Давно вже хотів було написати щось схоже – напевно ще зразу після подій першого туру президентських виборів 2004-го року. Чи вірніше – в якійсь мірі і написав. Але спершу це стосувалося самих результатів виборів, потім – різниці в національному характері різних частин України. Залишалось, здається, зовсім небагато – розказати про різні підходи до вирішення основних життєвих проблем, які існують в уявленнях жителів різних кінців України та спробувати зрозуміти ще щось, щось зовсім незначне, що панує в свідомості жителя південно-східної і особливо – донецької України і що тільки й вирізняє його з-проміж усіх інших українців. І як і слід було того чекати, як це завжди і буває в таких чи схожих ситуаціях, це зовсім незначне „ЩОСЬ” виявилося непереборною перешкодою – так, що за останніх півроку з січня по червень 2006-го я був змушений написати ще ряд інших схожих досліджень, аж поки ця проблема хоч трохи не стала відкриватися переді мною. Останньою краплею стало безапеляційне твердження молодої студентки на одному з Інтернет-форумів – „Не бачу розколу!” Довелося пояснити, що він все-таки є – і нарешті зібратися з силами, щоб завершити розпочату працю, хоч на це ще й пішло не менше місяця. Але тепер вже, здається, нарешті ми хоча би приблизно зможемо оцінити повністю всю картину.
* * * Отож:
1. Україна перша – національна Україна:
Її основою є бажання розвитку і відродження. Цілком, здавалось би, зрозуміле і справедливе – і таке, яке рано чи пізно буває в історії кожного народу – тоді, коли він отримує свій історичний шанс на побудову своєї держави. І тим більше заслужене, здається, для України, яка пережила в своїй історії надто вже численні втрати в цій боротьбі за незалежність. От тільки біда в тому, що повністю ця незалежність так і не була вибореною, що вона не стала наслідком формування української нації і української ідеї і отримавши державу, в повній мірі ми так і не отримали вистражданих уявлень про те, якою саме ця держава повинна бути і чи повинна бути взагалі. За одним правда виключенням – періодом збройної боротьби проти сталінського режиму на заході України – і може саме тому ця частина України прийняла незалежність зразу як щось цілком закономірне і зрозуміле. Для всієї ж України в повній мірі ця ідея так і не спрацювала, не зумівши об’єднати суспільство і не створивши ніяких підстав для самоідентифікації представникам інших, неукраїнських націй – так, щоб вони змогли з гордістю заявити, що вважають себе українськими татарами, поляками, росіянами – і т.д. Тому коли тепер житель Донбасу ображено заявляє щось здавалось би на перший погляд зовсім безглузде, як-от „галичане должны понять!”, то в певній мірі в цьому є якийсь смисл – так як національна ідея боротьби за незалежність не була трансформованою в ідею вже здобутої незалежності і не виявилася готовою прийняти представників інших націй хоча би в тій мірі, в якій це було в період такої боротьби – коли наприклад людина, яка відродила українську греко-католицьку церкву і надала їй національних ознак – митрополит Андрей Шептицький – була поляком, в сім’ї засновника „Просвіти” Грінченка крім нього самого ніхто не розмовляв українською, а основоположником українського націоналізму став кримчанин Донців. І внаслідок того, що така трансформація так і не відбулася і українська державотворча ідея так і не виникла, як і не виникли в повній мірі ще й досі уявлення про те, якою саме ця держава має бути, сучасна „національна Україна” і переживає дві загрози, пов’язані з особливостями розвитку українського національного характеру: - кумівство, родичання, корупція, жадоба до особистого збагачення і особистої влади, нездатність поступатися своїми власними інтересами заради спільної цілі і в той же час – дрібні садомазохістські комплекси – з одного боку завищена самооцінка, а з іншого - бажання принижуватися і служити комусь любою ціною, і вже тим більше – заради власної вигоди, яка сприймається як щось цілком зрозуміле і єдиноправильне, аж до зневаги свого власного походження і приниження інших („я сам хохол, но хохлов ненавиджу”). - консервативний націоналізм або розвиток нацизму. Сам по-собі розвиток націоналізму не становить аж такої загрози, як це дуже часто хочуть показати проросійськи налаштовані сили, прирівнявши націоналізм до нацизму та протиставивши його комунізму і останні парламентські вибори стали тільки зайвим тому підтвердженням, коли ні одна з націоналістичних чи навіть і просто національних партій не