Ви помітили, шановний читачу, що у різних видах мистецтв є, так би мовити, свої заповідні зони, оази, де чистіші повітря, вода, дерева... У письменництві це, як на мене, поезія і дитяча література, у радіопрограмах – передачі про вища культури і велетнів красного письменства, у музиці – класично-академічний жанр...
І от цікава річ виходить: багатогранний, майже універсальний гість “Вітальні” Василь Довжик у вищеназваних мистецтвах є жителем саме заповідників. Він пише поезію і дитячу літературу (шістнадцять книг натворив!); на Українському радіо як автор і артист (Василь Довжик - випускник державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, знімався у чималій кількості фільмів, грав у виставах), веде радіопередачі “Сторінки української класики”, його голос можна почути у культурологічних програмах, у “Вечірній казочці” тощо... Василь Довжик і до музики приклався: є автором лібрето трьох опер, співає бардівські пісні на власні поезії під гітару.
Але з перших кроків знайомства Василь Михайлович підкорює дивовижним почуттям гумору – незбагненно природним, делікатним і тонким. Він - веселун за натурою (мільйони радіослухачів пам’ятають його “Антологію сатири і гумору”, “Веселий всесвіт”), але не безхмарний і безпроблемний. Іноді він може бути вельми іронічний, саркастичний і навіть сардонічний. А коли веселий Василь Довжик мовчить, то це дуже багато про що говорить, бо навіть його мовчання красномовно змістовне.
– Пане Василю, Ви, перепрошую, живете на білому світі давно, а виглядаєте дуже молодо. Напевно, це завдяки веселій вдачі й іронічному характеру?
– Нині люди кажуть, що колись життя було шикарне, а тепер прикольне. Хоча я слово “прикол” сприймаю дуже іронічно, воно поживе та відійде, це слово мені здається трошки шовіністичне, раніше були роботящі слова “підшпилити”, “підколоти”, а нині поширилось егоїстичне слівце “приколотися” в значенні насміхатися…
Я веду до того, що жарти, гумористичний погляд на світ страшенно міняється. Минає скільки-то років і злоба дня проходить, естетичні погляди набувають змін. Сталими є добро, підлість, любов, зрада…
Уявіть, у 2006 році відбулась у Києві прем’єра опери Володимира Зубицького “Палата № 6”, лібрето якої написав Василь Довжик. Мені пощастило цю оперу послухати ще за життя, хоча вона була написана – страшно подумати – у 1982 році! Зубицький написав для камерного музичного театру Бориса Покровського у Москві дві опери – “До третіх півнів” за Шукшиним і “Палата № 6” за Чеховим. Але коли він їх у Москву повіз, йому сказали: “Голубчику, на носі 60-річчя СРСР, треба було щось про Леніна написати…” Тоді це не виглядало смішним. Навіть не здавався смішним віршик:
“Я сижу на вишенке, не могу накушаться, дядя Ленин говорил, надо маму слушаться”.
До речі, Володимир Зубицький у 1974 році у Гельсінкі став чемпіоном (так там називали лауреата премії гран-прі) на престижному конкурсі, грав на баяні Чайковського, Стравінського (сам переклав) і власні п’єси. Відтоді твори Зубицького звучать по всьому світові. Грошову премію, звісно, держава забрала, конкурсантам дістались подарунки фінів. Один хлопець, мало не плачучи, благав: “Володя, ти вже світова знаменитість, тебе всі знають, тобі нічого не буде, візьми із собою і мій подарунок”. Добрий Володя погодився. Радянські митники питають: “Чия валіза?” Володя каже: “Моя”. Відкрили, а там дві Біблії. А тоді ввозити Біблію на територію СРСР вважалось ідеологічною диверсією. Отак Зубицький постраждав, на нього відкрили справу, дві Біблії – це дуже великий гріх.
А тепер знову повернемося в 1982 рік. Викликають мене у Спілці письменників України до секретаря парткому, він тоді носив кепочку Леніна, курив люлечку Сталіна і вітався рукою як на плакаті “Верной дорогой идете товарищи”.
– А про кого мова?
