Що Церква чи Церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини, про це не мож¬на сумніватися. В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. Вона то виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки-християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вка¬зівками Церкви. Вона то, проповідуючи Євангеліє, безнастанно пригадує батькам їх обов'язки і різні сторінки їх праці супроти дітей. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих зма¬гань, безлічі жертв прикладу цілого життя, безна¬станної дбайливості і чуйної уваги на всякі прояви життя дитини. Заки дитина виросте на громадяни¬на, свідомого усіх своїх обовязків, супроти Бога, родини, ближніх і Батьківщини, заки з дитини зро¬биться повнолітній, повноправний і повноумний чи повномудрий громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба до того, щоб виховати цілу сус¬пільність, увесь нарід?! Заки весь нарід перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і повноумним громадянином, треба праці Церкви і родини через довгі століття. Культура, плекання тих овочів, якими є людські одиниці, є така, що тільки у виїмкових і рідких ви¬падках удається виплекати яблуко цілком здорове і шляхотне. Навіть при старанній культурі, при об¬роблюванні землі за всіми приписами огородничо-го мистецтва кожне яблуко є трохи зігниле і треба без кінця зусиль на те, щоб дійти до малого числа здорових і гарних овочів. І це цілком природне, бо в кожній деревині і в кожному овочі є щось із тієї їді, що в народах складається на елементи розкладу, щось із того, що веде народи і держави у руїну.
А все-таки, праця Церкви, хоч трудна, та не безуспішна. Коли Христова Церква і проповідь Євангелія поєднує і найзавзятіших ворогів та спри¬чинює, що люди, які живуть у різних, від себе дале¬ко віддалених країнах, у найбільше противних собі підсоннях, а ще додам — віддалених від себе на довгі століття, так єднає, що робить їх братами, ближчи¬ми, щирішими, щиро себе взаємно люблячими бра¬тами, — чого ж не зможе доконати супроти людей, що до одного народу належать і хочуть бути одним! Кожної днини у християнстві досвідчуємо ту силу Євангелія. Вона спричинює, що, читаючи напри¬клад] писання людей з V—VI ст., що жили в Єгипті, в глибокій, недоступній пустині, відразу, від першо¬го речення пізнаємо в них рідних і близьких нам братів. Церква найбільшого багача і найбіднішого жебрака, могутнього царя і малого жовніра так лу¬чить в одно, що на них здійснюється та воля Христа Спасителя, що прийшов Божих дітей, роз'єднаних і розкинених, зібрати в одно (Йо. 11, 52). Того єдналь¬ного впливу Євангелія повинен і український нарід досвідчити в цій такій важній добі своєї історії, в якій треба йому єдности, як ще ніколи передше.
Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культу¬рами. Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур взаємно собі противних, майже собі ворожих: східньої і західньої. А що належать і до різних віросповідань, можна б поважно побоюва¬тися, що й Церква не зможе супроти тих роздорів виявити в українському народі своєї єднальної і примирної сили, сповнити свого післанництва.
Треба нам також признати, що деякі симптоми роз'єднання, які спостерігаємо в усіх віросповіданнях і Церквах, до яких Українці належать, кажуть боятися, що відосередні сили, сили роздору і роз'єднання, можуть показатися і в релігійному житті більшими і сильнішими, ніж доосередні, єднальні сили. Зрештою, не що інше розірвало і розділило на частини Христову Церкву, як та перевага відосередніх сил, яких так ба¬гато в людстві. Більшість українського народу належить до Православної Церкви і більше ніж 200 літ була до краю підчинена проводові неканонічної і нецер-ковної, а царської інституції петербурзького т. зв. Святішого Синоду. Друга частина українського народу зірвала зв'язки із Православною Церквою і утворила Автокефальну Українську Церкву, яка духом ще має вірних собі, може, більшість Україн¬ців на Великій Україні. Третім віросповіданням Українців є т. зв. Греко-католицька Церква. До неї належать ті з Українців, які, зберігаючи всі передан-ня і звичаї в обрядах, в літургійній мові і церковній дисципліні, визнають вселенську віру і піддаються верховному проводові Римського Престола. Є в Україні і поважне число Українців-католиків ла¬тинського обряду, себто зукраїнізованих колись Поляків, або потягнених до віри і західнього обря¬ду Українців. Вкінці є і поважне число різних сект, які всі вийшли з т. зв. протестантизму і між собою різняться більше, або менше.