змогла подолати трьохвідстоковий бар’єр, не набравши необхідних голосів навіть на заході України. Крім того сам націоналізм не містить в собі нічого аж надто поганого - його відмінністю від нацизму є те, що націоналізм означає розвиток однієї провідної нації за рахунок підтримки інших націй та народностей, як необхідного джерела для розвитку і оновлення своєї нації, а нацизм означає розвиток однієї нації за рахунок використання і знищення інших націй. Проте навіть в такому націоналізмі існує своя загроза, коли він скочується в сторону консервативного націоналізму і виникає спокуса штучно підтримувати одну націю на вершині суспільної піраміди замість того, щоб це складалося в силу її історичного розвитку, культури, національного характеру, ідеї щодо майбутнього розвитку держави чи інших якостей. Тоді коли це відбувається природно, як ми це вже показували, в різні історичні періоди на певний час основну роль в розбудові національної держави можуть на себе брати представники інших націй, залежно від обставин – і саме так тільки і відбувається природній еволюційний процес і виникає відчуття спільної долі для всього народу – чогось, що стає тією основою для самоідентифікації представників інших націй, якої нам так не вистачає зараз.
2. Комуністична Україна.
Основою радянської України в нашому недалекому минулому стали комуністичні уявлення. Частково – нав’язані комуністичною владою сусідньої Росії а частково – як такі, які виникли внаслідок давньої общинної побудови українського суспільства. Саме слово „комунізм” і означає общину. Це безумовно щось і ніби-то хороше, що створює більшу захищеність для своїх членів як від несприятливих зовнішніх факторів (як і просто від несприятливих чи жорстоких природній стихій, так і від завоювання чи поневолення іншими народами), так і внутрішніх (вирішення внутрішніх конфліктів між членами общини – в першу чергу саме тих, існування яких може загрожувати саморуйнацією всій общині, чого було більш ніж достатньо в українській історії), вимагаючи натомість дотримування певних стандартів і норм поведінки. Тому в загальному будь-яка община виявляється більш захищеною і більш стійкішою, ніж будь-яке інше природнє утворення, що склалося мовби стихійно, само по-собі. Разом з тим така общинна і особливо - комуністична система цінностей несе в собі ряд прихованих загроз: 1. Певна відстороненість від зовнішнього світу створює більш безпечне середовище для розвитку, але в той же час приводить до того, що не завжди вдається вчасно реагувати на його зміни, побачити той момент, коли вони досягають такого рівня розвитку, при якому починають становити загрозу існуванню вже всієї общини. Так наприклад єврейські общини в своїй історії не раз ставали жертвами саме такого розвитку подій, коли не зумівши вчасно передбачити можливість чергових погромів не мали змоги і якось уникнути їх. 2. Захист розвитку слабких всередині общини сприяє розвитку еволюційної складової, розвитку мутацій і джерел для оновлення, але одночасно знищує конкуренцію і розвиток сильніших. Чи навіть більше того – створює нові умови конкурентної еволюційної боротьби, коли її основою стає вже не виживання сильніших чи кращих, а розвиток тих, хто краще вміє скористатися такою системою общинних цінностей з вигодою для себе, як це в кінці-кінців і сталося в Радянському Союзі, коли вся його державна машина продукувала людей залежних і нездатних до самостійного життя, але таких, які вміли жити за штучними законами тієї системи. 3. Відірваність і відгородженість від вищих духовних цінностей коли Бог (чи якийсь інший ідеал) замість того, щоб бути моделлю майбутнього розвитку людства, стає лише мірилом моральних цінностей і навіть саме тією силою, яка тільки й обмежує будь-який розвиток вверх, так як саме він виступає основною силою примусу і страхом покарання, а все, умовно кажучи, „спілкування” з ним здійснюється тільки через посередництво керівництва общини (жреців чи партійної еліти, залежно від типу общини) приводить в результаті до зупинки розвитку, деградації і занепаду. Тому в кінці-кінців такий общинний розвиток вироджується в дві своїх крайніх протилежності, які можна проілюструвати на прикладі розвитку радянського комунізму – нацизм сталінського типу, коли знищуються не представники інших націй, як в нацизмі гітлерівському, а ті хто не визнає певну систему цінностей – інакомислячі, чи то окремі люди, чи то навіть цілі народи, та в комунізм брежнєвського типу – обмеження духовного розвитку та відгородженість від зовнішнього світу – такий собі сліпий колективний егоїзм, особливо небезпечний тим, що він не бачить вже навіть розвитку і тих подій, що загрожують його власному існуванню. Хоча звичайно можна уявити собі дві речі: 1) що така общинна державна система буде більш-менш успішною, якщо її верховні правителі виявляться здатними до оновлення і розвитку (аристократія чи демократія) або будуть достатньо сильними і мудрими, щоб самостійно оцінювати можливі загрози і подальший розвиток світу (монархія та імперіалістичні держави до певного моменту свого існування). 