10 листопада відбувся концерт вокальної формації “Піккардійська Терція” в Національному Палаці Україна”. Це був повний тріумф самобутнього колективу: аншлаговий зал беззаперечно схвально сприйняв творчість львів’ян. Як на мене, доволі точно сформулював загальний настрій публіки міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко, котрий на моє запитання: “Які почуття привели Вас на “Піккардійську Терцію?”, відповів наступним чином: - Я завжди намагаюсь ходити на концерти “піккардійців” – в Києві і у Львові. Це підзарядка для мене: і настрою, і українського духу, і Львова, де я провів свої юнацькі найкращі роки, знайшов дружину. Це – цілий комплекс почуттів, я страшенно люблю цей ансамбль: за справжність, за чесність, за майстерність. Їх серцевина в тому, що вони вкладають в серця слухачів найкраще, що є в українській душі (кінець цитати).
Львівський секстет “Піккардійська Терція” доволі дивний колектив. Співає зазвичай без інструментального супроводу, свідомо облишивши виграшно-модний “електронний інструментал”. Та ще й співає здебільшого пісні у звичному їх розумінні (не запаморочливі джазові “штукенції”), але перетворюються вони в щось незбагненно магічно-чарівливе. Ось виводять хлопці колядку, а ніби видзвонюють льодяники-бурульки; виспівують веснянку, а грають кришталево ручаї; “вишивають” сумну, ліричну баладу, а ніби палахкотить різнокольорово осінній краєвид; лунає радісна пісня – то парубки голосами-сонячними зайчиками розсипають мрію-надію серед дерев…
І тріпочуть на зелених вітрах вишиванки-співанки багатоголосно, вишукано, віртуозно, щемно до сліз і радісно до реготу... Водночас концерти “Піккардійської Терції” – це вітамінізоване, емоційне, свіже, ніби тільки зірване з грядки, дійство. Попри те, що деяким пісням ой скільки років. Отже, пісні “Піккардійської Терції” викликають безліч асоціацій, образів і метафор. Їхні концерти – це медитації, що покояться на приємних почуттях і вічних людських цінностях: вірі, надії, любові.
“Піккардійська Терція” – це човен, в якому перебуває шість чоловіків - Володимир Якимець, Славко Нудик, Андрій Капраль, Роман Турянин, Андрій Шавала, Богдан Богач, які є цілісністю, бо пливуть за єдиною течією-мелодією.
А ще у пам’яті мимохіть спливла красива східна притча про хлопця, який полюбляв годинами тихо веслувати озером. Одного разу він сидів, заплющивши очі, і медитував-молився. Була чудова ніч. Якийсь порожній човен плив за течією і вдарився об його човен. У хлопці піднявся гнів! Він розплющив очі і збирався вилаяти людину, котра потурбувала його, але побачив, що човен порожній. Його гніву нікуди було рухатися. На кого було його вихлюпувати? Нічого не залишалося робити, як знову заплющити очі і почати придивлятися до свого гніву.
У цю тиху ніч він підійшов до центра усередині самого себе. Порожній човен став його вчителем. Відтоді, коли хтось намагався скривдити його і в душі піднімався гнів, він сміявся і казав: "Цей човен теж порожній". Він заплющував очі і заглиблювався в себе.
“Піккардійська Терція” допомагає заглибитись в себе. Нині у репертуарі вокальної формації понад триста композицій, серед них класичні твори (“Неаполітанська пісня” та “Легенда” Петра Чайковського, “Коли розлучаються двоє” Генріха Гайне, “Аve Marija” Джакомо Качіні та інші), обробки народних пісень, власні композиції, рок-н-рольні “хохми”. А на карті країни практично не залишилося великих міст, де із сольними концертами не виступав львівський акапельний секстет, та й закордон хлопці об’їздили добряче.
Колектив - спочатку квартет - з’явився на світ в 1992 році на одному із студентських «капусників» Львівського музичного училища. Коли Славко Нудик вперше заговорив із Володимирем Якимцем про створення ансамблю, який співав би акапельно, сумнівів було більше, ніж достатньо. Ідея видавалася оригінальною, але чи сприйме її українська публіка, чи вкладені зусилля відповідатимуть результатам? Гордієв вузол вирішили розрубати... пінг-понгом. Якщо програє ідейний натхненник Славко Нудик, то ансамблю не буде, якщо ж критик Володимир Якимець – то доведеться братися до важкої праці. Виграло українське мистецтво.
