку видавничого процесу, у якій практично не бере участі. Зайве казати, що це також додаткові збитки для самого видавця і марнування часу. Один з українських видавців, Юрій Чопик, директор Львівського видавництва „Старого лева” звернувся з цією проблемою, власне зі зверненням до уряду, міністерства охорони здоров’я і просить переглянути абсурдність цих норм. Зараз Юрій Чопик у нас на телефонному зв’язку зі Львова, і ми запросимо його до студії, аби обговорити оцю досить абсурдну перепону на шляху дитячої книжки до читача. Добрий вечір, Юрію, я хотів би поцікавитися насамперед, яка доля цього звернення, бо з рештою зараз багато пишеться різних відкритих листів до уряду, чи була якась, хоч мінімальна реакція і взагалі, я хотів би, щоб ти коротко розповів, про які саме збитки для видавців йдеться і чому раніше ніхто не озвучував цієї проблеми, яка є в санітарно-гігієнічній експертизі книжок.
Юрій ЧОПИК: Це було не одно звернення, видавництво „Старого лева”, як той Дон Кіхот на вітряки, накинувся на цю проблему, кинувся воювати фактично за всю галузь. Можливо, ця проблема не озвучувалась досі тому, що вона досить локальна - вона стосується видавців тільки дитячої книги. Багато було мови стосовно оподаткування, стосовно конкуренції з російською книгою, тобто всіх цих проблем, про які всі вже давно знають. До речі, не так давно почався тиск санепідемстанції на видавців, дещо останніх років два.
Михайло БРИНИХ: А чим це зумовлено? Брак якихось інших джерел прибутку для санепідемстанцій - нема роботи на базарах, м’ясо стало благополучним?
Юрій ЧОПИК: Не виключено, що і так. Тобто суть справи яка: не досить просто захотіти і почати видавати дитячу книгу - існують санітарні правила і норми, які регламентують діяльність, правила щодо оформлення дитячих книг. В принципі тут нічого поганого немає. Справді, потрібно обумовити, яким повинен бути розмір кеглю, як правильно, якими мають біти поля, на яком папері друкувати книгу, бо справді ми бачимо, що на ринку дитячої книги є багато недоброякісних книг, на папері, який просвічується, тобто це справді продукт, який може завдати шкоди дитині. Але якщо б ця форма державної боротьби за здоров’я дитини була прийнятною. А то ж чим це обертається насправді? Видавець змушений, згідно діючих санітарних правил і норм, віддавати книгу на експертизу на стадії сигнального примірника. Сьогодні фактично не існує такого поняття, як сигнальний примірник, яке існувало, можливо, в радянські часи. Фактично, коли існує сигнальний примірник, весь тираж книги вже надрукований.
Михайло БРИНИХ: Юрію, але це все-таки технічні проблеми, які, можливо, і не варто так широко обговорювати, тобто йдеться про технологію передачі цього сигнального примірника на експертизу. Я би хотів ще, щоб гості студії прокоментували масштаб цієї проблеми. Якось так ми звикли, що на дитячій книжці раніше у нас дуже намагалися наполегливо економити, тобто справді іноді якість вражала, такої якості не дозволяли собі видавці дорослої книги. І відповідно, чи поділяєте ви ініціативу Юрія Чопика, яка має на меті переглянути сам підхід до грошової політики, тих стягнень, які лягають додатково на українського видавця? І зрештою, наскільки за вашими спостереженнями це торкається російських книжок, які присутні у нас на ринку? Вони так саме потерпають від того, що їх хтось на експертизу тягне? Сумніваюсь, щоб з російських видавців сигнальні примірники витягали в нас.
Леся ВОРОНІНА: Мені це нагадує ситуацію, коли рік-два тому почали вимагати у людей, які хочуть поїхати за кордон, щоб вони давали довідку за 50 гривень, що вони не сиділи у в’язниці і не були під судом. Те, що повинна була робити держава, і те, що можна було, натиснувши клавішу на комп’ютері, в будь-якому ОВІР дізнатися, людина була повинна ходити, вистоювати черги і платити за те, щоб сказали, що вона не верблюд. Тут елементарно все вирішується тим, що друкарні, які мають право друкувати книжки, повинні проходити оцю експертизу, вірніше, дотримуватися цих норм. Я вважаю, що це штучно створена чергова ідея, як витягати гроші.
