«Принципи вдягаються в Закони; Закони вдягаються у Факти. Одежа без носія її не здатна до життя; вона може якийсь час служити пугалом для горобців, але й ті зрештою пізнають її безсилля. Матеріалістичні школи говорять інше: вони вважають, що комплекс фактів породжує закон, що комплекс законів породжує принцип… Для них клітинка реальніше органа; орган реальніше організму».
«Енциклопедія окультизму»
«Сучасне суспільство… Кожен постійно суперечить собі, але ніхто не знаходить це дурним. Є принципи для розмов, а інші для застосування в житті; протиріччя між ними нікого не обурює, – по загальному переконанню, вони не повинні узгоджуватися між собою; навіть від письменника, особливо від мораліста, не вимагають, щоб він говорив те ж саме, що пише у своїх книгах, і діяв так, як говорить».
Ж.-Ж. Руссо.
«Воля по єству людини настільки потрібна й корисна, що жодне благо з нею зрівнятися не може і ніщо її не гідно, тому що хто волі позбавляється, той відразу всіх благ позбавляється або придбати й зберегти [їх] не в змозі. Тому що, хто в якій неволі перебуває, той не може вже по своєму бажанню існувати, веселитися, честі, власності здобувати та її утримувати, але усе залишається у волі того, хто над його волею володарює».
В. М. Татищев
«Властолюбство й волелюбність знаходяться в постійному антагонізмі. Де є найменша свобода, там пристрасть властолюбства найпалкіша й нерозбірлива».
Дж. Ст. Міль
Питання про принципи демократії, – і особливо тепер, коли від народовладдя в Україні фактично залишився один віртуальний образ, – є для нас дуже важливим і актуальним. Оскільки відсутність чіткої визначеності в цьому питанні, майже з «залізною» необхідністю, призводить до хронічного панування в нашому суспільстві вузького кола окремих осіб, які банально паразитують на ньому. Й хоча на словах вони завжди є великими демократами та найліпшими «друзями народу», плоди їхньої практичної діяльності часто виявляють їх як затятих ворогів і самого нашого народу, і його свободи, і демократії...
Ще до того, як ми станемо розмірковувати над проблемою демократичних принципів, – і, отже, над тим, якою саме має бути справжня демократія, – нам необхідно визначити зміст цього поняття. Для цього, певне, буде доречно скористатися наступним його визначенням, яке в певній мірі відповідає завданням даної роботи.
«Демократія, – указується у «Введенні до політології»», – це форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів правління й прийняття рішень у них по більшості. І ще. Демократія визначається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного порядку і відповідний йому світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу до прав людини й меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в управлінніта інше» [1].
Демократичні (а по суті – загальнолюдські) цінності, що перелічуються вище, одночасно є також і організаційними принципами – тобто началами, основними й вихідними положеннями демократії. Проте, найбільш загальним із них і, можна сказати, абсолютним принципом демократії, її «наріжним каменем» і центральним стрижнем є принцип Cвободи. Причому, свободи, як вільної волі всіх рівноправних учасників добровільної соціальної асоціації, яка утворюється й діє на основі спільності інтересів, цілей, ідей і моральних цінностей. Усі інші принципи демократії є похідними саме від цього принципу. І саме тому представляється цілком закономірним, що коли в якійсь соціальній організації (наприклад, у партії чи державі) немає реальної свободи для всіх її членів – немає в ній і всього іншого, що обов'язково повинно існувати при справжній демократії: ані реальної рівноправності, ані справедливості, ані демократичної виборності керівництва і його підконтрольності загалу, ані колективного прийняття важливих рішень і т.п. Тоді в організації, що навіть може офіційно визнаватися демократичною, має місце формальна симуляція здійснення відповідних принципів, за допомогою якої намагаються приховати істинний стан справ – недемократичний, авторитарний…
Відповідно до загально прийнятого тлумачення, свобода є можливістю й здатністю суб'єкта – окремої людини чи організації – виявляти свою волю, самостійно приймати важливі рішення і діяти у відповідності з власними інтересами й цілями, «бути самим собою». Це – самостійність і автономність суб'єкта. Це – відсутність різного роду зовнішніх стосовно суб'єкта обставин, котрі його утискують і обмежують, порушують його системну цілісність і зв'язують функціональні можливості, заважаючи йому прогресивно розвиватися.
«Це, – пишуть автори «Політологічного словника», маючи на увазі особисту свободу окремої людини, – насамперед свобода внутрішня, свобода творча, як вираження своєї людської сутності. Найважливішим моментом внутрішньої свободи є моральна автономія особи, її «здатність бути господарем собі самому» (І.Кант). Необхідною умовою здійснення внутрішньої свободи є зовнішня свобода. У першу чергу, – це «формальна» негативна свобода від перешкод на шляху її реалізації у вигляді зовнішнього втручання й примуса. Даний вид волі виражає квінтесенцію права і знаходить конституційне закріплення в цивільних (особистих) правах. Видом зовнішньої свободи є політична свобода як можливість активної участі громадян в управлінні державним і громадським життям...» [2].
Цілком правильно визначаючи магістральний напрямок розвитку людства й обгрунтовано стверджуючи, що існування людини і її свобода є споконвічно нероздільними, Е.Фромм писав: «Вся історія людства являє собою безупинний процес росту індивідуалізації і разом із тим зростає значимість такого фактора, як свобода. Прагненнядо свободи – це не метафізична сила, хоча законами природи його теж практично неможливо пояснити; воно являє собою неминучий результат необоротних процесів індивідуалізації й зростання культурної свідомості людства. Авторитарні сили не в змозі усунути основні фактори, що породжують прагнення до свободи; також вони не можуть ліквідувати саме прагнення до свободи, що є результатом цих умов» [3].
Погоджуючись із даним твердженням Фромма в цілому, автор, однак, не може погодитися з тим, що прагнення людини до свободи неможливо пояснити законами природи. Оскільки це прагнення (так само, як і прагнення до збереження конкретно даної форми свого існування, до забезпечення своєї ефективної життєдіяльності, до самоврядування, до повної самореалізації і прогресивного розвитку) закономірно та іманентно притаманне всім живим і соціальним системам, у тому числі й кожній окремій людині (якщо, звичайно, вона знаходиться в нормальному психічному стані). Утім, на цю обставину автор уже не раз звертав увагу і в попередніх своїх роботах [4].
Ще великий Аристотель (IV ст. до н.е.), що по праву вважається одним із засновників світової політичної науки, у тому числі й учення про демократію, цілком справедливо вказував на те, що саме свобода є найпершим і основним началом демократичного порядку.
«Основним началом демократичного ладу, – пише він у своїй знаменитій «Політиці», – є свобода. По думці, яка загально прийнята, тільки при цьому державному устрої усі користаються свободою, тому що до неї, як стверджують, прагне всяка демократія. А одне з умов свободи – по черзі бути керованим й правити» [5]. «Насправді, – зауважує він в іншім місці «Політики», – демократія звичайно визначається за двома ознаками: зосередженням верховної влади в руках більшості та свободою» [6].