В нашій бесіді по гарячих слідах після концерту взяли участь художній керівник, композитор, аранжувальник, співак Володимир Якимець і тенори: Славко Нудик і Роман Турянин. А розпочали ми з того, що я попросив їх зробити бліц-портрети всіх учасників „Піккардійської Терції”.
Бас Богдан Богач співати почав з того часу, відколи навчився говорити (тато підігрував на фортепіано). Нині це досить спокійний і врівноважений чолов’яга. Знедавна має нове хобі: почав їздити на лижах. Рік тому став батьком, має доньку.
Гурман: полюбляє куштувати нові екзотичні страви, сам непогано куховарить. Улюблений напій - пиво, горілка. За гороскопом - тілець. Полюбляє зелений, голубий, чорний кольори.
Баритон Андрій Шавала не тільки найстарший з “піккардійців”, ще й на сцені співає давніше за всіх: в 1985 році розпочав в хоровій капелі “Трембіта”. Вважається у „піккардійців” штатним лікарем-фітотерапевтом, вміє також “підправити” хребет і зробити мануальний масаж. Як і всі лікарі є абсолютно цинічною людиною, що не заважає йому бути добрим сім’янином і відповідальним музикантом.
Художній керівник Володимир Якимець левову частку (за гороскопом є Левом) свого життя віддає на вівтар “Піккардійської Терції”, бере на свої плечі дуже багато музичного матеріалу, який пізніше лягає в основу репертуару секстету. До речі, вперше виступив у віці трьох років на кухні дитячих ясел з програмою коляд. У п’ятирічним батьки віддали Володю у музичну школу у піаністи. І пішло-поїхало. Нині дуже емоційний і неврівноважений. Справедливий. Не одружений.
Тенор Роман Турянин єдиний з “піккардійців” хто не зі Львова, а з Мукачева. Любить тепло і сонце (дуже), плавання, боротьбу, гори, море, риболовлю, весну і літо. Гарний сім’янин. Має цікавий специфічний - діалектно-сленговий - закарпатський гумор. Куховарить, автолюбитель.
Тенор Андрій Капраль – соліст-імпровізатор. Емоційно-запальний, але швидко відходить. Цікава дивина: нині всі вражаються його високому фальцету, хоча починав Капраль свою кар’єру як бас в хорі. А от в дитинстві грав і співав з вигаданими інструментами (каструлі - це барабани, мітли - гітари, жарівки - мікрофони), доспівався до “Піккардійської Терції”.
Тенор Славко Нудик вважається в колективі іміджевим чоловіком, оскільки є вусами “Піккардійської Терції”.
Врівноважено-спокійний, тому на нього покладається локалізація всіх конфліктів в зародку. Цікавиться театром, книгами, живописом, тобто довкіллям не тільки музичним, а й культурно-мистецьким. Останнім часом почав цікавитися ще й машинами, оскільки бере участь у радіопередачі “Автохвиля”.
- Почнемо з роз’яснень. Наскільки я знаю, “Піккардійська Терція” не так вже прискіпливо і притримується чистоти жанру, іноді використовуючи інструментальний супровід.
Володимир Якимець: - Ми намагаємося, щоб на концертах нас правильно об’являли: вокальна формація “Піккардійська Терція”. Вокальна - зрозуміло чому, а формація - від слова “формувати”. Отже, для нас не є принциповим, щоб пісня була виконана акапельно, головне, щоб вона була гарною, майстерно проспіваною, і якщо для цього потрібен фортепіанний супровід, як, наприклад, в піснях різних років “Ти ніколи”, “Талісман”, “Йшла снігами молода Марія”, то немає ніяких табу. На першому місці – точне втілення задуму-серцевини пісні в аранжуванні і у виконанні.
