На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Лютий 2006 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728 
Архів публікацій

 

600x800 | Переглядів: 193
Ю.Костенко та П.Мовчан



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Український національний характер
Держава, Політика, Суспільство (1353)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (377)
Культура, Мистецтво (736)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (95)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Український національний характер


Автор: Ігор Лубківський
Коментарі (7)


Українську історію, говорили класики, неможливо читати без заспокійливих засобів, тому що це - постійна круговерть знищення або й самознищення. Але що вони сказали би тепер, коли вже в ХХ-тому ст. український народ втратив ще десь більше 20-ти млн. жертв голодоморів і війн? Який ще народ може похвалитися такою сумною і неприглядною статистикою? І чи може це бути предметом гордості, чи швидше є підставою для болю і жалю? Такого теж багато в українському минулому і навіть ще більше в сучасному українському суспільстві – постійні скарги на те, що не вдалося чогось зробити через зовнішні обставини, через ворогів і недругів, невміння захищати свої інтереси, знищена і зруйнована українська культура, народні пісні, які завжди починаються з крику болю „Ой!”, а потім - постійні скиглення і плач давно вже дорослих мужчин в повсякденному житті, – з цього приводу сказано вже багато і можна сказати навіть ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і України. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його зовсім не існує, або що йому все сниться. Для нас же на практиці це закінчується чимось іншим – страхом перед тим, щоб не дай Бог не почати себе необачно критикувати, щоб цим самим не дати недругам ще одного приводу до такого ставлення до себе - і так народжуються вже нові ідоли, останнього з яких ми заледве не породили вже зовсім недавно… а потім і стається так, що українці так і залишаються все життя слабкими і переляканими і все життя так і моляться нас свого вибраного кумира боячись покритикувати і його і виправити і свої власні недоліки…

31 жовтня 2004 року, тепер вже майже півтори року тому, в Україні відбулися президентські вибори. Правда тоді – лише їхній перший тур, але всі наступні події були зумовлені тим, що проявилося вже тоді. І тому ці вибори одразу почали викликати дещо тривожні і змішані почуття – здавалося незрозумілим що треба робити далі і найгірше – саме тоді і проявився той розкол України, про який ми не перестаємо говорити ще й досі. Але мова тепер вже не йде про східну чи західну Україну. Такий розподіл існував завжди, але в основному він штучно створювався існуючою на той момент владою, якій він був просто вигідний. А на практиці все дещо інакше – північні райони Тернопільської області, які історично належать до Волині, Рівненська та Волинська області, та й вся Волинь, яка географічно розташована на заході України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області, розміщені далі на схід, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням висвітила новий, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи досі не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на державному телеканалі двох далеко не основних кандидатів в президенти ще перед першим туром виборів. Один з них заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все-одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам телеведучий теж зацікавився: „А й справді, звідки Ви взяли саме таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно тепер рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років, ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя. Але ще цікавішим є навіть не саме це питання, як реакція на нього різних учасників – кияни не розуміли чому донеччанин рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200? Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. З тих пір пройшло вже досить багато часу, щоб все це знову, вже всоте, перемішалося, але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який все-ще існує і який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.

Тобто, по великому рахунку, зараз ми отримали ніби три України. Одна - західна + центральна, друга - південно-східна, Україна Катерини ІІ і третя – це Донбас. Але немає якогось антагоністичного протистояння між однією частиною України і іншою. Є відмінності в поведінці, способі мислення і сприйнятті світу, а міф про таке протистояння здебільшого дуже часто просто сильно роздутий. Тому стосовно південно-східної України все зрозуміло – треба робити все, щоб відродити українську самосвідомість, підтримувати розвиток української державності не принижуючи людей які там живуть – і рано чи пізно ми станемо краще розуміти один одного. Колись за незалежність України, проти численної армії НКВС боролася одна тільки західна Україна, і нічого – тепер вже всі вірять в Україну, мова йде вже тільки про те, якою вона має бути. Але проблема Донбасу все-одно стоїть зовсім окремо. Річ в тому, що там живуть здебільшого люди, які заселили його останнім часом, буквально навіть за останніх 50-100 років. В них немає навіть тієї історичної пам’яті, що у всіх «південно-східних», в них є тільки місцевий патріотизм. І можливо навіть якась, цілком обґрунтована образа на владу чи на державу – бо в свій час вони, чи їхні батьки приїхали на освоєння цього району, віддавши на це свою молодість і своє життя, а тепер залишилися ніби на узбіччі історії, так що іноді їх і взагалі вважають чи не одними бандитами. Але не треба думати, ніби українці на Галичині чимось кращі за тих, що живуть в Донецьку. Вони може більш політично грамотні, тому що вийшли родом з демократичної Австро-Угорської імперії, але нічим не кращі в моральному плані – і якраз останні вибори це дуже чітко показали – згадайте Козака (Львів), Бойка (Тернопіль), Гавриша (Івано-Франківськ), Чорновола (Львів). І навіть більше того – найцікавішим в усій цій історії є те, що значна частина шахтарів самі родом з західної України. А який був вибір в молоді західної України після війни, в 50-х, 60-х роках минулого століття, щоб хоч якось реалізувати себе в житті і щоб позбутися вічного тавра „бандерівця”? Їхали на шахти, відгукнувшись на заклик партії і щоб якось заробити самому і щоб хоч трохи допомогти родині. Тому багато проблем тут носять якийсь не зовсім простий чи зрозумілий характер, коли підсвідому і необґрунтовану ненависть до „западенців” можна розглядати вже взагалі як щось зі сфери самого примітивного психоаналізу, щось на зразок відносин між батьком і сином-підлітком, який самостійно пробує встати на ноги.

