На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Листопад 2006 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930 
Архів публікацій

 

686x514 | Переглядів: 989
Р-н Ранковий



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Віталій Борисюк: «Актор в Україні мусить бути «Багатоверстатником»
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Віталій Борисюк: «Актор в Україні мусить бути «Багатоверстатником»


Автор: Володимир Коскін
Джерело: "Портал Українця"
Коментарі (0)


Віталій БорисюкСьогоднішній наш гість — Віталій Борисюк. Це універсальний митець, але передусім він — драматичний театральний актор, що співає. Наділений тонким почуттям гумору, енергійний, жвавий, інтелігентний, емоційний, спортивний красень Віталій одружений з чарівною Ольгою Сумською, а це, погодьтеся, непроста справа. Але різнобічний Борисюк — талановита самодостатня людина, чим, певно, причарував Ольгу й чарує своїх прихильників.

Актор-«багатоверстатник» цікавий ще й з кіношно-бізнесового боку — про це також йшлося в нашій бесіді.

«Ким би я точно не зміг бути — це чиновником»


— Віталію, поговорімо про феномен «вільного художника» в Україні. Як живеться в цьому амплуа театральному актору Віталію Борисюку?

— Уявімо торт, що складається з таких сегментів: театр стаціонарний й антрепризний, кіно, телебачення, радіо, концерти, корпоративні вечірки. Практично в усіх цих сегментах я ситуативно зайнятий.

Але найчастіше — в антрепризі й у кіно. Активно займаюся музичною діяльністю: пишу пісні, аранжую й співаю їх на концертах: сольно і в дуеті з дружиною, акторкою Ольгою Сумською.

Віталій Борисюк та Ольга СумськаЗ певного часу став співзасновником структури «Кінофорум», другий рік поспіль ми влаштували виставку «Кіноекспо», на якій демонструється сучасне кінознімальне устаткування й обладнання для кінотеатрів-мультиплексів (це кінотеатри з декількома залами й інфраструктурою: рестораном, ігротекою, магазинами тощо.— В. К.). Разом з друзями я став співзасновником спілки кінопрокатників України. А ще з Ольгою Сумською взялися продюсувати кіно, намагаємося втілити в життя кінопроекти. Є ідеї, готові кіносценарії, але, як завжди, все впирається у фінанси, тож переконуємо державу, спонсорів і меценатів.

— І що змусило Вас податися в бізнес?

— У нашій країні театральному актору не бути «багатоверстатником» — значить, бідувати, скніти. Є дуже багато прикладів. Доводиться шукати, розриватися... А з іншого боку, я за натурою поліфоніст, я цікавлюся різними речами, це стосується й спорту: я захоплююся різними його видами.

— Наприклад?

— Підтримую спортивну форму в тренажерному залі, займаюся східними єдиноборствами, віддаючи перевагу кікбоксингу. Подобається ушу — кращу розминку для організму важко придумати. Узимку обожнюю гірські лижі, улітку — футбол і великий теніс. Час, на жаль, не гумовий. У будь-якому разі охоче змінюю напрям своєї творчої діяльності. Однак ким точно я не зміг би бути — це чиновником: сидіти на одному місці й перекладати папірці — це смерті подібно. А от репетиції, гра на сцені, зйомки в кіно — це я готовий робити від дзвінка до дзвінка, це моє.

— А відкіля у Вас пісенний хист?

— Більшість пісень, що я співаю сам і з Ольгою, це мої твори на власні вірші. Мої батьки до театру й кіно ніякого відношення не мають, але тато (за професією аграрій) добре співає, у нього приємний ліричний тенор. Бабуся, батькова мама, теж чудово співає. Я в дитинстві все літо фактично проводив у селі Подостапи на Житомирщині, фольклор увійшов у мою свідомість. Я «всмоктував» чудові «багатосерійні» пісні, у яких було куплетів п'ятнадцять і сюжет поступово розгортався. Моя бабуся володіла цим мистецтвом. Мій прадід на біблійне ім'я Оврам, якого я пам'ятаю, маючи сильний тенор, співав у церковному хорі. До речі, у селі був навіть свій театр. Так що гени даються взнаки.

У Театральному інституті імені Карпенка-Карого я потрапив у дуже добрі руки: мене вчила чудовий педагог — оперна співачка Людмила Харлампіївна Третяк, так що в інституті я пройшов досить серйозну вокальну школу. У дипломному спектаклі-мюзиклі «Тітка Чарлей» я виконував роль тітки Чарлей, яку Калягін блискуче зіграв у фільмі. У нас узагалі був дуже співочий курс, із друзями я створив тріо, під гітару в нас так гарно зливалися голоси, що ми навіть подумували про свою групу.

По закінченні інституту в 1988 році мене запросили в театр російської драми імені Лесі Українки. Але студентський азарт брав своє, і ми з другом-однокурсником музикували в підземному переході на майдані Незалежності. Пам'ятаю, за дві години ми заробили приблизно 450 карбованців, тоді як мій акторський оклад був 120. У театрі я дістав «втик»: як, мовляв, актор академічного театру може опуститися до того, щоб співати в підземному переході!..