Михайло БРИНИХ: Наскільки я розумію, видавці навіть і згодні були б платити за цю довідку, що вони не є верблюдами, але інше питання, що з них вимагають занадто багато грошей.
Леся ВОРОНІНА: Крім того, Михайло, це проходить місяцями. От наприклад, мій знайомий, молодий видавець, який з жахом дізнався про цю експертизу, уявить собі, що людина, яка видає книжку для дітей, вона вже ізначально є такою людиною гуманістичною, і щоб вона видавала на поганій технології, з поганою якістю і з поганим отруйним папером, то треба його спочатку купити, дістати, і захотіти дістати. А потім цю книжку поширювати, це при ганебно маленьких тиражах, ті, що в нас продаються українською книжки. Пані Леся говорила про назви книжок, але ж коли говорив пан Чиж про те, що в нас стільки-то назв книжок вийшло, він не говорив про те, який загальний тираж тих книжок, який відсоток серед них був оцих тиражованих клонованих, перекладених комп’ютером якоюсь страшною, пластиковою мовою, для дітей книжки дуже барвисті і дуже дешеві, чи ті книжки справді піддають експертизі. Я думаю, що це абсолютно штучно створена проблема, для того, щоб ще затримати цей процес проходження книжки від друкарні до дитини.
Михайло БРИНИХ: Я б хотів, аби ще Юрій Чопик уточнив цю інформацію. Коли він пише у своєму зверненні про збитки видавців, то на скільки реально відбувається подорожчання одного примірника книжки от у випадку того видавництва і як можна оцінити масштаби цих збитків.
Юрій ЧОПИК: Ну, неважко порахувати. Якщо тиражі можуть коливатися в межах двох-трьох тисяч примірників, а вартість одного висновку - це порядку тисячі гривень. Тобто ця вартість розподіляється на вартість тиражу. Тобто, чим менше видавництво, чим менші тиражі, тим більшим тягарем вартість цього висновку падає на кожен примірник зокрема. Окрім того, діючи правила таким чином прописані, що їх практично неможливо виконувати. А, відповідно, чим це обертається. Це обертається тим, що все зводиться до так званого „людського фактора”. Чиновник може просто маніпулювати видавцем, який йому не догодив, чи погано, неправильно побудував свої стосунки.
Михайло БРИНИХ: Наскільки я розумію, йдеться не так про боротьбу з чиновниками, як про обмеження їхніх повноважень. Аби просто не втручалися в те, де вони, як мінімум, некомпетентні.
Юрій ЧОПИК: До речі, наслідком всіх оцих багаторазових звернень і відкритих листів, які ми писали, стало, нарешті, те, що вчора, врешті решт, відбулася зустріч, більш менш робоча зустріч, за участю видавців, президента Асоціації видавців, пана Афоніна і представників міністерства охорони здоров’я і інституту гігієни, які, власне, причетні до вироблення цих правил і норм, і нарешті ми дійшли спільної думки, що всім нам необхідно виробити просто нові правила, тобто нові санітарні правила, а отже правила гри для всіх, які були б вигідні і видавцям, і державі. І слугували захистом здоров’ю дитини. Тобто держава ж не виграє від того, що внаслідок оцих от дорогих непосильних тих сертифікатів, деякі видавництва просто перестануть існувати, що книга стане ще дорожчою, ніж вона є насправді.
Михайло БРИНИХ: А чи поділяють, за твоїми враженнями, чи поділяють такі проблеми видавці наших сусідів, не знаю, західних чи східних, десь є ще така практика, яка б настільки позначалася.
