Улітку 1956 року на головній площі міста Переславля з`явився маленький цементний слон з піднесеним догори хоботом. Кажуть, він одразу ж, не зважаючи ні на що, почав обливати себе водою, немов закликаючи переславльців, наслідувати його прикладові. Невдовзі міська влада вирішила, що тримати такого несвідомого слона в адміністративному центрі якось незручно, привабливого фонтанчика перенесли до річки, а площу залишили порожньою: так пристойніше. Я, направду, раджу починати огляд міста саме з цього слона. Не тому, що він є шедевром монументального мистецтва, зовсім ні, а тому, що з часом він набув здатности втілювати настрій та думки тих, хто на нього дивиться. Мені, наприклад, здалося, що скульптор ловив момента, коли слон підніс хобота, щоби заклично засурмити, щоби повідомити людей, але так і спинився, раптово усвідомивши безглуздість свого задуму. Іще мені про переславльського слона хочеться сказати ось що: від часу він постраждав, але якось не достоту. У нього відбита дупа, обламані ікла, надщерблений хобот. Звичайно, думка, що хтось не заспокоївся доти, доки не допровадив слона до існуючого стану, а потому перестав його зачіпати, вирішивши, що все грає, - може видатися дикою. І все ж, озирнувшися довкола, ви зауважуєте, що саме в такому вигляді твір монументального мистецтва якнайліпше вписується до навколишнього пейзажу. Одну лавочку перекинуто, інша стоїть. Не виключено, що якби перекинули й іншу, то хтось поставив би її знову на ніжки – позаяк, що це вже сприймалося б як безлад. Не тільки на березі Трубежу, а й по цілому місті по-осінньому брудно. Кинувши оком, зауважуєте, що якось не зовсім брудно. Але якраз на стільки, щоби були забруднені черевики – з цією метою, наприклад, шосе заасфальтовано. А бічні доріжки лише подекуди присипані каміньчиками. Потім пройшовшись містом, ви переконуєтеся, що тут не побачиш прямого паркану, гладенької стіни, рівного даху; що усе, що вас оточує, разом із вбранням людей, має на собі якийсь рівномірний наліт морально-фізичного зносу; що усюди незбагненним чином підтримується загального рівня відхилення від ідеального взірця. Так, що якби якийсь архітектор вирішив будь-що-будь побудувати тут першокласну “европейську” кав`ярню і навіть протягнув свого проєкта через усі інстанції – кожний будівельник і маляр мимоволі постарались би знизити чужий їхньому серцю ідеал до того ж середнього рівня. А якби наш мітичний архітектор простежив буквально за всім, сам діставав би фарби і складав кодери, то і тоді обслуговуючий персонал і відвідувачі спільними зусиллями, хоча, звичайно, неусвідомлено, привели б інтер`єра у відповідність до свого розуміння культурної норми і надалі вже стали б підтримувати його на відповідному рівні. Нічого протиприроднього у цьому, зрозуміло, немає, і нічого спецефічно переславльського – теж. Переславль різниться від інших міст тим, що на його території виявилися неповторні пам`ятки архітектури, та ще озером та своєю історією, - чому ми сюди і їздимо, але про це згодом. Зараз мені хотілося б тільки сказати, що якщо в місцевій їдальні таці миють так, щоби під пальцями відчувалися сліди кимсь розлитого борщу, і я кажу, що інакше в цьому місті бути не може, то мова йде лише про те, що працівники їдальні саме в такий спосіб собі уявляють мене й інших відвідувачів (вважаючи, що людині можна дати липку тацю абощо) і це зовсім не означає, що вони зле ставляться до роботи. Вони так живуть, і в їхніх головах міститься така модель людини, якій все це відповідає. Іншими словами, у кожному подібному випадку, як тільки ви з цим на практиці стикаєтеся, вас природньо тягне звинуватити людей у відсутності культури, а це неправильно. І щоби зрозуміти, що мовиться про особливу культурну норму, треба звертати увагу на нюанси, якими визначаються межі: паракан не повалений, а похилився, сидіння в автобусі зсунено, але не поламано, болото на доріжках не до колін, а лише ледь вище підошви. І однаково так само – хоч ми обурюємося, як вандалізмом, випадками руйнування церков, - ні в Переславлі, ні в інших подібних