Композитора Володимира Губу знає без перебільшення весь світ. А от чи знає його Україна, то вже, напевно, не його провина. То є проблемою не стільки для нього, скільки для духовного здоров’я нації, яка все частіше ведеться на легковажні взірці метеликів-пісеньок.
В заголовок цього інтерв’ю недаремно винесений рядок поета Федора Тютчева: “Янгол мій, чи бачиш ти мене?”, що став назвою дивовижної поетично-музичної вистави, в якій Володимир Губа є феєричним партнером (як піаніст) незрівнянної актриси Раїси Недашківської. Напевно, янголи все бачать, добре ще було, коли б люди бачили і чули в житті суттєве.
Отже, придивимось до постаті нашого сучасника, одного із представників нового напряму сучасної української музики Володимира Губи.
Учився він в Київській консерваторії ім. П.І.Чайковського в класах видатних майстрів композиції Б.М.Лятошинського, Л.М.Ревуцького, А.Я.Штогаренка.
Працював музичним редактором Держтелерадіо, кіностудії “Укркінохроніка”.
Автор музики до понад 100 фільмів в усіх жанрах: ігровому, документальному, науково-пізнавальному, анімаційному. Серед них такі видатні картини як “Камінний хрест”, “Каштанка”, “Відлюдько”, “Захар Беркут”, “Сказання про Ігорів похід”, “Данило, князь Галицький”, “Гетьманські клейноди”, серія анімаційних фільмів про козаків. Цікаво, що партію роялю композитор при записах зазвичай блискуче виконує сам.
Більшість фільмів з музикою Володимира Губи нагороджені високими національними і міжнародними нагородами. Його музика гідно представляє Україну в багатьох країнах світу: США, Канаді, Франції, Італії, Німеччині, Японії, Росії, Польщі, Чехії, Словаччині.
Його музика звучить в театральних і радіовиставах, в телепередачах, авторських вечорах, концертах і творчих зустрічах.
Творчості Губи властива багатоспектровість, що охоплює різні тенденції та напрями музики; їй притаманні філософічність, синтез глибинних, архаїчних сфер з новітніми полістилічними відкриттями. Першим зразком антирадянської соціальної сатири в українській музиці став твір “Демарш, або кроки за стіною” для фортепіано (1966).
Він, певно, перший з українських композиторів відгукнувся на поступово зростаючий інтерес сучасних слухачів в Україні до органу і клавесину. Володимир Губа - автор творів в усіх жанрах і напрямах інструментальної і вокальної музики (слід відзначити масштабні хорові твори на слова українських поетів минулих часів, а також на власні поезії – “Боянове слово”). В його активі балет, симфонічні твори, балади, сюїти. Великим успіхом у слухачів користуються його пісні і романси, що вирізняються індивідуальною сердечною мелодикою. Володимир Петрович написав чимало музики для дітей та юнацтва. Відзначимо ще одну його творчу іпостась: Володимир Губа – оригінальний поет.
Народний артист України Володимир Губа є лауреатом премій імені Миколи Лисенка, імені Василя Стуса, премії Лео Вітошинського (Канада). Член творчих спілок України: Національної Спілки композиторів, Національної Спілки кінематографістів, Спілки театральних діячів, Міжнародного об’єднання кінематографістів слов’янських і православних народів (Москва).
- Володимире Петровичу, яким є Ваше сьогодення?
- На це запитання відповісти було б набагато простіше, якби я був більше виконуваний як композитор в Україні. Мені вже далеченько за шістдесят років, а не було ще жодного авторського концерту. Спілка композиторів України робила і робить відчайдушні зусилля (і перемагає), щоб цього не трапилось. Ця проблема сходиться з іншою: двадцять років нічого з моїх творів не друкується, хіба щось маленьке і дрібненьке, правда теж важливе і дороге серцю. Мій творчий айсберг лише трішечки видимий, основний масив - під водою. Це, звісно, примушує хвилюватись і бути об’єктивно песимістом: ну не дай Боже вдома пожежа, якесь стихійне лихо, все, фактично композитора Губи нема.
