«Українізація... українізувати... українознавство... - найпоширеніші слова по радустановах. І недарма - бо всі знають заходи та останні постанови Компартії. Українська мова - є зв'язок міста з селом... І партія веде рішучу політику за українізацію всього нашого апарату і ставить українську мову на належну височінь. Подивимось, що у нас зроблено в цій галузі. У нас є гурток із вивчення української мови, це вже говорить, що ми теж не хочемо відстати, і праця цього гуртка недаремна. Звільнившись, в'язень матиме можливість знову зайняти ту чи іншу посаду, не боячись «українізації» і не залишитися в хвості...» Ці рядки були оприлюднені майже 80 років тому в тижневику, що виходив регулярно (судячи з нумерації) в Дніпропетровській тюрмі, яка тоді називалася ДОПР (дом общественных принудительных работ).
...Не опритомнівши від багатомільйонних людських втрат в голодні 1921-1922 роки, Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) втратила і свою позірну державність, вступивши до СРСР. Інціаторами «союзу чотирьох» за окриком з Москви стали Комуністичні партії національних республік. І раптом у верхівці Компартії України забили на сполох: виявляється, тільки один з десяти українських більшовиків розмовляє українською, а семеро - винятково російською. В українському уряді це співвідношення виявилося як один до трьох. Майже в усіх державних установах діловодство ведеться російською...
Навесні 1923 року сьома конференція українських більшовиків бере курс на українізацію, що схвально сприймається серед люду. У травні уряд ухвалює постанову про українізацію шкіл, виховних культурно-освітніх закладів, у липні - про українізацію державного апарату. Чиновники, боячись втратити насиджені місця, змушені відвідувати курси і гуртки української мови, що дало певні результати. Вже в 1927 році 70 відсотків урядових справ велися українською. Майже всі українські діти (97 відсотків) училися у школах рідною мовою, у кожному третьому ВНЗ лекції навіть із технічних предметів читалися українською. Українська мова впроваджувалася в офіцерських училищах, в частинах Червоної армії. Цьому сприяв навіть тодішній нарком, росіянин Михайло Фрунзе, а молдаванин Йона Якір, за свідченням його підлеглих, чудово володів українською. Про українізацію в армії мені ще в 1970-тi роки розповідали в Латвії «червоні латиші», яким довелося в 20-ті та на початку 30-х служити в Україні.
У 1927 році більше половини книжок друкувалися українською, три чверті всіх газет були україномовними. Українська мова звучала на Кубані, на Воронежчині, на Північному Кавказі - там, де жили переважно українці. Адже, за переписом 1926 року, в СРСР налічувалося понад 81 мільйон українців, а росіян - на чотири мільйони менше...
Найбільш послідовними провідниками політики українізації були Микола Скрипник, Олександр Шумський, Микола Хвильовий і Влас Чубар на посаді голови уряду. Та мине небагато часу, і всі вони загинуть - хто в 1933-му, в 1938 році, а Олександра Шумського за вказівкою Сталіна і Хрущова отруять на засланні в Сибіру аж у 1946 році, боячись його повернення в Україну. Восени 1933 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову про припинення українізації. Тих, хто проводив цей курс, зашлють на Соловки, кинуть за колючий дріт концтаборів, розстріляють, як синів класика української літератури Михайла Коцюбинського - Юрія і Романа. Та різні вияви національного духу ще протягом десятків років душитимуть кремлівські «вожді» й доморощені «вождики» - скрізь, де на теренах СРСР проживали українці.
14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР за підписами Молотова і Сталіна прийняли секретну постанову про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі і в Західній області. Цією постановою Кремль, образно кажучи, убивав двох зайців: знищував українців голодом і позбавляв їх права на рідну мову. Так, передостанній пункт цього жахливого документа наказував: «Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских і кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах...» Так закінчилася ейфорія «українізації».
Іван НАУМЕНКО, член Національної спілки журналістів України.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
«Українізація... українізувати... українознавство... - найпоширеніші слова по радустановах. І недарма - бо всі знають заходи та останні постанови Компартії. Українська мова - є зв'язок міста з селом... І партія веде рішучу політику за українізацію всього нашого апарату і ставить українську мову на належну височінь. Подивимось, що у нас зроблено в цій галузі. У нас є гурток із вивчення української мови, це вже говорить, що ми теж не хочемо відстати, і праця цього гуртка недаремна. Звільнившись, в'язень матиме можливість знову зайняти ту чи іншу посаду, не боячись «українізації» і не залишитися в хвості...» Ці рядки були оприлюднені майже 80 років тому в тижневику, що виходив регулярно (судячи з нумерації) в Дніпропетровській тюрмі, яка тоді називалася ДОПР (дом общественных принудительных работ).