Моя музична «хвиля» не спинилася, на щастя, і в театрі. Талановитий режисер Володимир Петров уперше в Україні поставив класичний мюзикл «Кандид» за п'єсою Вольтера на музику Леонарда Бернстайна. Я грав головну роль Кандида (у перекладі — простодушний), виконував тринадцять вокальних партій. Ольга Сумська грала мою кохану Кунігунду. Це була серйозна театральна школа: синтез драматичного мистецтва з вокалом і хореографією. Тоді я і замислився, як мені далі професійно розвивати свої «пісні під гітару». Заходився освоювати теорію, практику й комп'ютерну музичну техніку.

— Ви згадали тітку Чарлей. Як на мене, від музики до комедії — один крок.

— Обожнюю все комедійне. Ще навчаючись в інституті, я часто когось копіював, пародіював, розігрував. А в театрі ми якось зробили ефектний капусник. Показували-доводили, що випускники театрального інституту настільки універсальні, що можуть працювати в абсолютно різних театрах, навіть в оперно-балетних. Зобразили, наприклад, яким би був моторний парубок Еней в театрі імені І. Франка, де своя специфіка: всі говорять дуже відкрито і голосно, щоб в останньому ряду було чутно... Показали Театр юного глядача: поки актори грають дитячу казочку тонкими голосами, діти в цей час з рогаток стріляють із залу... Спародіювали манеру гри в театрі Романа Віктюка: там я виходив у вузеньких плавках і в короткій спідниці, — від віктюковських «класичних пристрастей» народ стояв на вухах... Нарешті ми зобразили тріо в оперному театрі: Пласідо Домінго, Лучано Паваротті і Хосе Каррерас жваво співали: «О соле міо, степ широкий...». Сприйняли з фурором. Потім театральний бомонд тижнів зо три гомонів про цей капусник. Особливо згадували мій пікантний вихід у «театрі Віктюка».

— А як театральні актори реагують на перше квітня?

— Улюбленими жартами були запрошення колег на зйомку, наприклад, у Москву чи Пітер. Народ «вівся» чудово, так що ми зустрічали їх з валізами на вокзалі...

Я згадую свій перший вихід у театрі ім. Лесі Українки. У казці «Коник-горбоконик» я грав середнього сина. У мене були чоботи на дуже високих підборах, я так незграбно вискочив на сцену, що в мене відразу відвалилися обидва каблуки і я відчув себе в тапочках з халявами. Трагікомічний випадок стався у виставі «Хоробрий кравчик», котрий ми грали першого січня о 12-тій годині дня після веселої безсонної ночі. Хоробрий кравчик мав коня. Як звичайно роблять? Один артист — це передня частина коня плюс опудало-голова, другий артист — задні ноги й хвіст. І цього бідного коня так розігнали, що його занесло, і задня частина вилетіла в глядачеву залу до дітей. Результат — два зламані ребра.

— А хто був задньою частиною коня?

— На щастя, не я. У театрі трагікомічні накладки — невід'ємна частина театрального дійства, особливо, коли в залі дитяча аудиторія.

— Повернімося в сьогодення. Де Ви знімаєтеся?

— Переважно, на жаль, у кримінальних серіалах. Недарма в мені визріло величезне бажання зіграти в гарному комедійному фільмі. Це дуже складний жанр. Режисеру треба мати унікальну інтуїцію й почуття міри, тому що знімати комедію — ходити по лезу бритви: крок в один бік — буде не смішно й нудно, крок у другий — буде банально й вульгарно.

— А хто знімає серіали, у яких Ви берете участь?

— Почнімо з того, що їх фінансують москвичі. У Росії так бурхливо розвивається кіноринок, що бракує акторів, режисерів, операторів, знімальних груп, тож росіяни змушені їхати в Україну. Схема проста: гроші, сценарій, двоє-троє зірок — російські; режисера, знімальну групу й решту артистів наймають у нас. У підсумку фільм продається в Росії й в Україні. У такий спосіб я знявся в серіалі «Золото». Тепер запущений новий серіал, подібний до німецького, де за героя собака-сищик.

— Хто зазвичай складає Вам акторську компанію?

— Наші київські артисти — Богдан Бенюк, Дмитро Лаленков, Віталій Линецький, Володимир Горянський, Влад Задніпровський, Олександр Бондаренко...

— А кого беруть на роль російських «паровозів»?