містах (крім здається, Архангельська) – ніде не було, щоби зруйнували усі церкви, хоча це було б “логічніше”. А завжди якусь інстинктивно відміряну частину. У 1960 році біля Валів було встановлено гранітний обеліск полеглим переславльцям. Наводжу розмову з архітектором. - Спочатку я відганяв хлопчисьок. Доволі, втім, дорослі хлопці сідали і відколювали граніт, “хто більше відколе”. - Припинилося? - Припинилося через певний час… Таких фактів можна набратися безліч. Але чим визначається норма, виконавши яку, хлопці втрачають інтерес до пам`ятника? Візьмемо кілька випадків з повсякденного життя переславльського музею. На каплиці Хрест було встановлено нову дошку-вказівника. Через тиждень хтось вистрілив у неї великим дробом. На шосе (вулиця Кардовського) поставили щита із вказівником напрямку до садиби “Ботік”. За п`ять днів хтось зішкріб фарбу заступом. Не усю, звичайно. Поряд із самим “Ботіком” інформаційні щити вже зробили залізними, приварили їх до грубих труб, а труби зарили в землю і забутували. Незабаром усі вони були нахилені і перекручені, і могли б довго стояти в такому вигляді, якби працівники музею їх не зняли. І так далі. - Довелося закласти нову стінку, - показує співробітник музею, піднявшись на відкриту для відвідувачів дзвіницю. - Увесь час руйнують. І цеглу розбирають і камінь. У Даніловському знову діра в дзвіниці. У Петра-Митрополита даремно шиби вставляти. Вставляють для того, щоби били. Тепер там тільки ґрати. І тому подібне… Я свідомо не згадую фактів, що можуть бути витлумачені практичними нестатками, наприклад, мазок свіжої олійної фарби на іконі 16 століття (художник робив копію, і йому потрібно було перевірити, чи збігається тон) чи миттєве зникнення водометів стічних рур після закінчення реставрації Спасо-Преображенського собору. Ні, мене цікавлять межі обов`язкових непотрібних руйнувань. Саме межі, а не самий їхній факт. Тому що, не з`ясувавши цієї дрібної деталі, ми ніколи, як, мені здається, не зможемо розібратися, до кого ж в кінцевому підсумку, волають ці безособові міські послання і що виражають у них жителі з такою незрозумілою затятістю. Дизайнер перегортає кольорові журнали (тепер це називається “збір інформації”) і проєктує пластикового кіоска. Прямі лінії, скошені кути, дашок, шкло – а тут цей кіоск ні в тин ні в ворота, поки його не підіпсують винятково фізично. І чим випадковіше, тим, звичайно, надійніше. Уявіть собі, що ви звикли жити в доброму старому місті, у якому можна, не соромлячись, ходити в пожмаканій фуфайці і заляпаних чоботях і, взагалі, не обов`язково дотримувати умовностей цивілізації, проти яких бунтує нині европейська молодь. І раптом серед звичної, ледь потертої обстановки трапляється цей необжитий кіоск, якийсь геометрично чистий, - чи не відчуєте ви, що він вибиває з-під вас ґрунт для самоповаги? В його формі укладене якесь зовсім інше уявлення про те, як має виглядати гідна людина; своїм пластиком він джентельменськи вас заперечує, чорти б його вхопили. Але, якщо в нього розбита з однієї сторони шиба та збоку прибита якась дошка (я описую реальний кіоск), тоді вже хай собі стоїть. Загалом, треба б, звичайно, спитати фахівців з естетичного виховання, але мені здається, що у всіх подібних випадках річ, варварським чином, пристосовується до людини. Якщо врахувати, що, коли мій колєґа вийшов на вулицю в пошуках клею, кожний із запитаних про магазин, жваво цікавився: “А що ти будеш клеїти?”, - можна припустити, що відчужений раціоналістичний ідеал, який надихав автора кіоску, не так вже близький серцю посполитого переславльця. І якби наш дизайнер вважав за свого морального обов`язка розуміти насамперед тих людей, для кого він проєктує, а не якихось інших, котрих, може, зовсім і нема, він, напевно, намагався б вникнути в їхній світогляд, хоча би перейшовшися містом. І виявилося би, що місто до останньої дрібниці скроєне зовсім не за тими законами, які панують там, де він “збирав інформацію”, а кожна вулиця і будинок зроблені зі змістом і зі значенням, виражаючи свій ідеал буття і побуту, заснований