– Краще не називатиму. Це відомий чоловік і буде ще довго відомий, бо класик. В моїй історії він виявиться добрим, мудрим Соломоном, що мусив тоді носити кепочку Леніна і курити люльку Сталіна, ніби вписуватися в червону релігію, і триматися при парткомі, аби допомагати іншим людям. Я йому страшенно теж вдячний, і не можу його судити, що б він там не робив у житті. Так от, викликає він мене і каже: “Що ви тут написали до 60-річчя СРСР?” А перед ним якийсь папір лежить, певно донос. Він по ньому читає: “Володимир Зубицький… а як його по-батькові?” Кажу: “Данилович”. (Син знаменитого лікаря-травозная). “Отже, ви написали до 60-річчя СРСР “Палату № 6”? Я кажу: “Палату № 6” написав Чехов”. “Але тут сказано: “Лібретист Василь Довжик. Ви хотіли сказати з композитором, що СРСР – це дурдом?” “Та ні, - кажу, - Господь з Вами”. А сам бачу, що він хоче мене врятувати. А врятував він так: “Забери у Зубицького лібрето”. Я знав, що Зубицькому і без того не солодко, і мені самому хотілось його захистити, тобто наступив момент кругової поруки. Приходжу до Зубицького і кажу за звичкою: “Дядьку Володю (у нас різниця у віці десять років), дай мені один екземпляр лібрето”. Я знав, що в нього їх декілька, бо сам на машинці друкував. Він дав мені один екземпляр лібрето. Більше я нічого йому не сказав, пішов, лише років десять потому в нас відбулася розмова з цього приводу. Приніс лібрето у Спілку письменників (я працював старшим методистом у Будинку літераторів), вичікую. Тиждень мене ніхто не питає, думаю: може призабули, а сам впевнений: формально я ж забрав лібрето! Та ось мене перестрічає той самий чоловік у кепочці з люлькою і питає: “Ну що, забрав?” Кажу: “Забрав”, і тихіше додав: “Один екземляр (за психологією западає в пам’ять перше слово, друге – не чують). Показати?” “Ні, не треба”. Думаю: “Нащо ж я тоді брав?”. Слава Богу, минулося, затихло все, понад тридцять років тиша була. Союз розвалився, п’ятнадцять років незалежності, і, нарешті, сталося - прем’єра опери. Поставив молодий режисер Олександр Сенько. На другому поверсі Великого залу музичної академії, в бельетажі знайшов я собі місце, послухав з задоволенням, ось вже музика закінчилася і, начебто, дія, раптом чую: внизу у партері хтось раптом дверима “хрясь”, потім другими дверима - “хрясь”. Несподівано і на другому поверсі двері гучно відчиняються: заходять санітари в білих халатах і стають, як фашисти і чи кадебісти в кіно. Тиша в залі. Потім - дикий регіт. Я цей регіт ніколи не забуду, ми ніби опинилися в дурдомі. Отож, є глуха класика, і є дзвінка класика, вона тим дивна, що актуальна, дієва. Чехов діє, і напередодні 60-річчя СРСР, і тепер, коли ми пережили за українського президента Кучми, коли наприкінці його правління не було свободи і на радіо: і теми нав’язували, і самоцензура лячно спрацьовувала.
Та, нарешті, справдилась одна з найщасливих для мене подій, тому що музика Зубицького виявилась хороша, і Чехов геніальний, і я ніби третій не зайвий.
– А як літературні справи складалися?
