Повстання політичних в’язнів Кенгіру, одного з островів Архіпелагу ГУЛАГ. Історія боротьби українців за свободу немислима без цієї події.
В’язні Кенгіру - українські повстанці початку 50-Х
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав! Чи людська добрість — тільки доти добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?
Василь Стус
Свідок
Ігор Пінчуков народився у Києві в будинку на розі вулиць Лютеранської і Шовковичної (тоді — Карла Лібкнехта). Щоправда, сина батьки нарекли не так, як його звуть зараз, — Гаррі Шварцем. Він німець, але майже все життя носить чуже ім’я і прізвище вітчима. Бути в радянській країні «фольксдойчем» було небезпечно. Утім, і про його життя можна було б зняти бойовик. Благополучна київська сім’я, війна, окупація, про яку, проте, німецькомовний хлопчик зберіг не найгірші спогади. А про своє перебування в Німеччині на трудових роботах Ігор Миколайович досі говорить як про найпрекрасніші дні свого життя.
У 45-му, незадовго до перемоги, його звільнили американці. Ось тоді й закохався Гаррі-Ігор у веселих і добрих американських солдатів. Один з них, хорват за національністю, дізнавшись, що парубок не хоче повертатися до сталінського СРСР, навіть спробував його всиновити. Тоді ж, навесні 1945 року, Ігор записався в армію США. Частина, в якій Пінчуков перебував на забезпеченні, звільняла Бухенвальд. Він не був бойовою одиницею, роль юнака була допоміжною — піди принеси. Але він без акценту говорив німецькою і часто виконував корисну роботу, контактуючи з місцевим населенням.
Трагедія Гаррі-Ігоря виявилася в тому, що американці за якимись законами не могли вивезти його з Німеччини — частину перекидали на Далекий Схід, воювати з Японією.
Далі все зрозуміло. СМЕРШ. В’язниця. У довідці про реабілітацію зазначено: «Місце проживання до арешту — перебував у Німеччині, місце роботи до арешту — служба у Збройних силах США». Був двічі засуджений «найгуманнішим судом у світі». Спочатку отримав справжню «дрібницю» — лише три роки, а через 12 днів після звільнення — ще десять років. «Зрада Батьківщині». Потрапив до Жезказгана, в один з табпунктів так званого Степового табору МВС. Завдяки Олександру Солженіцину це місце під назвою «Кенгір» тепер знає весь світ.
Капітон Кузнецев У червні 1954-го Пінчукову, який працював у санчастині, довелося на власні очі побачити те, чим закінчилося 42-денне повстання політв’язнів.
Раніше «політичних» цькували собаками, у них стріляли. В Кенгірі бунт придушили танками. Краще цього ніколи не бачити.
Як це було
Це був не перший випадок «волинки». Після смерті Сталіна не було місяця, щоб у тому чи іншому табвідділенні не виникла передстрайкова обстановка. Люди відмовлялися виходити на роботу, вимагали зняти з них нагрудні бирки, що принижували людську гідність, знизити норму виробітку, поліпшити медичне обслуговування. Найнебезпечніші для адміністрації виправно-трудових установ акції організовували українські підпільники. Все починалося з організованої подачі заяв про скасування несправедливого покарання. А в цей час відмовлялися виходити на роботу, а якщо й виходили, то всіляко саботували виробничі вимоги табірної адміністрації.
Майбутній Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин у Жезказгані не був. Він свій термін відмотав недалеко — в Екібастузі, де також брав участь у тамтешній політичній «бузі». Але він знав, про що писав:
«... На світанку 25 червня у п’ятницю в небі розвернулися ракети на парашутах, ракети злетіли і з веж — і спостерігачі на дахах бараків не писнули, зняті кулями снайперів. Ударили гарматні постріли! Літаки полетіли низько над табором, наганяючи страху. Прославлені танки Т-34, які зайняли вихідні позиції під маскувальний рев тракторів, з усіх боків тепер рушили в проломи. За собою одні танки тягнули ланцюги колючого дроту на козлах, щоб одразу ж розділяти зону. За іншими бігли штурмовики з автоматами і в касках. (І автоматники, і танкісти перед тим отримали горілку.)
Бився Третій табірний пункт — той, який і почав (він був з двадцятип’ятирічників, з великою перевагою бендерівців (так у Солженіцина. — В. К.) Вони... кидали камінням в автоматників і наглядачів, напевно, і сірчаними косинцями в танки... Якийсь барак двічі з «ура» ходив у контратаку...