Тому таке питання: „Що робити з Донбасом?” яке тепер стоїть зовсім окремо, велике і складне, але нічого страшного в ньому нема. Варіантів його розв’язання може бути декілька:
1. На Галичині популярна думка, що Донбас треба відпустити на всі чотири сторони – хай йде, куди хоче. Тим більше, що йти йому особливо без України і нема куди, бо в Росії донеччанин вже не буде ніким особливим, а просто розчиниться в загальній масі рядових громадян великої країни.
2. Залишити все так, як є – можливо з часом все якось вирішиться, хоча тоді ми ще довго будемо мати проблеми зі всілякими партіями регіонів, комуністів і т.д.
3. Навести порядок, хоч ніхто толком так і не знає, як саме це зробити.
4. Погодитися на автономію Донбасу чи федералізацію України – хоч це є досить небезпечним для загальної стабільності в Україні, і я думаю, що в цілому всі це чудово розуміють.
5. Інше.

І ось про це „інше” і варто поговорити. Вся ця проблема досить сильно штучно роздута, але вона існує. І цей поділ, хоч і виник штучно, несе в собі великий потенціал розвитку. Звичайно донеччанам образливо, що вони в свій час пережили ще важчі економічно часи, ніж вся Україна – і вони може й справді останніми роками відчули якесь економічне зростання. Звичайно вони бояться змін і закриття шахт так само, як і втрати якихось соціальних гарантій, що асоціювалися в них з радянською владою, Радянським Союзом чи з українською комуністичною партією. Але по великому рахунку річ тут навіть не в цьому, а в тому, на що ми вже звертали увагу - що вся ця Південно-Східна Україна на чолі з Донбасом, яка голосувала за Януковича, майже не має своєї історії і заселена в основному зовсім недавно. Тому вони всі ще надто молоді, в них немає історичної пам’яті і зараз просто дещо дезорієнтовані. Але з іншого боку – це саме той кадровий потенціал, який може стати золотим резервом всієї України, і якого вона зараз так сильно потребує. Показовою в цьому плані була поїздка Юлії Володимирівни в Донецьк рік тому, ще до її призначення прем’єр міністром – де на неї кричали, обзивали її, але коли вона дещо нечітко висловилася, одна з дівчат-ведучих чуть чи не з відчаєм запитала: „Як?! Ви що більше не приїдете до нас?” Вони просто бояться залишитися самі, вони як діти по 11-12 років, які вже ніби знають, як треба жити, але все-ще занадто юні, щоб робити це самостійно. Тому їм треба допомогти і підтримати їх. А з іншого боку – вся Велика Україна має тисячолітню історію, але майже не мала своєї державності - саме тому вона така пасивна, інертна і втомлена, бо постаріла, так і не ставши дорослою. Тому ще й досі в піснях дорослі українські мужики тужать за мамою і тому за роки незалежності Галичина так і не дала жодного справді сильного політичного лідера, як від неї того чекали. І саме тому, саме ці південно-східні області, і в першу чергу саме Донбас, і є тим резервом, тією молодою кров’ю, яка може влити щось нове в розвиток всієї України. До того ж, в них є ще щось цінне, чого немає в решти України, чого нема навіть на Галичині і на Волині – їхня генетична пам’ять. Їхні батьки, всього ще якихось одне-два покоління назад, приїзджали на ці землі, щоб розпочати нове життя – і вони ще пам’ятають це по їхніх розповідях. І саме це потрібно тепер всій Україні – заново, по суті на новому, хоч і старому місці, розпочинати нове життя. Хоча, звичайно, як саме це зробити і як це використати ще доведеться подумати. Безперечним є те, що з часом треба буде реорганізовувати Донбас, а може навіть і створити умови для міграції населення звідти, з тих покинутих шахтарських містечок, де тепер вже просто неможливо жити – наприклад в малозаселені райони півдня України. Можливо тут треба буде використати щось з радянського досвіду – якусь систему пільг, направлень чи програми освоєння нових земель, можливо навіть з наданням житла. В усякому разі той процес, який розпочався ще за Януковича – що донецькі почали поширюватися і „розповзатися” по всій Україні – і справді має під собою реальні причини. Добро і Зло завжди йдуть поруч, тільки зло розвивається не як протилежність добра, а як його спотворений варіант. Донецьким треба дати їхній шанс нормального розвитку, можливо навіть – з якоюсь привілегійованістю в навчанні, освіті, розподілі на роботу чи в сферу державного будівництва. Це – наша „молода Україна” – саме та, яка і може дати новий імпульс розвитку для всієї України.