– У мене вийшло шістнадцять книжок, здебільшого у видавництві „Веселка”. У “Молоді” вийшов “Перерваний урок”, як на мене вдала книжка, я б її тепер перевидав, бо її вихід припав на 1991 рік, країна була в розвалі і в розпачі, а тут якась література. Хоча і нині лунають вигуки: у нас дитячої літератури немає. Відомий письменник, редактор журналу “Київ”, наприклад, так і заявив: “Дитячої літератури немає, її вигадали совдеповці”. Брехня! Як це немає? Кожний великий письменник щось спеціально писав для дітей. Певно, Віктор Баранов хоче до Шевченківського комітету подати якийсь свій твір, а в статуті не визначено рядка про дитячу літературу, викинули. Я думаю, це смішно, виходить “доросляча” література водночас і дитяча, якщо вони її не виокремили, нехай буде так, значить, усій українській літературі є куди рости, все ще починається тільки. З роками, дай Боже наша література виросте з національної у європейську. З цього приводу згадую такий епізод, пов’язаний із Григором Тютюником. Тютюнник був сильний чоловік, уособлення совісті; як дзеркало, в котре подивишся і в ньому все видно, тому його і боялись неправедні. Одного разу п’ять благополучних дитячих письменників отримали медалі імені Макаренка – від міністерства освіти. Зайшли в кав’ярню „Еней”, що в Будинку літераторів, бо треба ж якось “замочити цю медаль”. Запросили і мене як секретаря комісії по дитячій літературі. Сидимо. Борис Панасович Комар і каже: “Хлопці, дивіться, он же Григір Михайлович Тютюнник. (Той сидів за сусіднім столом і перед стояв стаканчик, а в ньому вода з бульбашками, тобто не горілка). Давайте запросимо його до себе”. “Та хай приходить”, - підтримали і Нестайко, і Чеповецький. Запросили Тютюнника, він сів між нами, налили йому, “Ні, каже, - в мене своє”. Медалісти пропонують: “Давайте вип’ємо за світову літературу”, і раптом всі в кав’ярні повертаються до Тютюнника. А він просто гріється. Тютюнник смаглявий, чорне волосся, і от він наливається кров’ю, стає як червона-чорна вишня, встає і каже: “Отак завжди, всі роблять світову літературу, а потім нема ніякої!”. Російськомовний Чеповецький заспокоює: “Гришенька, ну что ты…”. Всім зрозуміло було, що він має на увазі: спочатку сумлінно національну роби літературу, а національна стане європейською, потім – світовою.
Ну я щодо себе скромно похвалюсь, що деякі мої твори вивчають у школі.
Серед іншого я писав казкові повісті, які рідко хто пише в світі, ну є одна тітка в Британії Роулінг, котра складає “Гаррі Поттера” - звичайнісіньку казку-серіал. Був, наприклад, німецький письменник Отфрід Пройслер, що створив “Маленьку відьму”, “Водяничка” тощо. У нас – Всеволод Нестайко, був Віктор Близнець, Анатолій Костецький. А в мене є книжка “Вперта хата”, де головним героєм є саме хата, а не той, хто в ній живе. Я навіть отримав за неї премію імені Лесі Українки, вже за наших часів.
– Нині дехто вважає, що не тільки дитячої літератури немає, а й нема поезії.
- Поезія є, от тільки у більшості нема бажання її вловлювати. А я все життя писав вірші – на всі віки. Читачі – всі діти, як на мене, від двох до вісімдесяти. Я вже, видно, в такому віці, що знаю: вічне – це любов. І допоки авангардисти і постмодерністи, пишучи абракадабри, про любов думають, їх цікаво читати. Як тільки починають писати за принципом: те побачив – притулив, та ще й здобрюють матюками, бо любові вже немає, тоді виходить маячня. – А моя любов традиційна, як земля, небо і зорі.
– Тож яким чином письменник потрапив на Українське радіо?
– Потрапив з вулиці, від нещастя. Йшов 1993 рік, мене перестріли друзі і врятували від повного безгрошів’я, сказали: “Іди до нас на радіо. Інакше здохнеш з голоду”. (Як член Спілки письменників я перебував на творчій роботі, не спілчан садили до в’язниці за дармоїдство, як того ж Йосипа Бродського. Графу “творча робота” спеціально придумали в радянські часи, щоб якось рятувати письменників. Тепер нема від кого захищатися, навпаки всі намагаються комусь продатися). Отже, завдяки друзям я потрапив на радіо і не шкодую. Спочатку робив серйозні програми, потім помітили, що у мене є здатність на один той самий факт дивитись з різних боків. Один погляд трагічний, другий - комічний, а потім це поєднується в трагікомічне ставлення. Дуже довгий час я вів програму “Антологія сатири і гумору”. Потім мене перемістили с третього каналу на перший, я почав по понеділках вести “Веселий всесвіт”. Відштовхувався від класичної літератури, від кращих людей в Україні, поєднував світові літератури. Потім, коли наблизилося 60-річчя Перемоги (нині складно вже збагнути, хто кого переміг), мій час забрали під якусь політичну передачу, я тихесенько зник. Але виплигнув в іншому місці, нині веду рубрику “Сторінки української класики”. Я самовпевнено думав, що знаю українську літературу, виявляється її ніхто не знає, її треба по новому читати. Я по новому і прочитую, - роздивляюсь письменника з несподіваного боку, витягую смішний персонаж, або трагічний. Наприклад, перечитавши оповідання Архипа Тесленка, я добрався до його листування, в тому числі з меценатом Євгеном Чекаленком, який казав, що Україну треба любити до глибини кишені. Потім натрапив на спогади Тесленка “В пазурах людини”. Тесленко був дуже хворий, підхопив туберкульоз у тюрмах, і ось потрапив до лікарів, які лікували до тих пір, поки їм платили. Боже мій, скільки в тих спогадах сучасного, я передачу так і назвав: “В пазурах людини”, використавши і оповідання, і листування, і спогади, хоча можна було формально використати двадцятихвилинний формат.
