Десять головних персонажів зі сфери прекрасного та найсумнівніші культпрояви року
Автор: Олександр РУТКОВСЬКИЙ, Олексій РАДИНСЬКИЙ, Олег ВЕРГЕЛІС, Андрій БОНДАР
Джерело: Дзеркало Тижня Коментарі (1)
Підбивати навіть найсуб’єктивніші підсумки 2005-го по культурному відомству — заняття невдячне. Оскільки культуру часто підміняв маскульт. Або так звані культурні революції (у вигляді кадрових рокіровок, судів, скандалів, інформаційних війн). Та все ж, безперечно, є і будуть люди з «лица необщим выраженьем», які провокують і культтенденції, і культпрориви, і навіть створюють навколо себе культореоли... «ДТ» пропонує свою версію чарту десяти головних культперсонажів, які так чи інакше проявилися або особливо розкрилися саме 2005-го. Імена в усіх на вустах. Чому «культ» — зрозуміло. А ось чому «туристи» — пояснимо… Майже кожен із обраних здійснив «подорож» (і навіть прорив) — як у зовнішній світ (успіхи на фестивалях, визнання за кордоном), так і у внутрішні глибини, виявивши нові грані своїх обдарувань…
Юрій АНДРУХОВИЧ…«тому що…» відомий письменник 2005-го окупував німецький книжковий ринок. Його роман «Дванадцять обручів» у перекладі Сабіни Штер, опублікований видавництвом «Зеркамп», увійшов у число топ-книжок німецьких рейтингів продажів. Для українського письменника це неймовірний успіх. Книжка Андруховича зібрала також великий врожай позитивних рецензій західних ЗМІ. Втім, присутність Андруховича в Німеччині не обмежилася однією книжкою. Саме 2005-го він відкрив Європі свою іпостась драматурга. За його «Перверзіями» в драматургічній авторській інтерпретації поставлено виставу «Нелегал Орфейський» у театрі Дюссельдорфа. Письменник також визнаний достойним спецпремії у рамках Премії миру імені Ремарка в німецькому місті Оснабрюк. А в грудні Андруховича назвали лауреатом Лейпцизької літературної премії європейського взаємопорозуміння (грошова частина нагороди — 15 тис. євро). Очевидно, що «наступ» Андруховича на Німеччину не ослабне й 2006-го. Видавництва планують публікацію інших романів письменника — «Московіада», «Рекреації», «Перверзія». До речі, останню книжку саме 2005-го видано у США (перекладач Майкл Найдан), і один із тамтешніх рецензентів назвав її «Майстром і Маргаритою» нашого часу. Крім того, книжки Юрія Андруховича протягом року побачили світ у Польщі, Угорщині, Іспанії. Письменнику по праву належить місія головного локомотива сучасної української літератури на європейському просторі.
Святослав ВАКАРЧУК… «тому що…» без фальсифікацій і приписок залишався найбільш касовим і затребуваним роко-попсовим виконавцем України 2005-го. Це той випадок, коли не потрібно роздавати десятки, а то й сотні запрошень, щоб заповнити зали, — публіка і так бере в облогу каси. Тут уточнення: окрім Вакарчука, сьогодні практично ніхто з вітчизняних виконавців не у змозі зібрати столичний Палац спорту. Святославу вдалося. Навіть кілька разів. Вакарчук сфокусував і у своїй творчості, і у своєму іміджі як маскультівські технології, так і спроби залишатися вільним митцем і творцем, ніби відірваним від шоу-шаблонів. Новий альбом Gloria у перші дні виходу побив рекорди продажів. Вакарчук виявився також найбільш медійно затребуваним персонажем: за кількістю обкладинок, публікацій і телемиготінь із ним навряд чи хто зрівняється. Новий статус виконавця — радник президента — додав йому порцію громадської популярності. Хоча важко сказати, що цінного він у результаті нарадив главі держави…
Богдан СТУПКА… «тому що…» за підсумками 2005-го міг би претендувати на ексклюзивний спецприз... Будь-яке згадування Ступки в чартах популярності — ніби трюїзм. Він і так «наше все». Багато знімається. Активно керує підвідомчим йому театром імені Івана Франка. Десятки інтерв’ю, призи на міжнародних фестивалях. Та ось 2005-го його справді варто було нагородити статуеткою з вигравіюваним написом «За честь і гідність». Мотивування не передбачає «вислуги років». Це відзнака за мудрість позиції, моральність вчинків і велику гідність залишатися «над сутичкою». Усім відома історія майже публічного цькування великого артиста, розв’язана деякими його опонентами-колегами... Ефіри і сторінки кровоточили від одіозних обвинувачень та потоків бруду в запалі постреволюційних «викриттів» (здавалося б, у «війну» втравили і жінок, і дітей). Ступка не опустився до «відповідей». Не опустився до рівня кухонної лайки. Він випускав спектаклі: один гірший — «Ромео і Джульєтта» (режисер В.Козьменко-Делінде), інший кращий — «Шякунтала» (талановита орнаментально-візуальна експлікація режисера Андрія Приходька за мотивами індійського епосу з участю молодих акторів). Він чесно працював. Чого й надалі йому побажаємо.