Ігор Лубківський
2006 р.


P.S. В продовження теми - Донецька Україна – між минулим та майбутнім


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


13.10.2006, 12:17
я не щнаю як інші та вважаю, що потрібно дружити і сприймати всіх однаково, незалежно від вподобань! ми не можемо любити всіх політиків і фанатіти від кожного та за те можемо спілкуватися із своїми опонентами із питань політики на інші теми не повязані з цією темою! я живу в Черкасах хоча родом із Донецька тож це не означає, що якщо я не поважаю пана Януковича то маю негативно ставитися до свого рідного краю!

6. Інна
04.09.2006, 15:30
Не знаю, чи зможу колись вважати донецьких близькими людьми:культивують "совок", носять квіти до пам"ятників найжорстокішого терориста 20 століття Лєніна, розмовляють фенею. Я була в Донецьку тричі у 90х роках.Враження - гнітюче.Шахтарі, які в "совку" отримували "грубі" гроші, - все пропили!!! Навіть невеликих будинків собі не побудували! Живуть у злиднях-хрущовках! З тими, хто не думає про завтрашній день, людині розумній спільної мови не знайти. А що вже казати про побудову спільного майбутнього?

5. граф
15.07.2006, 10:27
Вот сижу в центре Донецка и читаю ваши опусы.Пришел к мнению,что не имея информации,а одни штампы в голове не стоит вам высказываться.
По поводу Донбасса на коленях:
И нет Земли прекрасней вдохновенней,
Где все трудом рарода создано,
Донбасс никто не ставил на колени
И никому поставить не дано.
Это было написано шахтером Павлом Беспощадным в 42-м,после того как 25-ти тысячное ОПОЛЧЕНИЕ города вышло навстречу фашистам и полгело не отступив(сравните с 300-ми студентами под Крутами).
Мой друг киевский бизнесмен,пожил в Донецке пару месяцев и за рюмкой чая - поделился:"я понял вас донецких;читал както фантастический рассказ:собрались лучшие воры галактики ограбить банк - неделю строят планы,вторую,все никак не решаются пойти на дело.И тут прибегает один из них и говорит - все отменяется - в банк пришел пидар Смит со своим старым кольтом и забрал все деньги.Донецк - это Мекка простых решений."
Донбасс - это интернациональная прагматичная субкультура,которая не понимает и не поймет ни украинской,ни русской национальной идеи.Самый смешной вопрос приезжих - кто у вас тут хозяин и авторитет.Ей богу смеюсь до слез - в бурные 90-е,Донецк был единственным местом на Украине,где комерсанты часто ездили на стрелки с блатными(только так их у нас называют!)сами и не испытывали ужаса - только собраность и адреналин.
Донецку,как городу меньше 100-а лет - в его орбите живет 2- а млн человек и ежегодно всасывается 50-т тысяч.В 2004-м подъем ВВП был 40%.Мечтайте господа,мечтайте - последнего слова Донецк еще не сказал.

01.03.2006, 10:34
Просто автор замість конкретного заклику "бандитам-тюрми" трохи вдався до романтики... Донбас варто рятувати для України!

3. Ігор Лубківський
28.02.2006, 16:45
KabMiner"у
1. Волинь - північ Тернопільщини - я там часто буваю. Традиції зовсім інші, ніж на Галичині і дуже близькі до того, що я бачив на Харківщині, де в мене родичі. В той же час з Хмельниччиною з Тернопільщиною іноді буває менше відмінностей, ніж з Волинню.
2. Я не журналіст, в усякому разі - не професійний.
3. Я не говорю про управлінські кадри і про донецьку "еліту" Мова йде про те, що в Донецькій області живе 5(!) млн. простих звичайних людей, більшість з яких - в закинутих шахтарських містечках, які ледве животіюють і більшість з яких все-одно рано чи пізно "помре" остаточно. Що тоді робити з тими людьми?