Мало який нарід так у релігійному житті поді¬лений, як наш нарід, а в тих поділах живуть і діють глибокі антагонізми, що ціле людство роз'єднюють на табори, які вічно між собою ведуть завзяту нераз боротьбу і себе взаємно вважають майже за крайніх ворогів. Такі антагонізми, як ті, що ділили Византію і Рим, Москву і Європу, Схід і Захід, католиків і про¬тестантів, зібралися на українських землях, щоб братів, дітей одного народу й одної землі, роз'єднати і впровадити між ними роздори, ворожнечі, і взаємні, виглядає, безконечні непорозуміння. Усі ті антагоніз¬ми защіплені на різности держав, до яких належали Українці, та на різних, може, етнографічних типах чи расах, з яких змішання перед віками повстав український нарід, і лучаться з тими відосередніми силами, що, може, ще дрімають на дні української психіки. З цього виходить, що кожен, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов'язок цілою працею життя причинятися до множення елементів єдности. Виглядає, що в цьому твердженні немає ніякої пересади.
Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, що не буде українського моноліту, коли Українці-самостійники не зможуть мимо всіх різниць, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшої єдности. Тієї єдности Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов'язок і від сповнення того обов'язку залежить ціла будучність Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням гли¬боким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діланням і те ділання мусить вести до єдности. До єдности в усіх напрямах, тому й до релігійної єдности.
Ту релігійну єдність, може, дасться осягнути легше, як могло б видаватися, бо нас усіх, себто всі різні віросповідання, ділять не питання осо¬бисті, не взаємні кривди, не різні поняття про патріотизм чи державу, не суспільні різниці кляс чи маєткового стану, не різні програми — все те поміж нами або одно й те саме, або в усіх цих речах різнимося хіба тільки в дрібницях. Різні українські політичні партії роз'єднані важкими питаннями про державний устрій, роз'єднані бажанням впливу на маси, волею переперти якісь свої, а не глибоко і всесторонньо обдумані політичні і суспільні пере¬конання. Ніщо подібне не роз'єднює віросповідань і Церков України. Нас розєднюють питання, що були актуальні 1000 або 500 літ тому назад між Византією і Римом, між Римом і Германією чи Англією, зв'язаних з ними „істинно-русскіх" буде в нас довше тривати й мати актуальніше значення, ніж у Москві?
Супроти цього ми, греко-католики чи православ¬ні (так називаємося в обряді) вселенської віри, з уваги на добро наших вірних, простягаємо руку до згоди і всім Українцям предкладаємо програму релігійного помирення. Під такими умовинами: Кожен із нас, або радше — кожне віросповідання наше, прийме і зробить усі можливі тільки уступки. За можливі уступки вважатимемо ті, на які совість дозволяє. Дальше не годиться іти, бо релігія, хоч яка вона важна в народному і державному житті, це справа з Всевишнім Богом. Тут іде про наші обов'язки супро¬ти Бога, про послух Його св. Законові, про службу, що Йому належиться, — Всевишньому і Всемогучому, в котрого руках доля народів. Поступати все за велін¬нями совісти, — це обов'язок, до якого ми всі мусимо признаватися, який мусимо сповняти без уваги на ві¬росповідання, до якого належимо. Віру в Його святе Об'явлення, в небесне походження Євангелія зроби¬ти залежну від яких-небудь людських міркувань, це було б провинюватись проти Всевишнього Бога, це було б негідне й недоцільне поступування.
Поза тим, що є велінням совісти, широке ще поле лишається до взаємних уступок. У розв'язці питань, як далеко ті уступки можуть іти, треба українським Церквам і віросповіданням самим рішати, не лишати рішення чинникам українському народові чужим, а може й ворожим. І в тому треба добре обдумати, що нам совість дозволяє.
Дивним збігом обставин Церкви, установлені на українських землях находяться по чотирьох століттях у такому самому положенні, в якому вони находилися в другій половині XVI століт¬тя. Єпископи тодішньої Київської Провінції, що обнимала усі українські землі, з Холмщиною, Підляшшям і Поліссям та з Білою Руссю, піддані дотіль царгородському патріярхові, знайшлися в та¬кому положенні, що зрозуміли конечність зірвання з царгородським престолом.