не на розважливому комфорті, а на трудовій стійкості, і зроблені так, ніби хитра діяльність часу врахована отут заздалегідь, щоб ставали вони від цього ріднішими і симпатичнішими. Виявлося би, що різного роду перекошення, патьоки, тріщини, плями та інші відхилення од прямої лінії і чистої площини тут виконують цю ж інтеґруючу стилістичну функцію, що завитки в бароко, - створюючи особливий аромат російського міста, що не дуже розуміється на тому, що ми називаємо стилем, а запросто ставить пластиковий кіоск поруч з дощатою будкою, фарбованою брунатною олійною фарбою, і зрівноважує їх на свій особливий кшталт. Ні, справді – сьогодні ніяково говорити про красу старого міста, тому що у відповідь одержуєш: “Спробували б самі без каналізації!” Але Переславль нас усіх до себе прив`язав зовсім не самими лишень монастирями, а саме тим, що його мешканці зуміли облаштувати таку обстановку для людського гуртожитку, у якій виявився естетично злеґітимованим реальний спосіб життя. Мене, наприклад, вразив дах, на який господар брутально прибив три бляшані латки без усякого бажання їх приховати. Десь у Европі такий дах виглядав би потворно, а отут – чудово, тому що таке вільне вираження побуту більше, аніж типова картинка, - добрий художник побачив би тут передумову цілого стилю. Коли ми споглядаємо шедевра музейної культури, ясно, що треба придивлятися до невловимих нюансів, випадкових відтінків форми, ми намагаємося очистити сприйняття від упереджених схем і естетичних нормативів, щоб вникнути в унікальне, неповторне. Але як тільки мова заходить про побут, та ще й міський, наш зір стає нормативним: ми напружуємся, щоб вловити не те, що є, а як повинно бути (чи “як було”, що практично те ж саме). І тоді ми бачимо будиночки новісінькими, церковці відреставрованими, мужичків – “як лялечок”. Реальний побут нам нецікавий, символічного змісту всіх цих плям-тріщин-вибоїн ми не завважуємо, а потім дивуємося, що та ж культура, яку ми постаралися не побачити, позначилася й у реставрації. І реставрація вийшла не такою, як ми собі міркували, коли задумували. Тому що, хоча вапно і нагадує білий камінь, але все ж таки набагато більше воно нагадує саме вапно. Поза тим реальна побутова культура виражається не так в тих деталях, які ми звикли схематично схоплювати, як в зовсім особливому характері заповнення цілого різноманітними випадковостями, що нам подумки важко впорядкувати, тому що їхній ритм не відповідає структурі нашого мислення. Але якщо в результаті всіх порушень і несвідомих коректив (адже збитий стовпчик чи незатесаний сучок можна залишити, а можна і забрати, як зробили б десь у глухій европейській провінції), якщо, кажу, рибацька слобода наповнює нас інтимним почуттям умиртворення, це означає, що характер її ландшафту, безсумнівно, виразив ззовні заплутану архітектуру людської душі, чи як там це тепер називається. Урботерапія, тобто лікування втомлености мандрівками по старих містах, побудована саме на тім, що опинившись у такому от Переславлі, сучасна людина відчуває внутрішній і зовнішній світи в стані дзеркальної рівноваги. Звичайно, ми змушені фільтрувати приховане знання про себе відповідно до прийнятих норм і уявлень – отут у людини з`являється можливість поблукати всередині себе самої і переконатися, що все у її особистості священне, тож нехай так і буде. А оскільки місто на відміну від пейзажу створене в результаті довгого колективного життя, людина одержує як би вищу соціяльну санкцію на право бути такою, якою є, це викликає те дивне почуття умиротворення, якого вже не зможе дати спеціяльно перепроєктований Суздаль. Мешканці старого міста набагато вільніше пристосовують його до своїх потреб, ніж ми, котрі живемо в нових районах. Коли нам щось не подобається, ми покірно проходимо повз, а Переславль немов видає своїм людям доручення на включення кожної нової речі в ансамбль – так що людина, котру дратує невипробувана дошка-покажчик, діє немов не від свого імені. А спонукана якоюсь неясною волею. У дії цієї волі позначаються і колективні уявлення