Ми відсвяткували 150-річчя Івана Франка, чому б і його не читати з позицій сьогодення. Я до слухачів звернувся: “Запрошую послухати ті оповідання Івана Франка, де поруч з його ім’ям стоїть ім’я Лесі Українки”. Річ в тім, що Леся Українка перекладала твори Івана Франка російською мовою для видавництва „Донская речь”, який потім заборонили. В царській Росії не можна було українською друкувати Івана Франка, як в СРСР не можна було завезти українську книжку з закордону. Отакий чорний державний гумор.
– А ще, кажуть, нема українського кінематографу.
– І справді, нема. Хоча є артист театру і кіно Василь Довжик (з цього приводу у мене і довідка є). Я колись мав щасливу необережність вчитися в Інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого на акторському факультеті, закінчив його, правда, з перервою на “обід”. На другому курсі якось приходжу на заняття, а на дошці оголошень написано: „Исключить из состава студентов в связи с добровольным уходом в советскую армию”, і нижче серед кількох прізвищ і моє. Прийшла рознарядка з військомату, інституту треба було відкараськатися. Ну і, звісно, знайшли крайніх. У нас, наприклад, на акторському факультеті вчилися два сина міністра електрифікації сільського господарства, так жоден з них чогось не потрапив в армію, а ми, представники робітничо-селянської армії виявились того гідні. Мої тато і мама в колгоспі були простими колгоспниками, батько мені казав: “Ти подивись, дворяни колись були, пани, кріпосництво, а тепер голова колгоспу, той же кріпосник”. Я відказав: “Одначе вони дуже часто міняються, один пожив, дає другому пожити, з райкому нового привозять. А простим людям паспорт не дають, нікуди не випускають”.
Через три роки і три місяці мене з армії випустили. Я повернувся в зовсім інше покоління людей, вчився у Михайла Михайловича Карасьова, а закінчував у грузина Додо Алексідзе, його Дмитром Олександровичем в миру називали.
Зрозуміло, якщо горщиком назвався, то лізь у піч. Я мусив виправдовувати запис у дипломі “артист театру і кіно”, почав працювати в літературному театрі “Слово” при Спілці письменників. Цей театр був пристосований до того, щоб ставити на сцені твори тодішніх класиків або впливових писунів: секретарів, начальників, героїв соціалістичної праці. Потім театр знищили. Щодо кіно… Вперше я знявся у фільмі “Золоті литаври” за новелою Олеся Гончара “Соняшник”, потім були “Люди на землі”. Деякі фільми були телевізійні, тому вони жили довго, їх часто показували, люди запам’ятали, наприклад, “Жовтий князь” Василя Барки, до зйомок я спочатку, як завжди, з іронічно поставився, не всі слова одразу напам’ять учив, а виявилося, що там у мене головна роль. Потім знявся у фільмі “Шлях на Київ” за Семеном Скляренком, де петлюрівці - такі собі, а батько Боженко хороший, але роль у мене там цікава. Багатосерійний “Сад Гетсиманський” був створений тоді, коли можна було читати Івана Багряного, фільм повторюватимуть в цьому році – у вересні сто років виповнюється Багряному. Сім серій фільму “Злочин з багатьма невідомими” за Іваном Франком зняв режисер Олег Бійма. Режисер, сценарист, композитор і артисти, які залишись до кінця в кадрі, отримали Шевченківську премію, а мене в четвертій серії було заарештовано, я потрапив у тюрму і ходу мені, як це буває у житті, не дали…
– Яким Василя Довжика ми зможемо побачити завтра. Які Вас гріють задуми?