Від сотки літ єрархи того престола були стало покірними слугами турецької влади. Київську Митрополію занедбували вони, а являлись на Русі через своїх делегатів тільки на те, щоб збирати да¬нину і церковні податки. Хаос у нашій церковній Провінції був дійшов до крайности, а наші єпис¬копи не мали надії, щоб могли дістати з Царгороду якусь поміч до віднови й реорганізації. Сам патрі-ярхат царгородський переходив від близько півтора століття дуже глибокі й тяжкі потрясения. На патрі-яршому престолі що кілька літ заходила зміна. Від здобуття Царгороду Турками (29.V.1453) до кінця XVI ст. патріярхат 30 разів переходив із рук до рук. Турецькі султани, ставши спадкоємцями византій-ських імператорів, хоч патріярхам залишали досить свободи в завідуванні Церкви і навіть у цивільних справах, то безоглядно, задля якої-небудь причини, скидали патріархів із престола. В тих 150-ох літах на двадцять чотирьох патріярхів чотирьох за трьо¬ма наворотами засідало на патріяршому престолі, трьох за двома наворотами, десять разів патріярх був скинений з уряду, багатьом самі Греки закидали симонію. Такса за потвердження вибору, якої вима¬гали султани, кілька разів побільшувалась із 500 зо¬лотих монет на 1000, а відтак на 3000. Кандидати на престол взаємно випереджувалися в обітницях дода¬вати до тієї суми добровільні жертви, щоб стягнути на себе ласку султана. Те все сильно було підкопало авторитет цар-городських патріярхів на Русі, бо коли зубожілій грецькій Церкві трудно ставало оплачувати нале-жимости і дари за потвердження вибору, патріярхи безнастанно висилали своїх делегатів для збирання датків і різних такс від наших Єпископів і народу. Сильно підкопало авторитет Царгороду і те, що коли Іван Грізний звернувся був до византійської Церкви про потвердження титулу царя, патріярх з одним митрополитом сфальшував декрет собору византійської Церкви, отримавши від царя за гра¬моту відповідну суму грошей. Коли цей обман вий¬шов на денне світло, патріярх вправді був скинений із престола Собором, на якому засідало 60 єпископів (15.1.1565), але ціла подія не могла не понизити авто¬ритету „екуменічного" патріярха.
Але більше може ще, ніж усі ті промахи, до упадку авторитету Царгороду причинилося утворення ро¬сійського патріярхату. Бо було воно з боку Царгороду майже зреченням своєї влади в користь Москви. Вже від хвилини, коли не стало в Царгороді васілев-са, забракло влади, що мала в византійській Церкві незвичайно важне значення, важніше від самого па¬тріярха. Цар назначав і скидав патріярхів, зберіга¬ючи щодо назначения тільки формальний вибір си¬ноду. Від якого-небудь рішення патріярха сторони могли завсіди відкликуватися до вищого трибуналу царя, що й у теорії багато признавало за канонічну інституцію (пор. Валсамои, P. G. 137,1311). Коли мос¬ковський великий князь Іван III оженився з наслід-ницею Палеоголів Зоєю (1472), почала московська Церква вважати себе за наслідницю царгородської. А коли Іван IV Грізний коронувався на царя (16.1.1547), то достоїнство царя вимагало неначе достоїнства па¬тріярха в Москві. Борис Годунов старався добути те достоїнство від антіохійського патріярха Йоакима, що збирав на Русі і в Московщині милостині (1556), а коли та перша спроба не вдалася, дістав згоду царго-родського патріярха Єремії, присутнього тоді з таких самих причин, що і Йоаким у Москві.
Утворення патріярхату в Москві було другим важним кроком в обнятті Москвою спадку по Царгороді. Від тієї хвилини в усіх прихильників московської Церкви почалося говорити про Москву як про „третій Рим" і всувати московського патрі¬ярха в відому і часто византійськими богословами і каноністами повторювану теорію т. зв. пентархії, яка представляла Церкву як тіло з п'ятьма головами, в яких резидувала верховна влада над цілим хрис¬тиянством. У тій пентархії заступала Москва нена¬че місце Риму, а безпосередньо і місце Царгороду. Вимагаючи від Царгороду признання й одобрения московського патріярхату, не могли тієї претенсії ясно висказувати, тому й не могли осягнути призна¬ння московському патріярхові першого місця поміж східніми патріярхами і мусіли вдоволитися пятим місцем після єрусалимського, признаного Москві на двох царгородських Соборах (1590 і 1593).
