Коли і де були українці "із своєю мовою, шароварами, вишиванками і писанками"
Частина перша Проти історико-лінгвістичного фальсифікату
Не так тії вороги, Як добрії люди. Тарас Шевченко
Ніхто так боляче й дошкульно не здатен кольнути Україну в самісіньке серце, як її власні діти. Ніхто не опускає Україну до такого ганебного рівня національного приниження, як її ж таки сини та дочки.
У дитинстві співаємо розчулено-патріотичним голосочком:
Як Дніпро навік з Україною, Так із нею я — назавжди.
А підростають українські Паваротті — і, дивись, переходять на «общєпонятний», «вєлікій і могучій». На жаль, багато хто думає, що в такий спосіб досягається істинна культурна «вищість».
Національну самозневагу українці плекають у собі послідовно й наполегливо. Виховують усіма способами й засобами: як на рівні побутовому, масовому, так і на рівні так званому інтелектуальному.
Не забувається: якось у передачі «Українська культура сьогодні і завжди» на Українському (!) радіо ведуча з неприхованою іронією допитувалась: «Чи може Україна сьогодні когось зацікавити своїми писанками та вишиванками?» (16 листопада 2001 р.).
Чому ж ніхто не іронізує з приводу жінки чи дівчини в кімоно за найдосконалішим японським комп’ютером?
А ось приклад одвертої зневаги до української самобутности на рівні, даруйте, академічному: «Український народ пройшов кілька етапів перетворень, і кожний з них дістав своє у нашому сьогоднішньому етносі… Тоді ми мали іншу назву, користувалися іншою мовою. Українцями ми стали лише у ХV–XVII століттях. Не варто виставляти себе невігласами, що не знають своїх предків, що ми із своєю мовою, шароварами, вишиванками і писанками жили ще до того». Тобто до ХV–XVI століть.
Це, Читачу, застерігає нас від невігластва один червоний-червоний, як вохра кремлівської стіни, малоросійсько-радянський москволюбний академік. Ви здогадалися. Правильно: той самий, що на догоду «старшобратству» й досі невтомно гойдає києворуську «трибратню колиску». (Цей зверхньо-презирливий погляд, що явно сподобався шовіністам, наш землячок висловив через одне з російськомовних бульварних видань).
Та справді! Невігласами виставляти себе не варто. До речі, слово «невіглас», таке поширене в сучасній українській мові, відоме нам ще з літописної літератури (стосується молодости князя Володимира Великого). Що ж до мови російської, то слово «невіглас» їй не відоме ні з доби літописання, ні сьогодні; росіяни обходяться словом «невежда».
Ми таки поговоримо про те, де й коли українці були «із своєю мовою, шароварами, вишиванками та писанками». Але не для спростування академічної нісенітниці («науковість» її очевидна), а задля просвітління бодай однієї із тих бідних голівок, у які українофоби втовкмачують стару, як шовіністичний світ, думку про художньо-естетичну обмеженість смаків українців, про хуторянську примітивність української культури, мови, звичаєвости (при одночасному, зрозуміло, звеличенні всього «вєлікорусского»).
Шкода, що наш «червоний академізм», все ще ідеологічно зашорений, зорієнтований на поверхові знання, так ретельно дозовані колишніми відділами агітації та пропаганди ЦК КПСС та ЦК КП України, не спроможний, схоже, переступити через власну амбітність, відмовитися від раніше засвоєних догматів. Зокрема, і на збиток своїй науковості.
А тут же й великих зусиль не треба докладати — варто тільки очима чесними поглянути на те, що вже досліджено, доведено неспростовно. І не тільки ученими українськими. Ось, наприклад, праця російського дослідника Льва Любимова «Искусство Древней Руси». Зрозуміло, що, навіть пишучи про Києворуську державу, її самобутню культуру, автор усі художньо-естетичні цінності зараховує до надбань… «вєлікого русского народа». Та навіть він змушений визнавати українське походження цієї культури, звертаючи увагу на історичну давність та притаманні українцям особливості матеріальних речей — свідків нашого, українського, буття в історичних глибинах!
«В Історичному музеї в Києві, — пише мистецтвознавець, — зберігаються вилиті срібні фігурки зі скарбу VI ст., виявлені в селі Мартинівка на Київщині. Це — вусані, що присідають (у танку?), у штанях, що сягають щиколоток, і сорочках із довгими рукавами та широкою вишитою вставкою на грудях — зовсім як у традиційному українському та білоруському сільському чоловічому одязі».
На відміну від високородних малоросійських естетів, московський автор нітрохи не іронізує ні з шароварів, ні з вишиванок. І не докоряє українцям з приводу того, що в VI столітті вони ходили у шароварах та вишиванках, а не в кросівках і футболках фірми «Adidas».
Зрозуміло, що українці називаються українцями не з доби неоліту. Як і французи — французами, італійці — італійцями… Але вчений-археолог мав би пишатися тим, що перша згадка святого імени «Україна» пов’язана з історичними подіями, які відбувалися на його і моїй рідній Переяславщині (1187 р.), а не займатися самопотоптом, зневаженням нашого державного імени! Нам не потрібні історичні приписки, але й «укорочувати віку» нашій нації нікому не дозволено. Про буття українців у глибинах історії промовляють, мабуть же, не назви етносу, які час від часу змінювалися, а найсуттєвіші риси нашої ментальности (характеру), філософське осмислення світу, властиве українцям, одвічний потяг до прекрасного, до творчої досконалости та довершености.