Таким чином, свобода є не тільки основою демократії, але також і одним із двох найголовніших та дуже важливих критеріїв, за якими саме і можна визначити ступінь демократичності або недемократичності того чи іншого соціального утворення.
Другим важливим началом і характерною ознакою демократичного ладу, що безпосередньо є наслідком свободи, Аристотель називає «можливість громадян жити саме так, як цього кожному хочеться», маючи на увазі їхню повну автономність і самоуправління. А от відсутність можливості «жити як хочеться» і необхідність проти власної волі підкорятися чужим рішенням і зовнішнім стосовно суб'єкта обставинам він однозначно розглядає як прямий наслідок і характерну ознаку рабства [7].
Ще одним важливим началом демократії та необхідною умовою свободи ним називається рівна можливість усіх рівноправних громадян брати участь в управлінні державними справами. Реалізуватися вона має двома основними способами. По-перше, безпосередньо – тобто через особисту й постійну участь кожного громадянина в державному законотворчому процесі. Це виражається в його персональній присутності, виступах і голосуванні на сесіях народних зборів – вищого законодавчого органу держави. (Попутно помітимо, що сьогодні навіть в Україні, не говорячи вже про багаті й більш розвинені країни світу, є реальна технічна можливість забезпечити безпосередню інтерактивну участь кожного громадянина у народних зборах загальнонаціонального масштабу на основі застосування сучасних досягнень науково-технічного прогресу: космічної й комп'ютерної техніки, телебачення, телефонії, Інтернету і т.п. Було би тільки бажання!)Й, по-друге, шляхомзаняття кожним громадянином певної виконавчої посади, коли до нього підійде відповідна черга. Спеціально підкреслимо, що мова тут іде не стільки про невід'ємне право кожного громадянина вільно брати участь у виборах у якості кандидата або виборця, скільки про практичне забезпечення йому справедливої можливості займати ту чи іншу державну посаду протягом невеликого відрізка часу. (Причому, як обгрунтовано стверджує Аристотель, оптимальний термін перебування будь-якого громадянина на виконавчій посаді складає від півроку до одного року. Пояснюється це тим, що більш великі терміни об'єктивно створюють загрозу узурпації суспільної влади окремими особами). І це при демократії повинне відбуватися саме таким чином, щоб на усіх важливих виконавчих посадах по черзі змогли знаходитися всі громадяни держави!
Говорячи про це, Аристотель, зокрема, зауважує, що «усі посадові особи призначаються з усього складу громадян; усі керують кожним, узятим окремо, кожний – усіма, коли до нього дійде черга... ніхто не може займати одну й ту ж посадудвічі, за винятком військових посад; усі посади або ті, де це представляється можливим, короткострокові; судова влада належить усім, обираються судді з усіх громадян і судять по всіх справах чи по більшій їх частині...» [8].
Аристотель також указував, що при справжній демократії уся верховна влада в державі винятково належить усій народній масі у вигляді народних зборів. «Народні збори, – пише він, – здійснюють верховну владу у всіх справах; жодна [державна] посада такої верховної влади не має ані в якій справі або в крайньому випадку має її в найобмеженішому колі справ» [9]. Справжнім демократичним началом цей учений називає такий принцип прийняття рішень, «коли всі громадяни вирішують усі справи, оскільки до такого роду рівності демократія й прагне» [10].
Справедливість, що є одним із найбільш загальних принципів людських взаємовідносин, Аристотель розглядав у якості тієї необхідної основи, на якій повинний виникати й будуватися взагалі будь-який державний лад, а особливо такий, котрий визнається демократичним.
Визначаючи у «Великій етиці» поняття «справедливість», Аристотель ототожнює його з такими поняттями, як «рівність», «пропорційність», «середина» і т. п. Він, зокрема, пише: «Справедливе стосовно іншого є, власне кажучи, рівність… Отже, якщо несправедливість зводиться до нерівності, то очевидно, що справедливість і справедливе полягають в рівності зобов'язань… Середина між ними – справедливе, середнє ж – це рівне… Таким чином, справедливе – це, очевидно, пропорційне; суспільне життя тримається справедливістю, і справедливе – те ж саме, що пропорційне» [11].
«Поняття справедливості, – пише він у «Політиці», ототожнюючи справедливість із добропорядністю, – зв'язане з уявленням про державу, тому що право, яке служить мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування» [12].
Справедливість у політичному смислі розумілася цим мислителем як «наявність у всіх громадян рівної по кількості частки [політичної] влади». Оскільки, стверджує він, справедлива рівність саме і полягає в тому, «щоб верховна влада належала не комусь одному, але усім рівною мірою (по кількості)». Саме в такий спосіб у державі «здійснюються справжні рівність і свобода». Однак, указує Аристотель, якщо вся законодавча влада зосереджена в руках не всього народу, а лише деяких осіб (тобто, навіть і обраних самим народом депутатів парламенту або інших представницьких органів! – О.Б.), – уже одне це є «характерною ознакою олігархічного ладу» [13].
Вважаємо, що останнє зауваження давньогрецького філософа особливо актуальне для нас сьогодні, і тому його неможливо залишити без коментарів.
Так, стає усе більш очевидним, що сучасна типова модель державного устрою, котру ще називають «реальною демократією», не є досконалою. Як і радянська «соціалістична демократія», вона усе більше починає стримувати подальший розвиток суспільства й обмежувати зростання його ефективності. Тут також існують серйозні проблеми у духовно-культурній та ідеологічній сфері. Особливо вони пов’язані з недостатнім або неадекватним розумінням сучасним західним суспільством перспектив свого та загальнолюдського розвитку, його кінцевої мети, оптимальних засобів та шляхів її досягнення. На це, до речі, звертає увагу і З.Бжезинський, коли пише про те, що нинішнє «європейське об'єднання все більше становить собою процес, а не ціль». Бо ж воно, вказує він, переважно є справою не самих народів Європи, а великого бюрократичного апарату Євросоюзу та урядів європейських держав [14].
Уже тривалий час на самому Заході висловлюються думки про «реалізованість», «вичерпаність» і «неактуальність» демократичних цінностей Свободи та Прогресу. І це є певним відображенням об’єктивної системної кризи тих соціальних інститутів, що склалися як сучасні форми реалізації даних цінностей. «Наслідком неактуальності модерністських цінностей, – пише Д.В.Іванов, – стає занепад мобілізуючої й організуючої сили суспільства як системи інститутів. Симптомами занепаду інститутів можна вважати падіння довіри до корпорацій та держави, зниження членства у партіях і профспілках, активізацію так званих нових соціальних рухів на тлі інертності мас, і у цілому – фрагментацію соціального порядку… Занепад інституціонального ладу відображений у соціологічній теорії кінця XX століття… Дефіцит дійсної референції речей і вчинків до Свободи й Прогресу компенсується інтенсивною знаковою маніпуляцією…» [15]. Отже, очевидно, що майже однакова проблемна ситуація, яка пов’язана із загальною кризою нинішньої системи суспільних інститутів та падінням довіри до них, сьогодні має місце не тільки у нас, але й у розвинених країнах Заходу. Ясно також, що вона викликана тією значною розбіжністю, яка існує між «принципами для розмов» і реальним життям. У чому ж тут справа?
