Кожний із голодів в Україні має своє офіційне обґрунтування. Таким для найжахливішого в світі голоду в Україні 1933 року є постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 5.V.1932 р. про план хлібозаготівель із врожаю 1932 року. У ній передбачалося за рахунок колгоспів та одноосібників Радянського Союзу заготувати 1103 млн. пудів зерна. На Україну припадала найбільша частка — 356 млн. пудів. Згадана постанова московського центру мала подвійне завдання: зерном із наших нив розрахуватися за техніку й технології з іноземними державами та розправитися з непокірними українцями. Саме ця постанова дала старт другому голоду в Україні, який тривав у 1932, 1933, 1934 роках. На хлібозаготівлю було кинуто центральний апарат, мобілізовано керівників районів, компартійних і комсомольських організацій, машинно-тракторних станцій. Повсюдно створено ударні буферні бригади, яких люди називали “бригадами по викачці хліба”. Пропагандистською підмогою їм у виконанні “постанови партії та уряду” стали газети, особливо районні. Їхні шпальти зарясніли публікаціями про “злісних невиконавців” хлібоздачі, особливо куркулів, підкуркульників, петлюрівців як контрреволюціонерів і ворогів радянської влади.
Публікації про хід хлібозаготівель наочно показують репресивні методи більшовицької влади, які призвели до масового голоду серед споконвічних хліборобів. У них немає прямих згадок (вони навмисно замовчувалися), але, знаючи технологію заготівлі зерна, зі спогадів людей, які пережили страхіття голодомору, можна встановити, що людей скосив голод. Зокрема, незважаючи на злочинні надзусилля влади, заготівлю не вдавалося виконати. Злочинним методам “викачування хліба” розв’язав руки “закон про колоски”. Так люди назвали постанову вищого керівництва Союзу РСР “Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности” від 7 серпня 1932 року. Її підписали голова ЦВК Союзу РСР М. Калінін, голова Раднаркому Союзу РСР В. Молотов (Скрябін), секретар ЦВК Енукідзе. Згідно з нею майно колгоспів, кооперативів — урожай на полях, його запаси, тварини, кооперативні склади і магазини — прирівнювалося до державної власності. До винних “застосовувалися як засіб судової репресії” вища міра покарання — розстріл або 10 років таборів із конфіскацією майна. Засудженим за крадіжку колгоспного добра амністії не було. Влада знала, на що йшла. “Голод — не тітка”, — кажуть люди. Він пожене будь-якою ціною добувати їжу. Люди верталися з поля і могли нести кілька колосків, жменьку зерна для дітей чи старих батьків. Після обшуку потрапляли до в’язниці тільки за те, що хотіли вижити.
Нинішній Тальнівський район був тоді у складі Київської області й до нього входила більша половина теперішніх сіл Катеринопільського району. У 1932—1933 рр. він змагався зі своїм сусідом, Бабанським районом, який чомусь був Вінницької області. До його складу входили теперішні села Тальнівщини — Вишнопіль, Легедзине, Тальянки. У районі видавалася газета “Колгоспник Бабанщини” як орган райпарткому, райвиконкому та райколгоспспілки. Членами редколегії були ті, хто втілював більшовицьку політику, — Товкес, Максименко, Камінський. У селі Тальне видавалася газета з наступальною назвою “За суцільну колективізацію” як орган райпарткому, райвиконкому та райпрофради. Редагував її П. І. Шагін, потім цю посаду обіймали С. Величко, М. Хмільовський. Довше за всіх редактором був Шиптенко. Хоча це на редакційну політику не вплинуло, бо не вони, а партійні органи її визначали. Кореспонденції аж пашать репресивним змістом, злістю, спрямованою на хліборобів із сіл району. Самі заголовки — згустки ненависті влади до людей: “Ще дужче натиснемо на куркулів”, “Приховав куркульський хліб”, “Засудили куркуля”, “Потурають куркулеві”, “Дати відсіч куркульським підпівалам”, “Ось вороги радвлади” і тому подібне. Вони засвідчують, що грабування хліба почалося ще за кілька місяців до прийняття постанови — з початку 1932 року. Темпи грабунку як планової хлібозаготівлі, судячи з публікацій у газетах, із дня на день розкручувалися.
