Декілька років тому мені вдалося витягти велику душевну, майже, сердешну занозу – жело: я реабілітував своїх батьків.
Ось історія моїх предків.
Мій прадід (по батьку), Петро, більше століття тому приїхав із Таврії на Донеччину з п’ятьма синами, чотири з котрих були вже одружені. Ця родина купила біля станції Сіль 100 га землі і, хліборобствуя на ній, почала обживатися.
Щоб читач зрозумів, яка була ця родина, як і що вона будувала, приведу своєрідну фізіологічну довідку представника генофонду: мій зріст 190 см., спірометрія легенів 6500см3, вага більше 0,1 тонни. Такими ж є мої діти, онуки, такими були і мої батьки та діди. Я не хвалюся, Що є, то є. Редактор газети «СП» бачив мене.
Продовжимо. Працювали мої родичи і вдень і вночі. У діда Романа було 12 дітей, у мого діда Кирила «лише» дев’ятеро. Своїми руками дід зробив невеличку цегельню (обжигову піч) і послідовно на протязі декілька років побудував кожному з синів по садибі. Доречі, на кожній цеглині було клеймо «БС» – брати Стешенки. Якими були ті житлові приміщення, наприклад, спальня на 10-15 осіб, або їдальня, можна тільки здогадуватися. У мого діда (з розповіді сестри) будинок «виходив» на вулицю 5-ма вікнами, у двір садиби він збільшувався сільхозприбудовами, такими як клуня, конюшня та інше. Згідно архівної довідки у хуторі Стешенків у 1926 році проживало 58 українців, з них 29 чоловіків. Вперше я побував на хуторі десь наприкінці 60-х років. Там ще жив «останній з магікан» Сашко Романівський в одній із кімнат розореного дома. Вразили мене тоді дві речі: висота кімнати та… величезне поле перед будинком вщент заросле колючками.
Трохи про землю. Хутір розташований на схилі долини, де протікає річка Бахмутка. На протязі багатьох років, мабуть, тисячоліть земля сповзала на городи хутора. Тобто, то було головне багатство мого роду – відомі на увесь світ українські чорноземи. Казали родичи, що на тих землях можна було нагодувати пів-Артемівська. А під землею – найбільше у світі родовище кам’яної солі.
Моя мати з родини Пісоцьких, хутір яких був розташований за декілька кілометрів, на протилежному східному схилі бахмутської долини. Корені цієї родини походять з Наддніпрянщини, бабця була козацького роду. (Ті корені затопив Дніпрогес). Якщо у діда по батьку було «лише» дев’ятеро, то у діда по матері «тільки» п’ятеро. Про стан їхнього господарства у минулому свідчать два приклади: учні агрономічної школи з сусідньої станції Яма (перейменоване у Сіверськ, доречі, тут жив автор знаменитого вірша «Любіть Україну» В.Сосюра) проходили пізнавальну практику на тому зразковому господарстві і німці- колоністи пропонували дідові поїхати до Німеччини для розповсюдження українського досвіду та давали йому свої рекомендації.
У 30-х роках ціх хуторян було розкуркулено, заслано у Сибір на кордон Красноярського краю, господарство пограбовано, хутір знищено, землі занедбано. Материного брата вислали до м.Архангельск. І, люди добрі, ви не повірите, але це факт: дядько отсидів 10 років, почалася війна і його…, як порядного працьовитого фахівця, засудили… ще на 10 років!!! Він відсидів 20 років, повернувся на Україну у 1951 році. Його жінка, глибоковіруюча чемна людина, добровільно поїхала за дядьком і майже чверть століття несла тавро дружини «ворога народу». Після смерті "людожера" Сталіна дядько звернувся до прокуратури з питанням, за що його було засуджено. Я бачив ті піваркуша відповіді, яку він отримав, де було всього п’ять рядків - і в кінці - «…реабилитирован из-за отсутствия состава преступления». І ніяких, хоча б, вибачень! У дяді Шури були золоті руки, він переробляв збиті німецькі літаки «месершмідти» на … морські катери, ремонтував будь-які автомашини. Пам’ятаю, як він, працюючи механіком в гаражі, приладнав двигун від американського "форда" до старенького колгоспного трактора, котрий потім очищав м.Сніжне від сніжних заносів. Привчив дядько і мене до слюсарства. Ну, хіба це не золотий фонд нашої нації?! На його честь я назвав свого сина Олександром.
Але ж, повернемося до історії батьківського хутора. Майже усіх хуторян було розкулачено. Мати розповідала, що, при виселенні їх подружжя, чекісти стягали з неї кожуха, яким вона обгортала свою дитину (мою старшу сестру 1928 року народження). Донька починала плакати, потім знов стягали, плакала сестра. І так декілька разів. Трирічне дівчисько відвоювало таки кожуха від… Я не знаю, як назвати тих істот, що відсилали родину до північного кола і стягали з дитини єдиного кожуха.