На нашу думку, справа якраз полягає в тому, що суспільна модель, котра називається «реальною демократією», як і колишня «соціалістична демократія», має у своїй основі деякі суттєві рудименти «темного», авторитарного минулого. Так само, як і вже здискредитована радянська модель, вона далеко не повною мірою відповідає ідеалу й основним принципам справжньої демократії, а також вимогам нового історичного часу. Головне, що влада у ній, як і при будь-якому недемократичному режимі, у дійсності належить дуже обмеженому колу «окремих осіб», котрі являються «професійними управляючими». І особливо це стосується законодавчої влади, яка в принципі має належати одночасно всім громадянам країни й здійснюватись безпосередньо самим народом, а не «від імені та за дорученням виборців».Саме така рудиментарна «влада окремих», яка сьогодні домінує практично у всіх формальних демократіях, є наочним свідченням існування гострого протиріччя між суто демократичними принципами і реальною практикою сучасного «державного будівництва».До цього часу саме оця «влада окремих» не тільки встигла одержати солідне ідейно-теоретичне обгрунтування та PR-підтримку, юридичну базу і відповідне визначення як «представницька демократія», але й досить широке визнання в якості «основної форми здійснення державної влади в демократичному суспільстві» [16]. Отже, можна зробити висновок, що сьогодні всюди у світі, – і навіть у тих країнах, які офіційно визнаються найдемократичнішими, але в яких так звана «представницька демократія» домінує над безпосереднім народовладдям, – переважна більшість формально рівноправних і вільних громадян являється несправедливо й підступно позбавленою свого невід'ємного права на політичну владу, на рівну частку цієї влади, на справжнє демократичне самоврядування. Вважаємо, що у цьому аморальному й неправовому (хоча й закріпленому законами) відчуженні суспільної влади від свого «джерела» і «носія» – народу, якраз і полягає головне протиріччя, а також основна проблема сучасної світової демократії, яка стримує подальший суспільний прогрес.
Якщо ми будемо об’єктивно підходити до цього важливого питання, то маємо визнати наступне. Поки що у випадку сучасної «реальної демократії» ми переважно маємо справу з «ерзац-демократією» – абияк перелицьованою під демократію (і перелицьованою, насамперед, у масовій людській свідомості) симулятивною формою олігархічного державного ладу. Або ж (і це вже у найкращому випадку), – із тим, що Аристотель називав «політією». Тобто, таким державним ладом, при якому змішуються два основні начала: демократичне (свобода) і олігархічне (багатство). До речі, якщо ми будемо педантичними й точними у визначеннях, то маємо визнати, що аж ніяк не демократія, а саме політія Аристотеля сьогодні de facto існує у США [17].
Деякими політологами, у тому числі й вітчизняними, висловлюється правильна думка, що справжнє народовладдя є повним самоуправлінням народу, яке заперечує «усяке політичне панування, наявність владних структур, форми й методи насильства, інші атрибути держави, однією з форм якої виступає реальна демократія». І що взагалі «справжнє народовладдя несумісне з існуванням держави» [18]. Однак, на підставі існування даного протиріччя робиться досить несподіваний висновок. Стверджується, зокрема, що в реальному житті «демократія ніде й ніколи не існувала без держави»! (Тут варто відразу ж помітити, що останнє просто не відповідає дійсності. Адже загально відомо, що феномен демократії набагато древніше за державу, яка виникає лише в результаті розпаду первісно-демократичного суспільства (общини) на два антагоністичні класи: визискувачів і експлуатованих, або ж на професійних державних керівників і цілковито підлеглий їм народ). Стверджується, що саме тому «чиста» або справжня демократія є усього лише «найзагальнішим недосяжним орієнтиром», «нормативним ідеалом» і «привабливою утопією» [19]. Звідси, напевно, для кожного має логічно випливати висновок: якщо справа обстоїть дійсно так, якщо «чиста» демократія насправді несумісна з державою і є «утопією» (чимось на зразок комунізму), – для чого ж тоді взагалі до неї прагнути? Нехай усе залишається так, як є…
Справа навіть не в тім, що говорять ці автори. Тому що говорять вони, у цілому, досить реальні та правильні речі. Справа в тім, яким чином розставляються потрібні комусь акценти, яка й чия ідеологічна позиція в даному випадку відстоюється. Адже, фактично, саме така «об'єктивна» позиція нерідко сприяє розповсюдженню в суспільстві перекручених уявлень про демократію, служить «науковим» виправдовуванням існування несправедливої нерівності у розподілі політичної влади, сприяє консервації старого й недосконалого суспільного порядку, психологічно навіює людям песимізм і зневіру у власні сили й можливості, позбавляє їх світлої історичної перспективи, а також таїть у собі потенційну загрозу остаточного знецінення демократичного ідеалу: вільної і досконалої людини у вільному й досконалому суспільстві, що одночасно є смислом, напрямком та метою загальнолюдського еволюційного розвитку!..
Але знову тепер повернемося до Свободи – нашого абсолютного принципу.
У даний час визнається майже всюди, що дія демократичного принципу свободи не може обмежуватись лише політичною сферою життєдіяльності суспільства. При справжній демократії він повинен поширюватися, крім політичної, й на всі інші сфери громадського життя, – економічну, соціальну, культурну, духовну. Також цей принцип має в дійсності охоплювати всі сторони життя кожної окремої людини. Як вірно відзначають ті ж автори «Введення до політології», «основу будь-якого демократичного режиму складає економічно незалежна особа, що володіє вільним вибором сфер діяльності й зв'язує своє буття з результатами власної діяльності. Такої незалежності можна досягти лише в умовах соціально закріплених пріоритетів особистості перед суспільством і приватної власності перед власністю державною» [20].
Також увага акцентується на тому, що «демократичний режим не зводиться лише до захисту прав більшості, а забезпечує права меншості у виборчій системі й у представницьких органах влади. Загальнодержавні рішення приймаються не тільки більшістю, але й шляхом досягнення консенсусу зменшістю й опозицією» [21].
Щодо демократичного прийняття важливих управлінських рішень консенсусом(тобто шляхом досягнення між усіма членами організації остаточного стану повної згоди і єдності при вирішенні загальних важливих питань), слід зауважити наступне. З погляду перспектив подальшого демократичного розвитку, прийняття колективних рішень консенсусом є більш оптимальним і прогресивним варіантом, ніж традиційне прийняття рішень «по перевазі» чи більшістю голосів. Тому що саме досягнення в будь-якій соціальній організації консенсусу дозволяє приймати такі справедливі й оптимальні рішення, котрі не тільки враховують максимум різноманітних думок та інтересів переважної більшості людей, але так чи інакше задовольняють усі зацікавлені сторони. Таким чином, конфлікти в організації улагоджуються, взаємини між її членами поліпшуються, а уся внутрішня обстановка удосконалюється й гармонізується. Завдяки цьому організація здобуває внутрішню цілісність і єдність, стає більш життєздатною, ефективною і здатною до конкуренції у зовнішнім середовищі. Тому можна цілком погодитися з твердженням, що «консенсус є універсальним принципом демократії(і тільки, підкреслимо, демократії – О.Б.), що дозволяє розв'язувати протиріччя і запобігати конфлікти, знімати напруженість у суспільстві» [22].