Низка кореспонденцій критикує тих керівників, які до нездавців хліба “не застосовують жодних репресивних заходів”. Зате відзначається робота буксирних бригад, куткових комісій, котрі забирали в людей хліб. Червоні валки під червоними прапорами, як ось із артілей “Лан”, “Перемога” — 250 центнерів, із артілі “Велетень” — 900 пудів (газета за 7.ХІ.1932 р.) — везли забране, тобто награбоване, тріумфально звітуючи партії та уряду чужої держави. І це в той час, коли люди помирали найстрашнішою — голодною — смертю.
“Колгоспник Бабанщини” 27 жовтня 1932 року повідомляв, що за планом, спущеним зверху, одноосібники повинні здати 5440 центнерів зерна, а його, план, із великими потугами виконано тільки на 44 відсотки. Тобто заготівельна комісія у селян забрала лише 2501 центнер зерна. Що в селах голодували люди, довідуємося із постанови районного керівництва, надрукованої в газеті за 30.Х.1932 р., про негайне утворення в колгоспах учительських харчових фондів, щоб забезпечити нормальну роботу шкіл. У ній зазначалося: “Загрозливий стан з утворенням по колгоспах натуральних фондів вчителів, що стався внаслідок недостатнього оперативного керівництва від обласної та районних колгоспспілок”. Власне, не було вказівок, аж доки через голодування не забили тривоги. Такий стан справ був і в селах Тальнівщини. Райвиконком навіть спеціальну постанову виніс, у якій передбачалося за шість днів утворити річні фонди постачання для вчителів: хліба — борошна 18 кг на працюючого, 9 кг на утриманця, олію та інші продукти. Голів сільрад зобов’язано “своєчасно видавати зарплату вчителям та взяти під постійний контроль над колгоспними і споживчими товариствами в справі забезпечення вчителів харчами та промкрамом” (16.Х.1932). “Колгоспник Бабанщини” (24.ХІ.1932) закликав зламати опір куркуля і будь-що у листопаді “виконати хлібоплян на 100 відсотків”. Хоч завдання було нездійсненним, бо по одноосібниках район ледь виконав половину плану — 50,6 відсотка. У Вишнополі хліба здали всього 34 відсотки від плану, у Тальянках — 40, а в Легедзині — 50. Окрім хліба, люди повинні були здавати і м’ясо в обов’язковому порядку. Постанова Раднаркому УСРР “Про організацію хлібозаготівлі в одноосібному секторі” узаконювала, що за невиконання здачі м’яса сільради мали право штрафувати “в розмірі 15-місячної норми здавання м’яса”. Після неї відразу пішли розправи над людьми. Так, “злісного нездавця хліба” Харитона Франчука засуджено на п’ять років таборів. Автомашину, яка приїхала у село Доброводи забирати хліб, люди не допустили до здирства. Через це голову колгоспу Ізувіта, голову сільради Черевка та члена правління Горбаня П. знято з роботи, виключено з партії більшовиків, а справу передано до суду.
За публікаціями газети, “вихудалі коні” — то не наслідок суцільного голоду для людей і тварин, а злочинна робота ворога (газета за 10.ІХ.1933). І це восени, коли коней можна було пасти. Які ж тоді були люди? Через голод, а не вихудалість, у Бабанському районі на половину вересня засіяно тільки 27 відсотків площ. Навіть у передовому колгоспі “Нове життя” (Бабанка) засіяли менше половини. Із 28 корів на сівбі працювало 8. У колгоспі “Червоний сівач” (Вишнопіль) із 59 коней на сівбі працювало 18, а корів — лише 2. Усе це виявляється через “відсутність розуміння політичної ваги і значення ранньої сівби”, “послаблення більшовицької пильності до класових ворогів”.
Зерно з колгоспів Тальнівщини на 6.Х.1932 р. майже повністю забрали — 92,1 відсотка, а в одноосібному секторі “план виконали тільки на 20,3 відсотка”. Сталося це тому, що “в районі досі не натисли на куркульсько-заможні господарства, зовсім занехаяли роботу серед трудящих одноосібників”. Газета наказово розпоряджається: “Примусити твердозавданців зараз же виконати тверді завдання”. Уявляємо, як після цього в названих семи селах району запрацювали “бригади по викачці хліба”, у скількох родин позабирали останнє зерно і прирекли їх помирати з голоду. А що він уже морив людей, свідчить і те, що в колгоспі “Перемога” (с. Тальне) до середини жовтня не змогли зібрати врожай гречки на 43 гектарах. Із усіх колгоспників тільки половина здужала виходити на роботу. Річного плану хлібозаготівлі Тальнівщина так і не виконала, не дивлячись на грабіжницькі методи. Не допомогли “червоні мітли”, “ударні бригади”, боротьба за червоний прапор київського заводу “Більшовик”, бойовий загін міліції на чолі з Кічаєм. Не допомогла навіть постанова бюро райпарткому про конкурс на успішне вивершення хлібозаготівлі, яку підписав секретар райкому партії Ковалець. Одним із її пунктів, окрім розгортання соцзмагання, було критикування господарств та “віддавання до права” (суду. — В. М.). Послаблювати тиск на людей не дозволялося. І коли голові Піщанської сільради Бондаренку, який не дозволив хлібозаготівельній комісії забрати виявлене зерно, минулося, то секретарю райвиконкому Оверчуку дісталося під зав’язку. За те, що він у Мошурові трьом людям знизив грошові податки, його виключено з партії (газета за 16.ХІІ.1932). Такий захід автоматично передбачав і судове покарання. Газета “За суцільну колективізацію” закінчила 1932 рік (№ від 31.ХІІ) закликом: “Треба подвоїти темпи хлібозаготівлі”.