Олег СКРИПКА… «тому що…» 2005-го кинув рукавичку архаїчно-патріархальному відомству з питань геральдики (при президенті країни), яке роздає направо-наліво звання в нашій країні. Скрипка демонстративно відмовився від звання «заслуженого»... як від атавізму минулої епохи (втім, за деякою версією, він відмовився, образившись, що не дали одразу «народного»). Олег, як і «ДТ», впевнений, що звання — це ім’я. Це затребуваність глядачем. А не командно-адміністративні подачки деяким маловідомим «шісткам» від культури. За звітний період Скрипка також яскраво дебютував на драматичній сцені — у спектаклі театру імені Івана Франка «Наталка-Полтавка». Він із гумором, іронічно й пластично «видав» на сцені класичний образ виборного Макогоненка, а сам спектакль талановито аранжував своїми фірмовими ритмами, не обмеживши авторські права Лисенка. «Наталка» франківців стала головною театральною аншлаговою сенсацією 2005-го.
Іван МАЛКОВИЧ… «тому що…» нажахав і здивував конкурентів, обігнавши метких колег-книговидавців і першим у СНД (а також одним із перших у Європі) випустивши шостий том пригод чарівника-недоука — «Гаррі Поттер і напівкровний принц» — українською мовою. Літературні критики вважають, що за чарівним іміджем доброго казкаря Малкович приховує претензії справжнього «культурного імперіаліста», якому під силу обігнати не лише польських і російських перекладачів, а й, можливо, друкувати чергового Поттера в унісон із прем’єрою його у… Великобританії.
Ігор СТРЕМБИЦЬКИЙ… «тому що…» став центровим героєм вітчизняного кіно. «Золота пальмова гілка» Канського міжнародного кінофестивалю за фільм «Подорожні», створений Стрембицьким і Наталею Конончук, проросла на нашому грунті вперше. І це, без перебільшення, архіважлива подія, як зауважив би відомий вождь. Багато хто знає історію поневірянь молодих кінематографістів, яким не просто було поїхати на фестиваль через мінкультівську тяганину, через безглуздість чиновницьких фокусів. Та все ж прорвалися. Труднощі загартували. Всі чекають продовження.
Тіна КАРОЛЬ… «тому що…» виявилася головним відкриттям вітчизняного шоу-бізнесу за минулий період. А засвітив її міжнародний конкурс молодих виконавців «Нова хвиля» у Юрмалі, де Тіна посіла друге місце, отримала 50 тис. дол. від Пугачової — і виявилася фактично центровою сенсацією балтійського заходу. Індекс згадувань про Кароль заслонив навіть ім’я володаря Гран-прі. Молоду українську виконавицю відразу активно взяло в оборот ТБ (і в цьому криється тривожний симптом, оскільки спершу важливі репертуарні напрацювання, а потім — мелькання в ігрових шоу). В Юрмалі українські телебізнесмени робили ставку на плеканця народного шоу «Шанс». А перемогла нібито «темна конячка» — Тіна. Але в її особі перемогли і професіоналізм, і вокальні дані — досить ексклюзивний раритет для вітчизняної естради.