Деякі ноти, на щастя, перебувають за кордоном, я дуже вдячний чудовому українському диригентові, піаністу, композитору, громадському діячеві і політику Вірко Балею. Він з п’яти років живе в США, але за Україну вболіває, як за матір, я пишаюсь дружбою з ним. Він багато сприяв тому, щоб українська музика звучала за кордоном, вивозив наших авторів, виконував українські твори, диски навіть записав. На превеликий жаль, Вірко Балей з різних причин залишив Україну, уже років 7-8 я його не бачу.
- Дехто вважає, що композитори почивають на солодких хмарах?
- Сучасний український композитор, який пише серйозну музику в різних жанрах і не працює на потребу дня, стикається з колосальними проблемами. Я не проти будь-якого жанру і напрямку, але категорично за те, щоб царювали творчі пошуки, які дають гарні, корисні і естетичні плоди. А ми живемо в дивний час, коли домінує “пісня”, від якої вже можна збожеволіти. Невже нема інших цінностей: полонезів, менуетів, вальсів, танго, арій, поезії, гумору, драматургії, цікавих роздумів, які б могли пісню “розбавити” і збалансувати. Весь час нас годують тільки одним жанром! Я дуже не хочу, щоб мені приписували, мовляв, Губа ненавидить пісню. Ні, я люблю пісню, яка відстоялася віками, пройшла через кілька поколінь, дійшла до нас своє красою, незвичністю, українським духом і ментальністю, осіла в надрах нашої України.
- Але ж усі пісні колись створювались і не одразу ставали народними чи класикою жанру…
- Пісня повинна пройти через гарне виконання, різні концертні сцени, і коли вона приживеться в репертуарі, тоді має право виходити в широкий ефір. Ось я за яку послідовність.
- Тобто телебачення і радіо мають бути останньої інстанцією, а не початковою.
- Авжеж. А у нас непотребом зомбують слухачів так, що вони одразу, немов на наркоманську іглу “підсідають” на швидкоспечену гоцалку. Включімо радіоприймач, пробіжімось по радіостанціях - одні ритми і безглузді тексти іноземного розливу. Ну не можна ж одними піснями “забивати ефір”, обов’язково має бути, повторюю, якийсь баланс, насамперед мають лунати шедеври великих класиків.
А що відбувається на різних дитячих акціях? Маленькі дівчатка і хлопчики копіюють (звісно, що з подачі дорослих “наставників”) деяких так званих метрів. Це виглядає неприродно, а тому жалюгідно. Нормальні люди не можуть сприймати ні обличчя, ні ганебний спів “юного орла”, тобто співаючого ректора”, який стрибає з одного телеканалу на інший. Я б його назвав омелою, він робить страшенний злочин в площині культури, ненажерливо нав’язуючи амбіції самоствердження, – весь час всі мають його бачити і чути. А що бачити і чути? Безталанність, невігластво, зневагу до всього прекрасного.
І чи не тому аматори на синтезаторі-комп’ютері шльопають різного роду ритмізації і називають себе композиторами? І невтямки їм, що професія композитора вбирає в себе багатоспектровість, багатовимірність, багатожанровість. Композитор повинен багато чого знати, а не тільки свій час, те, що модно тепер - на масову потребу і поталу. Треба знати музичну культуру від початку її зародження, знати композиторів, композиторську “науку”.
Ми живемо в центрі Європи і збираємося йти в Європу, і фактично не чуємо через мас-медіа світових шедеврів. Відбувається страшенна девальвація естетичних смаків. Обкрадається покоління за покоління.
Під час концертів у Національній філармонії поруч влаштовуються майданні шоу-оргії, все здригається під страшним шквалом дебільних децибелів. Від матюків ніде не сховатися. Сумно дивитися на молодь, яка скрізь смокче із пляшок пиво.
- Недарма вся Україна заліплена бігбордами на тему “Запали цигарку і випий горілку!”
- І не тільки запали і випий, а ще й викинь, де заманеться.
- Але повернімось до Вашої постаті. Неймовірно дивує той факт, що у живого українського класика Володимира Губи не було жодного авторського концерту. Втім я не від Вас першого чую, що існує певне протистояння між деякими композиторами і Спілкою композиторів України.
