Сталося, здавалося, неможливе: у буреломному 1917-му затріщала, розкололася ніби така міцна й грізна Російська імперія, повалився трон самодержця і залопотіли на вулицях Києва уже не біло-синьо-червоні, а жовто-блакитні прапори. І перетворено великий білий будинок під скляним сферичним дахом на Володимирській (педагогічний музей імені царевича Олексія), де було проголошено самостійність та незалежність України, на осідок першого національного парламенту — Центральної Ради. І ніжно пестило сонце на його мурах не двоголового орла, а старовинного, ще з великокнязівських київських часів тризуба.
Але неспокійно було на серці в українців. До столиці хмарою сунули з півночі червона гвардія й балтійські моряки під проводом колишнього царського жандармського підполковника Михайла Муравйова, який перейшов на службу до більшовиків. Сунули, щоб розтоптати новопосталу нашу державу.
Молодий український уряд на чолі з Володимиром Винниченком умів добре промовляти, був щедрий на обіцянки всіляких благ, щиро хотів ощасливити народ, але не вмів організувати збройну силу, аби захистити себе і той лад, що його прагнув запровадити на рідній землі. Коли ворог стояв уже під Бахмачем, нікого було послати обороняти цей найважливіший стратегічний пункт, цей “ключ до Києва”. Ті “мільйони багнетів”, на які думала спиратися Центральна Рада, розвіялися, розтанули, мов дим. Щоправда, розміщувалися в Києві полки, котрі носили гетьманські імена: Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Петра Дорошенка, був навіть полк Михайла Грушевського. Однак вони, давно вже спантеличені й здеморалізовані, оголосили нейтралітет. Жило в Києві чимало свідомої інтелігенції, та жертвувати собою вона не вміла чи не бажала, тільки десятки з неї боролися потім з ворогами на вулицях нашого міста.
Але була молодь. Вона не знала різниці між словом і ділом. Коли настав критичний час, київські студенти й гімназисти швидко зібралися й вирушили під Бахмач. Дехто таємно втік з дому, боявся прощатися з батьком-матір’ю, щоб не зупинили їх. Більшість з них ніколи до цього не тримали рушниці в руках, не бачили війни у вічі. Чи знали ті, хто посилав цих дітей, що посилає їх на смерть? Самі юнаки знали й пішли, не вагаючись. Серед них були студенти Діателович, Любенець, Олексієнко, Буткевич...
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині відбувся бій сотні Першої юнацької школи імені Богдана Хмельницького, сотні Студентського Куреня та гайдамаків (разом було їх 600) з добре вишколеним більшовицьким військом, у якому налічувалося 4 тисячі бійців. Загинуло близько половини оборонців, зокрема й сотник Омельченко, командир Студентського Куреня.
Опір під Крутами стримав на кілька днів захоплення Києва окупантами, що сприяло успішному укладанню Берестейського договору. Не меншим було моральне значення бою, який став символом жертовності: на ньому виховувалися й виховуються покоління української молоді. У нашій країні та в діаспорі героям Крут присвячено численні художні твори. Деякі з них публікує газета "Хрещатик".
Крутянська пісня
Спом’янімо в пісні славу Крутів, Найсвятіше з наших бойовищ! Крути! Крути! — смолоскип в майбутнє. Підіймемо наші душі ввиш! Крути! Крути! Це за Батьківщину Стати муром, шанцем душ і тіл. Крути! Крути! Мужньо, воєдино Прямувати в найсвятішу ціль. Крути! Крути! Час розплати близько, Вже червоний ворог кари жде. Крути! Крути! Вічне бойовисько За майбутній, за світліший день. Крути! Крути! Мужність і посвята, Вірність, що міцніша понад смерть. Крути! Крути! Горда і завзята Кличе пісня і веде вперед!