– Про майбутні плани відповім віршем, який написаний в стилі рубаї.
Хочеш Бога розсмішити: Про майбутнє розкажи ти, Про свої великі плани - Як ти далі будеш жити.
А як жити по науці: Книжка в сумці - щось на думці. Вчителі великі світу, Шість євреїв вчать цій штуці.
– Розвинь голову і мозок! Утікай від звіра, – разом Вчать Мойсей із Соломоном,– Головне на світі – розум.
– Не дивись собі під брови, – Вчить Ісус світобудови. – В тебе є велике серце, Все на світі – від любові.
– Шлунок – це життя окраса,– Чуєм ми від Карла Маркса.– Нагодуй спочатку шлунок, А все інше іншим разом.
– Ні, шановний трудівниче! Подивись на штуку нижче. З підсвідомості у Фрейда, Лібідо на подвиг кличе!
А коли лишився з носом Від наук усіх над просом, Космос каже за Ейнштейном: – Хлопці, в світі – все відносне!
Кого родять, кого луплять, Хто з природи, хто прилупи, Чи відщепа з відморозком, З мозку, серця, шлунку, штуки,
Меламуди також люди, Люди пишуть і талмуди: Тут без Бога й до порога, А там буде так, як буде.
Спробуй щось запланувати зараз! Єдине що знаю: на радіо чесно працював і нічого не боявся ніколи, робив те, що хотів, і знав: все одно виженуть, ну хоча б на пенсію, але хай мені не буде совісно, що я боявся чогось і жив дуже невільно. У нас настали вільні часи і я намагаюсь вільно все робити. Мрію випустити книжку поезій, але життя страшенно змінне, нині з жахом перевіряю на собі це: що видавати, що ні. Вибираю. Багато віршів покладено на музику, і Володимиром Зубицьким, і Кирилом Стеценком (по світах літає пісня “Віє вітер з поля”). З Віктором Степурком окрім пісень написали оперу для дітей “Музична крамничка”. А ті вірші, що не потрапили до рук композиторів, я сам під гітару співаю, прикидаючись бардом, і не тільки вдома, а й на великій сцені. У житті не можна укладатись в одну рамку чи нішу. Лауреат Нобелевської премії від Америки російський економіст Василь Леонтьєв сказав: “Я лише придумав, що гроші не можна класти, як яйця, в один кошик. Щось зверху впало і все – потовкло. Треба грошики в різні кошики порозкладати”. Отак і я із моїми експериментами: то прозу пишу, то вірші, то артистом працюю, то радійником… Хоча мій педагог Михайло Михайлович Карасьов колись так відповів на моє прохання перенести репетицію (я хотів потрапити в Спілку письменників на цікаве дійство): “Моліться одному Богу, виберіть щось одне і тоді ви не розсиплетеся, чогось досягнете”. Я його не послухав, пробував скрізь все. Але залишився вірний поезії, не побіг в банк працювати за гарні гроші (правда, мене туди ніхто й не брав). Нині майже всі в гонитві за грошима. Мимоволі пригадую Мойсея. Він сорок років виводив свій народ з Єгипту, з неволі. Нині думають, що він так довго ходив по тій пустелі, аби старі покоління імперсько-рабського виховання померли. Брехня! Ніхто тоді сам по собі не помер, але частина людей почала бурчати на Мойсея: водиш нас даремно, а там-то було добре, ковбаса була дешева… І вони золоті гроші, що взяли з собою, переплавили і зробили золотого тільця, чи-то бичка, і почали йому поклонятися. Довелося Мойсею дати наказ їх вночі вирізати. А куди дінешся? Тому я певний час побоювався, що у нас може виникнути громадянська війна, бо одні хочуть унітарну державу, а другі – федерацію (регіончики). Тобто є частина народу мойсеєвська, і є такі, що моляться на золотого бичка. А я не женуся за грішми, для мене понад усе “розумне, добре, вічне”, що проростає у мудрості народній, у мистецтві, у поезії.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