Юрій ЧОПИК: Наскільки мені відомо, в тій же Росії, існувала практика сертифікації виробництва, тобто, якщо виробництво не порушує діючих правил, то воно просто отримує сертифікат на рік, скажімо, який дає йому право видавати кожну книгу без додаткового затвердження. Наскільки я знаю, в ряді країн західних існує практика наглядового контролю і, власне, ми й пропонуємо перейти від практики отримання дозволів і папірців до практики наглядового контролю, коли просто санстанція може здійснювати нагляд за продукцією, яка вже є на вітринах і, якщо раптом десь буде знайдено щось недоброякісне чи отруйне, тоді вже можуть за фактом порушуватись справи проти конкретного видавництва.
Михайло БРИНИХ: Я б хотів тепер звернутися до такої дуже дивної, знову ж таки, як на мене проблеми, яка стосується кількісного наповнення сектору дитячого книговидання. Чомусь от саме в цій царині у нас постало таке зразкове, забронзовіле, як казала Леся ВОРОНІНА, видавництво Івана Малковича „Абабагаламага”.
Леся ВОРОНІНА: Це я жартувала.
Михайло БРИНИХ: Ну, в кожному жарті тільки одна частина малесенька жарту. І, хоч як це дивно, але саме в цій царині у нас з’являється найменше нових ініціатив. От я не знаю, за спостереженнями пані Лесі Коваль, як президента Львівського форуму видавців, куди видавці якось там масово раз на рік прибувають, наскільки взагалі у нас в Україні присутня динаміка збільшення кількості видавництв, чи можна говорити про те, що дитяча книжка, яка є дуже потужним, насправді, сектором, заповнюється такими ж семимильними кроками, як про це любить говорити пан Іван Чиж.
Олександра КОВАЛЬ: Кількість видавництв збільшується, приблизно так на 10% щороку, але це ще не означає, що ці видавництва починають активно видавати і бути активно присутніми на ринку, додаючи щось до вже існуючого асортименту. Хоча в останні роки ситуація змінюється в першу чергу через те, що на український ринок активно входять вже давно відомі російські видавництва, створюючи тут свої представництва, філії, дочірні підприємства. Таких прикладів є кілька вже за останні роки і я думаю, що це з одного боку добре для українських дітей, які будуть мати більше книжок, це при умові, якщо редакторами в цих видавництвах стануть справді досвідчені люди, а з другого боку це є велика загроза для українських видавництв.
Михайло БРИНИХ: Наскільки ці видавництва російські, я розумію, що це більш-менш великі корпорації, охоче українізуються, йдеться про те, наскільки вони легко і радісно переходять на українську мову своїх видань?
Олександра КОВАЛЬ: Ви знаєте, ви будете сміятися, але дуже легко і дуже радісно. Набагато радісніше, ніж, наприклад, наші видавництва зі сходу України. Тому що вони вірять в те, що українська мова з часом буде все ж таки державною і домінуючою мовою в Україні, і вони власне в цьому бачать розвиток свого ринку і свого бізнесу, тому що як російськомовні видавці, вони і так вже захопили певні ніші тут, і вони навряд чи вже далі можуть їх розвивати. А от захватити україномовний сегмент - це дуже перспективно.
Михайло БРИНИХ: Наскільки ця тенденція спостерігається в журналі? Конкуренти вашому „Соняшнику” з’являються з російських видань, які в нас перекладають?
Леся ВОРОНІНА: Я думаю, що вони не просто з’являються, вони дуже активно вдираються, причому за всіма правилами і без правил маркетингу, вкладаючи дуже великі гроші. А крім того, якщо говорити не лише про російські видання, то нові нинішні видання, та людина, яка інвестує гроші, вона ставиться безумовно до журналу, як до товару. Прораховує ця людина, скільки в нас є російськомовного населення, і простим арифметичним підрахунком вирішує, що варто робити двомовний журнал, при тому, що обов’язковим є видання україномовне, тобто воно буде символічним, а основна матриця, модель, буде російськомовною. І на моїх очах деякі журнали, на які я покладала великі сподівання, наприклад, „Клас”, який починався, як україномовний журнал, він вирішив, що якщо видавати його російською мовою, то збільшиться тираж. Я думаю, що це їм не допомогло. Я думаю, що журнал, якщо він класний, хороший, цікавий, живий, органічний, то його будуть читати і російськомовні діти українською мовою, якщо він їх захопить, якщо він буде не тиражованою копією. А російські видання входять сюди. Вони професійно зроблені, і до речі, російські видання - це копії західних видань, це тиражовані американські, німецькі, французькі. Зараз йде процес неймовірний швидкісний процес глобалізації, який вдирається в книговидання і дуже швидко в журнали і газети.