Ми той колектив, який зазвичай запрошують в доволі великі зали, а також на “солянки”, зокрема на стадіонах. І ми розуміємо, що люди там прагнуть потанцювати, тому робимо денсові ремікси, наприклад, “Богдан”, “Технотерція чи “Попурі №3”. Під такі пісні люди можуть бавитися. Хоча, звичайно, ми в першу чергу акапельна група.
- В Україні існують аналогічні секстети, але “Піккардійська Терція” чи не єдиний ансамбль, котрий популярний як на Батьківщині, так і за кордоном. В чому тут криється загадка?
- Є два важливих фактори. Перший - це виконавський: повна щирість з глядачем-слухачем, тобто ми не виконуємо того матеріалу, який нам не подобається або нав’язаний. Отже, максимальна подача власних музичних симпатій плюс живий звук, який ми проповідуємо з самого початку (раніше нікому в голову не приходило про це писати на афішах).
Другий фактор: ми не зашорюємося на якомусь одному стилі: співаємо рок- попмузику, джаз, фольклор, класику. Приходьте на концерт, вибирайте… Тому і аудиторія розмаїта: від малих дітей до дідусів-бабусь.
- Невже ви не прораховуєте кон’юнктуру і комерційні тонкощі?
- Прораховувати це одне. А краще звертати увагу на певні явища. Інакше можна зациклитися на розрахунках, перетворивши їх в самоціль. І тоді самобутності і творчості кінець. Ми, звісно, знайомимося з новими модними іменами і творами, констатуємо: це популярне і те популярне. Але, скажімо, хіп-хопом не займаємося, бо ми його так не зробимо, як чорні виконавці. Соціально спрямовані пісні ми теж не виконуємо, тому що це не є наше, їх набагато краще роблять рокери, адже рок і є музика протесту. Ми скорше група лірично-романтичного напрямку, співаємо композиції про кохання, ностальгічні балади, життєрадісні пісні, які не несуть потужного словесного навантаження, але в них закладена позитивна думка, позитивну енергія. Тому ми не відслідковуємо “комерційні штучки”, просто тримаємо руку на пульсі новинок, а робимо те, що в першу чергу нам подобається.
Нам є куди розвиватися, ми маємо взірці для наслідування в особах всесвітньо відомих музикантів, і ми будемо дуже раді, якщо і „Піккардійська Терція” стане комусь прикладом для наслідування.
Ярослав Нудик: - Я думаю, що основою популярності є два критерії: самобутність і чесність. Ти повинен бути не такий як всі, але не в угоду публіці, а в угоду тій власній божій іскрі, на світло якої ти йдеш. Адже артист ще несе на собі тягар виховання публіки, підростаючого покоління. Прикладів є чимало, коли для молодої людини, нібито з усталеними смаками і поглядами, цей світ перевертається завдяки якомусь чесному музиканту і вона починає жити по-іншому.
- Вас уже можна сприймати як ветеранів української сцени. Чи не виникла дистанція між вами і молоддю? Яким чином ви боретесь із нафталіном в собі?
- Ми не боремося з нафталіном в собі, тому що в нас його ще немає. Зовні тепер, може, хтось грубіший, хтось менш кучерявий, комусь під сорок, але в нас ще зберігся той юнацький запал, впертість, завдяки яким ми не розбіглися після першого року тяжкого вливання в український шоу-бізнес, не піджали хвости, мовляв, у нас не виходить, нас не помічають.
Віком ми, звісно, віддаляємося від молоді, але не настроєм і сприйняттям світу. І не в усьому згодні з сучасною модою, але це не означає, що нам час вдягати пісного капелюха і цегейкову шубу.
В наших очах - вогники, і ними ми запалюємо серця тисяч людей.
- Я знаю, що “піккардійці” – хлопці гуморні. А як щодо непередбачених казусів під час концертів?
Славко Нудик: - Є в нашому репертуарі пісня “Старенький трамвай”, одна з найперших, співана-переспівана. Та якось я заспівав її чомусь з другого куплету, хлопці з подивом подивилися, потім я заспівав перший куплет, потім знову другий, отже “Старенький трамвай” вийшов майже вдвічі довший.