Тільки одна публікація за два роки — “Сидить голодна” (газета від 8.ХІІ.1932 р.) з’явилася в газеті, і то Яворська Ганна із села Лисича Балка виставлена як така, що приховувала хліб. Та хліб і взимку лежав на полях у покосах (газета 7.І.1933 р.). Про катастрофу, завдану голодом, довідуємося з публікації про стан тваринництва. Так, у Лоташевому в грудні із 48 коней загинуло 10; 6 конематок скинули лошат. Із 150 коней тільки одна пара робоча. У Кобриновому із 106 свиноматок залишилося 14, із 67 корів — 6.
Голод нещадно викошував людей, а газета про це і згадати не могла. Натомість друкується редакційний матеріал під криптонімом А. Ш. (очевидно, редактор А. Шиптенко. — В. М.) “Посилити класову пильність до ворога”. Мимоволі постає питання: до того, хто організував голод, чи до тих людей, що від голоду помирають? У ньому йдеться про те, як у Глибочку виконали план хлібозаготівлі: “Рішуче натиснувши на класового ворога, виконавши хлібозаготівлі по секторах і за культурами, за що одержали найвищу нагороду — пересувний червоний прапор шефа Тальнівщини — заводу “Більшовик”. За цією “рішучістю” стоїть державний грабунок людей і злочин їхнього умертвлення.
Зерно забрали під мітлу. Президія Тальнівського райвиконкому 16 лютого 1933 року приймає постанову про посівний матеріал. Рекомендується до 25 лютого провести збори в господарствах і засипати зерно. Тільки не пишуть, де його взяти. Чи не дивно, правда? Але за цими рядками тисячі знищених голодом людей. Стосовно тваринництва райвиконком приймає постанову 6 травня 1933 року. Відзначається, що стан коней у колгоспах незадовільний, норми годівлі не диференційовані. Колгоспникам, що працюють на полях коровами, не дають фуражу. Що ж давати тваринам, коли немає чого їсти людям. Звісно, вони не могли працювати. Так, у колгоспі “9 січня” с. Павлівка-І із 400 членів колгоспу на роботу виходило 80—90 осіб (газета 13.V.1933 р.).
Наприкінці 1932 року в газетах з’явилися статті, інформації про виконання річного плану хлібозаготівель. І раптом бадьоре звітування припинилося. Виявилося, на те була воля вищого партійного керівництва. На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 29 грудня 1932 року (протокол № 96) прибув сам керуючий голодом в Україні Лазар Каганович. Зауважмо, що там, де з’являвся Каганович, голод спалахував із новою силою, там були страшні репресії. У липні 1932 року на Третій конференції КП(б)У він разом із Молотовим задали темп голоду в Україні під приводом заготівлі хліба нового врожаю. Третій голод в Україні 1946—1947 років здійснювався під безпосереднім керівництвом першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Мойсейовича Кагановича. Забрати весь хліб у селян, у колгоспах, радгоспах і цим поглибити голод у селах та містах — такою була його мета на грудневому засіданні політбюро. Під наглядом Кагановича постановлялося вислати 700 сімей із 20—25 сіл Дніпропетровської області, 50 осіб, виключених із лав компартії, — “для немедленой высылки в концентрационный лагерь”. У наступних постановах репресіям почергово піддавалися мешканці Чернігівської, Харківської та інших областей. Четвертим пунктом розглядався рапорт Вінницької області про закінчення хлібозаготівлі, надрукований у газеті “Комуніст”. Публікацію кваліфіковано “неправильною і передчасною”, а тому й “помилковою”. У телеграмі вказувалося: “Рапортувати будете мати право після виконання плану по насіннєвій ссуді, по культурах, а також по радгоспах”. За підписом секретаря ЦК С. Косіора обкомам і райпарткомам надіслано розпорядження зачищати зерно повністю: “…Все имеющееся зерно в этих колхозах, в том числе и так называемые семенные фонды, должны быть в первую очередь сданы в план хлебозаготовок”. Затримка у виконанні плану здачі “будет рассматриваться как саботаж хлебозаготовки со стороны районного руководства”. Тому й зарясніли газети заголовками на кшталт: “Посилити боротьбу за хліб”, “Посилити боротьбу з куркулем”. На місцях пройшла кадрова чистка. У середині лютого 1933 року секретарем Тальнівського райпарткому обрано Міщенка, а в його склад, замість Межиріцького та Кузьменка, введено Висоцкова і Губанова. Масове жахливе вимирання людей, очевидно, зачепило і серця місцевих керівників.
