Опубліковано у газеті «Вечірній Київ», 3 червня 1997 р. під заголовком «"Старший брат " задоволений. "Менший брат" робить вигляд, що теж...» Курсив автора.
(Скорочено)
…
Українські громадяни (та що там громадяни — депутати парламенту, голови комітетів і комісій, сам спікер Мороз) не знали і не знають, що саме було підписано, бо не ознайомлені зі змістом цих документів (до речі, в Росії проект договору, хоч і зі значними купюрами, але був опублікований). І якщо наші державники справді нервували напередодні візиту Єльцина, то хіба що з однієї причини — щоб доскіпливі журналісти, боронь Боже, не сунули свого носа, куди не слід, та не ставили гострих запитань, які могли б зіпсувати настрій високому візитерові. Тому прес-служба президента України ретельно фільтрувала, які українські засоби масової інформації акредитувати на час переговорів, а яких не допустити. Зрозуміло, що акредитацію одержали передусім представники державних та лояльних до нинішньої влади засобів масової інформації.
Ще договір не був підписаний, як його назвали великомасштабним, а коли він був підписаний, то зразу став великим і епохальним. Довести це дуже важко, бо ми не знаємо його тексту. Невідомо, чи визнано у договорі нашу державну суверенність, але відомо, наприклад, що демаркацію кордонів між Україною і Росією не проведено з вини останньої. Невідомо також, чи оговорені права української меншини в Росії, але добре відомо, що жодної української державної школи в цій країні, де проживає за різними джерелами від 8 до 20 мільйонів українців, немає. Більше того, прем'єр Черномирдін напередодні приїзду до Києва Єльцина, з приводу кордонів заявив, що вони мають бути такими, як між Росією та Білоруссю, а щодо мови, то повторив брехливий, запущений українофобами шаблон, що нібито в Україні ущемлюють мову російську (це тоді, коли в Україні налічується 2973 російськомовні школи, в 20% вищих і середніх навчальних спеціальних закладах нашої держави готуються спеціалісти російської мови та літератури, виходить близько 1200 державних газет і журналів російською мовою).
Що ж практично дають сторонам договір та домовленості, підписані президентами України та Росії? Чи позбулись після цього керівні кола Росії великоімперського ставлення до України? Чи поважатимуть тепер нашу незалежність і наш суверенітет? Чи відмовляться від територіальних претензій до нашої держави? На жаль, дати ствердну відповідь неможливо. Хоч українські державники і намагаються подати угоди з Росією як визнання останньою нашого державного суверенітету. А віддання в оренду (невигідну і дискримінаційну для України) Севастопольської бази з береговою інфраструктурою аж на 20 років за сміхотворну ціну $100 млн. щорічно, яких Україна ніколи не побачить, бо юни будуть зараховані за наш міфічний борг Росії, — віддання в оренду на таких умовах нібито зніме територіальні претензії до України.
Емоційна заява Єльцина перед телекамерами, що він за «єдину і неділиму Україну» ще ні про що не говорить. По-перше, це не тільки від Єльцина залежить; по-друге, емоційні заяви не є юридичним документом; по-третє, така заява зовсім не суперечить інтересам Росії, бо вона саме й зацікавлена в тому, щоб проковтнути (приєднати, «оббілорусити») Україну саме «єдиною і неділимою» з усіма тельбухами. І це нічого докорінно не змінить в імперському ставленні керівництва Росії до України, як до молодшого брата. І треба бути сліпим, щоб не-побачити саме такого ставлення навіть від великого демократа Єльцина. Ось тільки кілька фактів на підтвердження цієї думки.
По-перше, Росія завжди була віроломною і завжди вільно ставилася до виконання підписаних нею угод і не один раз їх порушувала — прикладів, скільки завгодно, візьмімо хоча б розтоптані Москвою угоди 1654 року, що стали початком позбавлення нас своєї державності.
По-друге, підписаний тепер договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією, був парафований два роки тому. Жодного рядка, як стало відомо, у ньому не змінено, тобто робота по доопрацюванню його не велась. Що ж заважало Єльцину, який так енергійно висловився тепер про «єдиність і неділимість» України, приїхати і підписати цей договір відразу? Чому Єльцин безпричинно відкладав свій візит шість разів? Пояснюється це просто: такою великоімперською поведінкою здійснювався психологічний, дипломатичний і політичний тиск на Україну. І ось, коли українське керівництво "визріло", щоб підписати будь-що, аби тільки підписати, коли Росія з'ясувала свої стосунки з НАТО і, маючи фактично розв'язані руки, Єльцин вирішив, що настав вигідний час прибути до Києва. І прибув.