Михайло БРИНИХ: Тільки чому у нас не так швидко в свідомість видавців вдирається, бо знову ж таки американські видання до нас доходять через Росію замість того, щоб їх адаптувати безпосередньо.
Леся ВОРОНІНА: Михайло, ви знаєте, це не завжди. В принципі американські видання дуже часто робляться на середньоарифметичного ідіота. І от дебілізація для того, щоб оце маленьке юне дебілятко потім виростало в дорослого дебіла і вміло натискати на кнопки і вміло споживати товар, який йому будуть пхати вже пережованим і переробленим, це зараз ви ж бачите по цілому світу йде нівеляція і згладжування всього, що є самобутнім. В такий спосіб, на мою думку, це дуже велика небезпека. Тому тим цінніше видання, які мають своє обличчя, які мають свою власну мову і які хочуть залишатися самі собою, будучи при тому і сучасними, і цікавими, і динамічними, і даючи всі жанри, які потрібні дитині.
Михайло БРИНИХ: Часто говорять про те, що одним з таких чинників, які істотно збільшують ціну книжки, що в дорослій, що в дитячій літературі, це є ціна авторських прав, особливо коли йдеться про переклади якогось світового бестселера. Хотілося б, щоб ви прокоментували, яким чином взагалі український видавець може конкурувати з тим же російським видавцем у плані швидкості видання актуального світового бестселера українською мовою, враховуючи, що малий тираж і відповідно книжка дорожча, бо авторське право не дозволить її зробити конкурентною.
Олександра КОВАЛЬ: Це не таке просте питання, як здається, і якось однозначно відповісти важко, тому що немає якоїсь уставленої ціни на авторські права, а вони як раз від тиражу і ціни книжки і залежать в основному. Тобто все це якось можна адаптувати до місцевих умов. Чому наші видавці є такими неповороткими, - це є інша справа. Хоча ми теж бачимо хороший приклад Івана Малковича, який поперед всій планети видав „Гаррі Поттера”. Тепер я знаю, що він купив права на видання дуже популярної, напевно не менш популярної, ніж Роулінг, письменниці Корнелії Функе, і буде теж видавати її бестселери, які до речі теж будуть екранізовані. Так що ми будемо мати теж хороший результат і великий успіх черговий.
Михайло БРИНИХ: „Гаррі Поттер” - його кількість в нас росте і сподіваюсь, з кожним роком буде все більшою.
СЛУХАЧКА: Пані Леся, скажіть, будь ласка, чи можливо надрукувати у вашому журналі свої дитячі оповідання? Я ніколи ще не друкувалась, але пишу. І які критерії для цього існують?
Леся ВОРОНІНА: Один простий критерій: вони мають бути геніальними. Але я думаю, що звичайно вам варто до нас зателефонувати за номером 486-55-61, а ще краще написати на адресу: місто Київ, 54, вулиця Воровського, 37/14, редакція журналу „Соняшник”. Прислати свої речі, і я подивлюся, якщо це щось цікаве, оригінальне, живе, українське і дитяче, я думаю, що не буде жодних перепон для того, щоб це з’явилося на сторінках журналу. Ось така моя проста і коротка відповідь.