Коли так справи стояли, себто коли ціла росій¬ська Церква довершила своє унезалежнення від Царгороду, чи ж зі сторони нашої київської єрархії не була оправдана воля піти частинно за прикладом Москви, себто усунутися від власти Царгороду, — але зробити це не так, як Москва — в дусі самолюб¬ства й імперіялізму, а в дусі християнської покори й авторитету, себто усунутись з-під власті Царгороду та піддатися власти Риму? Наші владики були тим біль¬ше оправдані так зробити, що найкращий каноніст і правник Східньої Церкви, антіохійський патріярх Теодор Валсамои (XII ст.), зрештою противник Риму, як антіохійський патріярх гарячий прихильник пен-тархії в значенні цілковитої рівности всіх п'ятьох патріярхів, мусів усе-таки між ними признавати ту різницю, що тільки від присудів Царгороду і Риму не признавав відклику до ніякої іншої вищої інстанції (пор[івняй] P. G. 137,1307).
Усі православні єрархи Київської Митрополії ставали перед питанням, чи можна і як зірвати канонічну звязь, яка єпископа чи митрополита в'яже зі своїм церковним зверхником. Досліджуючи положення української Церкви, византійської Церкви і Римського Престола, єрархи Київської Митрополії пригадали собі, що коло 100 літ вперед, за митрополита Ісидора, ціла византійська Церква з царем Палеологом, царгородським патріярхом і всіми представниками византійської Церкви про¬голосили як правду Богом об'явлену, що Римський Архієрей між Москвою і Польщею, може між росій¬ськими словянофілами і западниками. В цілісенькій нашій літературі майже сліду немає дискусії про ті проблеми. Ми приняли на слово і дорогою спадку від зовсім чужих нам світів роздори, зроджені з тих проблем. Чи ж любов Батьківщини, спільне добро і спільний інтерес цілого нашого такого бідного й поневоленого від кількох століть народу не була в нас сильніша від усіх тих спорів? Чи ж теорія ро¬сійського слов'янофільства має над цілою Церквою правдивий примат судовластя. Той Вселенський Собор, який за вселенський усі Греки тоді признали, відбувся у Фльорентії в літа 1438/1439. Декрети того Вселенського Собору підписав митрополит Ісидор і рішенням того Собору українська Церква залиши¬лась вірною так, як це в тих обставинах було мож¬ливо. Москва з в[еликим] князем Василем зірвала тоді канонічну звязь, що лучила її і піддавала під судовластя київських митрополитів.
З перебігу цілої історії українські єрархи Київської Митрополії прийшли до переконання, що мають не тільки право, але й обов'язок відірватися від царго-родського престола, що таким своїм поступуванням роблять тільки те, що царгородський престол зробив під патріярхом Керуларієм. Хибний крок патріярха вони тільки направляють, бо, рішаючи зірвати ка¬нонічну звязь із Царгородом вони піддержують чи наново нав'язують звязь із Вселенською Церквою і її зверхником Римським Архієреєм. Зриваючи звязь із Царгородом, зробили це не в імені цілковитої не¬зависимости кожного митрополита від вищої влади (такої засади християнська Церква ніколи не призна¬вала за правильну), зривали її не в ім'я самолюбства, не в дусі бунту, а в імені послуху й покори.