Богдан-Ігор АНТОНИЧ
* * *
У думці знову тліє бій у Крутах... О, неповторний часе золотий!.. Ми всі були зелені ще, як рута, Але в душі палав огонь святий. І хоч навколо вир огню шалено Стогнав, як грім, і жах смертельний ніс, Ми не схилили сонячне знамено І бій важкий не видавив нам сліз. Ми перед світом свідчили потугу І довели — ми лицарські сини, Хоч не змогли розбити люту хугу, Та ще раз вчули пахощі весни. За ту невдачу, що зазнали Крути, Ні, недарма пече серця нам гнів, За ті могили навіть без хрестів, Що стогін їх щоночі й досі чути. Хоч виє знов зима поривом лютим, Та ми дорогу знаєм до мети; Герої Крут!.. О, нам їх не забути. Дзвенить їх клич — невтомно далі йти!
Михайло ЛАВРЕНКО
* * *
Ще юнаки, ще майже діти, А навкруги і смерть, і кров. “На порох стерти, перебити!” — Іде на Київ Муравйов. Полків його не зупинити, Та рано тішаться кати: Коли стають до зброї діти, Народ цей — не перемогти!
Микола ЛУКІВ
* * *
Вчини мене бичем Твоїм, Ударом, вистрілом, набоєм, Щоб залишивсь хоч чорний дим Над неповторною добою. Хай безсоромні очі їсть, Тих, що живуть без сліз і честі, Хто скинув і любов, і злість, Бо не під силу було нести. Хто все зітхав — заснуть, втекти, Сховатись за Мазепу й Крути, Коли грозою йшли — віки! — Над полем рути і отрути.
Євген МАЛАНЮК
* * *
Фермопіли
Їх було триста — юнь орлина — Їх триста стали всі на прю За волю й щастя України, І триста їм честь в битву кине, І триста їх отам загине, Під Крутами в страшнім бою.
Віктор РАФАЛЬСЬКИЙ
* * *
Пам’яті тридцяти
На Аскольдовій Могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих... На Аскольдовій Могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? — Квітне сонце, гріє вітер І Дніпро-ріка... На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих,— На Аскольдовій Могилі Поховали їх.
Павло ТИЧИНА
* * *
Над свіжою могилою
Стою над свіжою могилою юнаків і тихо сумую. Перші квіти весни і ніжні коханці оранжерей, поставлені люблячою рукою, вже встигли померзнути, зробились від того мовби з промасляного паперу і безсило похилились долу. Переглядаю написи на стрічках вінків...
“Синам України — борцям за її волю”. “За честь і волю України полеглим під Крутами”.
І багато інших написів.
Ще більшим сумом віє од тих слів, правдивих і шаблонових... Двоє людей в селянських свитках плачуть: їхні діти в землі... Розглядаю знову вінки, стрічки, написи. Стрічки — червоні, білі, жовто-блакитні...
Ось одна простенька, видно, зроблена тут на скору руку. Напис хімічним олівцем біжить нерівними каракулями. Читаю: “Милому моєму Грицеві від його Олесі”. Наче обірвалося всередині. То, певно, перші, найкращі мрії і надії довелось розбити! Так-то зустріло суворе життя ще юну людину!..
“А вже молодого студента не будуть більш хвилювати ні життя, ні боротьба, ані кохання”,— пронизують до болю оці несміливі каракульки.
Певно, вийшли вони з-під руки, обмитої рясними сльозами.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Сталося, здавалося, неможливе: у буреломному 1917-му затріщала, розкололася ніби така міцна й грізна Російська імперія, повалився трон самодержця і залопотіли на вулицях Києва уже не біло-синьо-червоні, а жовто-блакитні прапори. І перетворено великий білий будинок під скляним сферичним дахом на Володимирській (педагогічний музей імені царевича Олексія), де було проголошено самостійність та незалежність України, на осідок першого національного парламенту — Центральної Ради. І ніжно пестило сонце на його мурах не двоголового орла, а старовинного, ще з великокнязівських київських часів тризуба. 