Танки давили всіх, хто траплявся на дорозі (киянку Аллу Пресман гусеницею переїхали по животу). Танки наїжджали на ганки бараків, давили там. Танки притиралися до стін бараків і давили тих, хто виснув там, рятуючись від гусениць. Семен Рак, обійнявшись зі своєю дівчиною, кинувся під танк і кінчив тим. Танки вминалися в дощаті стіни бараків і навіть били всередину бараків холостими гарматними пострілами. Згадує Фаїна Епштейн: як уві сні, відвалився кут барака, і навскоси по ньому, по живих тілах, пройшов танк; жінки схоплювалися, кидалися; за танком ішла вантажівка, і напіводягнених жінок туди кидали.
Жінки прикривали собою чоловіків, щоб зберегти їх, — кололи й жінок! Опер Бєляєв цього ранку своєю рукою застрелив десятка два людей. Після бою бачили, як він вкладав убитим у руки ножі, а фотограф робив знімки убитих бандитів.
...Потім стрілянина вщухла. Кричали: «Виходь з бараків, не стрілятимемо!» І справді, лише били прикладами».
Олександр Солженіцин,
«Архіпелаг ГУЛАГ», том 3
На жаль, історикам дістався не дуже великий фактичний матеріал. Головні свідчення — усні — тих, хто вижив. Незабаром після придушення повстання було знищено всі речові докази. В акті про списання зазначено, що це відозви, плакати, лозунги й предмети з ультимативними вимогами, листівки з текстом наклепницького змісту, бюлетені, карикатури та інші видання настінного друку, ножі, залізні списи, гранати, шаблі, самопали, мегафони й інші види озброєння, обладнані майстерні для виготовлення зброї і радіовузол.
Також було спалено «різні прапори» (!). Це непряме підтвердження того, що на бараках і огорожах українські й литовські націоналісти вивішували свої національні стяги. У вогонь кинули й повітряного змія з пристосуванням для запуску в повітря і розкидання листівок. Розповідають, що ідею із запуском зміїв вигадали зеки-чеченці. Але до міста (тоді — селища) Жезказган пристрої не долітали. Їх збивали зі стрілецької зброї, а листівки збирали в степу солдати.
Половина в’язнів — «бандерівці»
Згідно з довідкою спецвідділу Степового табору МВС СРСР про склад ув’язнених, що утримуються в таборі, станом на 10 липня 1954 року (тобто незабаром після придушення повстання) перебувало 20 698 ув’язнених. З них жінок — 4021, чоловіків — 16 677. При цьому половина політзеків мали десятирічні строки. У майже восьми тисяч в’язнів — строки понад 20 років.
Національний склад «Степлагу» тішить національне самолюбство українців. Наших земляків, переважно галичан, було 9596. На другому місці — литовці, так звані лісові брати, яких було 2690, росіян — 2661, латишів — 1074, естонців — 873. Далі — по низхідній — білоруси, поляки, німці, казахи й екзотичні для ГУЛАГу іранці, японці, афганці, монголи.
Усіх їх об’єднала горезвісна 58-ма стаття КК РРФСР (і її похідні в союзних республіках) — «зрада Батьківщині». Чимало колишніх учасників націоналістичних партій, організацій і груп, засуджених за «участь в антирадянських змовах», «повстанство і політбандитизм», «шпигунство». 772 «терористи». Досиджували свої чималі, ще довоєнні, строки й троцькісти, білоемігранти, церковники й сектанти.
Повстання, бунт, волинка
Початком подій вважають день 16 травня, коли на території третього табірного відділення «Степлагу» почалося масове заворушення. Загалом у цих подіях взяли участь близько 5,5 тис. осіб. Формальним приводом стала відкрита солдатом охорони Калімуліним безладна стрілянина по беззбройних людях. Кілька людей загинули на місці. «Стрілка» згодом нібито віддали під суд і засудили. В архіві прокуратури міста зберігся документ, де невідомою рукою викреслено «строком на 4 роки позбавлення волі». Інакше кажучи, «волинщиків» просто обманювали.
Дві чоловічі й одна жіноча зони розділялися самановою (глина пополам із соломою) огорожею. Між ними знаходилися велика виробнича зона зі складами продовольства й одягу, лікарня, хлібопекарня, магазин, кузня. Цей факт відіграв певну роль у тому, що повстання ув’язнених тривало так довго, — до їхніх рук потрапили чималі ресурси для самозабезпечення і виживання.
Як зазначає дослідник Сатибалди Дільманов, у ніч з 17 на 18 травня в’язні-чоловіки спробували проникнути до жіночої зони. Таке вже траплялося й раніше. Це були не просто «чоловіки», а близько 600 карних злочинців, незадовго до цього переведених у політзону, щоб «розбавити» небезпечний для адміністрації контингент. Дізнавшись, що за глиняною стіною «баби-хохлушки», карні злочинці дочекалися темряви й розпочали штурм.