Михайло БРИНИХ: Якщо вже з’явилося запитання стосовно авторів, то хотів би поцікавитися, наскільки, на вашу думку, адекватно виглядає сьогодні царина українських дитячих письменників, про яку ми знаємо, що вона є, але коли ми починаємо згадувати імена, то шпортаємося так саме, як у видавництві об Івана Малковича, то тут Всеволод Нестайко, якому вже багато років, але він і досі залишається відомою персоною. Поодинокі спроби якісь лунають від Сергія і Марини Д’яченків, відомих авторів. Щось Курков написав. Але загалом, за вашими спостереженнями, наскільки сьогодні поширеною є практика писати дитячу літературу, дитячу прозу? От, пані, Леся, як для видавця дитячого журналу, наскільки для вас серйозна проблема пошуку авторів?
Леся ВОРОНІНА: Це для мене дуже серйозна проблема, і мені завжди дивно, коли нарікають головні редактори, що немає автора. Автори до нас йдуть, дуже цікаві і дуже талановиті. Я вважаю, що найгірше в дитячій літературі це штучність, коли це вигадано, коли це висмоктано з пальця. До нас приходять люди, які мають абсолютно свій голос самобутній. Назву тут мою улюблену дитячу письменницю Ірину Роздобудько, яка виявилась, як дитяча письменниця саме в „Соняшнику” своєю прекрасною, гарною, психологічною дитячою прозою. Зараз вона перескочила на дорослі писання. Я вважаю, що вона могла би бути дуже гарним і успішним автором. Я згадую Калинця, якого ми друкували, це людина старшого покоління, казки якого ми друкували. Я згадую Вінграновського, який, нажаль, пішов, який писав для „Соняшника”, і це було розкішно, цікаво і було як ковток свіжого повітря. Я можу вам перелічувати імена молодих авторів, які приходять, яких ми друкуємо, і які буквально стихійно до нас з’являються. Наприклад, недавно я на радіо „Культура” познайомилась в кулуарах із студентами сценарного факультету Богдана Жолдака. І раптом виявляється, що ці самі ще напівдіти пишуть для дітей. Стало все-таки тепер не соромно писати для дітей, бо раніше, чим молодше людина, тим вона більш глобально зазіхає...
Михайло БРИНИХ: Це взагалі велика радість, насправді, от для мене, як для літературного критика, коли молодь пише для дітей. Слава богу!
Леся ВОРОНІНА: І це були дуже симпатичні гарні речі. Вони самі ще пам’ятають себе дітьми. Тобто є прекрасні гарні автори, просто їх треба підтримати, розумієте? Видавець звичайно має спокусу розкручувати вже відомі імена ставити на метрів. Але згадайте оцю геніальну сагу Юрія Бедрика про зайців, яку він, може, нарешті вже надрукує. Він її пише вже років двадцять, але те, що я читала в первісному варіанті, я вважаю, що це дитяча проза світового рівня.
Михайло БРИНИХ: Але 20 років - це немислимо. На цьому „Гаррі Поттер” не витвориться.
Леся ВОРОНІНА: Я недавно Бедрика розпитувала, він все ще відшліфовує своїх зайців. Але ж є більш такі плодючі, можна сказати, кролики.
Олександра КОВАЛЬ: Але конкурси дуже допомогли би в цьому. Михайло БРИНИХ: Про конкурси ми обов’язково поговоримо після того, як послухаємо слухача.
СЛУХАЧ: Я дрібний підприємець з Миколаївської області. Можу я десь в Миколаєві, чи в Одесі брати дрібним оптом ваші книжки?
Леся ВОРОНІНА: Ви знаєте, ми книжок, нажаль, тепер не видаємо. Ми видавали свого часу паралельно з журналом книжки, у мене журнал „Соняшник”. Ви можете до нас звертатися і можете купувати у нас журнал „Соняшник”, бо є розповсюдники, які продають журнал альтернативно до „Укрпошти”, монополіста нашого, яка намагається підгребти під себе багато чого.
Михайло БРИНИХ: Ох, це вже реклама журналу „Соняшник” прозвучала. Леся ВОРОНІНА: Ви мене не попередили. Михайло БРИНИХ: Та добре вже. Можна рекламувати, я думаю, що всі, хто хотів, вже записав адресу редакції.