Треба, мабуть, додати, що взагалі неможливо уявити існування консенсусу в умовах будь-якої авторитарної і жорстко централізованої організації. У тому числі в країні, яка, саме завдяки такому улаштуванню, постійно роздирається на шматки усілякими внутрісистемними конфліктами й протиріччями. Адже в ній, як відомо, над усіма інтересами завжди безроздільно домінує винятково один інтерес – «державницький». Є тільки одна «єдиновірна» думка – «верховна». Існує одне «геніальне» рішення – саме те, що осяйно й велично низходить із самого Олімпу «управлінської вертикалі» на нібито темні й інертні народні маси…
Нарешті, зауважимо, що консенсус – це той оптимальний спосіб, за допомогою якого всякий колектив стає здатним досягти необхідної цілісності своєї надсистемної цільової функції, яка рівномірно розподілена між усіма його членами самою природою. Тому саме консенсус, а не традиційна демократична процедура вирішення загальних питань більшістю голосів, у більшій мері відповідає надсистемній природі людського суспільства й такому ж характеру самої демократії [23].
Говорячи про феномен консенсусу, ми аж ніяк не можемо залишити поза увагою ще й таке принципове і дуже важливе положення демократії, про існування якого багато хто у нас узагалі навіть і не здогадується. Досить ясно воно сформульоване відомим американським дослідником демократії Р.А.Далем. «Обов'язкові колективні рішення, – пише він, – повинні виноситися тільки тими особами, котрі самі зобов'язані їх виконувати, – інакше кажучи, членами самої асоціації, а не тими, хто стоїть поза нею. Оскільки правомірні закони не можуть прийматися тими, хто сам не зобов'язаний підкорятися цим законам» [24].
З цього засадничого положення цілком логічно випливає цілий ряд інших важливих морально-правових положень демократії. Зокрема, такі:
а) безумовна вимога особистої участі в процесі розробки, узгодження й прийняття важливих рішень, що носять загальний характер, усіх рівноправних членів (колективного цілого) будь-якої демократичної організації, а не тільки вузького кола її керівників чи «окремих представників»;
б) об'єктивно нелегітимний і необов'язковий характер тих рішень (законів, розпоряджень, etc.) керівництва всякої демократичної організації, у тому числі й держави, у процесі розробки, узгодження й прийняття яких не беруть участі всі її рівноправні члени (громадяни);
в) об'єктивно неправовий і аморальний характер тих управлінських рішень (законів, указів, розпоряджень, etc.), дія яких повною мірою не поширюється також і на керівництво організації, та яким само це керівництво відмовляється підкорятися.
Розглядаючи проблеми демократичного права і, зокрема, права приватної власності, Р.А.Даль указує на те, що саме поняття «право» є двозначним і якраз це часто породжує певні логічні невідповідності. Він пише, що якесь право може бути легальним, але негарантованим у конституції, як, наприклад, право палити в ресторанах та інших публічних місцях, що існувало раніш. Право також може охоронятися конституцією, але суперечити моральним нормам суспільства. Як приклад останнього, він приводить право володіти рабами у Вірджинії напередодні Громадянської війни в США. Отож, Даль доходить до такого висновку: «Якщо система законів зневажає основні моральні права, ми повинні в тій же самій мірі обвинуватити законний порядок як порушення основного морального права і прагнути змінити цей порядок. Право на самоуправління і, отже, на демократичний процес – це, безумовно, одне з найголовніших серед усіх моральних прав» [25].
Тут неодмінно варто сказати ще про такий важливий принцип демократії, який природно випливає з безумовного й основоположного права народу на самоорганізацію і самоуправління, а також з його суверенного права самостійно і за своїм власним розсудом визначати й змінювати конституційний устрій у країні, коли в цьому у нього виникає потреба. Цілком логічно, що якщо народ має виключне право змінювати весь суспільний устрій чи форму правління, – він також має повне право за своїм власним розсудом і в будь-який час зміщати окремих посадових осіб, достроково розпускати чи взагалі скасовувати окремі державні посади, установи й органи. Особливо в тому випадку, якщо їхня діяльність вступає в прямий конфлікт із демократичними принципами і конституційними положеннями, набуває антисуспільної спрямованості й протиправного характеру, зневажає права й свободи громадян, усіляко шкодить загальному благополуччю, а також переслідує мету незаконної зміни конституційного ладу й узурпації влади в країні. Відповідно до демократичних морально-юридичних настанов, кожен громадянин країни, будучи невід'ємною часткою суверенного народу, має всі правові підстави і навіть громадянський обов'язокзахищати себе та інших співгромадян від такого роду дій офіційних осіб, установ та органів. Він не тільки не повинен виконувати їхніх законів, наказів і розпоряджень, котрі вважає аморальними, несправедливими чи протиправними, але такожзобов'язаний протидіяти усім таким акціям, самостійно обравши для себе певні засоби оборони – пасивні чи активні – у залежності від тих обставин, що склалися.
Так, наприклад, у відомій «Декларації незалежності США» (1776 р.), яка є загальновизнаним юридичним обгрунтуванням цього демократичного принципу, говориться наступне: «Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди створені рівними і наділені Творцем певними уродженими й невід'ємними правами, серед яких – право на життя, на свободу і на прагнення до щастя; що для забезпечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада яких грунтується на згоді керованих; що, якщо будь-який державний лад зневажає ці права, то народ має право змінити його чи скасувати й установити новий порядок, котрий заснований на таких принципах і організує управління в таких формах, які повинні щонайкраще забезпечити безпеку і благоденство народу. Розсудливість, звичайно, вимагає, щоб форми правління, які давно склалися, не змінювалися в наслідок малозначних і минущих причин, тому що досвід минулого показує, що люди скоріше схильні терпіти зло, поки воно ще стерпне, чим користатися своїм правом скасування звичайних форм життя. Але коли довгий ряд зловживань і насильств, що почалися у відомий період і незмінно переслідують єдину мету, виявляє намір підкорити народ абсолютному деспотизму, право та обов'язок народу скинути такий уряд і створити нові гарантії забезпечення своєї майбутньої безпеки» [26].
Саме цей демократичний принцип, хоча й у непрямій формі, але знайшов таки своє відображення в міжнародних правових документах нашого часу. Зокрема, він був закріплений у прийнятій ООН ще в 1948 р. «Загальній декларації прав людини», яка нині є складовою частиною українського національного законодавства. Вже в преамбулі цього документа говориться про те, що «необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії й гноблення» [27].