В подібному положенні находяться сьогодні єрархи Церков на українських землях. Можуть ду¬мати не без причини, що залежність від московсько¬го патріярхату не дасться погодити з їх обов'язками супроти свого народу. Залежність Церкви від Москви мусіла б навіть при найбільшій зичливости патріярхату зробити Церкву, а через те й пропо¬відь Євангелія підозрілою українським патріотам. А єпископові зірвати звязь зі своїм зверхником, це річ, котру ціле церковне передання осуджує, коли воно зроблене в імені самолюбства і в імені невідо¬мої Церкві засади незалежності кожного єпископа. Таке положення буде для єрархів по українських землях нагодою розглянути положення Церков і цілої церковної історії. Може дійдуть вони до того самого переконання, до якого прийшли їх попере¬дники у XVI столітті. Греко-католицькі єпископи, себто українські єпископи, тримаються вселенської віри, є наслідниками тієї єрархії XVI століття. Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і Олексадром II, себто якби не одинокий у своїм роді, тільки царатом практико¬ваний спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення українських земель було б досі тим, чим хотіли його мати його єрархи в XVI ст., цебто було б вірне переданням митрополита Ісидора, царго-родського патріярха Иосифа і цілої византійської Церкви, що приняла за догмат віри примат судов-ластя Римського Архієрея. Воно було б зберегло обряди, звичаї, національне передання, так як ми його зберегли, було б тільки науку віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших проголошували, боронили, стерегли і розвивали на¬уку Божого Об'явлення. Ми, що зберегли передання української єрархії XVI ст., стверджуємо, і її рішення принесло нашому народові і Церкві необмежені до¬бра. Через злуку з Вселенською Церквою і західньою культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст., є доказом цього, є нашим оправданням перед усіми закидами, які нам роблять. Бо вороги нашої Церкви, які під кінець XVIII і продовж XIX ст. уживали нагайки і кнута до відірвання нашого народу від єдности зі Вселенською Церквою, уживали і наклепів, щоб нашим вірним представити працю наших попере¬дників і нашу як шкідливу і противну національним потребам Українців.
Коли під час великої війни царські війська заняли Галичину, багато Українців і самих Великоросів мо¬гло переконатися, до якого ступеня було фальшиве все те, що в російській церковній літературі про нас „уніятів" писали. В безконечних брошурах і статтях по різних часописах і журналах усе уніяти були представлювані як зрадники своєї Церкви і наро¬ду та просто повторювано твердження, що уніяти затратили обряд і національність. Були в царській армії Українці і щиріші Росіяни, що просто при¬знавалися до того, що так про нас думали, і були здивовані, як бачили, що ми в обряді не вживаємо польської мови і що зберігаємо обрядові приписи точніше від самої синодальної Церкви. Коли після 25-ти літ російська армія знову заняла наш край, другий раз могли і Українці і щиріші Росіяни пере¬конатися про наклепи, стало і з розмислом поширю¬вані проти нас у цілій російській церковній літера¬турі. Сьогодні можемо сказати, і тисячі Українців потвердять правду того, що твердимо: організація нашої Церкви є цінним добром українського наро¬ду; вона для народу є цінною і великою силою.
Єрархи на українських землях поставлені сьогод¬ні в тому самому положенні, в якому були поставлені під кінець XVI століття. Коли хотять розв'язати по-Божому і для добра українського народу проблеми, які їм накидає положення, повинні положення на¬шої Церкви так мудро і без упередження досліджу¬вати, щоб всесторонньо здати собі справу з того, які наслідки принесло нашій Церкві рішення єрархів XVI століття. А можна сказати, що коли б архієреї на українських землях мали над тим застановляти¬ся, як помогти свому народові розбудувати всенаці-ональний моноліт, навіть тоді, коли не було б історії й історичного оправдання з'єдинення Української Церкви з Західньою, на першому місці архієреї мусіли б собі знайти спосіб між собою з'єдинитися. Між тими архієреями одні підчинені московському патріярхатові, інші зірвали з ним, але разом із ним і зі сущною в Православній Церкві засадою і прав¬дою віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до польської автокефальної Церкви чи автокефальної Церкви в Г. Г., або, зриваючи з нею, піддаються московському патріярхові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від ніякої патріяршої влади, а принимають тільки ту, до якої обовязує вселенська віра. Усі ті архієреї, що хотіли б успішно для свого народу працювати, мусіли б думати проте, щоб якимсь способом