- Якщо подивитися на секретаріат Спілки композиторів України, то нема такого композитора із секретарів, у кого не відбулось би по кілька авторських концертів. Посада фактично дає можливість виконавські реалізовуватися у столичній філармонії, в інших залах столиці і обласних центрів. Часто це робиться тихенько, келійно, щоб про механіку цього ніхто не дізнавався.
Мені виповнилось 50 років – жодного авторського концерту, 55 – жодного, 60 – жодного. Я пропонував, просив. Нуль. А секретарі “печуть”. Іноді, щоб це не виглядало “занадто”, влаштовуються концерти з творів того чи іншого композитора, наприклад, Станковича. Ніхто не заперечує його високий професіоналізм, художні достоїнства творів, але виходить, що він знаний за рахунок інших композиторів. Якщо уважно подивитись перелік прізвищ, які фігурують на фестивалях “Прем’єри сезону” і “Київ мьюзик-фест”, то кидається в очі, що твори деяких композиторів виконуються по 4-6 разів, а других ніби не існує.
Зрозуміло, що всі виконання треба оплачувати. Прудкі композитори у держави грошенята вибивають, інші сидять в загоні, бо не мислять себе поза творчим процесом.
Тут хотілося б зробити модуляцію в бік наших державних установ. Візьмемо Національну філармонію. А чи знайдеться хоч один приклад за час її існування (я буду дуже радий, якщо помилюсь), коли б дирекція замовила якийсь твір сучасному композитору? Є чудові приклади в США, в країнах Європи, де, окрім музичних театрів, музику ще замовляють оркестри. А до кого звертався з пропозиціями наш філармонійний оркестр, чи інші колективи, що мають статус національних? Не шукайте, не знайдете. А щоб сучасний композитор прорвався на оперну сцену – ого, я не знаю, які повинні бути зусилля, вольові і фінансові.
На українській сцені відбувається нещадна експлуатація великих опер і балетів, так, вони - прекрасні, але ми ж не можемо бути заручниками тільки шедеврів минувшини. Невже людство не розвивається, в тому числі і музичне мистецтво?
Якщо не замовляти оперу, балет, кантату, ораторію, симфонію тощо, то в серцях і душах композиторів з’являються зневіра, острах – кому я потрібен... Або треба відривати в собі іншу професію: ходити і стукати у двері, нібито вони відчиняться. При тому ходіння по міністерствам, різним установам - це неймовірна трата часу, і, найголовніше, душі, рівноваги, тобто того емоційного стану, який дуже важко вберегти і який весь час треба плекати в собі. Не для егоїстичного спокою, а щоб зануритись в духовно-мистецьку ауру, яка дозволила Пушкіну сказати: “Еще немного и стихи свободно потекут”.
- За поезію в Україні не платять. А що платять за музику?
- Раніше композитор отримував певний відсоток від кожного показу фільму по українському телебаченню. Нині жоден телеканал за всі роки незалежності не виконує цих зобов’язань. Радіо також не сплачує авторам. Хоча, якщо я не помиляюсь, Україна підписала Бернську конвенцію по авторських правах. Вона не виконується. На Заході є нормою платити відомим людям за інтерв’ю, у нас це виглядає, як фантастика. Це також є ставлення до автора.
- Виходить, наші композитори живляться манною небесною і їм не потрібні гроші за свою роботу…
- В Україні - годуються саме манною небесною, хоча, наприклад, у наших сусідів, у росіян ім’я композитора з’являється не тільки у фільмах, а й в передачах. Тобто композиторів запрошують для створення ексклюзивного музичного оформлення, і він як професіонал має можливість не тільки пишатися своєю працею, а й в бухгалтерській відомості розписатися за отримання певної суми. Це нормально і правильно. У нас такого нема, музика нахабно експлуатується, тобто береться з фонотеки і переходить з фільму у фільмі, з телепрограми в телепрограму. При цьому часто буває так, що коли йдеться, наприклад, про людей нашої землі, звучить музика інших культур, яка в даному контексті є чужорідною, не підкреслює український характер, а входить з ним в протиріччя. То чому ж не запросити українських авторів? Ні, на це нема грошей. Головна людина тепер на українському радіо і телебаченні бухгалтер, який хитренько каже: “А на цьому ми якраз зекономимо!”