Українська Конституція 1996 року також стверджує: «Стаття 3. Людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».
Далі Конституція de jure визнає невід'ємне право кожної людини, а значить і всього народу, на самооборону у випадку протиправних посягань на її життя й здоров’я. Дуже загальне формулювання статті 27-ї допускає логічне поширення її дії на державу, на всі інститути й органи, на всіх посадових осіб останньої. Причому, по суті, зміст цієї статті майже цілком ідентичний змісту того фрагмента з «Декларації незалежності США», який цитувався нами раніше. Зокрема, Конституція України говорить: «Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.Обов'язок держави – захищати життя людини.Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань».
Якщо уважно придивитись до змісту даної статті, можна побачити, що поняття «життя» (у значенні «життя людини») уживається в ній досить загально. Й тут виникає певна колізія, яка пов’язана з юридичним тлумаченням цього терміну. Справа в тому, що поняття «життя» також є неоднозначним, як і поняття «право». Адже воно означає не лише «фізіологічне існування людини», але й «діяльність суспільства або людини в тих або інших її проявах» [28]. Окрім того, якраз у понятті «життя людини» (або «людське життя») обидва ці значення являються органічно поєднаними й невідривними одне від одного. Ще Аристотель вказував на те, що «поняття «жити»… визначається… для людей – за здатністю відчувати і розуміти. Здатність же зводиться до діяльності, адже головне укладене в діяльності»; а також: «життя – це свого роду діяльність, і кожний діє у таких областях і такими засобами, які йому особливо любі» [29]. Отож, як фактично слідує з контексту цієї статті, кожна людина в Україні має законне право захищати від протиправних посягань не лише саме «фізіологічне існування», власне та чуже, але також й усі функціональні прояви людського життя, без яких воно стає неможливим або втрачає будь-який сенс. Про правомірність саме такого тлумачення статті свідчить і використання у ній поняття «здоров'я», яке означає «правильна, нормальна діяльність живого організму» [30]. Отже, виходить, що дана стаття Конституції офіційно дозволяє кожній людині практично реалізувати своє невід’ємне право на опір усіляким протиправним посяганням, які призводять до будь-яких порушень її правильної, нормальної життєдіяльності…
У світлі цього конституційного положення про самооборону коротко зупинимося ще на такому аспекті проблеми. Посилаючись на А.Токвіля, Р.А.Даль указує, що у світовій політичній теорії існує певне засадниче положення, яке прийняте ще з часів класичної Греції. Стосується воно двох видів політичної рівності, котрі тісно взаємопов’язані між собою – рівності політичних засобів і рівності влад. Якщо говорити про засоби влади, всі громадяни демократичної країни (а не виключно одна держава) повинні мати «відносну рівність у можливостях надання фізичного опору й примушення», у тому числі володіти вогнепальною зброєю, військовою організацією й поліцією. Крім того, Даль зауважує, що при демократії здійснюється принцип правового верховенства громадян над державою. «Приблизна рівність у розподілі таких політичних засобів, – пише він далі, –сприяє приблизній рівності в розподілі влади, або, точніше кажучи, у контролі за державною владою». Підкреслюється, що саме завдяки реалізації цього положення, «американцям дотепер удавалося, уникнувши гіршої альтернативи – «панування абсолютної влади», встановлювати й підтримувати верховну владу народу» [31].
Цікаво, що напередодні Жовтневої революції 1917 року, по суті, такі ж думки висловлював В.І.Ленін. У своїй дещо «нетрадиційній» (тому що дійсно комуністичній) роботі «Держава й революція» він, зокрема, писав: «Демократія є формою держави, однією з її різновидів. І отже, вона представляє собою, як і будь-яка держава, організоване, систематичне застосування насильства до людей. Це – з одного боку. Але з іншого, вона означає формальне визнання рівності між громадянами, рівного права усіх на визначення устрою держави й управління нею... розбити, зламати вщент, стерти з лиця землі буржуазну... державну машину, постійну армію, поліцію, чиновництво, замінити їх більш демократичною, але усе ще державною машиною у вигляді озброєних робітничих мас, що переходять до поголовної участі народу в міліції... Усі громадяни перетворюються тут на найманих службовців держави, якою є озброєні робітники...» [32].
Поважаючи природне і невід'ємне право всякого народу, як і будь-якої людини, на захист свого життя, свободи й демократії, автор, однак, не вважає, що саме той радикально-насильницький шлях повалення старого й установлення нового суспільного ладу, який був колись здійснений під ленінським керівництвом у нашій країні, є єдино вірним і можливим. Мало того. Автор переконаний, що саме такий революційно-деструктивний шлях, що пов'язаний з масовим і системним застосуванням насильства по відношенню, насамперед, до своїх же співвітчизників, – у самій своїй суті є вкрай помилковим і хибним. Оскільки саме він призвів до усіх тих величезних, дуже важких і непоправних людських, духовно-моральних, культурних і матеріальних утрат, котрі поніс наш народ у ході революції, наступних численних війн й т.зв. «комуністичного будівництва»...
Тим більше, що людська історія, особливо другої половини ХХ століття, практично нам довела, що існує якісно інший революційний шлях – не деструктивний, а конструктивний. Отже, радикальні й позитивні соціально-демократичні перетворення, які дійсно мають на меті загальне благо, не тільки можуть, але й повинні відбуватися без застосування того дикого й комплексного насильства, до якого майже постійно вдавалися більшовики.
Виходячи з довгострокових інтересів і стратегічних цілей самого народу, сучасна демократична революція неодмінно повинна йти цивілізованим, конструктивним, ненасильницьким, мирним і, як то кажуть, «оксамитовим» шляхом. До речі, якраз такою, в цілому, й була остання демократична революція в СРСР, завдячуючи якій, Україна таки отримала у 1991 році свою державну незалежність.
Говорячи про існування безумовного морального і юридичного права народу змінювати відповідно до власних потреб державний лад чи структуру управління у своїй країні, а також самостійно обирати відповідні шляхи цієї зміни, нам варто було б додатково акцентувати увагу ще ось на чому.
Як випливає з наведених вище цитат, постійна й пильна охорона конституційного ладу країни безпосередньо самим народом – для демократії є справою принциповою, дуже важливою й обов'язковою. Причому, саме народ має бути найпершим охоронцем і гарантомвласної свободи, народовладдя та громадянських прав. Він ніколи не повинен повністю передоручати цю важливу справу ані державі, ані її органам, ані, тим паче, якійсь одній посадовій особі.