Несподівана накладка трапилась під час різдвяного концерту в оперному театрі у Львові. Десь за три номери до фіналу зник звук: відключились мікрофони. Ми не розгубились, перемигнулись і, як солдати, вийшли на авансцену, заспівавши наступну пісню. Ми не є оперні співаки, і пісня була лірична, не гучна, але в театрі встановилася така тиша, що здавалося, якби летів комар, то він гримів би, як поїзд по вухах. Концерт завершився тривалими оплесками.
Трапляються і “хохми”. Є у нас такий номер: Володимир Якимець сідає за рояль, грає свою партію, я співаю соло - романс, решта хлопців залишають сцену. На Богдана Богача була покладена місія вийти і офіційно-пафосно оголосити номер. І от він називає автора слів та музики, соліста, нарешті каже: “Партію фортепіано виконує….”, і тут Богача перемикає, він забуває, як звуть колегу, з яким працює з моменту створення “Піккардійської Терції”, називає одне ім’я, друге: Ярослав, Андрій, нарешті згадує – “Володимир Якимець, ху-у...”
- Голос це дуже тонкий і вразливий інструмент, котрий як гітару чи барабани на заміниш в разі необхідності. А як ви “викручуєтеся” в разі екстремальних ситуацій?
- Складності трапляється завжди. Наприклад, в мене була дуже екстремальна ситуація. Якось я робив в себе особисто ремонт в хаті, заліз на драбину, впав і зламав обидві руки. А через тиждень - виступ. Мені закатали руки в гіпс, я все-таки приїхав на концерт, на мене натягли костюм, якось закамуфлювали все це діло… Я мусив виступати, я не міг підвести хлопців.
Так, голос – це є інструмент, який не заміниш. І він вразливий, на нього впливає навіть погода, - подув сильний вітер, ти себе не впильнував і вже горло схопило, проблема. Особливо переїзди в потягах з протягами дуже вибивають з колії. Отже, ми, як всі звичайні люди, хворіємо, але є шикарний рецепт: себе треба берегти, але не зловживати цим, - загартовуйся, адже від вітру, холоду і сирості не сховаєшся.
- Що для вас є концерт на головній сцені країни - в Палаці “Україна”? Це престижно? Чи це певною мірою підсумок, етап, можливість показати прем’єри?
Славко Нудик: - Палац “Україна” – це наразі найбільша сцена для “Піккардійської Терції за наші майже п’ятнадцять років творчої діяльності. Крім Майдана Незалежності, звичайно (стадіони не будемо брати до уваги). Але ми однаково відповідально ставимося до будь-якого концерту, чи він розрахований на сто осіб, чи на три тисячі, які може вмісити Палац “Україна”. Для нас це ще одна можливість представити свою творчість якомога більшій аудиторії. От і все.
Володимир Якимець: - Справді, престижність, полягає в тому, коли на концерт приходить якомога більше людей. І для когось вже є правилом хорошого тону ходити на “Піккардійську Терцію”. Значить, ми недарма 15 років працювали, людина отримує добру порцію цікавої музики, а не, скажімо, тієї каламуті, яка пре з радіоприймачів і телеекранів.
Щодо підсумків… Підсумовуватимемо, напевно, років через двадцять, як мінімум.
А от оновлену програму, новий альбом презентували. Для нас є правилом в кожному альбомі робити принаймні одну обробку народної пісні, тому що ми відповідальні не тільки за виховання молоді, а й за збереження українських традицій. Це не пафос, це наше переконання. Адже ми є українці, і кожний український виконавець має над цим працювати.
- Чимало артистів бідкаються, що орендувати Палац “Україна” – це кабальна справа.
- Я впевнений, що жоден артист такі фінансові витрати сам не потягне, я маю на увазі не тільки орендну плату, а й рекламу і технічне забезпечення концерту. І на Заході мало хто такі витрати може собі дозволити. Тому артист і його продюсер мусять знайти спонсорську підтримку. А це вже питання шоу-бізнесу: хтось займається творчістю, хтось займається втіленням цієї творчості. Так, вимоги колосальні і від цього нікуди не дінешся.
- Але ж вони штучно нав’язані артистові!
- Тоді давайте так: якщо ми на війні, то не можна йти з шашками на танки, треба, коли хочеш бути помітним, приймати хоча б частину правил, або подаватися в андеґраунд: виступати в клубах, в які набивається сто чоловік, зрештою це теж цілком нормальний шлях до визнання, точніше, до початкової популярності.