Ну і що з того, коли художня тканина повнометражного фільму потребує музику з симфонічним оркестром і хором. Та цей кошторис ніхто не затвердить!
- Доводиться дешевеньку юшку варити…
- Авжеж. А це призводить до того, що обмежуються творча фантазія композитора, його віддача. В підсумку рішення фільму серйозно страждає. Уявімо, що під час війни постає завдання відвоювати область. Головнокомандуючий каже: “Ось вам чотири солдати, звільняйте”. Зрозуміло, що це дурня. А чому ж тоді у нас історично-епічні драми, серйозні п’єси чи сценарії вирішуються малесенькими засобами? В деяких сценах примудряєшся мінімальними засобами досягати максимального, але в цілому надзвичайно важко і складно робити з повидла, вибачте, кулю, мозок іноді не витримує, йде страшенна перенапруга: як вийти гідно з бухгалтерських обмежень?
В американських фільмах зазвичай звучить повний симфонічний оркестр з хором, у нас же фільмів майже не знімають. Можу лише із ностальгічною приємністю згадувати свої найкращі творчі роки, які вмістили кінокартини, в котрих лунає повний симфонічний оркестр і хор, це, наприклад “Захар Беркут” (режисер Леонід Осика, до речі, я написав музику до всіх його картин), “Іду до тебе” (фільм режисера Миколи Мащенка про Лесю Українку), “Данило, князь Галицький” – правда, хор і оркестр ми записували уже в Москві, в 1986 році в Україні почалася стагнація: економічна, соціальна, мистецька, і бухгалтер починав набувати жахливих розмірів і зловісного значення. В анімаційній картині “Сказання про Ігорів похід” – тридцять хвилин лунає повний симфонічний оркестр!
До речі, скромно хотів би відзначити, що людина, яка написала музику до понад сто кінокартин, заслуговує на авторський концерт в залі Спілки кінематографістів. Але і там мовчать. І з того боку теж відчувається певна зневага до професії композитора. Відбуваються ж, наприклад, творчі поїздки. Чому б не запросити в делегацію композитора, адже в титрах він йде, як правило, четвертий, третій, і є ключовою фігурою в творчій групі.
Музика у кінематографі має надзвичайно велике значення, вона здатна брати на себе великі пласти узагальнення. Але цього часто не розуміють організатори кінопроцесу, режисери, які не ходили в музичні школи. Я викладав в театральному інституті і доходило до смішного: деякі студенти не знають навіть, де розташована філармонія, зовсім не чули про багатьох великих композиторів. А коли питаєш: “Які почуття викликає у вас орган?”, ніяковіють, перепитують, бо не розуміють, про який саме орган йдеться. Або що таке фагот чи валторна? То, взагалі, вища математика. Деякі режисери теж страждають оцим невіглаством. Я не хочу казати, що “коні не винні”, тобто люди не винні, бо були такі часи. Тепер часи ще страшніші. Нині шедеври в усіх видах мистецтв загнані в глухе підпілля, скрізь - пісеньки, шоу, хіт-паради, дефіле, моди, ток-шоу: “Вікна”, “За склом”, “Останній герой”… Відбувається бульварне відволікання народу від морального і справжнього.
- Розкажіть про інші сегменти Вашої творчості, адже Ви пишете музику не тільки для кінофільмів.
- Я пишу симфонічні, інструментальні, вокально-хорові, вокальні твори, кантати.