2) націоналістичний підхід, в основі якого лежить розвиток конкуренції, боротьби за виживання, сили та індивідуальних здібностей кожного цілком може бути необхідним механізмом оновлення попередньої державної структури, як це в кінці-кінців завжди і стається в історії – наприклад коли періоди найкращого розвитку Радянського Союзу завжди співпадали з розвитком національних устремлінь тих народів, які входили в його склад та завжди породжували покоління яскравих особистостей.
Поєднання: Тому безперечно зрозумілим є те, що для України мали би бути поєднаними ці два підходи: 1) суспільно-общинний, при якому захист своїх прав отримують всі громадяни, які дотримуються певних встановлених правил і норм поведінки (законів), незалежно від їхньої національної приналежності, та розвиток національних прагнень як і українського, так і інших народів, що є необхідною умовою розвитку і оновлення і державної системи і всього суспільства; 2) такий колективний розвиток всього суспільства, який би сприяв розвитку прав і можливостей кожної окремої людини, не обмежував би її індивідуальний розвиток.
Але, на жаль, конкретно для України все ще далеко не так просто – таке поєднання общинних і національних принципів побудови держави вже існувало в певні періоди розвитку Радянського Союзу, як ми про це вже було говорили – достатньо згадати, наприклад, національно-культурне відродження на Буковині 70-х років за часів тієї влади. І для всієї центральної і західної України відновити таке поєднання можливо і справді здається достатньо реальним, як воно вже в якійсь мірі існує і зараз, коли на заході України нормально згадують Радянський Союз і сповідують при цьому національні цінності, але разом з тим ненавидять комунізм і все те зло, яке він приніс. А вся справа в тому, що радянська і комуністична Україна не є абсолютно тотожними між собою. Радянська Україна цілком мирно уживалася з національною ідеєю (наприклад в період національно-культурного відродження на Харківщині в 20-х роках ) і тут в основному не існує ніяких яскраво виражених протиріч, тим більше що навіть ідеологія ОУН в свій час теж була до певної міри соціалістичною. Протиріччя же виникають між тією комуністичною системою яка запам’яталася обманом і дезинформацією, і між реальними життєвими цінностями і реальним підходом до життя. Багато хто з нас можливо навіть ще й пам’ятає це – коли щоб забезпечити свої самі елементарні потреби доводилося брехати і викручуватися. Тому якщо з розвитком Сходу і Півдня України і далі не все так просто і зрозуміло, так це тому, що багато які з колишніх комуністичних міфів ще й досі продовжують своє існування. І тому щоб зрозуміти, що там не так, і в чому полягає те „ЩОСЬ”, яке нам заважає, давайте і спробуємо спочатку узагальнити все те, що ми вже встановили для себе:
Національна Україна:
Ідеологія - розвиток національної ідеї, розвиток українського народу, мови та культури. Ставлення до вирішення основних життєвих завдань – відкритість до створення чогось нового, такого, результат чого ти ще не знаєш. Ставлення до життя з певною долею приреченості, коли розумієш, що те, що отримуєш, є наслідком твоїх власних вчинків, а тому і сприймаєш навіть можливий негативний результат як належне, як необхідний досвід. Що іноді може означати і визнання своєї поразки чи навіть і якусь приреченість, але що говорить і про якийсь до певної міри навіть чи не науковий підхід до життя – коли можеш більш-менш достовірно встановити наслідки своїх вчинків та встановити причинно-наслідковий зв’язок між ними. Крім того іноді це означає і відсутність страху перед життям чи навіть віру в якусь вищу силу, в долю чи в Бога, а іноді – і розвиток садомазохістських комплексів – небажання боротися і захищати себе або змінити чи відвернути щось погане тоді, коли це ще можливо. А іноді – і нездатність зробити щось заздалегідь сплановане чи щось створити.