— Ними можуть бути Ігор Бочкін, Сергій Шакуров, Владислав Галкін, Марат Башаров та інші. Хазяїн-пан диктує правила й умови.
Хоча... У нас є свій чудовий проект повнометражного фільму «Маестро Березовський». Мова в ньому про видатного українського композитора, який був однокурсником-однокашником Моцарта, згодом членом Болонської музичної академії. Це композитор світового рівня й значення. Він незаслужено був «засунутий» радянською владою, оскільки писав чудову релігійну музику. У багатоплановому сценарії Павла Мовчана, Юрія Обжеляна та Юрія Ляшенка, йдеться також про історію кохання Березовського й князівни Тараканової, про інтриги при дворі Катерини II, у котрих беруть участь брати Орлови, Розумовські, Потоцькі, князь Меншиков — чудова компанія історичних персон. Цю картину ми тепер «пробиваємо» на державному рівні, але міністерство культури виділяє такі мізерні гроші, що на них можна знімати тільки відеофільм, а це, я вважаю, просто вгробити матеріал.

— Про що ще болить голова у Віталія Борисюка?

— Треба дописати диск «Українські народні пісні», у якому представлені сучасні обробки українських шедеврів у виконанні Ольги Сумської і моєму. Гадаю, це буде цікаво. Звичайно, душа болить через нездорову обстановку в театрі імені Лесі Українки, відкіля мені довелося піти через конфлікт з художнім керівником Резниковичем.

— А чи варто Вам тепер сунути голову в хомут стаціонарного театру? Які, взагалі, тут є плюси для актора?

— Плюси — гарні ролі у високобюджетних постановках. Оптимальний варіант: мати дві-три цікаві ролі й виходити на сцену 5-10 разів на місяць,— це професійний тренінг і могутній стимул. Вихід до глядача в гарній п'єсі — це щастя; вдячність залу, його подих — це такий наркотик, що його нічим замінити не можна.

— То стаціонарний театр — це те незамінне місце, де підтримується професійний тонус актора?

— Антрепризу теж не скидаймо з рахівниць. Хтось з дуже відомих акторів пострадянського періоду сказав, що майбутнє — за антрепризами. Раніше постановки фінансувалися з бюджету, актори принаймні були захищені зарплатами, їм давали квартири. Тепер цього нема, тому актор змушений крутитися десь «на стороні», і антреприза — це вихід. Я одержую величезне задоволення, граючи в сімейному спектаклі Анатолія Хостікоєва «Синьйор з вищого світу», де зайняті чотири народних артисти, чотири заслужених, усі колишні й нинішні чоловіки, мами, тата, діти, і всі вони — артисти-професіонали.

Недавно надійшла пропозиція зіграти в «Ледіс найтс» («Ніч жінок»). Сюжет цієї сучасної п'єси такий: хлопці-роботяги після того, як їх звідусіль звільнили, шукають, як заробити на життя. І от вони вирішили зробити чоловічий стриптиз. Серед передбачуваних учасників вистави — Олексій Горбунов, Віталій Линецький, я, Ольга Сумська. Організацією антрепризи займається одеський продюсерський центр.

«Українське кіно можновладці поставили на коліна»


— Ми якось оминули Вашу діяльність як кінопрокатника. Яка нині ситуація в цій сфері?

— Одразу розмежуємо: є український кінопрокат як такий — це кінотеатри, кіноринок; і є українські картини, що, власне, мають демонструватися.

Друга виставка «Кіноекспо» засвідчила чудову тенденцію росту кіноринку. Відкриваються нові кінотеатри, народ пішов у кіно. Якби ще в Україні державні мужі зробили те, що вже давно зроблено в Росії: там вітчизняна кіноіндустрія розвивається в умовах пільгового оподатковування, тому що не можна ставитися до кіноіндустрії як до вино-горілчаного заводу чи нафтової труби. Фільм не спечеш швидко, як млинець (зняти — це далеко не все, треба ще організувати процес, змонтувати, озвучити й провести рекламну кампанію), будь-які вклади у творчість — це довгострокові вклади, причому ніхто не застрахований від провалу.

У Росії тепер мають можливість уже регулювати кінематограф і в плані духовності, — не просто знімати відверту кон'юнктуру, але й створювати фільми про «розумне, добре і вічне». Натомість у нас вітчизняного кінематографу фактично нема, тому і з прокатом українських фільмів ситуація абсолютно жалюгідна. Навіть картини «Козак Мамай» і «Молитва за гетьмана Мазепу» не виправдали надій кінопрокатників. Тим часом росіяни уже вийшли на американський ринок. У нас же все відбувається з величезним запізненням.

Та мене не залишає якийсь внутрішній шалений оптимізм. Тепер з'являються молоді автори-сценаристи, режисери, оператори. Гадаю, років за п'ять українське кіно зробить прорив.

— Про яку рожеву перспективу мрієте?

— Мій учитель-педагог з акторської майстерності, заслужений артист України Борис Петрович Ставицький казав, що одна з основних рис актора — це вміння чекати й терпіти, аби в потрібний момент бути готовим підхопитися, скочити на коня й помчати вперед. Звичайно, я мрію зіграти в театрі й у кіно масштабну роль, щоб вона принесла популярність як запоруку нових робіт. Без цього нема чого йти в акторську професію, артист працює заради визнання в широкого глядача, яке він підтверджує новими цікавими ролями.

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.