Думаю, що не помилюсь, коли скажу, що я був одним з перших українських композиторів, що написав музику для органу, який Моцарт вважав королем усіх інструментів. До цього мене спровокував мій вчитель Борис Миколайович Лятошинський, який поцікавився, чи ходжу я на органні концерти, чи слухаю орган на платівках. Це мене несподівано “зачепило” і я занурився в органні шедеври Баха, Регера, французьких композиторів, особливо Месіана. Без зволікання почав сам писати для цього величного могутнього інструменту. Органна поема, присвячена Іоганну Себастьяну Баху, мала великий успіх в Україні і за кордоном. До речі, я використав орган в художній кінокартині “Камінний хрест”, то був унікальний хід, я навіть сам собі заздрю: коли ще випаде нагода поєднати цимбали і орган! В “Кам’яному хресті” орган бере на себе узагальнення ментальності Стефаника, якого дуже цінував Чехов, він казав, що тільки Стефаник може писати так лаконічно, точно, могутньо і колоритно. Створення ще чотирьох органних поем стимулював видатний український діяч органного мистецтва, чудовий виконавець, професор Арсеній Миколайович Котляревський. Його учнями були і є більшість сучасних концертуючих органістів України: Володимир Кошуба, Віталій Півнов, Галина Булибенко, Ольга Дмитренко, Валерій Коростельов, Ірина Калиновська та багато інших. Я вклоняюсь талантові Котляревського і обов’язково напишу твір, достойний його пам’яті.
- Раніше по радіо часто звучали вистави, в яких музика підсилювала характери і події. І часто автором тієї музики був Володимир Губа.
- Так. Музика для радіовистав мені дорога не менше ніж та, що я створив в кінематографі й в інших жанрах. Знаменною для мене була вистава “Сніги Кіліманджаро” за повістю Ернеста Хемінгуея. Мені вдалося опукло озвучити атмосферу подій, характери героїв, настрій ситуацій.
Згодом я долучився як композитор до прекрасних, неповторних творів Лесі Українки, Івана Франка, інших наших класиків і сучасників. В “Лісовій пісні” вразила пречудова робота Ади Роговцевої, Костянтина Степанкова, їхніх дітей - Каті і Кості. А як тонко працював режисер Володимир Опанасенко. Спектакль “Мойсей” вийшов грандіозним за своєю якістю і розмірами – п’ятдесят хвилин звучання. А як не згадати “Захара Беркута”, який поставив знаменитий режисер театру імені Івана Франка Сергій Данченко. Потужний резонанс мали вистави “І нас – двадцять”, “Загибель ескадри”...
В чому їх специфіка? Якщо кінематограф дає зоровий ряд, то в радіовиставах його нема, велике навантаження припадає на композитора, який повинен всіма засобами відтворити зоровий ряд, щоб музика впліталася в драматургію, доповнювала слово і робила зримою дію. До того ж треба інтонаційно відтворити те чи інше століття, соціальне середовище. Це надзвичайно цікаво, складно і корисно для композитора. А з якими чудовими режисерами, акторами, працівниками радіо мені довелось пліч-о-пліч працювати. Навіть процес зведення на одну плівку музики і тексту цікавий: відкривались нові горизонту смислу, виникали цікаві асоціації і роздуми. Ці потужні імпульси допомагали в подальших пошуках і фантазіях під час праці над іншими композиціями.
Але, на превеликий жаль, головною діючою особою на радіо став також бухгалтер. Я не знаю прикладів, щоб в роки незалежності композитори творили для українського радіо, все береться з фонотеки для «підзвучки» різних передач. І моя музика лунає, зазвичай анонімно. Я не даватиму з цього приводу морально-етичних оцінок, але бажаю радійникам не економити секунду на тому, щоб повідомити прізвище автора. Це було б добре не тільки для композитора (досить нівелювати-зневажати його професію), а й корисно для нашого сучасника, який хоче бути освіченою людиною.
Занадто часто замість цікавих музичних вистав ми чуємо на державному радіо безкінечні депутатські дебати, новини політичних баталій, недолугі пісеньки і фантастичну за об’ємом рекламу.
- А які складалися у Вас стосунки з театром?
- Дуже теплі і продуктивні. В яких тільки містах не лунала моя музика. Чимало вистав стали для мене рідними, я їх люблю і ними пишаюсь. Серед них “Богдан Хмельницький” Корнійчука (ця вистава є рекордсменом – понад одинадцять років вона не сходила зі сцени), “Юрко Крук” Козланюка в Львівському державному академічному театрі імені Марії Заньковецької, “Лісний переполох” і “Веселі ведмедики” в Київському театрі ляльок, “Данило, князь Галицький” в Івано-Франківському обласному музично-драматичному театрі, “Вікентій Прерозумний” у Львівському ТЮГу, “В неділю рано зілля копала” в Національному драматичному театрі імені Франка, “Гетьман Дорошенко” в Київському державному театрі драми і комедії. І так далі, в цьому переліку десятки вистав.