Крайні прояви: 1) консервативний націоналізм та нацизм. Націоналізм – розвиток однієї, провідної нації за рахунок власного розвитку та підтримки розвитку інших націй та народностей. Нацизм – розвиток однієї провідної нації за рахунок знищення інших націй та народностей. 2) корупційне продажне і зрадливе суспільство, основане на садомазохістських комплексах, яке живе за рахунок служіння комусь іншому і зради своїх тільки заради хвилинної власної вигоди, нездатне передбачити розвиток навіть найближчого майбутнього.
Розвиток еволюційних процесів при: 1) націоналізмі: позитивний: - розвиток конкуренції та виживання, що приводить до розвитку ринкових відносин в економічній сфері та до розвитку кращих, сильніших та прогресивніших в повсякденному житті; негативний: - байдужість чи навіть зневага до розвитку слабших або навіть розвиток агресивності та сили аж до повного знищення останніх.
2) консервативному націоналізмі: - стагнація і занепад, які починаються тоді коли представники інших націй не допускаються до вершини суспільної піраміди і до управління державою і як наслідок - і до оновлення провідної нації та до розвитку національної держави.
3) державі корупційного (садомазохістського) типу: - розвиток тільки тих, хто відповідає певній системі цінностей – служіння іншому, спотворене сприйняття справедливості, зрадництво і продажність заради миттєвої вигоди.
Комуністична Україна:
Ідеологія – відсутня прив’язка до якогось одного народу, хоч один з них і може виступати в якості головного чи провідного, проте навіть тоді немає чіткої національної ідентифікації і ідентифікація здебільшого здійснюється за зовсім іншими ознаками. Наприклад в Україні в основному йде ставка на «русских», але не стільки етнічних росіян, як за принципом общинності – «все мы русские», або «все мы славяне». Тобто створюються якійсь інші, відмінні від національних об’єднавчі критерії, в т.ч. і стосовно спільного вже пережитого минулого – як-от періоду Радянського Союзу чи Вітчизняної війни. Йде розвиток всього суспільства, але в першу чергу – його найнижчих верств – звичайних робітників, селян, іноді навіть за рахунок експлуатації інтелігенції чи розумнішої частини суспільства. Ставлення до життя таке, коли хочеш отримати якийсь заздалегідь відомий чи встановлений результат, що вже навіть близьке до поняття творчості чи принаймі добре виконаної роботи – побудувати завод, виконати рішення партії, збудувати комунізм, але по великому рахунку в цьому випадку навіть не має значення і те, якими саме методами досягати такої цілі, тому що завдання досягнення цілі здається настільки важливим, що вже немає права на невдачу чи поразку – тому інтереси чи навіть життя окремої людини зневажаються, виникає страх чогось не зробити чи зробити невчасно і тому право на існування має навіть брехня та підтасовка фактів. Тому іноді отримані негативні результати або не визнаються, або видаються за бажані. Недоліки – відірваність від реального стану речей і від правильної оцінки вже здійсненого (порушення механізму оцінки наслідків своїх вчинків), невизнання існуючого стану речей, особливо тоді коли він суперечить бажаному результату, іноді навіть – страх перед життям, особливо – перед самостійним. Переваги – творчі властивості, бажання щось зробити чи змінити навіть тоді, коли вже приходить результат дії.