Про це саме пише й один з учасників тих подій, житель Жезказгана Юрій Грунін. Він узагалі називає ті події «бунтом самців». Природно, що хлопці з ОУН і недавні воїни УПА не могли спокійно спостерігати за тим, як розпалені покидьки полізли до дівчат. Услід за урками полізли через огорожу й бандерівці. Щоб захистити.
У постанові про порушення карної справи слідчий Делягін пише:
«... не корячись наглядслужбі і табірній адміністрації групою понад 60 осіб, подолавши огорожу... де також не підкорившись наглядскладу, вчинивши фізичний опір окремим офіцерам і ображаючи їх, прорвалися через госпподвір’я, шестиметрову стіну, яка відділяє від 1-го жіночого табпункту, вторглися в житлову зону, вчинивши там безлад і порушивши нормальне життя табнаселення. Незважаючи на категоричне попередження... ув’язнені чоловіки не припинили бешкет і заворушення в таборі».
Слова про «бешкет» — брехня. Усі свідки в один голос стверджують, що за час 42-денного протистояння не було зафіксовано жодного випадку насильства чи якогось криміналу. Окрім самого факту захоплення табору.
Річ у тім, що в Кенгірі сталася унікальна за гулагівськими мірками подія — об’єднання політичних і частини кримінальних злочинців. Один з них — Гліб Слученков — навіть увійшов до керівництва звільненою територією — «Комісії».
Увірвавшись на територію першого табпункту, в’язні звільнили затриманих зі штрафного і слідчого ізоляторів, спалили особисті тюремні справи, журнали обліку та інші папери, порвали телефонний і сигнальний зв’язок, затримали й ізолювали кількох офіцерів і солдатів охорони.
У документах слідства є вказівки, що «бандитські елементи» під керівництвом Кузнецова, Келлера, Слученкова, Іващенка мали реальний вплив на в’язнів, перешкоджали наведенню «порядку». Цікаво, що Герш Келлер — людина, яка проходить у матеріалах карної справи, один з керівників повстання — насправді не галицький єврей, як вважали гебісти, а підпільник з ОУН. Українець за національністю, під час арешту він назвався ім’ям загиблого від нацистів товариша-єврея.
Керівники «Степлагу» кілька разів пропонували тим, хто не бачить сенсу в подальшій непокорі, покинути територію 3-го відділення. Тих, хто вийшов із зони, обіцяли не карати. Влада навіть відновила отвори в стіні, щоб полегшити перехід тих, хто вагається. З цих оголошених по радіо закликів можна зробити висновок, що вже приблизно за десять днів до трагедії було прийнято рішення про так званий силовий варіант.
В’язні звернулися до керівництва країни з низкою вимог: покарати винних у розстрілі людей, звільнити тих, хто бив жінок, зняти обмеження на листування з рідними, а також бирки з одягу, грати з вікон. Були й суто економічні вимоги — 8-годинний робочий день, зменшення норм, поліпшення умов праці. І, звісно, перегляд справ.
12 червня через табірну радіоточку їм повідомили, що члени Президії і секретарі ЦК КПРС не можуть відвідати табір «через зайнятість». Усі питання щодо перегляду справ розглядатимуться в законному порядку. В’язням кинули наживку — мовляв, перегляд справ уже почався. Всі інші питання — наприклад, законність застосування зброї під час подій 17-18 травня — мала вирішувати комісія на місці. Про те, що до Жезказгана прибули два міністри союзного уряду Сєров (держбезпека) і Круглов (МВС), повстанцям не повідомили.
Переговори вела «комісія», обрана табірниками. До речі, особа офіційного її керівника Капітона Кузнецова викликає в істориків запитання. Відомо, що 1942 року він, офіцер радянської армії, потрапив у полон, перебував у семи концтаборах, але при цьому був комендантом таборів військовополонених, разом з працівниками гестапо брав участь в операціях проти польських патріотів. 1949 року був засуджений Особливою Нарадою при міністрі держбезпеки СРСР на 25 років — за «службу у фашистських каральних органах і зрадницьку роботу проти радянських патріотів».
Під час Кенгірського повстання ця людина заробила собі щонайменше ще один термін. Правду кажучи, зробленого вистачило б і на «вишку». Однак вже через кілька днів після розгрому повстання Кузнецов дає слідчому докладні свідчення, називає десятки імен, розкриває всю структуру опору. І вже 13 жовтня того самого 54-го генеральний прокурор Союзу РСР Роман Руденко вносить протест до Військової колегії Верховного суду СРСР, де чорним по білому написано, що військові злочини Кузнецова мають «уявний характер» і грунтуються лише на свідченнях.
