Основна відміна ринкової економіки від так званої “планової ” полягає у тому, що перша у порівнянню з другою забезпечує компонентам соціальної системи більші свободу та можливості для їхнього повноцінного функціонування, відтворення та обміну. Саме це складає головну її перевагу перед невільною, надмірно одержавленою і зарегульованою плановою економікою. Разом із тим, треба зауважити, що сьогодні абсолютно вільної від плановостi та державного регулювання економіки ніде у цивілізованому світі не існує.
Було би невiрно зв'язувати, як це часто робиться у нас, ринкову економіку лише з капіталістичним способом виробництва. Адже такий погляд занадто суперечить історичним фактам. Тому що ринкова (а точніше – вільна) економіка якраз і є нормальною соціальною економікою, яка грунтується на натуральних процесах і закономірностях обміну у природі та суспільстві. Ось чому будь-який спосіб cуспільного виробництва, який базується на справжній економічній свободі, завжди буде ефективніше і прогресивніше за той, що раніше існував в СРСР або нині існує в незалежній Україні. Наочний тому приклад – сучасний Китай, який навіть без зміни соціально-політичних відносин і тільки шляхом надання своїй економіці більшої свободи досяг за останні два десятиріччя разючих успіхів. Безперечно, що в разі розповсюдження прогресивних реформ і на політичну сферу, успіхи Китаю були би ще більш вражаючими.
Об'єктивно, будь-які соціальні реформи має сенс упроваджувати лише тоді, коли вони насправді є прогресивними та призводять до реального поліпшення умов життєдіяльності суспільства і всіх його членів, а також ведуть до ще більш високого, у порівнянні з попереднім, ступеня суспільного та індивідуального розвитку. Отож, цілком очевидно, що для суспільства і його членів будуть некорисними, непотрібними та просто безглуздими ті “реформи”, котрі мають регресивну спрямованість і погіршують їхнє повсякденне життя.
У зв'язку з цим, закономірно постає питання: кому ж тоді потрібні саме такі реформи, які нині провадяться в Україні? Кому вони вигідні? Відповідь тут теж є доволі очевидною: вони потрібні й вигідні самим “архітекторам” цих “реформ”, котрі їх запроваджують.
Проведена автором оцінка загальносистемних процесів, що йдуть в Україні після 1991 року, дозволила виявити певний аномальний феномен, до якого варто було б тепер привернути увагу. Його суть полягає у тому, що, при загальній регресивній тенденції розвитку нашого суспільства, сьогодні існує лише один важливий компонент, котрий за всіма основними системними показниками розвивається прогресивно. Й цим компонентом є українська система державного управління, яку українці здавна звикли називати одним словом – “влада”!
Основними показниками прогресивного розвитку української державної влади, на думку автора, є такі:
• підвищення полiтико-юридичного статусу та рівня системної організації влади, збільшення її ступенів свободи та розширення її функціональних можливостей унаслідок придбання Україною незалежності; • збільшення ступеня її власної цілісності, незалежності та відокремленості від базової системи (суспільства); • диференціація на декілька протилежностей (гілок влади) із наступним більш чітким розподілом між ними функцій управління; • відносна внутрішня стабілізація шляхом прийняття певних правил внутрісистемного зв'язку й взаємодії між своїми компонентами (Конституції України); • безупинне та прискорене кількісне зростання її компонентів (міністерств, відомств, служб, числа управлінців та іншого); • позитивна для неї зміна характеру та умов взаємодії з внутрішнім і зовнішнім щодо України середовищем.
Наявність цього феномену свідчить про те, що зараз українська система державного управління лише формально є компонентом (підсистемою) нашого суспільства. Насправді ж вона становить собою самостійну, відокремлену від суспільства, цілісну й самодостатню систему, яка функціонує у відповідності до власних особливих інтересів та цілей, що значно відрізняються від загальносистемних.