Вельми логічно й правильно це положення було обгрунтоване відомим політичним філософом Н.Макіавеллі. Він, зокрема, писав: «Ті, хто мудро створювали республіку, однією з найнеобхідніших справ вважали організацію охорони свободи. У залежності від того, кому вона довірялась, довше або менше зберігалось вільне життя. А оскільки в кожній республіці є люди знатні і народ, виникає питання, кому краще доручити названу охорону… Звертаючись до розгляду причин, я скажу, що охорону будь-якої речі варто доручати тому, хто б менше бажав заволодіти нею. А якщо ми подивимось на цілі людей знатних і людей простих, то, безсумнівно, знайдемо, що знатні з усіх сил прагнуть до панування, а прості бажають лише не бути поневоленими і, отже, набагато більше, ніж гранди, люблять вільне життя, маючи менше надій, ніж вони, узурпувати суспільну свободу. Тому природно, що коли охорона свободи довірена народу, він печеться про неї більше і, не маючи можливості сам узурпувати свободу, не дозволяє цього й іншим» [33].
І от саме для цього кожному суверенному народу, перш за все, належить мати розвинену демократичну вдачу. Потім – вельми досконале демократичне законодавство, яке б у принципі виключало всяку можливість узурпації влади, корупції, інших протиправних зловживань із боку будь-яких посадових осіб чи органів держави. Також суверенний народ, як і всякий справжній пан чи господар, реалізуючи демократичний принцип рівності влад і засобів, обов'язково повинен мати у власному розпорядженні певні «фізичні» засоби влади. Ті самі, за допомогою яких він зміг би по-справжньому контролювати й регулювати діяльність найнятих ним управляючих, а також цілком аргументовано вимагати від них чесного й сумлінного дотримання умов «трудового контракту», що був із ними, фактично, укладений під час демократичних виборів.
Заради власного виживання, свободи й добробуту, заради збереження своєї суверенної влади і надійного захисту її від узурпації властолюбними й підступними «слугами», народ неодмінно має створити цілу систему власних ефективних запобіжників у вигляді автономних структур суспільного самоврядування, розгалуженої мережі різноманітних громадських організацій і засобів інформації (газет, радіомовлення, телебачення і т.д.), насправді народної міліції і національної гвардії, комітетів народного контролю, дійсно народних судів і т. п. Для того щоб комплексно використовувати все це в якості своєрідних «дуальних вісей», «антагоністичних органів управління», «контурів негативного зворотного зв'язку» і т.п., – функціонально приблизно таких же, котрі створені самою матінкою-природою та існують практично в кожному живому організмі [34].
Саме про об'єктивну необхідність наявності у всякій зрілій соціальній системі двох автономних підсистем управління, що є антагоністичними одна до одної, свідчить і наступне висловлювання філософа А.Н.Аверьянова. «Цілісність, або зрілість, системи, – пише він, фіксуючи існування певної природної закономірності, – визначається разом з іншими ознаками також і наявністю в єдиній системі домінуючих протилежних підсистем, кожна з яких об’єднує елементи, котрі мають функціональні властивості, протилежні функціональним властивостям іншої підсистеми» [35].
Отже, комплекс суто демократичних органів і засобів управління, які служать, насамперед, коригувальними й стримуючими факторами для держави, її структур і посадових осіб, а також для протидії будь-яким антисуспільним елементам, – об'єктивно потрібний народові, як цілісній соціальній системі, щоб забезпечити собі необхідний стан гомеостазу. Мова йде про такий середній стан динамічної функціональної рівноваги, знаходячись у якому будь-яка жива система здатна найефективнішим чином самозберігатися, самовідтворюватися, адаптуватися, протистоячи деструктивному впливу різноманітних факторів внутрішнього і зовнішнього середовища.
Щоб оптимально захистити себе та свою суверенну владу, народ неодмінно повинен створити ефективні суспільні засоби, правові та організаційні, які здатні діяти у цілком автономному, самодіючому режимі. Вони мають бути надійно захищеними від усіляких спроб впливу на них із боку держави й так званих «жирних котів». Не виключено, що ці засоби мали б діяти навіть незалежно й від примхливих настроїв самого народу. Оскільки народ (особливо тоді, коли він ще не став справжнім суверенним НАРОДОМ – цілісною колективною єдністю, котра володіє розвиненою демократичною самосвідомістю, відповідною політичною культурою, знаннями й досвідом) цілком можливо, при наявності в когось такого палкого бажання, відносно легко умовити, улестити, обдурити, купити чи уламати…
Ще на початку даної роботи було встановлене, що головною цінністю й основоположним принципом справжньої демократії є СВОБОДА. Принцип свободи якраз і породжує той характерний для неї природний тип організації суспільства, який можна визначити як демократичний, общинний, децентралізований, «горизонтальний», функціональний, конструктивний, etc. При ньому всі компоненти єдиного цілого являються вільними, рівноправними, автономними, самокерованими суб'єктами – тобто такими індивідами і соціальними групами, що «активно діють і пізнають, мають свідомість і волю» [36]. Соціальна взаємодія при даному типі організації переважно має характер координації,сутністю якої є взаємне сприяння та співробітництво, та яка, за словами А.Н.Аверьянова, «дає можливість упорядковувати обмін між елементами системи енергією, інформацією, речовиною» [37]. Уся влада в такому співтоваристві належитьодночасно всім його членам – колективному цілому. Важливі загальні проблеми, що стосуються всіх – усіма разом (колективно) й вирішуються.
Структуру організації даного типу можна уявити у вигляді перевернутої піраміди, котра звернена своєю підставою догори. Це означає, що різні «ієрархічні поверхи» такої піраміди (вони ж – рівні управління) складаються із соціальних систем (компонентів) різного ступеня системної організації й розвитку – від найбільш складного (вищий) до елементарного (нижчий). На вищому “поверсі" такої структури знаходиться надсистема – найзагальніша КОЛЕКТИВНА ЄДНІСТЬ, яка об’єднує у єдине ціле не тільки всі системні компоненти (частини й елементи), але й їхні взаємні зв’язки та відносини. А от найнижчий поверх займає елементарна ОДИНИЦЯ – кожний з індивідуальних членів організації, узятий сам по собі. (Причому, незалежно від того, яку функціональну роль у системі він виконує. Адже всі елементи соціуму мають одну й ту ж генетичну й системну природу; й саме тому вони абсолютно рівні у всіх своїх правах). Слідує додати, що у даному випадку «найнижчий поверх» зовсім не означає «несуттєвий» або щось подібне до цього. Тому що він, по-перше, є фундаментом усієї системи, без якого жодний вищий її рівень просто не може існувати. Адже в будь-якій соціальній системі тільки люди є справжньою об’єктивною реальністю, її «фізичною точкою опори». Тоді, як усе інше (наприклад, сім’я або держава) являє собою лише ті чи інші сукупності нематеріальних взаємних зв’язків і стосунків людей – безпосередніх чи опосередкованих. По-друге, при даному типі організації виконується певний природний закон: системне ціле завжди турбується про благо і вільний розвиток усіх своїх компонентів (тобто про себе ж!), кожний системний рівень – про всі ті рівні, що являються основою й засобом його існування…
Ієрархія справжнього демократичного типу – це порядок природної супідрядності соціальних компонентів, який визначається за рівнем їхньої системної організації й мірою внутрішньої досконалості. Скажемо, для якоїсь країни він природно встановлюється (знизу-нагору) приблизно у такій ієрархічній послідовності: ОСОБА ® РОДИНА ® ПОСЕЛЕННЯ ® РЕГІОН ® НАРОД. На своєму організаційно-функціональному рівні кожний компонент системи є вільним, автономним і самокерованим. Усякий наступний і більш складний рівень системної організації є керівним (координуючим) по відношенню до всіх тих рівней, на яких він базується. Наприклад, будь-яка людина, як певне системне ціле, фактично є надсистемою і «вищою керівною особою» для усіх своїх клітинок і органів. Так само у будь-якій країні надсистемою і «вищою керівною особою» об'єктивно виступає не президент, парламент чи уряд (по суті, звичайні системні компоненти), а НАРОД (системне ціле).