Крайні прояви: 1) сталінський комунізм та сталінський нацизм; 2) комунізм брежнєвського типу.
Сталінський комунізм - піднесення найнижчих верств населення аж до їхнього права керувати іншими та знищувати інших, більш успішних, як в період колективізації. Розвиток слабших за рахунок використання розвитку кращих аж до повного знищення останніх. Відновлення еволюційного розвитку найнижчих верств населення та така еволюції найвищих, яка передбачає їхню експлуатацію іншими верствами суспільства.
Сталінський нацизм – поділ суспільства за общинними ознаками („свої-чужі”). Розвиток тільки тих націй і людей, які визнають певну систему цінностей та зневага аж до депортацій і фізичного знищення всіх інших. В сталінському суспільстві такими стали західні українці, кримські татари та всі інакомислячі, «зрадники».
Брежнєвський комунізм: 1) обмеження розвитку найкращих та зупинка еволюції, крім тих хто відповідає за безпеку всієї общини – внутрішніх військ та міліції, служби держбезпеки (КГБ), військових та високотехнологічного виробництва, експортної промисловості. 2) відгородженість від зовнішнього світу та відсутність індивідуального розвитку людини (віри в Бога). 3) деградація, руйнація і занепад суспільства, конкурентне ослаблення людей. В першу чергу – їхньої здатності до самостійного життя та відповідно - здатності бачити будь-який смисл життя, крім власної матеріальної вигоди, поза общинними цінностями.
Розвиток еволюційних процесів при комунізмі: 1) сталінському: - розвиток найслабших та найбідніших за рахунок експлуатації розвитку кращих чи навіть їхнього повного фізичного знищення. Надалі – відсутність конкуренції та байдужість в розвиткові слабших, розвиток тільки їхніх матеріальних прагнень, стагнація розвитку, яка наступає тоді коли нижчі верстви суспільства досягають якогось певного рівня розвитку, а вищі – ті хто мав би стати елітою, деградують або штучно знищуються. 2) брежнєвському: - заміна принципу природного добору на штучний відбір тих, хто відповідає певним общинним правилам і нормам поведінки, розвиток корупції і родинних відносин, ослаблення керівної еліти аж до втрати нею здатності своєчасно реагувати на загрози зовнішнього світу.
Підхід до вирішення основних життєвих проблем: 1. Національна Україна – відданість ідеї, а там – будь-що буде! „Здобудем Україну, або загинем у боротьбі за неї!” Смерть сприймається як належне – і в той же час дозволяється боротися за своє власне виживання – тобто до певної міри в цьому проявляється природній еволюційний підхід. І навіть – в поєднанні з якоюсь вірою в майбутнє (Бога) – бо навіть якщо і помираєш, то робиш це саме заради майбутнього, заради розвитку наступних поколінь і в т.ч. - і своїх власних дітей. Тобто в цьому плані така смерть – це смерть заради майбутнього, смерть як частина життя, так як це буває в дикій природі коли тварини захищають своє потомство чи територію свого існування навіть ціною свого власного життя. Недоліки – певна приреченість, коли після того, як дія вже зроблена (імпульс спрямований в зовнішній світ), пасивно очікують на її результат, навіть не намагаючись його змінити. Тобто це якась відданість істині – навіть перевірка певного типу своєї поведінки, але й пасивність і приреченість, як на Майдані, коли по-великому рахунку ніхто так і не знав, що саме і як треба робити. 2. Комуністична Україна: основне – досягнути результату, хай навіть і ціною обману та брехні. Життя окремої людини не має вартості, зате основною ціллю стає те, щоб досягнути якогось заданого бажаного результату. Спотворення природного механізму зворотнього зв’язку, коли втрачається взаємозв’язок між подіями та їхніми наслідками, коли вже не можеш оцінити правильність своїх дій, але зате є можливість змінити щось вже навіть і після того, як дія завершена – аж до можливості зміни минулого (виправлення зроблених помилок).