Хоча б одна довідка з Росії, де передостаннім рядком зафіксовано «…дочь – Валентина, 3г. (На момент применения репрессии) » !! Вдумайтеся, люди, 3 (три) роки!!! «На момєнт прімєнєнія рєпрєсії». Як не судити той, вибачте, цей ще, існуючий й досі злочинний режим! Зверніть увагу на бланк довідки з Пермі: «комсомольський проспект, Свердловське відділення» ! А який тон: «…глава кулацкого хозяйства»!!! А тім молодятам було 23 і 27 років. І хоча б краплинка, не вибачення, (де вже там), а співчуття «старшого брата».
Після розкуркулення, заслання та знищення хуторян сюди завезли з Росії та Донеччини російську бідноту. Проголосили організацію комуни. Назвали її незвичайною для селян назвою «Сакко та Ванцетті». Ця назва є свідком живучості системи, є й до цих пір на мапах Донбасу. Комуна проіснувала приблизно 1,5 року, розпалася, майно та сільськогосподарче обладнання розтягли, будівлі по цеглині розібрали. Частково цеглу використовували для побудови маленьких хаток. Залишилось від дідів зараз 3 добрячих погреби, та 2 колодязі. Всі викладені знаменитою іменною цеглою. Дещо використовують сьогоднішні дачники. Під час відвідин-оглядин нашою родиною залишків хутора до нас вийшла з холупки представниця «нових господарів», вдягнена у куфайчину, на якій було безліч різнокольорових латок, як на тій російській ковдрі з клаптиків. Мати, пам’ятаю, промовила: «Які вони приїхали, такими і залишилися», а сестра, мешканка Росії, додала «Такими были бы и мы тут. Спасибо товарищу Сталину, что освободил нас от этой земли!». Який відвертий, але ж страшний вислів! Відірвав всеж від землі «товарищ», закинув на чужину, лишив рідної мови, віри, ще й замість прокляття заробив подяку!
Мою родину вислали майже під полярний круг - «милуватися північним сяйвом». Через деякий час вони втікли звідти. Мовчки, щоб не видати себе, дісталися до м.Горький, де потайки, тимчасово перебували у однієї теж репресованої раніш людини. Батько з картоплини вирізав печатку, «виправив» собі документ і через якусь сільську артіль влаштувався на станко-будівельний завод «Фрезер», де працював слюсарем, а потім виріс до механіка цеху. Про здібності молодого хуторянина–хлібороба досить навести один факт. У 1945 році йому дають звання офіцера, на допомогу дають півтора десятки слюсарів-солдатів, і відряджають на заводи Німеччини для вивчення, демонтажу та відправлення до Союзу нової німецької станко-техніки. Зберігаю його лист-трикутник, в якому він пише з Берліну про передачу їхньої зони американцям. Не втік, ховаючись, від енкаведістів мій батько, повернувся до своєї родини. Хіба це не відмінний генофонд українства. Нажаль, раптово батько захворів, через відсутність ліків помер і був похований не «в рідній стороні».
Я народився у «Горькому» місті (зараз повернута назва Ніжній Новгород), добре що не в «Саках». Горьке місто запам’яталось нашій родині ще й голодом. Щоб я не вмер від нього, мати вимушена віддати мене у так званий "дєтдом", де я пройшов добрячу життєву школу. Вперше я наївся хліба 20 травня 1947 року. Сестра на іспитах у школі падала від виснаження. Мати тяжко захворіла від праці у ливарному цеху. І врешті-решт ми, майже, попхалися на Україну. Єзуїтські закони того часу забороняли «ворогам народу» повертатися у рідні міста, навіть області. Розпорошені родини Стешенко – Пісоцьких зачепилися на самому краєчку України, тобто обрізаної України, та що була, як співається у нашому гімні: «…від Сяну до Дону». У Сніжному я став шахтарем. Вивчився. Потім у м.Торез виріс до керівника шахти. Мені, як представнику генофонду не соромно доповісти, що шахта стала зразковою у комбінаті, у мене не загинула жодна людина на протязі, майже, десятиліття, не було жодного вибуху газу, хоча й працювали як у пороховій діжці.
Десь я чув або читав, що у людини на генетичному рівні викарбовується родинна пам’ять. Ця пам’ять ледь-ледь жевріє у якійсь клітинці мозку, а потім всеж-таки, просинається і стає провідним стимулом, напрямком у поведінці людини. Прийшов і мій час. Народжений у Росії, мешканець зросійщиного Сходу (не так склалося історично, а зроблено злочинним режимом), вирішив оволодіти рідною мовою. Користуючись нагодою перебування на лікуванні, в Західній Україні, я переходив на спілкування українською мовою. Я такий вдячний нашим західним братам за те , що вони зберегли та примножили те мовне та духовне багатство, з якого я черпаю й до сих пір творчу наснагу. Працюючи на виборах 1999, 2002 роках у територіальних комісіях, я був єдиний (!) з 25 членів міст Сніжне, Торез та Шахтарського району, хто спілкувався українською мовою.