Отож, у дійсності тільки народ має реальну владу і тільки він один здатний ефективно і якісно управляти усіма своїми справами. Тоді, як усі керівні особи та органи держави (котрі за своїм системно-функціональним характером є всього-на-всього службовими компонентами народу, як певної надсистеми) лише традиційно вважають такими, що мають владу та управляють, – внаслідок давно і широко розповсюдженої омани…
Отже, справжній демократичний або общинний тип організації суспільства є найбільш ефективнимякраз тому, що він – правильний! Адже саме він найбільше відповідає як природному принципу надсистемності, так і вселенському ієрархічному закону [38].
Щодо діалектичної протилежності демократії – авторитарної деспотії чи будь-якої іншої форми автократії, можна сказати, що її основоположним принципом є якраз антипод свободи – загальне рабство. Саме від цього принципу бере початок і відповідний неприродний тип організаціїсуспільства – авторитарний, «військово-державний», централізований, «вертикальний», не функціональний, деструктивний… Дуже характерними для нього являються жорсткі централізація і субординація, насильство (як головний спосіб взаємодії), загальна нерівність, безправ'я і повна залежність усіх системних компонентів від т.зв. «центра». Як правило, роль останнього виконує якась одна вища посадова особа або «правлячий кабінет». Цілком зрозуміло, що при такому типі організації саме «центрові» винятково належить як уся повнота офіційної влади, так і право розпоряджатися майже всіма системними ресурсами. Окрім «центра», всі інші компоненти системи виступають у ролі пасивних об'єктів(тобто «тих речей, на які спрямована діяльність» [39]) його керівного, суб'єктивного впливу. Тут практично всі важливі рішення приймаються виключно «центром», без участі й урахування думок чи інтересів переважної більшості членів. Структура – теж відповідна. Вона має вигляд «нормальної» ієрархічної піраміди. У її підвалинах лежить цілковито поневолена й пригнічена КОЛЕКТИВНА ЄДНІСТЬ (НАРОД). А на самій верхівці вільно й безроздільно панує якась одна, хоча й елементарна за своєю природою, але всевладна ОДИНИЦЯ: фюрер, деспот, цар, імператор, генсек, президент...
Але, погодимось, неможливо навіть собі уявити, щоб цілим людським організмом могла якісно і вдало керувати якась одна пересічна клітина! То чому ж це допускається у суспільстві? Отже, ми маємо певні підстави стверджувати, що цей другий тип організації суспільства, на відміну від справжньої демократії, є неправильним і аномально-девіантним.Саме у цьому, як і у порушенні ним основних організаційно-функціональних принципів і законів Всесвіту, слідує шукати головну причину його порівняно низької дієздатності, неефективності [40].
Нарешті, завершимо дану роботу деякими зауваженнями загального плану.
Отже, те, що ми називаємо «принципами», саме і є найпершими началами й універсальними причинами, що лежать у самій основі й на самому початку будь-якого природного чи соціального феномена (об'єкта, явища, процесу, etc.). Саме принципами, головним чином, визначається поява світових феноменів і установлюються певні об'єктивні закони їхнього існування. Принципи також наділяють кожен феномен відповідним характером, формою, змістом, індивідуальними особливостями й властивостями. У всякий момент свого існування й розвитку будь-який феномен має строго відповідати своїй природі і підкорятися власним вихідним принципам. Якщо ж цього немає і феномен у процесі поточного свого функціонування починає відступати від власних першооснов, – тоді він неминуче підпадає під владу інших принципів. Останні ж нерідко бувають не просто іншими, але діаметрально протилежними й противними вихідним. Відступивши від перших принципів і цілком підкоривши другим, феномен стає майже справжнім «werwolf» (перевертнем). Оскільки, навіть зберігаючи свою попередню зовнішню форму, він обов'язково втрачає первісне внутрішнє єство і здобуває інше – те, що найбільше відповідає його новим принципам і новому способу існування. Сказане безпосередньо відноситься як до окремих людей, так і до різних соціальних спільнот.
Нині дуже багато людей звично оперують деякими ключовими поняттями, навіть не вдумуючись як слід у їхній дійсний зміст. Або ж, масово вживаються такі поняття, зміст яких (як у випадку з «реальною демократією») істотно перекручений або перевернений майже «до навпаки». Проте, як правило, люди цього не помічають і не усвідомлюють. Мало того. У сучасному суспільстві досить поширене те ж саме явище, що свого часу викликало гіркі нарікання Ж.-Ж.Руссо. Зокрема, демонструючи такий собі «прагматичний» підхід, багато людей не тільки опортуністично допускають існування суперечливої неузгодженості між власними теоретичними й практичними принципами, але й навіть не бачать у цьому нічого поганого чи аморального. У результаті, як правило, саме вищі, базові принципи виявляються в ролі «принижених і ображених». Саме вони стають для людей необов'язковими і починають займати в їхній свідомості деяке другорядне місце. Перетворюючись, таким чином, на «чисту теорію», «найзагальніший ідеал», «недосяжний орієнтир», «прекрасну утопію» і т.п. Тоді, як «життєво-практична» сторона даного протиріччя неодмінно випинається вперед і стає для самих людей такою «суворою дійсністю», нестерпному гніту якої вже кінця-краю не видно...
На підставі сказаного варто зробити висновок, що всяка подвійність, лицемірство й поступливість у принципових питаннях, – так само, як і будь-яка плутанина, двозначність і недостатньо чітка визначеність у поняттях, – неприпустимі. І особливо неприпустимими вони стають тоді, коли справа доходить до застосування основоположних принципів на практиці. Тому, щоб зрештою не втратити самих себе, ми повинні постійно прагнути того, щоб усе наше повсякденне життя завжди збігалося з тими нашими принципами, що ми самі ж і проголошуємо.
Так, наприклад, якщо в нашій Конституції чорним по білому записано : «Україна Є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», – вона безумовно мусить бути такою не тільки на папері, але й У РЕАЛЬНОСТІ! І не коли-небудь «у перспективі», а ВЖЕ ЗАРАЗ! Саме це сьогодні є для нас усіх і злободенною, і найбільш принциповою проблемою, що вимагає негайного вирішення. Адже, як будь-яка жінка не може бути вагітною лише наполовину, – так само й наша велика країна, що знаходиться у серці сучасної Європи, не може бути вільною й демократичною лише теоретично або віртуально!