У нашому випадку знайшлись люди, які люблять нашу творчість, які нам допомогли, і ми бачимо, що це від щирості, адже ми не вперше працюємо з концертно-театральною агенцією “Ольвія”, вона вже влаштовувала наші сольні різдвяні концерти в Національному оперному театрі. Нам дуже сподобались і організація, і підхід. І якщо вони пішли на такий геройський вчинок – зробити концерт в Палаці “Україна”, то я думаю, що їм так само подобається з нами працювати, і, з рештою, вони мали від цього фінансову сатисфакцію.
Славко Нудик: - Виступати в Палаці “Україна” - це є ще величезна честь, адже організатори дійшли висновку, що “Піккардійська Терція” готова до виступу на головній сцені України, що вже є свідченням величезного досягнення. Хоча, звісно, Палац “Україна” є в розпорядженні будь-кого, хто має гроші, заплатив – і співай. А скільки було таких випадків, я не буду називати поіменно, коли купляли Палац “Україна”, а квитків на концерт продавалось десять штук, а решту публіки запрошували, аби для відеозйомок був повний зал і щоби підкачати своє реноме.
- А ще артисти бідкаються, що Палац “Україна” з точки зору акустики поганий. А як “піккардійці” в ньому почувалися?
Роман Турянин: - Скажу відверто, це може бути моя суб’єктивна думка, цей зал є справді складний. Він дуже великий, сцена велика, це впливає, звук кам’яніє. Одначе ми себе відчували добре, не тільки від того, що співали гарно, я не хочу себе хвалити, але ми чули потужну енергетику залу, це нам допомогло.
- В середині 90-х “Піккардійську Терцію” доволі часто можна було почути в ефірі, нині – дедалі рідше. Втім, як і інших українських виконавців. Що за дивина відбувається?
- Як правило, телекомпанії і радіостанції мають приватних власників, і вони транслюють музику, яка їм подобається: за принципом “моя власність - роблю, що хочу”. З іншого боку, існує закон: 50 відсотків має бути українського продукту. Але на закон всі начхають. Зрозуміло, давно повинна втрутитись держава. Завдання “Піккардійської Терції” – готувати цікавий україномовний продукт, отже, ми своєю справою займаємося, концертуємо в Україні і за кордоном, то ж нехай чиновники піднімуть одне “місце” і займуться прямим своїм обов’язком, а не обіцянками-цяцянками. Як громадянин України, що віддає голос за демократичні перетворення, а не за скандали навколо корита, я вимагаю, щоб можновладці займалися конкретними державними справами задля процвітання України.
- Чи гастролювала “Піккардійська Терція” в Росії? Якщо так, то як вас там сприймали?
- Ми двічі виступали у Москві: для звичайної різношерстої публіки, тобто не для української діаспори, і мали два турне по Тюменський області: Сургут, Ханти-Мансійськ, Ноябрьськ, Тюмень тощо. І люди нас сприймали з захопленням. Напевно, тому, що музика, яку ми виконуємо, не має ніяких мовних кордонів. В Польщі, Німеччині, Чехії, Італії, Франції, США, Канаді і так далі ми співаємо дев’яносто п’ять відсотків сольного концерту українською мовою, окрім тих пісень, які виконуємо із поваги до народу, який нас приймає.
Публіка скрізь любить професіоналів, що вирізняються етноколоритом і співають вживу. Не дай Боже, їхати за кордон з фонограмою – плюс чи мінус, в тебе не кидатимуть яйцями чи помідорами, люди просто залишатимуть зал, - це найгірше, що може бути для музиканта.
Дякувати Богові, нас добре приймають на Сході і Заході. Нам є куди розвиватися, ми маємо приклади для наслідування в особах всесвітньо відомих музикантів, і будемо дуже раді, якщо і ми станемо комусь прикладом для наслідування.
- Цікаво було б дізнатися, в чому ви самі вбачаєте коньок чи козирі “Піккардійської Терції”. Відкрийте завісу над власною самооцінкою.