По-третє, прибув російський президент справді як «старший брат» — впевнений у собі, незаперечний і непідсудний, як господар ситуації. На жаль, наш президент почувався перед ним, як секретар парткому перед генеральним секретарем ЦК КПСС: принишклий, уважливий, запопадливий. А патрон не постидався взяти «брата меньшого» у його ж державі за лікоть і повести на переговори, що не проминули висвітлити російські телекамери. Леонід Кучма, забувши навіть на якийсь час, що він президент Української держави і що у цій державі державною мовою є українська, на догоду «старшому братові» заговорив російською, як у колишні компартійні часи. Хоча відомо, що Єльцин міг би зрозуміти українську навіть без тлумача, так само, як ми розуміємо російську і білоруську.
Тому, справді, підписані договір і домовленості є епохальними і великими... для Росії. Для України вони є не паритетними, не рівноправними, а принизливими. Хоча б тому, що порушують статтю 17 Конституції України, яка гласить: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз». Виправдальне посилання на ст.14 розділу XV «Перехідні положення» Конституції є некоректним стосовно ситуації, що склалася. Справді ця стаття дозволяє використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань на умовах оренди, але в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.
Крім порушення Конституції, підписані документи фактично закріплюють перебування російських військ на території України так довго, як довго вона захоче: через дев'ятнадцять років, якщо сторони не заявлять іншого, домовленості автоматично пролонговуються ще на 5 років, і так до нескінченності. Сьогодні навіть з території Чечні, яку Росія вважає суб'єктом Федерації, виведені російські війська [нагадаємо, що статтю написано 7 років тому, vox.com.ua].
Нарешті, як уже говорилося, чотири із п'яти севастопольських бухт дісталися повністю Росії, а одна буде використовуватися спільно; два із трьох військових аеродромів також віддані Росії, військові склади, інші об'єкти берегової інфраструктури поки що на 20 років належать Росії. А всього Росія отримала від України 1020 військових об'єктів. І все це — задарма. Навіть, якби Росія справді віддавала Україні по 100 мільйонів доларів за оренду, то й тоді цей мізер не покрив би справжньої ціни і справжньої екологічної шкоди, якої завдасть ця оренда Україні.
Головне ж полягає в тому, що віддача в оренду Севастопольської військово-морської бази з береговою інфраструктурою не тільки не зніме напруженості у відносинах між двома країнами, а навпаки, посилить її. Перебування чужоземного флоту (держави, яка має територіальні претензії до України) на таких умовах на нашій території дамокловим мечем небезпеки висітиме над нами, а фактично повний контроль російського флоту над територіальними водами України унеможливить нормальне будівництво і функціонування українського флоту.
Підсумовуючи сказане, варто відзначити:
1. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між роззброєною Україною та ядерною Росією, підписаний в Києві 31 травня 1997 року, не є рівноправним, він вигідний переважно Росії.
2. Договір фіксує домінуюче становище Росії, бо ні про який державний суверенітет України не може бути й мови без демаркованих державних кордонів, які так і залишаються прозорими.
3. Договір абсолютно не гарантує від спроб інтегрувати Україну в Росію за білоруським взірцем, а, навпаки, здача Севастополя як морської бази є першим кроком на шляху поглинання України як незалежної держави.
4. Нерівноправні і дискримінаційні для України угоди дають можливим припустити, що вони є своєрідною «розвідкою боєм» перед наступними парламентськими і президентськими виборами в нашій країні. Щоб визначити, хто з київських політиків готовий найдалі піти на зближення з Росією аж до майбутнього об'єднання, отже, на кого слід зробити ставку і кинути відповідні кошти.
Виходить, що Росія повністю переграла Україну. Наша дипломатія розписалася у власній неспроможності. Наше державне керівництво почало легітимно здавати Україну. Народ, вуха якого обвішані ідеологічною лапшою дружби (удава з кроликом) мовчить. Поки що.
Такі висновки напрошуються з аналізу останніх політичних подій, що розгорнулися на терені України... Спростувати чи похитнути їх міг би сам зміст підписаних документів. Якщо б його не приховували, а оприлюднили. Адже народ має право знати про будь-яке рішення, що стосується його долі, долі його країни, майбутнього його дітей.