між собою по¬єднатися. Усі признаємо і проповідуємо як правду Богом об'явлену, що Христова Церква є одна. Самому поняттю Церкви противиться поняття церковної власти так розділеної, що в кожному архієреєві, в кожній єпархії чи церковній провінції є частина тієї власти, незалежна від цілого організму Церкви. Організація, яку Христос дав Своїй Церкві, мусіла бути така, щоб усіх єрархів, як і всі народи світу, так у одно зв'язати, щоб та організація могла сповнити завдання Христа, „щоб Божих синів, що були розсі¬яні, зібрати в одно" (Йо. 11, 52). Христос мусів Своїй Церкві надати таку організацію, щоб мала силу і прикмети правдивого організму. Завдання її було таке безконечне і, супроти упадку людства, таке важке, що вимагало побудування на природних прикметах людства. Те людство, здегенероване вна¬слідок первородного гріха, було затратило всякі слі¬ди духової єдности, було купою піску, в якій кожне зеренце не тільки незв'язане органічно з іншими, але й у боротьбі з іншими. Бо коли стан людського сус¬пільства деякі філософи описують як боротьбу всіх проти всіх, то в тій дефініції є щось із правди. Може не конечне до слова „всіх", себто не кожна одиниця є в боротьбі з іншими, і не з природи, а після упадку. Людство впало до того ступеня, що більші, або мен¬ші суспільні одиниці, часом осібняки, часом роди¬ни, а вже певно більші суспільні групи вічно поміж собою ведуть війну. Треба було того одинокого люд¬ського генія, в якому були укриті всі Божі скарби розуму і мудрости (Кол. 2, 3), щоб сотворити плян віднови й відбудови затраченої гріхом єдности люд¬ства. Що така велична ідея не могла здійснитися в одному чи кількох поколіннях, що не могла здійсни¬тися в одному народі чи расі, це річ очевидна. Але не менш очевидне й те, що така була і є ідея Христа. Кожна Христова ідея о такі безмірні безконечности віддалена від думки людей, що не то одна людина, але й усі наймогутніші генії людства, якби їх зібрати в один ум, не могли б усіх думок і ідей Христа зро¬зуміти і обняти. Так само, як не уміли б, не змогли б обняти і зрозуміти пляну поступування, намічено¬го на десятки, а може й сотки століть.
А таким є плян єдности, який мав Христос. Він здійснений чи здійснюваний від 20-ох століть, але в якій маленькій частинці, як далеко ще до повного здійснення, коли, очевидно, те повне здійснення не до осягнення тут на землі, а можливе тільки у ві-чности. А мимо всього метою Христової праці є, без сумніву, єдність людей і початковим здійсненням тієї єдности є єдність Церкви. І, без сумніву, най¬вищим бажанням Христа, тим бажанням, у якому всі скупчувалися, яке є синтезою всіх Христових бажань, є те, яке висказав у Своїй архієрейській молитві перед мукою: „Та не тільки за них я благаю, але й за тих, що за їхнього слова увірують у мене, щоб усі були одним, як Ти, Отче, в мені і я в Тобі, щоб і вони були в нас одним, щоб увірував світ, що Ти мене післав" (Йо. 27, 20—21). Христос виразно каже, що людям „передав" Своє діло, Свою науку, Свої Таїнства, „щоб були одним як і ми одно" — „я в них, а Ти в мені, щоб були досконалі в одно". Коли Христос так бажав єдности, то неможливо, щоб те Його діло, яке Він називає Своєю Церквою, те діло, через яке і яким Христос мав дійти до Своєї мети, та Церква, яка мала здійснити ту мету і над тією єдністю працювати, була так побудована, щоб звязь поодиноких її частин зі собою була слаба і так легко давалася розбивати?
Коли дивимося на ціль Христа — з'єдинити ціле людство в Своїй Церкві, то наперед, себто ще не пи¬таючи Євангелія й Апостольського Передання про єдність, яку дійсно, історично Христос дав Своїй Церкві, зі самого наміру Христа, який, очевидно, ви-сказаний у Євангелію, мусимо сказати, що та єдність Церкви мусить бути досить сильна, глибока, щоб в одно зв'язати всі народи світа, та єдність мусить бути вселенською єдністю, або, іншими словами, характеристична прикмета Христової Церкви — єд¬ність є з природи речі злучена з другою прикметою тієї Церкви — вселенськістю.
Могло б видаватися, що національні Церкви бу¬дуть мати єдність у вищому ступені, ніж Вселенська Церква. Вони ж до прикмети єдности Христової Церкви додають єдність, яка лучить членів народу в одно — національність. Якщо йде про ті національ¬ні Церкви, що є частинами Вселенської, то можна сказати, що вони дійсно дають свому народові якусь єдність сильнішу від тієї єдности, що повинна і може лучити між собою всі народи світа. Але якщо іде про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба сказати, що вони не запевнюють своїм народам просто ніякої єдности, може навіть вони причиняються до поглиблення і загострення внутрішніх роздорів у народі.