У газетах Тальнівського та Бабанського районів почали публікуватися інші матеріали. Так, газета “За суцільну колективізацію” (11.V.1933) виступила зі статтею про організацію роботи дитячих ясел і майданів у колгоспах “Воля”, “Зірка”, “Перемога”. За грудень 1933 року газета “Колгоспник Бабанщини” у шести номерах надрукувала кореспонденції на захист дітей: “Інтернат без догляду”, “Школа без гарячих сніданків”, “Занедбали виховання дітей”, “Про інтернат не дбають”. У них одні й ті ж дані: діти брудні, хворіють від бездогляду, сліпнуть, куховарки погано готують. Винні не ті, хто організував голод, масове вимирання людей, а “крайні”: у Танському — куховарка, у Тальянках — завгосп. У замітці “Інтернат без догляду” (24.ХІІ.1933 р.) натяк на голод очевидний: діти-сироти у бруді, холоді, не мають узуття й одягу; п’ятий день не отримують хліба; завгосп Шпак не вживає заходів.
Із публікацій районних газет, які ми подаємо, наочно видно, що газети були активними провідниками програми голоду в Україні, розробленої ідеологами Всесоюзної компартії більшовиків та вищого державного керівництва Радянського Союзу — Сталіним, Молотовим, Кагановичем “со товарищи”. За їхньою допомогою масово знищувалися не тільки люди, а й тисячолітні надбання хліборобської і духовної культури українського народу.
Вадим МИЦИК, директор Тальнівського музею історії хліборобства, Черкаська обл.
Голод-33. Розповідають свідки з Луганщини
За твердженням істориків, які працювали з архівними матеріалами, у північних (сільських) районах Луганщини (слобожанщини) за 1932—1933 роки кількість населення зменшилася на 20—25 відсотків. Свідків — тих, хто пережив український Голодомор-геноцид, стає все менше.
Із розповідей 80—96-річних інформаторів постає жахлива картина людського горя, окреслюються реальні причини й наслідки загальноукраїнської трагедії.
Пропонуємо розшифрований запис розповіді про голодний 1933 рік (стилістику розповіді зберігаємо).