Саме на ці особливості звертає увагу той таки Лев Любимов у названій монографії: «…У деяких давньослов’янських бронзових фібулах (застібках плащів), як, наприклад, в особливо цікавій, знайденій неподалік Чигирина, ми бачимо мініатюрне, живе зображення стриженого під скобку бороданя зі звичними для нас рисами руського (тобто українського. — І. Ш.) селянина, хоч фібула ця і VII століття… Фібулу тієї ж епохи знайдено й на Полтавщині (обидві фібули зберігаються в Історичному музеї в Москві)… Дуже цікаві оправлені в срібло турові роги із кургану Чорна могила (в Чернігівській області), прикрашені декоративними звіриними зображеннями (Москва, Історичний музей). Вони відносяться вже до Х століття і, на думку деяких дослідників, характеризують найвищий ступінь у розвиткові давньоруського мистецтва».
Ви, Читачу, звернули увагу на те, що ці унікальні докази матеріальної культури українців (та хіба ж тільки ці!) зберігаються у скринях московської дядини, а не в себе вдома! Московський дослідник пише: «…За своїм художнім рівнем давньослов’янські пам’ятки (а мова ж про Південну Русь — Північної Руси тоді й на світі не було! — І. Ш.) цінні нам як свідчення вродженого естетичного почуття наших далеких предків, зігрітого життєлюбством, їхніх творчих устремлінь, що лягли потім в основу руського мистецтва, всього того нового й неповторного, що воно дало світові».
У 1968 р. видавництво «Мистецтво» випустило в світ шістьма мовами (українською, російською, англійською, французькою, німецькою та іспанською) альбом «Українські писанки». У ньому —144 кольорові зарисовки писанок усіх основних районів, що їх заселяють українці як в Україні, так і за її межами (Курщина, Кубань тощо).
Вступна стаття, акварелі та упорядкування Ераста Біняшевського завдає нищівного удару по тій фобії, яка хотіла б позбавити українців права на матеріальну й духовну спадщину, полишену для нас попередніми століттями й тисячоліттями.
Ось як пише про це Е. Біняшевський: «Беручи до уваги матеріали археологічних розкопок, можна припустити, що найбільшого поширення в давні часи писанкарство набрало у нас в період Х–ХІІІ ст. Тоді ж для ринків Київської Руси майстрами майоліки виготовлялось багато керамічних писанок. Деякі з них зберігаються зараз у різних історичних музеях України. Цікаво відзначити, що мистецькі традиції писанкарства з усіх народів багатонаціональної держави наших предків притаманні саме тим етнічним групам, які згодом стали називатися українцями».
Характерно, що, міркуючи, зокрема, про сучасну писанку, про введення нових елементів декоративного розпису, Е. Біняшевський звертає увагу на те, що «деінде в Україні й досі в писанкарстві збереглись і побутують елементи орнаменту тисячолітньої давности. Прикладом цього можуть бути деякі писанки Київщини, Східного Полісся, Поділля, Галичини, Лемківщини і Закарпаття». Особливу увагу серед них привертають писанки «Богиня» з села Чаповичі зі Східного Полісся та «Княгиня» з села Окопи із Західного Поділля, на яких зображення антропоморфізованих постатей цілком тотожне дуже поширеним в ужитковому мистецтві наших предків (V–VI ст.) зображенням жінки-праматері, «поганської» Великої Богині, або, як її ще називали, Богині Мокош, Богині-Берегині чи Богині-Живи. Вона завжди виступала символом життя і родючости, матір’ю усього живого й існуючого.
Це ті самі свідчення «вродженого естетичного почуття наших далеких предків, зігрітого життєлюбністю», про які мовилося у Льва Любимова. До безперервности розвитку писанкарства привертає увагу й Сергій Колос, торкаючись теми історичних та мистецько-конструктивних засад побудови писанкарського орнаменту: «Виникнення української писанки губиться в глибині праісторії. Її орнамент перекликається з орнаментом на сферичній поверхні посуду Трипільської культури, яка побутувала на території України на межі неолітичної та бронзової діб».
Академічне дилетантство цього, бачте, не хоче помічати. І ще: «Вивчення сучасного українського орнаменту треба починати з тих прадавніх досконалих зв’язків, які зберегло та донесло до наших днів народне мистецтво».
Цікаво: відкривається альбом дев’ятьма зарисовками писанок із Київщини. Під першою читаємо: «Писанка Х–ХІ ст.». Два її кольори — жовтий і зелений — я прочитую як втілену автором ідею нескінченности життя: жовте — сонячне світло, зелене — убрання землі. Може, є якісь вищі життєві й мистецькі ідеали?
Ось так жива і вічна душа народу озивається із глибин тисячоліть каменем, деревом, металом, глиною, пергаментом… То втілені у мистецькі шедеври найсокровенніші думки наших талановитих предків, їхні устремління, їхні заповіти нам, сьогоднішнім, і поколінням грядущим. Вона ж таки, жива і вічна душа народу, бринить, видзвонює, сяє зблисками найкоштовніших перлин і в нетлінному та найдорожчому скарбі — у рідній мові.
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
З Новим роком і Різдвом Хрестовим!
Творчих успіхів!
...››› вадим ,одесса| 04.01.2009, 23:00
"ПІЧКУРНИЙ ПАТРІОТИМ" - геніально. Таке може промовити тільки Сверстюк. Проте за цим вгадується і ілюзія автора, що є нібито непічкурний патріотизм. До речі, навіщо вчити літати того, хто має крила?! Навіщо пояснювати, нащо літаєш?!!! Кому?
...››› fisher7| 04.01.2009, 19:29
Інші публікації на цю тему
18.12.2008, 22:26Підіймати гідність в народі Гідність – таке просте слово, а за ним стоїть така складна світобудова....
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
Національну самозневагу українці плекають у собі послідовно й наполегливо. Виховують усіма способами й засобами: як на рівні побутовому, масовому, так і на рівні так званому інтелектуальному.