Славко Нудик: - Великий наш коньок в тому, що ми разом тримаємося вже п’ятнадцять років, переросли в творчу сім’ю, навчилися прощати один одному маленькі слабкості, ми кожному даємо право на пошук і помилку. Це, напевно, і є філософія “Піккардійської Терції”.
Володимир Якимець: - Складно про наші козирі говорити, бо для кожного з нас будь-яка пісня, заспівана хоча би раз на концерті, це вже як маленька дитина. Яка сильніша, яка слабша?.. Коли ми заспівали “Пустельника”, то були дуже молоді, але хтось назвав цю пісню великою філософією, хоча мені просто сподобався вірш Дзвінки Сума рук, і я написав таку музику, як відчув цей вірш, Але “Пустельник” певний час не входив в наш репертуар, сказали, що пісня слаба. Та згодом вона все ж таки пролунала на сцені, і її почали називати великою філософією, бо вона зазвучала в унісон не тільки з нашим настроєм, а й з настроєм суспільства. Такі пісні є коньком “Піккардійської Терції.”
Кар’єру ми розпочали з обробок народних пісень “Туман яром” і “Горіла сосна”. Перед першим виступом навіть домовились: якщо не сподобається слухачам, ми далі разом не працюватимемо. Але фольклор став коньком “Пікардійської терції”.
Ще один наш коньок – музичні жарти, такі як “Джез гара”, де слова народної пісні “Ой, у вишневому садочку” покладені на знамениту мелодію “Винус”, групи “Шокен блю”, це також “Богдан”, “Кантрі”, музичний шарж на Ірину Білик тощо.
Наш коньок – це імпровізація, іноді наш соліст Андрій Капраль “закручує” таке, що не відомо, як з цього виплутатися, але ніхто не кричить: “Боже, давайте, розпочнемо з початку”, всі кайфують від того, що відбувається на сцені. І ця радісна дитячість-непередбаченість дуже подобається слухачам.
Нашим коньком є сценічна культура. Ми прискіпливо ставимося до того, як виглядаємо на сцені, як подається репертуар.
Кажуть, що наша група є елітарною, але я не хотів би так рекомендуватись, радше ми вишукана група. Наші концертні костюми сучасні, але не розцяцьковані “крикливим” оздобленням.
Нашим вірним шанувальникам ми вдячні за те, що вони “атакують” нас в намаганні отримати автографи, кажуть добрі слова. Одна мама написала нам листа про те, що її дочка була дуже хвора, три місяці підряд слухала наш диск, і, нарешті, повністю видужала. Від цього сльози навертаються. Я дякую Богу, що Він дав можливість придбати диск в той час, коли він був потрібний, і дякую за те, що дає можливість створювати гарні пісні.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
10 листопада відбувся концерт вокальної формації “Піккардійська Терція” в Національному Палаці Україна”. Це був повний тріумф самобутнього колективу: аншлаговий зал беззаперечно схвально сприйняв творчість львів’ян. Як на мене, доволі точно сформулював загальний настрій публіки міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко, котрий на моє запитання: “Які почуття привели Вас на “Піккардійську Терцію?”, відповів наступним чином:
Славко Нудик: - Великий наш коньок в тому, що ми разом тримаємося вже п’ятнадцять років, переросли в творчу сім’ю, навчилися прощати один одному маленькі слабкості, ми кожному даємо право на пошук і помилку. Це, напевно, і є філософія “Піккардійської Терції”. 
Володимир Якимець: - Складно про наші козирі говорити, бо для кожного з нас будь-яка пісня, заспівана хоча би раз на концерті, це вже як маленька дитина. Яка сильніша, яка слабша?.. Коли ми заспівали “Пустельника”, то були дуже молоді, але хтось назвав цю пісню великою філософією, хоча мені просто сподобався вірш Дзвінки Сума рук, і я написав таку музику, як відчув цей вірш, Але “Пустельник” певний час не входив в наш репертуар, сказали, що пісня слаба. Та згодом вона все ж таки пролунала на сцені, і її почали називати великою філософією, бо вона зазвучала в унісон не тільки з нашим настроєм, а й з настроєм суспільства. Такі пісні є коньком “Піккардійської Терції.” 