Андрій ХАЛПАХЧІ… «тому що…» попри все, всупереч усьому, долаючи «все», даючи надію «всім», провів у Києві черговий міжнародний кінофестиваль «Молодість», причому на достойному репертуарно-художньому рівні. Організаційні проблеми фесту — стара пісня (інколи Заходові бракує лиску, святкового антуражу). Але якісний добір власне кінопродукції багато що компенсує. Будинок кіно під час «Молодості» переповнений. У столичних кінотеатрах під час демонстрації фестивальних програм зали теж під зав’язку. Кіно не як комерційний продукт, а як художню цінність пропагує Халпахчі, долаючи фінансово-адміністративні бар’єри. І цього разу куратору «Молодості» вдалося обрамити фест прем’єрними картинами європейських кіногеніїв Романа Поланскі (кінометр персонально прибув до Києва) та Кшиштофа Зануссі. Халпахчі, мабуть, єдиний у країні згадав про ювілей великого українського фільму «Тіні забутих предків», відзначивши спеціальним призом на «Молодості» чудову Лариса Кадочникову, одну з найулюбленіших акторок Параджанова.
Павло ГРИЦАК… «тому що…» на його тендітні юнацькі плечі ліг основний тягар організації і проведення «Євробачення-2005» у столиці нашої Батьківщини. Чи варто повертатися до скандалів, які супроводжували підготовку найбільшого форуму... На УТ після революції змінилося начальство. Бунтували художники (у зв’язку з відсутністю тендера). Куди треба лилися грошові потоки. Кого треба призначали в конкурсанти держчиновники. З глузду можна було з’їхати всередині свистопляски... «Любимчик Пашка», як дехто його називає, що свого часу підштовхнув Руслану на європодвиг у Стамбулі, не розгубився, а послідовно й технологічно поринув у поточні проблеми. Як відомо, «Євробачення-2005», в організаційному і телевізійному планах, у Києві пройшло відносно достойно. Без накладок. Без непередбачених колізій. І багато в чому тут заслуга Грицака. Що стосується інших євронюансів у зв’язку з конкурсом, наприклад фінансової сторони зазначеної медалі, то це, їй-богу, не тема нашої публікації, а можливо, матеріал для розслідувальних рубрик...
Любко ДЕРЕШ… «тому що…» показав приклад ще одного якісного ривка вітчизняних письменників на західні книжкові плантації. При цьому слід враховувати, що в літературу Дереш явився сімнадцятилітнім. Його роман «Культ» помітили у Львові (видавництво «Кальварія»), але... підписати контракт не змогли через неповноліття автора. (На допомогу тоді прийшли батьки.) Дереша сьогодні називають молодим письменником, який зумів поєднати у своїй творчості «кривавого» Баркера, «містичного» Кінга, «наркотичного» Велша, приправлених вибухонебезпечною сумішшю актуальної молодіжної тематики з реалій сучасної України. Дереш оголосив хрестовий похід «форматній» українській прозі, показавши світові здатність жонглювати найбільш перевіреними часом (і доларом) прийомами, якими користуються монстри сучасної масової літератури. Дереш — студент економічного факультету Львівського національного університету за фахом облік і аудит. 2005-го його «Культ» видало польське видавництво, згодом із цією книжкою вже знайомився й німецький читач. Недавно поляки ознайомилися із ще однією книжкою Дереша — «Архе». В Європі інтереси українського письменника представляє відоме видавництво «Зуркамп». Німецький наклад «Культу» розлетівся вдесятеро швидше, ніж в Україні. Вже зараз його романи готують до публікації в Італії, Іспанії, Голландії, Бельгії, Фінляндії, Сербії. Далі буде...