- А балети, опери, оперети, мюзикли доводилось писати?
- Є в мене балет “Назустріч сонцю”, не знаю, коли буде прем’єра, напевно, не за життя. Театр опери та балету не спроможний повернутися обличчям до живого композитора-сучасника, не робить кроки назустріч, не пропонує, не запрошує, не замовляє. Ну як можна весь час ходити, стукати у двері і казати: “Візьміть”? Є релігійний вислів “Стукайте і вам відкриється”, але він рідко спрацьовує. Ну сидить людина за ґратами, стукає, щоб її випустили... Отака страшна аналогія виходить. Ще кажуть: рукописи не горять. В наших умовах це повна нісенітниця. Як вони можуть не горіти, якщо випадковий сірник – і все загинуло. У Гоголя згоріло безповоротно. Звісно, що думкою можна линути в інші філософські виміри і трактувати будь-що глобально і алегорично, але конкретика життя однозначна – або збережено, або знищено.
Щодо опер, оперет чи мюзиклів повторюсь: потрібно мати в першу чергу замовлення – від театру чи міністерства культури. За цими жанрами має стояти зацікавленість держави.
Попри всілякі колотнечі і колізії я творю музику, бо це моя сутність. Життя настільки багатогранне, хочеться обійняти неосяжне, може, тому я в своїй творчості не притримуюсь одного емоційного стану, дуже люблю починати з початку. Ось твір написано, другий твір повинен бути кардинально іншим, навіть в естетичних вимірах і засобах виразності. Для мене це є надзвичайно важливим. Це сповідував в 19-тому столітті Людвіг Ван Бетховен, в 20-му - Ігор Федорович Стравінський, у якого, до речі, є українські корені, що дуже приємно. Стравінський міг би після “Весни священної” творити в такому ж дусі все життя і все було б чудово. Але він шукав-розвивався, перекреслював, можна сказати, себе, не займався самотиражуванням.
Я категорично проти самотиражування. До речі, в кінематографі ця “метода” майже не можлива. Кожен раз відкривається нова тема, інша концепція, інша драматургія. Значить, повинні бути інші засоби виразності. Значить, їх треба шукати і весь час жити в стані ментального пошуку, при тому опромінюватись не тільки своєю музикою, а також музикою інших країн. Я вклоняюсь Всевишньому за те, що він подарував людству дивовижні джерела – африканський мелос, кавказький, латиноамериканський, азійський… Ясна річ, що для мене на першому місці стоїть українська етномузика, яка просотує мої партитури від фільму “Камінний хрест” до мультиків про козаків, і пронизує мою творчість далі.
- Так Ви ще й до мультиків добряче приклалися?
- Аякже. Ви розмовляєте з геніальним композитором всіх часів і народів (сміється), я скрізь приклав руку. До речі, в кіно я почав працювати випадково і в певній мірі вимушено. До того творив в різних жанрах, намагаючись кожного разу йти ніби іншим шляхом, але, ясна річ, не губив своїх професійних звичок, які, певно, складають найголовніше – стильову ознаку. А те що стиль Володимира Губи існує, я впевнений.
Сумно, що не одне покоління українців було відлучено від моєї музики за різних причин. В моєму житті були трагедійні сторінки. Мене виключали з консерваторії за різні “ізми”, не залітовані соціалістичними принципами. Мій великий учитель Борис Миколайович Лятошинський допомагав мені поновлюватись в стінах консерваторії, але настав час коли і йому було важко це відстоювати. Через десять років я закінчив консерваторію уже у іншого професора – у Андрія Яковича Штогаренка.