21 червня 2002 р.
м. Харків
ПРИМІТКИ
1. Введение в политологию: Наука о политике./ Под общ.ред. проф. Н.И.Горлача и доц. Г.Т.Головченко. – в 2-х частях, ч. 2-я. – Х., 1995. – C. 97-98.
2. Политологический словарь. / Под ред. проф. В.И.Астаховой и проф. М.И.Панова. – Х.: Прапор, 1997. – С. 161.
3. Фромм Э. Бегство от свободы. – Пер. с англ. Д.Н.Дудинский. – Минск: Попурри, 1998. – С.293-294.
4. Див., наприклад: Білецький О. В. Нова Україна: Якою їй бути? – Х. 2000, – С.14, 17.
5. Аристотель. Соч. в 4-х тт. – Т. 4 – М.: Мысль, 1983. – С.570.
6. Там само. – C.551.
7. Там само. – С.570.
8. Там само. – С.571.
9. Там само. – С.571-572.
10. Там само. – С.515
11. Там само. – С.325-326.
12. Там само. – С.380.
13. Там само. – С.516.
14. Бжезинский З. Большая шахматная доска (Господство Америки и ее геостратегические императивы). / Пер.О.Ю.Уральской. – М.: Междунар.отнош.., 1998. – С.77
18. Завжди, говорячи про «державу», Аристотель вкладав у це поняття зовсім інший зміст, аніж той, що поширений сьогодні: держава – «апарат насильства меншості над більшістю» (Ленін) чи «центральний інститут влади в суспільстві» (Політологічний словник). Зокрема, даючи визначення цьому поняттю вже на самому початку своєї «Політики», Аристотель стверджує, що «будь-яка держава являє собою свого роду спілкування, усяке ж спілкування організується заради якогось блага (тому що всяка діяльність має на увазі передбачуване благо)…» (С.376). «Суспільство, що складається з декількох поселень, – міркує він далі, – є цілком завершена держава, яка досягла, можна сказати, повною мірою самодостатнього стану і виникла заради потреб життя, але існує заради досягнення благого життя» (С.378). А також: «держава є спілкування вільних людей» (С.456). В одному з місць «Великої етики», розглядаючи поняття громадської справедливості, Аристотель зауважує, що «громадяни [держави] – це свого роду «общники» і від природи прагнуть до рівності…» (С.327). Отже, «держава» Аристотеля, фактично, якраз і єсуспільством(тобто, за визначенням нашого ж сучасного політологічного словника, «сукупністю всіх способів взаємодії й форм об'єднання» та «певним типом спілкування людей»), або ж – вільною, автономною і самодостатньою територіальною общиною.Крім того, особливо слідує звернути увагу на те, що держава у Аристотеля – цекомплексний процес цілеспрямованого спілкування та взаємодії людей, а не система офіційних інституцій чи інстанцій, як прийнято вважати тепер! На нашу думку, в оцій очевидній трансформації змісту поняття «держава», що сталася за минулі віки у людській свідомості, якраз і мають одночасно знаходитись як причини виникнення багатьох проблем нашого суспільства, так і ключі до їхнього ефективного розв’язання.
19. Введение в политологию. – С. 98.
20. Там само. – С.96.
21. Там само. – С. 95-96.
22. Политологический словарь. – С. 89.
23. Див.: Білецький О.В. «Феномен надсистемності» і демократія. – Матеріали Міжнародної міждісциплінарної науково-практичної конференції «Сучасні проблеми гуманізації та гармонизації управління». – Харків, 4 -10 листопада 2000 р. – С.5.
24. Даль Р.А. Введение в экономическую демократию. / Отв.ред. Ю.К.Абрамов. – М.: Наука – СП «ИКПА», 1991. – С. 48.
25. Там само. – С.59.
26. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния. – Л.: Наука, 1990.– С.34.
27. Права людини. Міжнародні домовленості України, декларації, документи./ Переднє слово Президента України Л.Кравчука. – К.: Наукова думка, 1992. – С.18.
28. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: ИСЭ, 1970. – С.188-189.
29. Аристотель. Соч. в 4-х тт. – Т. 4 – С.261, 275.
30. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – С.224.
31. Даль Р.А. Введение в экономическую демократию. – С.18-19.
32. Ленин В.И. Избранные произведения в 3-х тт. – Т.2. – М., 1976. – С.307-308.
33. Макиавелли Н. Размышления о первой декаде Тита Ливия. / Кн.I-я, гл.V. – Библиотека в кармане, вып.12-й. – «Навигатор», 2001. – www.cdboom.com.
34. Див.: Ван Гиг Дж. Прикладная общая теория систем. – В 2-х кн. Кн. 2-я. – М.: Мир, 1981. – С.608-652.
35. Аверьянов А.Н. Системное познание мира. Методологические проблемы. – М.: ИПЛ, 1985. – С.195.
36. Философский словарь./ Под ред. И.Т.Фролова.– Изд. 4-е.– М.: ИПЛ, 1980. – С. 357-358.
37. Аверьянов А.Н. Системное познание мира. Методологические проблемы. – С.191.
38. Див.: Білецький О.В. «Феномен надсистемності» і демократія; Дружинин В.В., Конторов Д.С., Конторов М.Д. Введение в теорию конфликта. – М: Радио и связь, 1989. – С. 63-64. Энциклопедия оккультизма. / Под ред. канд.филос.наук, доц. Р.Ф.Додельцева. – В 2-х тт. – Т.2. – М.: AVERS, 1992. – С.152-159.
39. Философский словарь. – С. 357-358.
40. Саме це, напевно, теж мав на увазі Ісус Христос, коли говорив фарисеям: «Що бо високе в людей, те перед Богом гидота» (Лк.–16:15). Адже він ясно дає зрозуміти, що земний соціальний порядок у всьому є протилежний природному, вселенському порядку. Крім того, Христос не дарма вимагав від своїх послідовників установити серед себе такий «перевернений» (якщо дивитися, звичайно, із традиційно земної точки зору) суспільний порядок, при якому всі посадові особи обов’язково повинні займати в соціальній ієрархії найнижчі місця. Наприклад, у Євангелії від Марка приводиться висловлювання Христа про те, що «ті,що вважають себезакнязів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, – нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, – нехай буде всім за раба» (Мрк.–10:42-44). У Євангелії від Луки читаємо: «Царі народів панують над ними... Але не так ви: хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник – як слуга. Бо хто більший: чи той, хто сидить при столі (тобто громада – О.Б.), чи хто прислуговує? Чи не той, хто сидить при столі?..» (Лк.– 22:25-26). Отже, цілком імовірно, що Христос не тільки розкрив своїм учням велику таємницю ієрархічного закону Всесвіту, але й роз'яснив їм, чому саме перший тип соціальної організації слідує вважати правильним, а другий – неправильним.
Дана робота була опублікована у науково-методичному журналі “Історія та правознавство”, №3 (31), січень 2005 р.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