Кирило Карабиць… «тому що…» виявився одним із небагатьох українських диригентів, які дуже комфортно почувалися в європейських ритмах і оркестрах. Як недавно повідомлялося на шпальтах «ДТ», Карабиць представив у Страсбурзькій опері «Євгенія Онєгіна» Чайковського. І західна преса поставилася до цієї прем’єри більше ніж прихильно. Рік тому Кирило отримав запрошення стати головним диригентом у Страсбурзькому оркестрі. Запрошення прийнято. Результат наявний. Вже 2006-го Кирило планує реконструювати на сцені Національної опери України «Наталку-Полтавку» Лисенка. Передбачається, що буде особливе звучання одного з найкращих наших оперних шлягерів, виткане з фольклорних мотивів.
Єжи Гофман… «тому що…» на кінофестивалі «Молодість» дав відмінний «майстер-клас» багатьом вітчизняним режисерам. І показав, як можна і потрібно знімати добротне просвітницьке кіно... Мова про поки ще незавершений проект Гофмана «Україна». Фільм, у якому навіть найспірніші історичні колізії подаються без тенденційних акцентів. Дивно, що за всі роки незалежності наші кінематографісти не зуміли зняти жодного виразного, «безшароварного» професійного фільму про історію своєї країни. І зовсім не дивно, що це зробив видатний польський режисер, поважний вік якого ніяк не позначається на якості й енергійності матеріалу. Втім, соромно, що у зв’язку з тим же Гофманом деякі наші кінематографісти намагалися влаштовувати «акції протесту», обурюючись його намірами зайнятися екранізацією «Тараса Бульби» Гоголя... У Росії сьогодні оголошено про запуск відразу двох «Бульб» — знову будемо протестувати?
Ще більше місця в житті займають сумнівні, скажімо так, явища зі сфери духовного, високого, вічного... Яке, на жаль, вироджується у бездушне, низьке, сьогохвилинне. 2005-й відзначився такими гримасами по повній програмі. План перевиконано. «ДТ» фіксує лише деякі «антикультурні» прояви 2005-го. Хоча перелік можна було б продовжувати…
Невитрачені 50 млн. грн. на потреби українського кіно. Плач і ридання: «Вітчизняне кіно гублять, його не фінансують!» Цей стогін давно піснею зветься і нікого не стомлює. І от 2005-го наче б позичили 50 млн. вічно ниючим творцям… Як виявилося, витрачати їх або нікому, або ні на що… Або ці гроші взагалі не дійшли... Або дійшли не туди… Одним словом, віз і нині там: жодного повноцінного фільму за 2005-й країна так і не випустила, фест «Молодість», на жаль, обійшовся у своїй програмі без рідного кіно, а перспективи на 2006-й і зовсім похмурі — у бюджеті занадто багато дірок.
Конфлікти на центральних кіностудіях. Багатьом не подобався Віктор Приходько як директор студії Довженка. Його «пішли». На його місце команда Білозір «прийшла» нового директора Ігоря Ставчанського. Але й з його явленням народу поки що помітних зрушень (не кажучи вже про подвиги) на студії не відчувається (та й часу мало, щоб їх відчути). Режисери Одеської кіностудії незадоволені новими акціонерами. Нові акціонери не дуже задоволені режисерами Одеської студії, не багато з яких можуть знімати конкурентоспроможне кіно. Ось так і минає високохудожнє життя вітчизняного кінематографа... У суперечках, розбратах, кіноспілкових чварах, скаргах «верхам»… А «низи», загалом, уже давно змирилися з тим, що їм показують або голлівудське, або російське.
Великий відхід «великого вченого» з великої сцени. Прощальний концерт народного депутата і почесного ректора в палаці культури «Україна» став соціокультурною подією з політичним забарвленням. Забарвлення виявилося спектральним... І помаранчеве — дарування квітів від «Нашої України». І біло-синє — від конкуруючої фірми. Спроби піднести кітч до статусу офіційної державної культури викликають у «ДТ» і сумніви, і побоювання. Але, схоже, у самого героя пісенного свята сумнівів немає... Він знову на телеканалах... В усій красі. Не пішов. Не дочекаєтесь.