СЛУХАЧКА: Я хотела бы попросить перечислить украиноязычные интересные издания, которые вы сейчас можете вспомнить.
Леся ВОРОНІНА: Ви маєте на увазі періодичні видання чи книжки?
СЛУХАЧКА: Так, періодичні.
Леся ВОРОНІНА: Мені подобається з того, що я зараз знаю, „Стежка”. Мабуть тому, що там працює дуже гарний прозаїк і поет Сашко Дерманський, але мені здається, що це трошки на молодших дітей розраховано, ніж читачі „Соняшника”. Там дуже цікавий і оригінальний поет, він був головним редактором, а зараз, не знаю, здається він не цю функцію виконує, в нього псевдонім Степан Коцький. Він пише страшенно симпатичні дитячі вірші. Мені здається, що наші традиційні з величезним досвідом журнали, такі як „Малятко” і „Барвінок”, вони більш традиційні, але це видання, в яких є дуже грамотна, правильна українська мова, і ці видання роблять професіонали. Я не буду казати про якійсь прориви у модерних якихось підходах видавничих, але ці видання бодай не будуть подавати вашій дитині штучну мову, такий суржик. І там представляють наших гарних українських письменників, зокрема класиків. Я думаю, що з цього можна було б навчити дитину гарній поезії. Я менше знаю журнал „Пізнайка”. Поясню чому. Я глибоко переконана, що всі двомовні журнали розмивають уявлення дитини про ту головну мову, якою вона починає вчитися і розуміти. Ідея про те, що двомовність збагачує людину, в тому розумінні, коли дитина роздвоюється від початку, від народження, для мене є неприйнятною. Можливо, я не так позитивно ставлюся до журналів, які паралельно видаються українською і російською мовою. Любити Україну і українське слово не можна за допомогою чужої іншої мови.
Михайло БРИНИХ: Все-таки ми підійдемо ближче до поняття дитячого конкурсу літературного, бо насправді є загальновідомий факт, що писати для дітей набагато важче, чим для дорослих. Але якщо поглянути на кількість конкурсів, то просто шалена якась дискримінація відбувається. Дорослих - скільки завгодно, а з дитячими можна на пальцях перерахувати кілька штук, і то якісь напівпвдпільні. Цього року, наскільки я розумію вперше буде відбуватися на форумі видавців конкурс дитячої книжки, чи ні?
Олександра КОВАЛЬ: Ні, не зовсім так. Ми не будемо, принаймні поки що, проводити конкурсів дитячих книжок, чи дитячих письменників, чи ілюстраторів, а я займаюсь власне проблемою пропаганди і підтримки дитячого читання як такого, як процесу, який повинен потім стимулювати появу нових дитячих книжок. Вже четвертий рік ми проводимо цей конкурс дитячого читання, але цього року він вперше проводиться в такому всеукраїнському масштабі і при сприянні і підтримці національної бібліотеки для дітей. Підтримали нас також в проведенні цього конкурсу посольство королівства Нідерландів і Львівська обласна державна адміністрація, Львівська міська рада. Це дасть нам змогу запросити переможців регіональних конкурсів, які зараз відбуваються в бібліотеках в областях, дітей, які приїдуть до Львова для того, щоб спілкуватися зі своїми ровесниками, які також люблять читати. При цьому всьому дорослі подумають про те, як же цю проблему можна вирішити в якомусь державному чи національному масштабі, тому що тільки самих державних заходів, чи державних чинників не досить, тут потрібна добра воля і активна участь всього суспільства у вигляді громадських організацій, чи просто батьків, скажімо. Тоді, я думаю, наша справа якось зрушиться з місця. А підштовхнуло мене до цієї думки спілкування з багатьма керівниками асоціацій видавничих з різних країн світу, де такі акції відбуваються вже впродовж багатьох років і знаєте, як не дивно, дають дуже позитивні результати. Опікуються ними, як правило, перші особи держави, і я сподіваюсь, що і в нашій державі президент і дружина президента будуть вважати за потрібне також взяти під свій патронат таку акцію. В акції беруть участь також найвідоміші публічні люди в різних країнах. Я говорю про справді потужні видавничі країни, такі, як Великобританія, Німеччина, США, Франція і так далі. Там вони вже зрозуміли, наскільки серйозною є та проблема, що діти перестають читати. За статистикою не читають взагалі більше 35% дітей, і це в хороших, позитивних країнах. В Португалії, наприклад, цей відсоток вже сягає 60%, і це просто страшна проблема. Тому я кажу, що всі найвідоміші люди - рок-зірки, футбольні зірки - вони всі беруть участь в акції підтримки читання. Так має бути і в нас.