І націоналістичний і комуністичний підхід мають одну спільну рису – відданість справі досягнення бажаної цілі, суспільства майбутнього. Не будемо зараз говорити про те, що в одних і інших уявлення про це майбутнє були зовсім різним – важливим є інше – те, що справа досягнення цієї цілі здавалася настільки важливою, що заради неї можна було пожертвувати навіть і людським життям. Тому така відданість цілі в загальному теж об’єднує ці два підходи – різниця тут полягає в іншому – в тому, що комунізм присвоював собі право розпоряджатися чужим життям, а при націоналізмі зберігалася певна свобода вибору кожної окремої людини, навіть якщо мова йшла про якусь спокусу ідеалами. Тому будь-яка відданість загальній справі не повинна порушувати такої свободи вибору, дарованої Богом, бути достатньо усвідомленою і обдуманою і тому поєднання тут існує в іншому.
Поєднання: 3) такий підхід до вирішення основних життєвих проблем і навіть – до справи досягнення якоїсь вищої цілі, при якому вчинок був би достатньо «чистим», без ідеологічних нашарувань, брехні і дезинформації – так, щоб можна було ясно бачити його наслідки, але щоб при цьому не виникало зайвого фаталізму і приреченості. Тобто так, щоб коли вже стає зрозуміло що він може привести до негативних чи небезпечних наслідків – щоб можна було зробити щось по-іншому, якось щось виправити. Щоб не було зневіри, приреченості чи бажання покарати себе, бажання взяти на себе чужу вину аж до якогось містичного впливу – прокляття чи програмування з боку інших. Тобто це вже як справжня мудрість – усвідомлення того, що треба сприйняти таким як є, а що можна змінити чи відвернути.
Ну а тепер спробуємо знайти те „Щось”, що так старанно приховується від нас і що тільки й відрізняє цю частину України від решти і не дає їй можливості: а) усвідомити свою власну національну приналежність, не обов’язково визнаючи себе представником саме української нації, але визнаючи себе представником українського народу; б) сприйняти позитивну складову радянської системи, виділивши звідти все те негативне, що тепер асоціюється зі сталінським чи брежнєвським комунізмом і що не сприяє ні розвитку окремої людини, ні окремої нації, ні держави в цілому; в) самоідентифікувати себе – знайти себе і своє місце в цьому житті і в цій державі та знайти певний смисл свого життя.
Мы его и будуем,только нам мешают идиоты и непрофессионалы у власти.С этим надо что-то делать,пока не совсем ясно что.А мечты у Донбасса обычные - достойная жизнь,комфорт и свобода.Никогда здесь не понимали и не поймут якобы высокие ваши цели - унас просто любят жизнь и свою Землю.
А якщо в Росії через рік знову стане гірше, як в нас? Що тоді робити будете - так і будете метатися туди-сюди? Чи не краще свій власний дім побудувати замість того, щоб бігати з чемоданами до сусідів? А інтернаціональна культура - це далеко не ідеальне явище - чомусь навпаки весь світ прагне зберегти свою самобутність - і США в цьому якраз далеко не приклад. А по- великому рахунку неможлива ні будь-яка культура, ні будь-який прагматизм без вищих цілей - ідеї, віри, майбутнього - в кожного воно своє.
Все правильно,все сходится - но ребеночек не наш.Поинтересуйтесь,что такое интернациональная культура и вы поймете,что скорей она вас всосет,а не вы её.Как говорят американцы:"Мы правим миром,потому-что мы интернациональны и вседа разведем дебилов ищущих свою идентификацию".Донбасс - это вирус интернациональной субкультуры - высшая степень выживаемости и приспосабливаемости.У нас снисходительно относятся как к русским так и к украинцам.При всей яросной энергетике,донецкие очень прагматичны.В 91-м - 85% проголосовали за Украину,потому-что в России было хуже.Теперь вот думают уйти напрямую в Россию или выгоднее создать свое независимое государство.Народ окончательно к этому созреет через год.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