про людину і те оточення, у якій вона не почувала б себе штивно. Я не знаю, як це раптом виявився захисником сучасних нащадків біблійного Хама. Можу лише сказати, що причини їхніх дій треба шукати не тільки в них. …І отут я побачив на брівці понад озером біля Ґорицького монастиря нові будинки. Ліворуч – витончений монастир, праворуч – два тупих будиночки. Уся композиція виглядає за схемою “було – стало”. Здавалося б, не треба закінчувати інститута, щоб побачити: що було чудове, зробилося диким; що ці будинки запроєктовані без урахування масштабу, силюети (до речі кажучи, і без дозволу); що їх варто було б швидше розібрати і зібрати десь в іншому місці, де б їх зовсім не було б видно. На нараді в міськкомі, щоправда, висловлювалася пропозиція зрізати два поверхи. Якщо врахувати, що будинки чотириповерхові, таке вирішення питання виглядає явно половинчастим. Але ми повинні зараз проаналізувати ці здобутки архітектурної думки у всьому їхньому обсязі – не тільки тому, що подібна композиція може сьогодні вважатися типовою, і для Переславля символічною. Головне – вона має пряме відношення до оголошеної повище теми. Здалека, будинки стоять могутньо, вагомо, грубо; стоять на певерхні, а не виростають із землі, і панують над світом, а не зливаються з ним, як це робило старе місто. Пряма лінія і прямий кут свідчать про потужну віру в розум, заспокоєний на чотирьох правилах аритметики. Одна нескінченно повторювана віконна рама схиляє до думки, що з усього Маркса автори зрозуміли тільки “про архітектора”, котрий відрізняється від бджоли тим, що остання вирішує житлову проблему без типового проєкту. Нарешті все разом символізує перемогу масового комфорту над природою, що тепер теж проєктується як комфорт, принаймні - вигляд на озеро з вікон цього будинку. Підійдемо впритул. Стіна, що здалека здавалася чистою математичною площиною, - грубо зроблена з мертвотно-сірих цеглин усіх відтінків уперемішку, заляпаних засохшим розчином. Ні ця стіна, ні червона віконна рама, ні оздоблення ні в кого не викликають хуліганського інстинкту: рівень культури враховано отут від самого початку. Строго витримана норма недбальства створює образ людини, для якої усе це вибудовано. Розглядаючи будинок з точки зору його мешканця, ми бачимо, що це той самий міщанин, якому покладалися липкі таці і болото на доріжках. Порівнюючи тепер обидва враження, можна помітити, що вони не суцільно накладаються один на одного. Здалека архітектура здавалася строго раціоналістичною – зблизька виявился лише випадковості і огріхи, ірріціоналізм непередбаченого. Якби така розбіжність була навмисною, її варто було б проаналізувати як художню ідею. Але поговоріть сьогодні з будь-яким фахівцем, і ви зрозумієте: ніякої такої ідеї закладено не було. Ви почуєте скарги на норми, ліміти, обставини. Ви побачите перед собою людину, котра все розуміє не гірше од вас, з тією лише різницею, що твердо переконана: нічого зробити не можна. І знову виникне неосяжне почуття, начебто діє якась незборима сила, що змушує людину з кращими намірами робити зовсім не те, що виражало б її уявлення про належне і припустиме, а приводить всяку ідею у відповідність до містичної норми псування – так, щоб саме в такому вигляді типові коробки змагалися з прославленими творами російського зодчества і придушували їх масштабом і міццю. Звичайно, аналізуючи нову забудову користуються неґативними судженнями на позір “зруйнований масштаб”, “не врахована силюета”, але це не так. Адже не катеґорично порушується масштаб старого міста, а якимсь особливим чином. Та й яким чином наші зодчі зводили б нові будинки без усякого почуття масштабу, хіба могло б тоді так статися, що в різних містах, ніяк із собою не пов`язаних, вони вступаючи в змову, порушують масштаб якось зовсім подібно, немов користаються єдиним коефіцієнтом порушення масштабу?
Леонід Невлер, “Декоративное исскуство”. Довідка: Хаметь (владимирский диалект) – понимать, разуметь. Владимир Даль. Толковый словарь великорусского языка.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