Мамай Марія Пантеліївна, 1915 р. народження, мешканка села Тишківка Марківського району Луганської області. — Тоді так було. Начали заганять у колхози. А тоді... Я помню, як приїхали... шо у нас там було у горщeчках — квасолька та ше шось — усе чисто забрали. Забирав актів — такі вибрані були — комсомол і ще там якісь були. Они позабирали все чисто, не оставили нічого. Шо було — все забрали: квасолька, горошок, зeрно, харчі. Хліб они забрали вперед (раніше. — І. М.) увесь, під мітлу, не оставили й жмені — забрали усе. А тоді шо й осталось у горщечках, — і те забрали. Та Боже! Стіни пробивали, шукали ж, де хліб. Люди ж ото так у сараях перегорожували стіни і засипали туди. Вони там розвалювали, розбивали, і все забирали, до жменьочки, ніде нічого не оставили. — А люди закопували зерно в землю? — Закопували, ховали, і ми ховали. У нас на городі тоже — викопали яму, у мішки зложили, — і там знайшли. Ходили щyпами отими ширяли-ширяли, і те все вибрали, все чисто. Тоді забрали всю одежу. Шо в нас було? Кожyхи, тоді шубейки там суконні, ну, таке ж ото було — приятне, дороге. Тоді ж така мода була. Забрали й те, забрали! Я прийшла із “вулиці” (гуляння молоді. — І. М.), на міні була юпка отласна, міні батько з Кантамировій привіз к Паски, кохточка — і те забрали. Забирали, понімаєте, грабили, забирали все чисто. Машинка в нас швейна була — забрали, усе чисто. Облагали здорово налогом, поняли? А платить же чим? Там вони чи за налоги забирали? Ну, грабили, забирали. Ой, та не дай Бог! Тоді чом ми вижили? Ото ж як у нас усе забрали — і худобу забрали... Було в нас три парі... шість волів, дві корови, пара кoней, тридцять овець, і таке там — гуси, индики, 22 десятини землі було, поняли? — І хто це все обробляв? — Сами обробляли, худоба ж то була! — Сім’я велика у Вас була? — Тринадцять душ, дітей було дев’ять. А тоді... при нeпові (неп — нова економічна політика. — І. М.) дали у кредіт инвентарь германський — плуги, букарі, сівалки, віялки дали, шо зeрно переганяли. При непові це діло було. І все це забрали — тільки Господи благослови, все забрали. Батько ж не хотів у колхоз, поняли? Так ото ж облагали великим налогом. Тоді й хату забрали, вигнали нас у бур’яни. Тоді ше голодомору великого не було... Ми пішли у Кантамирову, у Росію, оно ж ще тоді гряниці не було. А батько познакомився з експедітором, тільки ж колхози організовували, і батька взяли сторожом на експедицію. Тоді експедітор получав зeрно і дав батькові пшениці. Так ото там ми вижили. У тридцять первому году ми з старшим братом поїхали у Казахстан. Наші хотіли, щоб перейшла туди вся сім’я, у Семирики, так три місяці волами їхали. Киргизи налітали на їх, ну дід наш такий здоровий був, заклепав отак кoсу, як рубeль, та тоді як махне косою! А вони як кров побачили — і пішли, і ні разу їх не обобрали. А ми в Казахстані з братом зіму пожили... А переїжджать туди не було надобності — і там же колхози, тоже начинався вже голод. Дід нам дав грошей, харчів на дорогу. А тоді як приїхали — 250 кілометрів пішком ішли. Де можна було проїхать — волами, верблюдами їхали. А тут погранотряд, якраз китайсько-монгольська гряниця, так тоді ми з киргизами, і два руських було, поїхали на другу станцію, якраз строївся Турксіб — Туркестансько-сібірська желєзна дорога. Так там ото ще були такі із комишів станції, ми там і ночували, там тепло було. А як відтіля — ми вже їхали волами. Їхала хвура — хліб возили на посів, і ми сіли туда нагору, і поїхали. Приїхали на станцію, уже на Сєміпалатінськ ходив поїзд, Алма-Ата, і ми поїхали. І з нами їхав якийся агроном, і заболів брюшним тіфом, і його з поїзда зняли. А ми заховались подалі на полки, і нас не побачили, а то б і нас зняли. А як ми приїхали додому (приїхали ми в Кантамирову), а батьків уже звідти міліція вигнала, щоб здихали на Вкраїні. Вигнали назад, з міліцією, ноччю. Они приїхали, а хати ж нема. А тьотка в нас була солдатська вдова: “білі” розстріляли дядька Романа, тьотчиного чоловіка, батькової сестри. Так тьотку оставили в кухні як солдатську вдову. Так ото ми приїхали до тьотки, а скіки нас душ! І голод начався. Як начався голод — Боже, шо ж робили! Люди уже їли і кішок, і собак, ой-ой-ой! Ну, а ми так вижили. Була колхозна коморя, і в неї було сім’я з прядива. Так хлопці полізли туди, дірку провертіли, та наточуть сім’я, та насушим, та трощикуєм, тіки ноччю їмо! Та тоді збирали такі кашки, по вигонах росли, збирали та їли. Ніхто в нашій сім’ї не