Михайло БРИНИХ: До речі, ми підішли до однієї з тих проблем, яка сьогодні найбільше дискутується, попри те, що катастрофічних наслідків, які передбачаються, ми ще не бачимо, йдеться власно про відлучення дітей від книжки за рахунок альтернативних джерел інформації і дозвілля, таких як Інтернет, відео, комп’ютер, що завгодно. Я б хотів, щоб ви прокоментували, наскільки в Україні реально говорити про те, що мультимедійні, цифрові технології є загрозою дитячому читанню. І що в цьому разі важливіше - робота, спрямована на пропаганду читання, як процесу, або все ж таки реальна робота на реальне заповнення ринку в сенсі книжкової пропозиції, щоб дитина могла вибирати, порівнювати на свій розсуд книжку і якусь там комп’ютерну гру.
Леся ВОРОНІНА: Я думаю, що це має бути абсолютно паралельно. Річ у тім, що треба дати дитині і можливість вибрати книжку в тому жанрі, який їй більше подобається і в тій формі, яка їй найбільше подобається, але безумовно треба показувати, що читати це класно, престижно, цікаво, що це захоплює. Чому Мадонна написала казочку для своєї дитини, пам’ятаєте, це було розрекламовано. Я думаю, так, як в Польщі, я бачила, як там відомі спортсмени, рок-зірки кажуть: „Пій молоко - будеш такий сильний як я”, або „Читай книжку і будеш такий розумний”. Якщо наші розумні люди, я бачу приклад Олега Скрипки, я думаю, що дуже багато молодих людей замислилося, як цікаво думати, чи відчувати музику не просто у її плоскому вимірі. Напевно хтось відчує цей кайф від читання і від того, що можна думати про те, що ти читаєш, аналізувати, отримувати насолоду.
Олександра КОВАЛЬ: Але хтось мусить цим дітям сказати, що читати це класно, і що читаючи, ти станеш от таким як я, наприклад, Олег Скрипка, чи брати Клички. Тому що вони їм говорять, що ти станеш сильним, якщо будеш грати в футбол, але поки що ніхто не говорить, що ти будеш краще жити, якщо будеш читати книжки. Нажаль, діти не здатні вибирати до певного віку. Вони беруть те, що їм підсовують, те, що легше отримати. Те ж саме стосується, напевно, і багатьох батьків. Вони скидають з себе відповідальність через свою зайнятість, через свою часткову байдужість до цього процесу, і саджають дітей перед екраном телевізора, чи за комп’ютер, це легше, напевно, ніж читати дитині. Але насправді читання впродовж 5 - 15 хвилин в день може дати потрясаючі результати. В цьому переконалися люди в інших країнах, які дійсно цим займаються. Я мрію про те, коли це станеться в нас.
Михайло БРИНИХ: От таке хороше завершальне було слово. Я тільки вдамся ще до нагадування про опитування, яке ми проводили. Виявляється, що переважна більшість наших слухачів все ж таки не задоволена якістю сучасної української дитячої книжки. Видавцям треба над цим гірко замислитися, я не знаю, як ще можна над такими речами замислюватися. Гостями програми були президент Львівського форуму видавців Олександра КОВАЛЬ та письменниця, головний редактор журналу „Соняшник” Леся ВОРОНІНА.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