Цього учить нас історія. Візьмім кілька прикла¬дів: Протестантизм, виразно національна Церква, в останньому столітті так розбився, що з нього по¬встали деномінації, — як кажуть американці, — ві¬росповідання без числа. Можна майже сказати, що трудно знайти кількох протестантів, яких релігія лучила б у одно. Під впливом протестантизму нарід розбивається в порох, затрачується всяка духова звязь, що лучить одиниці у якісь більші спільноти.
Російська синодальна Церква була теж типом національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо себе саму називала також вселенською. Та не¬логічність вправді робила можливим відчитування, в добрій вірі, нікейсько-царгородського символа віри, вона дозволяла теж російським патріярхам, прихильникам православія, самодержавія і патріо¬тизму „єдиної неділимої" вважати себе за виїмково високо духово стоячих християн. З поверховного досліджування єдности православної російської Церкви можна було думати, що вона з Божої волі є одною і що дійсно єднає в одно всіх Росіян. Та так могло видаватися тільки тим, що поверхо-вно думали. Існування розколу і сект, які множи¬лися з кожним століттям, доказували, що та духова і церковна єдність російського народу була тільки піддержувана рукою автократа і його уряду „свя¬тішого синоду". З хвилиною упадку царату показа¬лося, що російська Церква не мала такої єднальної сили. Вона в повному значенні слова розпалася на куски, яких не місце вичисляти, бо це явище за¬гально відоме. Так у Росії як і за границею право¬славні російської Церкви так розмножилися, що Великороси, які розсіяні по світі, всюди, де їх тільки кільканадцять, між собою різняться канонічною приналежністю до різних Церков.
На жаль і на наше нещастя українська Церква ді¬лить з російською ту недугу і та недуга доведе нарід до повної руїни, якщо представники українських Церков не знайдуть способу поєднатися. Те розбит¬тя є тим сумніше, що воно не тільки є для християн¬ства, представленого в Україні різними напрямами й віросповіданнями, цілковитим браком єдности і єднаючої сили, але й тим, що таке християнство, або християнство так представлене, ділить і роз¬биває. А це на підставі ось таких цілком основних принципів: Усі християнські віросповідання при¬знають засаду, що не годиться християнинові, а тим більше душпастиреві зривати звязі, яка його лучить із Церквою. Всі Церкви признають за тяжкий гріх проти християнської праведности гріх „розколу", схизми. Такий стан, у якому різні віросповідання повстали з якогось одного колись розділення-роздо-ру є наслідком якогось первісного розколу-схизми — триває і дальше між прихильниками різних вірос¬повідань (хоч і несвідомо і без провини їх) та дальше їх розбиває. Тієї недуги — розколу набрався україн¬ський нарід з обох боків: від Византії і від Москви. Та недуга появляється передовсім тим, що рідно¬го брата людина, зрештою шляхотна і добра, назве ворогом, коли він тільки іншої думки. Гетеродоксів ненавидять усі розкольники, а ненавидять тому, бо й несвідомо пригадують їм недугу.
Якщо християнські різні Церкви в Україні мають сповнити завдання: дати українському народові єдність, мусять позбутися того духа розколу і нена¬висти, який спричинює, що Українець Українцеві ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, щоб можемо, щоб помиритися і в собі самих побороти духа розколу і ворожнечі супроти братів. Наші єрар-хи, поставлені історичними обставинами перед пи¬танням зірвати канонічну звязь, яка їх лучить із тими Церквами, до яких належать, мусять зробити це так, щоб тієї звязі не зривати дорогою розколу, не зривати в ім'я самолюбства чи імперіялізму, а в ім'я Любо¬ви, християнської покори і церковного авторитету. Мусять також і на те уважати, щоб, зриваючи кано¬нічну звязь, не затрачували того, що в тих матерних Церквах було вселенське, здорове і благодатне, а тіль¬ки те, що в тих матерних Церквах могло бути проти¬вне вселенській вірі і апостольським Переданням.
Очевидно, ми, греко-католики чи Українці все¬ленської віри і византійсько-словянського чи схід-нього обряду, стоїмо на тому від Берестейського Собору, що наша тодішня єрархія правильно по¬ступила, зриваючи з Царгородом і Москвою, а при-нимаючи вселенську віру і піддаючися Римським Архієреям. Три і півстоліття нашого національного досвіду при найтяжчих умовинах доказують це. І коли Боже Провидіння так зарядило, що поміж Українцями, бажаючих здійснення нашого націо¬нального ідеалу соборної, самостійної своєї Хати є всі Українці західних українських областей і коли вони в патріотичних почуваннях є неостанніми, а навіть бажали б бути першими в жертвах, то Українці інших віросповідань повинні з цього ско-ристати і з нашого прикладу навчитися направити браки й хиби, накинені нам довголітньою неволею, а єрархи різних православних Церков повинні піти за прикладом наших єрархів з XVI століття.