1955 року Кузнецова було засуджено за організацію масових заворушень і розкрадання державного майна на суму понад 36 тисяч карбованців. Але вже 1960 року його реабілітовано. При цьому багатьох рядових учасників подій у Кенгірі взагалі звільнено не було.
Хоча заради справедливості слід зазначити, що деяка «відлига» після придушення все-таки мала місце. В. о. начальника управління «Степлагу» підполковник Рязанов пообіцяв усім в’язням, що в разі виходу на роботу «у складі бригад по закріплених виробничих об’єктах» репресивних заходів ні до кого не застосовуватимуть. Так і було. До магазину (зеки його називали «ларьок») завезли багато їжі, в «аптечці» з’явилися потрібні медикаменти, знову стали надходити посилки й листи.
Цікавий момент: міліцейське начальство пішло на небачений лібералізм — дозволило «безперешкодне» спілкування ув’язнених чоловіків і жінок в неділю і святкові дні «з метою забезпечення культурно-масових заходів». Для цього між чоловічою і жіночою зонами залишили спеціальну хвіртку, що була під охороною.
Після півтора місяця відносної свободи й подальшої косметичної лібералізації в’язнів зобов’язали... постригтися. Підполковник Федоров, начальник 3-го табвідділення, навіть видав з цього приводу спеціальне розпорядження. «Незважаючи на низку наказів і моїх вказівок про заборону в’язням носити довге волосся на голові, окремі в’язні продовжують порушувати дисципліну...». Після чого в триденний термін усіх обстригли під машинку...
Пам’ять Кенгіру
Кількість жертв при придушенні бунту досі не відома. Дільманов наводить такі цифри — 36 активістів було віддано під суд, 400 — етаповано до в’язниць, тисячу — переведено до таборів «Дальбуду» і «Озерлагу». Після операції знайшли 37 трупів. Ще дев’ять осіб померли в госпіталі. Сорок солдат і офіцерів зазнали тілесних пошкоджень.
Солженіцин говорить, а багато колишніх політзеків, що стали свідками тих подій, підтверджують — це знову неправда. Має йтися про сотні загиблих. Найімовірніше, 600-700... Частину людей поховали на території зони, частину — в степу. Зараз там литовці й українці встановили два пам’ятники — один у вигляді хреста, що впав, інший — з маленьким дзвоном.
Упродовж багатьох місяців тривали розгляди. До відповідальності було притягнуто практично всіх працівників «служби безпеки», «пропагандистів-рупористів», які займалися охороною повстанців. Більшість з них — українці...
Про господарську діяльність табору
...Колектив управління табірних підрозділів у минулому 1953 році домігся деяких позитивних результатів у роботі. Валовий виробіток проти 1952 року збільшився на 6 млн 214 тис. крб, або на 4,7%. Виробіток на один відпрацьований людино-день перевищує плановий на 2 крб 7 к., або на 7,3% вищий за виробіток 1952 року.
Рентабельність табору становила 34 млн 626 тис. крб, або на 12 млн 943 тис. вища за рентабельність 1952 року.
Збиток по сільському господарству нижчий від планового на 57 тис. крб.
Підвищилося трудове використання контингенту на оплачуваних роботах на 3,3%.
(З виступу секретаря парткому табору на зборах партійного активу 7 лютого 1954 року.)
Повстання українських політв’язнів:
1946 р. в Колимі.
1947 р. в Колимі, Караганді, Уст-Вімі.
1948 р. у Воркуті (повстало 80 тисяч).
1950 р. біля Воркути, в Тайшеті.
1951 р. біля Колими, біля Караганди.
1952 р. біля Красноярська, в Караганді, на Уралі.
1953 р. в Норильську (1500 убитих), у Воркуті (500 убитих), Караганді, Кенгірі, Колимі. В Норильську страйк тривав 100 днів. У Воркуті — 60 днів.
1954 р. в Кенгірі (600 убитих, серед них 500 Безсмертних Українок, 26 червня 1954), в Кірові, Тайшеті, на Уралі, Сахаліні, в Караганді, Колимі, Красноярську, Казахстані. Страйкувало 60 тисяч на території 600 кілометрів.
1955 р. в Тайшеті, Воркуті, Магадані, Потьмі, Пермі.
1956 р. в Іркутську, Красноярську, Томську, Свердловську.
1957 р. в Хабаровському краї, Челябінській, Свердловській областях.
1959 р. в Темір-Тау 752.
1960 р. заколоти в Казахстані, на Донбасі.
1961 р. в Одесі, Кривому Розі, Севастополі, Кіровограді, Краматорську, Артемівську, Новочеркаську.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