28.02.2006, 16:12
Стаття цікава тим що в ній є намагання знайти шляхи вирішення проблеми Донбасу. Але є деякі зауваження с точки зору східняка - харків’янина.
В одному старому радянському фільмі була фраза «Ты чё, с Урала?». Її аналогом зараз в Хар-кові може бути «Ты шо, с Донбаса?». Донецьких впізнаєш одразу навіть без слів, тільки за манерою поведінки. Вони, декілька років тому, чомусь дійсно почали масово розбігатися з Донбасу, в тому числі у Харків. Це їх право шукати кращої долі, але якщо вони їдуть звідти, то там було щось погане, що їх не влаштовувало. Проблема донбаських біженців в тому, що вони це погане тягнуть за собою, що не до вподоби харків’янам, киянам та іншим.
Про умови життя в їх регіоні відомо – м’яко кажучи вони не дуже добрі. За останні роки там відродилась феодальна чи племінна система влади основу якої було закладено ще за радян-ських часів. Право на працю в забоях (важку і небезпечну) дістали українці та росіяни, а пра-во працювати на поверхні (управлінські структури, постачання, торгівля і т.і.) переважно (за відсотком к загальної чисельності) - євреї, татари, кавказці. Це дійсно так, спитайте будь-якого шахтаря хто працює в забоях. Переважна більшість шахтарів оселялась і продовжує жити поблизу шахт в самозбудованих домівках без централізованого водопостачання, газу і опалення, а управлінці – в містечках з нормальними кам’яними будинками зі зручностями. Тобто дадуть управлінці в конторі шахти вугілля шахтарю, вдові шахтаря, нащадкам шахтаря – будуть вони жити. Раніше це стосувалось і одягу і харчів.
Час минув, але система залишилась – такий собі новий донецько-хазарський каганат. Головні риси його підданих: слабке розуміння «что такое хорошо и что такое плохо», клановість, по-вна відданість хазяїну за шматок хліба з салом і водночас ненависть до нього, схиляння перед Росією, гасло «Донбасс никто не ставил на колени», мова матерно-російська. З приводу гасла – воно вірне, бо нащадків шахтарів давно поставлено в іншу позу тандемом Звягільський-Ахметов.
Щодо генетичної пам'яті українського спрямування - не зустрічав, на жаль.
І таку донецьку субкультуру вони везуть із собою в Харків і інші міста, де і без них є пробле-ми.
До чого приведе ця «нова молода кров» Україну? Краще їй залишатися там де вона є, нехай ще пограє, може вийде добре вино (надіюсь не шампанське). А тим часом слід навчати доне-ччан справжнім християнським цінностям, вони заспокоюють.
Олександр

1. KabMiner
27.02.2006, 15:49
Пробачайте, але ця стаття це - просто голий субєктивізм! Видумки, що не мають ніякого відношення до життя! Ну звідки Ви взяли що "вся Волинь, яка географічно розташована на заході України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області"? - Байки. В статті також присутній традиційний масохізм журналістів, які пишуть на теми націдеї: про старість української нації, відсутність креативу, видатних особистостей яких мав би дати Захід і т. ін. Ну, а висновки взагалі несподівані: переселення народу з Донбасу на південь (тобто з промислово розвинутих районів на сільські простори Херсонщини?), цікаво, що вони там будуть робити? необхідність черпати кадри для країни з донецьких - що за брєд! невже Януковича з Клюєвими і Васильєва було мало щоб роздивитися кадровий потенціал Донбассєї? Ну і заключний висновок:Донбасс=молода Україна.
Пане Ігор, роззуйте очі!!!


Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

03.10.2013, 08:26 Ідеш до Європи? - Візьми з собою вудку! Ми «вимагаємо». А треба «створювати». Вимагати – означає визнавати систему....
12.06.2012, 13:25 Тарас Компаніченко: «Без культурної єдності довіра не можлива» Наш гість — Тарас Компаніченко, кобзар, бандурист і лірник, керівник...
11.06.2012, 11:57 Толерантність без фарисейства Наші унікальні нардепи не втомлюються закликати українців до толерантності,...
28.12.2011, 16:54 Громадськість відстоює пасажирські маршрути залізниці Викладене нижче є проблемою одного міста, але за суттю питання стосується...
27.09.2011, 22:47 Чи жаліти українців? Українці люблять жаліти себе. Це почуття до кісточок в’їлося в історичну...
27.09.2011, 13:13 Суспільство та розподіл Значний дефіцит справедливості та рівності в суспільстві колись...
16.09.2011, 23:24 Настав найвищий час діяти Перших два десятиліття нашого незалежного, самостійного існування минули...
09.09.2011, 16:31 Митрополит Андрей Шептицький. Як будувати рідну хату? (уривок) Говорити про політику в Україні не можливо, щоб не заторкнути тему...
23.08.2011, 11:05 Двадцять років під гіпнозом імперії До двадцятиріччя нашої незалежності в кожного з нас знайдеться своя...
24.06.2011, 02:48 Що за «язиковою» боротьбою? Українська політизація питання мови нагадує середньовічні дуелі на ракетах...
Більше

 
Завантаження...

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті
 

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net