Диктат радіоформатів, який витискає з ефірів національну музику. Віз і нині там… Важко сказати, хто апелює до законодавства. Простіше відповісти, що чуємо на різних частотах… Як і раніше, це переважно каторжна музика або російський поп третього гатунку. Українська музика (найкращі її зразки) як була пасербицею у цій радіобожевільні, так і залишилася нею.
Володимир Гришко: злиття тенора з «попсою». Радник президента (і оперна знаменитість за сумісництвом) нещодавно чудово виступив у Національній опері в «Травіаті» Верді. Ці його профільні бенефіси влучні, та, на жаль, рідкісні. Якщо досліджувати всі поточні світські хроніки, складеться невигадане враження, нібито гідний конкурент Домінго і Карераса (як вважає сам Гришко) значиться штатним учасником якогось «Шансу»… Публічне цілування з представниками культмасових (низьких) жанрів і регулярне підспівування їм наводять на сумні роздуми: «Якщо Європа так цінувала цей голос, то чому не втримала? Якщо рідна опера так його потребує, то чому не залучає? Якщо «попса» так душить його в обіймах, то невже порозумілися аж до співу?»
Спрут на ймення «Мінкульт». Два безмежно цінних кадри, котрі мудро управляли вітчизняною культурою, оперативно освоювали інтер’єри будівлі на вулиці Івана Франка. Оксана Білозір — «жінка, яка…»: яка наламала чимало дров, зовсім програвши піар-війну опонентам, котра начебто хотіла усе відразу, а не вийшло нічого… Ігор Ліховий — «людина-невидимка»: готовий персонаж для роману Уеллса, тому що не видно ні слідів діянь, та й голос рідко почуєш… «Которые тут временные?» Напевно, ці?
Серіали, якими ми перемогли… Як відомо, 2005-го відомство пана Ряшина забило рейтингами наймогутніших телевізійних конкурентів завдяки безкінечним інтерівським «довгограйкам» — «Кармеліті» і «Зціленню любов’ю». Останню «творчість» знімали вдома, під Києвом. Навіть позиціонували твір як предмет національної гордості. Мовляв, дивіться, як ми перемогли... Кого перемогли? Що? Хіба що здоровий глузд… Та елементарні поняття про художність у телевізійному кіно. Якщо так — то з перемогою...
Жерар Депардьє, котрий вирішив стати Бульбою… Сленговий лексикон припускає поняття «розвод». Йдеться про випадок, коли залишаються в дурнях як конкретний персонаж, так і громадськість. Візит відомого французького актора в Україну було піднесено як його бажання взяти участь у міжнародній екранізації «Тараса Бульби» Гоголя. У нас про це знали всі. Депардьє, мабуть, не знає про це донині... У будь-якому разі, на наших просторах його більше цікавили території під виноградники і гонорар за рекламні ролики відомої мобільної компанії.
Проліт «Гринджол» над гніздом «Євробачення». Світова журналістика здавна ласа на емоційні рубрики на зразок «Кумири вчорашніх днів». Мовляв, де вони, ті, кого ще вчора ми любили? Для кого співають сьогодні ті, що нещодавно співали для нас? Відповідаємо… Група «Гринджоли», котра знеславилася в травні на євроконкурсі, виконує тепер... весільний репертуар. Гірко...
Дикі танці на нервах електорату. Шоу-бізнес вирішив реалізувати на практиці тези старої ленінської статті «Партійна організація і партійна література» (замість літератури — можна шоу-культура). Їм уже мало просто «підспівувати» у передвиборних турах (зовсім не безкоштовно), можливо їм, як тій куховарці, уже конче необхідно керувати державою? Невідомо, чи піднімуть усім відомі виконавці і телеведучі рейтинги, їхніх партій-кураторів, але щодо їхніх персональних рейтингів питань немає.