Сучасні способи взаємодії та обміну між державною владою й суспільством мають яскраво виражений антагоністичний характер. Вони будуються за типом системних взаємин “хижак – жертва”. Це – коли одна з взаємодіючих сторін розглядає й використовує іншу виключно як своє джерело існування (або таке собі поживне середовище), обмежуючи таким чином власну можливість останньої нормально існувати, функціонувати та розвиватися.
Логіка прогресу є такою, що кожний наступний, новий та більш високий рівень системної організації досягається через консолідацію та становлення тих елементів і передумов позитивної та корисної для системи нової якості, що постали у процесі її попереднього розвитку. Тому було би цілком логічним і доцільним, якби у 1991 році українське суспільство взяло від радянського соціалізму все найкраще, прогресивне та корисне для себе, а після цього творчо поєднало б це з тими найкращими та прогресивними властивостями, що існували на той час в інших соціальних систем. Такий конгломерат найкращих якостей потрібно було пропустити через “фільтр” специфічних українських особливостей і традицій. Оце якраз і могло б стати тією позитивною й тривкою основою, на якій нам слідувало б надалі будувати нашу нову Україну.
Це – в теорії. Однак, на практиці у нас сталося інакше: від радянського соціалізму взяли все найгірше та сполучили його з тим найгіршим, що тільки й можна було взяти у капіталізму. Причому, брали не у того сучасного, цивілізованого, “постіндустріального” капіталізму (котрий за деякими ознаками якраз більше нагадує справжній соціалізм), а у капіталізму старого класичного типу – “дикого”, нецивілізованого.
Чому так сталося? Думається, що в ідповідь на це питання треба шукати у нашому нещодавньому радянському минулому, й , насамперед, у тому особливому положенні, яке займав в СРСР його колишній панівний клас – так звана “номенклатура”. Отож, у пошуках відповіді звернемося до думки авторитетних і компетентних у даному питанні фахівців.
Один з найвідоміших дослідників феномену радянської номенклатури М.Восленський відзначає, що вона “свідомо та з повною підставою розглядає себе як нову соціальну спільноту. Ця спільнота сприймається номенклатурщиками не просто як відмінна від інших класів суспільства, але як така, що протистоїть їм та має право зверхньо поглядати на них... вона як панівний клас дійсно протистоїть всім іншим класам радянського суспільства і насправді знаходиться над ними” [4].
Інший відомий дослідник номенклатури М.Джилас також зазначає, що “вона сама відокремилася від суспільства, яким управляє, і опинилася верхівковою структурою без коренів у народі” [5].
Отже, надзвичайні відчуженість й відокремленість “класу керуючих ” від суспільства були однією з найхарактерніших особливостей не тільки сучасної української, але й колишньої радянської дійсності. Фактично являючись особливою соціальною спільнотою – такою собі замкнутою системою у системі – цей клас мав власні специфічні інтереси та цілі, що завжди відрізнялися від суспільних.
Той же Восленський пише: “Головне в номенклатурі влада. Не власність, а влада. Буржуазія клас імущий, а тому – панівний. Номенклатура клас панівний, а тому імущий” [6].
Тобто політична влада і придбана за її допомогою власність – от головні інтереси номенклатури. Щеб ільше влади та власності за будь-яку ціну – от її головна мета.
Фактично, номенклатура завжди була самостійною, відокремленою та закритою для суспільства системою. Тому всередині неї діяли не лише загальні, але й специфічні внутрисистемні закономірностi, які у значній мірі визначали її власне функціонування й розвиток. Отож, те, що було старим і регресивним для нашого суспільства в цілому, для класу номенклатури, навпаки, було новим та прогресивним.
Й, нарешті, ще одна цитата з Восленського про характерні особливості класової номенклатурної моралі: “Угоди із совістю вона просто замінила відсутністю совісті. Вона спокійно обдурювала пролетаріат, селянство, всіх інших, але... не обдурювала себе. Вона не мала ілюзій, що прагне до добра трудящих, і, задовольняючись словами про це, свідомо рвалася тільки до власного добра” [7].