Доречі, коли я вдруге (першого разу мене «отфутболили») взявся за реабілітацію батьків, то написав запити до архівів, судів, СБУ, адміністрацій міст, районів тільки державною мовою. І від кожної (!) сучасної чиновницької худоби я одержував відповіді чорномирдінською. Приходять конверти з листами. Адреси – українською, штамп на листах – українською, герб – тризуб, а відповідь – іноземною! Засідання реабілітаційної комісії я зобов’язав проводити державною мовоюі. Перед комісією я поставив 4 питання: реабілітацію батьків та сестри, назвати чи адміністративну, чи партійну структуру, винну у злочині, повернути історичну назву хуторів, сплатити спадкоємцеві куркуля грошову компенсацію. Комісія навіть не розглядала питання «хто винен», відмовила у поверненні історичної назви хутору (є архівна довідка, я демонстрував речовий доказ – цеглину «БС» засновників хутора), посилаючись на необхідність проведення законного референдуму. Який абсурд! Чи був референдум у 30-му році? Хіба можна зібрати розпорошений, розвіяний по просторах імперії родовід? Чи потрібен завезеним чужинцям цей референдум? Це питання дуже нагадує сучасне становище з народним майном олігархів – грабіжників: повернення награбованого! Тільки демократичним шляхом?!, по закону!, через суд! Який там ваучер?! За незбережене, розграбоване майно, я , спадкоємець куркуля, одержав образливу компенсацію у сміхотворному розмірі… 112 грн 50коп!!! На ці гроші – гроші я вирішив справити Божу службу по майже знищеному українському роду у Українській Церкві, обійшов міста Сніжне, Торез, Шахтарськ і … ніде не знайшов української церкви! Вимушено пом’янув родичів у одній з російських церков московського патріархату.
Хіба це не геноцид нації у якої відрубані основні корені і викрадено майно, переселення, відрив від рідної землі, заборона рідної мови, винищення релігії?! Цей геноцид продовжується.
При розвалі імперії зла пограбовані всі, навіть діти, вкладники так званого державного ощадбанку.
Ще одна древньо-сучасна історія садиби мого діда. Мати розповідала, що поруч з городами у них стояла скіфська баба. Місцеві сучасні мешканці хутора свідчили мені, що недавно на хуторі були розриті 2 скіфських кургани. Я звернувся до місцевого Артемівського краєзнавчого музею за поясненням. Але ж, кріпка радянська влада! Музей мовчав. Вдруге звернувся. Знову мовчання. Тільки після 3-го звернення, у якому я попередив, що подам до суду (вказав статтю Закону про звернення громадян) і зафіксував юридично дату звернення і відповіді, музей, нарешті, «розколовся». Виявилося, що тут були поховання наших предків майже 3-х тисячолітньої давнини. Після експедиції під керівництвом бувшого директора музею залишилися величезні ями. Ніяких табличок, схем, макетів! Це ж, майже, ровесники єгипетських пірамід!!! Тут би музей, туристичний бізнес! Знищено! Яка там баба! Якщо нема господарів землі, кому вона потрібна, хто буде знати, де воно поділося. Нічого святого! За копію матеріалів розриття на наших городах, мені… запропонували сплатити! Вандали!
Занедбано і кладовище біля хутора. Залишилися тільки холмики від могил моїх предків та бур’ян. Бур’ян, бур’ян. Філософський бур’ян!
Для увічнення усіх «і мертвих і живих та…» вирішив посадити на теренах хутора 5-ть дубів. Звернувся до Артемівського філіалу Інституту садівництва (пос.Опитноє) на замовлення дубів, написав для чого, поклав навіть зворотній конверт. Але ж і тут кріпка радянська влада! Відповіді не одержав.
Діди. Дуби. Пригадалися вірши нашої геніальної поетеси Ліни Костенко:
І тільки при людях, мабуть,
Дерева дубіють від жаху,
Бо кращих із них повезуть
Ні за що, ні про що на плаху.
Звернувся до Бога. Бог милостивий.
Відпочиваючи у Святогіррі, я по сумісництву, у вільний від процедур час, як трудник, будував у монастирі (зараз Лавра) церкву. У її фундаменті на третьому ряду, пам’ятаючи християнську Трійцю, змонтував під вівтарем у напрямі на хутір (кут східної частини фундаменту) родову цеглину «БС». Цеглина як символ відродження. Наріжна. Все це зроблено з благословення керівництва монастиря. Оригінальна, як на мене, назва цієї церкви – «Всіх святих в землє російськой просіявших».
Я пишу цю статтю під впливом свого виступу на мітингу при відкритті меморіальної дошки у Донецьку на честь репресованих та жертв голодомору. Пишу при запаленому недогарку свічки, яка там горіла. Вважаю, що вогонь її не дозволить забрудненню статті кривдою та злом, а полум’я висвітлить шлях злагоди та порозуміння між людьми.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