помер. А по дворах — кажен день вивозили повні брички. Везуть — ноги висять. Чорбулaх у яму общу — і всьо! Нам Господь дав, шо ми якось зуміли, понімаєш? Ну, і ми вже пухлі були. А тут батько у нас пішов до черниць, а в черниць коровка була. Це монашки, дві сестри такі, заміж не ходили, а молилися в церкві. Батько до їх пішов пособлять, вони вже старі були, і в їх корова була. А як коровка отелилась у їх, вони начали з нами поділяться, і ото ми поодтухали, Бог дав. Так у нас з голоду ніхто не вмер... ні, хлопчик маленький вмер. А Олексієнки — дванадцять душ було, так двоє осталося — дівчина і хлопець. Вони пішли у Росію, у Кантамирову, буряки відтіль носили. І ми буряки носили, совхоз “Комунар” там був, і там буряки садили, і ми ходили ноччю по буряки. Ой, та нас як там закрили в хаті... А була директором москвичка Щукіна, вооружонна. Та нас як захватили на ямах, на тих буртах, та вона нас забрала усіх (там нас було четверо чи п’ятеро жінок) і погнала нас, і закрила у тому сараї. Це за Кантамировим, у совхозі, за ці буряки. — А в Кантемировім не було голоду? — У Кантамирові не було. У Росії хліб був. У Росії ж не було голоду, тіки Україна голодала. А я така ж добра була! Дід нас беріг (охороняв. — І. М.), тоді пішов, а нас накинув (закрив двері на засув. — І. М.), я бах! — шибку розбила, у вікно виплигнула, одкрила, і ми втекли. Утекли ноччю, отак бродили — і ярки, і все, і ото прийшли додому. А Олексієнки померли — уся сім’я, тіки двоє осталося — Митька і Наташка. Вони з нами ото буряки збирали, і їх забрали й заставили у совхозі робить, худобу годувать, ото вони й вижили обоє. — А хто в селі ще вмер тоді? — Боже! Та вимирали — пусті хати були. Оце Олесієнки всі померли, тоді Мирoненки померли всі, це на нашій вулиці, усі чисто, до душі, померли, тоді Климeнки померли, тут же тоже. Мироненки — такий парень був, Ваня, красавець! На балабайку грав. Ой Боже! Уже дивлюсь — везуть, уже вмер! Тоді Мідвіді тоже вимерли, одна душа осталася. Та в нас душ триста умерло з голоду! Сусідні села — оце рядом Скороднa, і далі — всі повимирали. Та Боже, повимирали села! Коли люди вмирали, то так плакали та їсти хотіли! Якраз у нас дід умер, просив їсти, а в нас нічого не було. — Як Ви думаєте, хто зробив голод і для чого? — Та зробив голод хто? Сталін! Для чого? На Вкраїну він шось був злий — чи дуже умні люди були тут, працьовиті... Самі робили, все було своє... Я помню і двадцять первий год, голод тоже був. Тоді у нас неврожай був. Це в тридцять другому був урожай, так його забрали, а в двадцять первому году був неврожай. Отакий ячмінець поріс (показує, що невисокий. — І. М.), так його руками рвали, праниками молотили. Тоді у нас було багато волів, так ми два воли з’їли у двадцять первому году, та й осталися. А в кого не було волів, худоби, так багато померло тих людей. Одна жінка дітей їла своїх. Я питала в сусідки: “Як, Параска поїла дітей?” А вона розказує: в неї хлопчик був, такий жирненький, так вона його в піч положила, спекла ще живого і з’їла. Прибігла дівчинка (їх троє було) та питає в старшенького: “А де Серьожка?” А він каже: “Мама його з’їла!” А мати взяла та і його з’їла, а дівчинка втекла. Ото вже вона “потірялася” (збожеволіла. — І. М.). Страх Божий, шо було! Я ж кажу: везли, і везли, кажен день везли. Заставляли возити. Хто вже лежав, не піднімавсь — і того вкидали і везли, забирали і кидали в яму. Це все на моїх глазах було.
Ірина МАГРИЦЬКА, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні
Романові і Володимиру - обом. Громадська самоорганізація як суспільне явище була і є. І буде. Нема потреби її створювати. Майдан - один з проявів цього ПОСТІЙНОГО процесу в нації. Нема потреби створювати температуру пацієнту, достаньо її виміряти або відчути....››› Fisher7| 07.01.2009, 22:24
Шановна, пані Ніно!
Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим!
Щастя і здоров`я і Божої любові!
Хочу подарувати Вам кілька нових пісень:
РАДІСТЬ МОЯ, УКРАЇНО!
Я не шукаю Україну –
Вона у дітях і в мені.
Історію Руси величну
В казковім бачу я у сні.
Про...››› Володимир Мангов| 07.01.2009, 20:57
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
Інші публікації на цю тему
21.11.2008, 20:12«Свічка пам 'яті» Програма заходів за участю Президента України В.А.Ющенка у зв’язку з 75-ми...
04.12.2007, 20:29Три Голодомори За останні роки в Україні побачило світ чимало праць, присвячених жертвам...
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