Тому й не дивно, що у період розпаду СРСР та утворення нових незалежних держав панівний клас номенклатури спромігся своєчасно оволодіти ситуацією та утримати у своїх руках не лише політичну владу, але й колишню “загальнонародну” власність (“реформувавши” її на приватну власність своїх представників) . Сталося це утримання шляхом прискореної самотрансформацiї класу радянської номенклатури на так звану “українську національну еліту” . Правда, для цього йому прийшлося терміново позбутися своїх попередніх псевдокомуністичних “принципів” та набути нових – нібито національних і демократичних. Також стару комуністичну демагогію, якій у нас уже мало хто вірив, замінили нові популістські національно-демократичні гасла. На українську була змінена й колишня офіційна мова “міжноменклатурного” спілкування. Однак, єство, інтереси, цілі та засоби їх досягнення, класова ідеологія та мораль у цієї номенклатурної “національної еліти” повністю залишилися старими. Отож, фактично, ця “еліта” залишається у нас таким самим панівним експлуататорським класом, що насправді не має нічого спільного з тим служилим та залежним від суспільства чиновництвом, яке існує сьогодні в розвинених демократичних державах світу.
Із цього випливає, що й нині залишається невирішеним найважливіше та найактуальніше історичне завдання, що об'єктивно стояло перед Україною при вступі її в епоху своєї незалежності. Це – політичне, соціальне та економічне визволення Українського народу з-під гніту експлуататорського класу державної номенклатури…
Утримавши за собою владу і власність, старий “ клас керуючих ” отримав таким чином реальну можливість не тільки із самого початку епохи незалежності визначати курс українських реформ, але також просувати їх у необхідному для себе напрямку. Ось чому ніяк не можна погодитися з тією розповсюдженою в Україні думкою, що сучасна системна криза нашого суспільства викликана нерішучістю та непослідовністю нинішньої державної влади у проведенні реформ. Навпаки, нинішня українська загальна криза якраз і є породженою занадто послідовним та енергійним проведенням того самого “курсу ринкових реформ ”, який цілеспрямовано здійснюється не в інтересах Українського народу, а виключно в інтересах панівного “класу керуючих”.
Саме тому і можна спостерігати сьогодні в Україні той аномальний феномен, коли при очевидному загальному регресі суспільства його правляча верхівка хутко прогресує. Це відбувається в силу того, що сучасний “курс ринкових реформ” є об'єктивно скерованим на становлення та подальше удосконалення тих елементів і передумов нової якості, котрі з'явилися у ході попереднього розвитку саме панівного класу номенклатури, але аж ніяк не українського суспільства.
Існуюча у нас різноспрямованість розвитку державної влади й суспільства все далі й усе більше розводить ці дві взаємно відокремлені (хоча і взаємодіючі) соціальні системи у різні сторони, і вже відносно скоро цей процес може стати необоротним.
Отже, являючись у дійсності чужою, самостійною, відокремленою та зовнішньою по відношенню до нашого суспільства системою, – такою собі “річчю в собі та для себе”, – нинішня українська державна влада, фактично, не є у нас внутрішнім системоутворюючим фактором. Мабуть, якраз тому її управлінська активність й чи не кожна спроба впливати на перебіг системних процесів у результаті призво дять лише до ще більшої дезорганізації, дестабілізації, руйнування та хаосу.
Думається, що для нас, українців, зараз немає іншого оптимального виходу з даної ситуації, як полишити, насамперед, всілякі марні сподівання на цю номенклатурну державу й незалежно від неї зайнятися власними самоорганізацією і системоутворенням, виходячи з об'єктивних загальнонародних інтересів та цілей. Таке системоутворення, яке має бути розрахованим на достатньо віддалену перспективу, повинно йти автономним шляхом свідомої і цілеспрямованої інтеграції, консолідації та зміцнення дійсно прогресивних і якісно нових соціальних компонентів, котрі вже з'явилися у процесі попереднього розвитку нашого суспільства.
ПРИМІТКИ
4. Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М., 1992. – С.142 . 5. Там само. – С.11 . 6. Там само. – С.113-114 . 7. Там само. – С.103 .
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "512x340 | Переглядів: 234")