Телепрограми для дітей і юнацтва. Важко прогнозувати емоційні і моральні пориви телепродюсерів... Але... Іноді складається враження, нібито творять вони винятково для, пробачте, педофілів (один із прикладів — «Кумири і кумирчики», передача, про яку «ДТ» у цьому ж номері згадує у зв’язку з ретрозірками, котрі присвятили себе дитячому ТБ). Що далі? Передача для маніяків? Для садистів?..
Провал київських гастролей Московського театру на Таганці. Вперше за роки незалежності у Києві цієї осені були презентовані настільки масштабні виступи колись надзвичайно популярного театру Любимова. Майже місяць виступів. На такий хронометражний розмах була здатна лише радянська влада, яка розтягувала деякі гастролі на декади, а інколи й на півторамісячний термін. Неважко було припустити, чим це все закінчиться... Провалом і ганьбою. Навіть не напівпорожні, а просто порожні зали. Роздратування продюсерів і обурення артистів. Останні, напевно, образившись, додумалися поприндитися, виставивши помаранчеві бантики в спектаклі «Майстер і Маргарита» — як знак приниження, напевно? Розуму палата, одним словом... Дійшло до того, що ледь не зірвали спектакль: провідний актор вийшов зі скаргами до глядачів, мовляв, не сплачують грошей… Шкода і смішно. Шкода безпосередньо Любимова (у вигляді його колишніх заслуг), а смішно, тому що відповідальні гастролі проводити — це не бородаті анекдоти про Брежнєва розповідати. У чому Юрію Петровичу, звичайно, рівних немає.
Мишача метушня під розпеченим дахом столичної Російської драми. «Кто был охотник, кто добыча — все дьявольски наоборот», — муркотіла Лариса Огудалова в рязановській екранізації «Безприданниці» Островського. Театр імені Лесі Українки в якийсь момент теж виявився у «статусі» нареченої, котру усі «хочуть», але не всі «можуть»... Примадонни — неврахований вид «термоядерної» зброї, особливо небезпечної, якщо чітко проходить лінія «фронту». А інформаційні війни навколо цього театру — окремий підручник для політтехнологів: учіться, як треба вигравати. А «судмедекспертні» колізії у зв’язку з «неврахованим» майном театру — і зовсім додатковий сюжет для п’єси Іонеско «Стільці». З іншого боку, якщо в чомусь винна конкретна людина (наприклад, художній керівник) — розберіться (а не декламуйте хіт-парад обвинувачень з парламентської трибуни), якщо святий — перепросіть... Щоб не вводити в оману наївну громадськість, котра іноді довіряє спічам у Раді. Нинішній примарний мир, який настав у Російській драмі, ознаменований початком репетицій «Дон Кіхота». Але вітряки крутяться... Як крутиться в театральному просторі і багато класичних запитань, які залишилися, на жаль, без відповіді... Одне з них знову ж таки з екранізації «Безприданниці»: «Не довольно ли нам пререкаться, не пора ли предаться любви?»
Ось я українець з Казахстану. Багато нас здесь лишилося, але вже майже ніхто не памятає рідну мову. В моїй родині тільки я ще трохи розумію. Дуже хотілось би якось підтримувати звязок з тими, хто розмовляє дідівською мовою. Що можете порадити, люді?
Інші коментарі
Романові і Володимиру - обом. Громадська самоорганізація як суспільне явище була і є. І буде. Нема потреби її створювати. Майдан - один з проявів цього ПОСТІЙНОГО процесу в нації. Нема потреби створювати температуру пацієнту, достаньо її виміряти або відчути....››› Fisher7| 07.01.2009, 22:24
Шановна, пані Ніно!
Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим!
Щастя і здоров`я і Божої любові!
Хочу подарувати Вам кілька нових пісень:
РАДІСТЬ МОЯ, УКРАЇНО!
Я не шукаю Україну –
Вона у дітях і в мені.
Історію Руси величну
В казковім бачу я у сні.
Про...››› Володимир Мангов| 07.01.2009, 20:57
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