Таке глибоке переконання всіх Українців вселен¬ської віри, — з виїмком, може, людей малої, або нія¬кої віри. Таке наше переконання, — не тому, що може вважаємо себе за найліпших; ми свідомі своїх браків, ми знаємо свої хиби і хочемо над ними працювати. Простягаючи руку до помирення, запрошуючи на¬ших братів до обговорення релігійних справ, ми готові до уступок, до всіх можливих, на які совість нам дозволить. Нехай переконають нас про те, що ми в XVI ст. зірвали канонічну звязь із Царгородом в дусі самолюбства і розколу. Хай переконають нас, що російська віра є вірою вселенською, хай до¬кажуть нам, що ми від тієї віри відступили і що ми є єретиками, хай покажуть на Вселенський Собор, який учить, що Преч[иста] Діва почата в перво¬родному грісі, що Римські Архієреї відірвалися від Царгороду в дусі розколу і самолюбства та впали в єресь, і тоді признаємо їм слушність.
Але коли ми їм докажемо, що православіє, якого їх учив московський Синод, є тільки частиною все¬ленської віри, що має примітки правдивих єресей, признаних самим митрополитом Могилою і цілою Українською Церквою XVI ст., коли їм викажемо, що московський Синод впроваджував їх у блуд, що в їхніх богословських школах формальні єресі представляли як науки Православної Церкви, хоч не могли доказати, якими Вселенськими Соборами ті науки були проголошені, коли ми їм викажемо, що російська синодальна Церква накидала духовенству обов'язок доносити до поліції на християнина, який у сповіді обвинувачував себе з гріха проти держави, коли їм докажемо, що поняття синодальної Церкви про саму Церкву є таке, що більше розєднює ніж єднає, коли докажемо, що в духовних академіях російського царства викладали учителі напівпроте-станти науки православні, коли їм на багатьох при¬кладах викажемо, що синодальна Церква наклепами проти нас, уніятів, вироблювала в них ненависть до рідних братів, коли з історії православної Церкви від упадку царату покажемо, скільки в ній було тієї не¬дуги, роз єднюючої недуги руїни, розколу, і якої треба нам, Українцям, передовсім боятися, — тоді нехай будуть щирі самі зі собою та хай приймуть руку, ви¬тягнену до помирення. На такому помирені не ми, а вони самі більше скористають. А передовсім скорис-тає весь нарід. При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престола до достоїнства патріярхату, ми ж будемо канонічно підчинені тому патріярхатові, коли той патріярхат признає власть Вселенського Архієрея, а цим патріярхом буде хтось із їхніх єпископів, а не з наших. А зискають передовсім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати. Вони скористають ще і в тому, що в церковній єдности будемо всі мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність. Із будови одної, святої, вселенської, апос¬тольської Церкви будемо могти учитися і досвідчати, якою повинна бути суверенна, провідна, могутня єдність українського народу.
Писав в грудні 1941 р.
+ АНДРЕЙ, Митрополит ЦДІАЛ, Бібл., інв. № 756, Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицъкого до духовенства (3 декретів АЕn. Собору 1942 p.), Львівські Архієпархіальні Відомості, [ЛАеВ], Львів, 1942, с 1-19.
* Текст послання подається із збереженням стилістики та орфографії автора.
Центральний державний історичний архів України, м. Львів Постуляція для справи беатифікації та канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим-Львів Митрополит Андрей Шептицький Як будувати Рідну Хату... Львів 2003
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
З Новим роком і Різдвом Хрестовим!
Творчих успіхів!
...››› вадим ,одесса| 04.01.2009, 23:00
"ПІЧКУРНИЙ ПАТРІОТИМ" - геніально. Таке може промовити тільки Сверстюк. Проте за цим вгадується і ілюзія автора, що є нібито непічкурний патріотизм. До речі, навіщо вчити літати того, хто має крила?! Навіщо пояснювати, нащо літаєш?!!! Кому?
...››› fisher7| 04.01.2009, 19:29
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
Частина ІІІ