Репресії були не тільки проти мене. Ми гуртом збиралися і знайомились із зразками сучасної музики, яка трішечки до нас доходила з закордону через радіоприймачі. Це були Ігор Блажков, Володимир Сильвестров, Віталій Годзяцький, Віталій Пацера, Леонід Грабовський. Серед нас була феєрично талановита людина Галина Мокрєєва, до речі, донька відомого українського письменника (Потім вона стала дружиною диригента Ігоря Блажкова. Її доля склалася трагічно: у Ленінграді вона покінчила життя самогубством). В польському журналі “Рух музичний” була надрукована її стаття про нас. Це викликало неймовірний гнів у високопоставлених ідеологів. Нас викликали на кафедру композиції і суворо запитали: “Як ви посміли?”, потім фактично відбувся допит.
Після виключення із консерваторії я несподівано став отримувати замовлення від різних режисерів. Той час був страшенно насичений працею, лише через десять років я відновився в консерваторії, закінчив її. Потім вступив в Спілку композиторів України. Згодом сталася трагедія, яка майже не привела мене до самогубства.
- Що саме трапилося?
- За свій кошт я поїхав в складі радянської делегації в Німецьку Демократичну Республіку. В Дрездені я одразу купив все, що мене цікавило: платівки і книжки (поезію і стародавній живопис). Керівниця нашої групи припустила одну помилку: вона не попередила, щоб ми зберегли гроші для купівлі вінків для покладання загиблим воїнам. І потім, коли ми потрапили в Трептов-парк, у мене фактично ні пфеннінга не залишилось. Згодом деякі розумники написали на мене листа в ЦК партії України, що я нібито зневажив пам’ять полеглих радянських воїнів і не дав грошей на вінок. І тут таке закрутилось! Мене виключили із Спілки композиторів (здається, в 1982 році) - знані поважні метри, які нині процвітають і займають великі посади, одноголосно підняли руки. (До речі, досі ніхто з них особисто переді мною не вибачився). Моя музика фактично була арештована. Один композитор мені дорікнув: “Чого ти, Володя, мовчиш і не дієш? Значить, ти нібито з цим згоден”. І я поїхав в Москву у Спілку композиторів СРСР. Секретарка Чечко мене уважно вислухала і сказала: “Вам дуже пощастило, якраз після Румунії приїжджає голова Спілки Тихон Хрєнніков. Я зроблю все можливе, щоб ви з ним зустрілись”. Перед тим вона зайшла до керівниці нашої делегації, розпитала про мене, та сказала, що я чудово себе поводив (в НДР я весь час її супроводжував, в неї були проблеми з ногою, інші бігали по магазинах в пошуках дублянок і взуття). Це зіграло позитивну роль. Потім Хрєнніков вислухав уважно, кивнув головою: “Ну що ж, ми викличемо ваших Штогаренка, Білаша, Станковича на секретаріат СРСР. Ви не хвилюйтеся”. Через певний час мені телефонують і повідомляють, що я поновлений в лавах Спілки композиторів. Я був вражений, мені одразу запропонували поїхати на два місяці в Сартовало (Карелія) відпочити. Я почав оживати, знову працювати. Але все одно моя музика в Україні не виконувалась і не друкувалась приблизно ще вісім років. Мені мстили: як я міг скористатися правом себе відстояти… Честь мундира відстоювали. На цю “тенденцію” був налаштований, на превеликий жаль, покійний Олександр Іванович Білаш, можливо, за цим стояли деякі композитори, що заздрили, хто його знає. Одна поважна людина говорила: “От тепер ми Губі аорту переріжмо”. Чимало композиторів-колег відверталися від мене, коли я по вулиці йшов. Надзвичайно важко було прощатися з деякими людьми, які опинились по той бік християнського етичного виміру. Я дізнавався, хто є хто.
На щастя, протягували руку і несподівані друзі, особливо музиканти, режисери. Вони приходили до мене додому, підтримували емоційно, психологічно та й матеріально. Замовляли в мене різну музику. Та саботування не вщухало. Леонід Осика, коли взявся за кінокартину “Той, якого любили усі” (про виданого нашого актора і кінорежисера Леоніда Бикова, що загинув в автокатастрофі), ледь мене відстояв. А від іншої картини мене відсторонили і одразу написали погромні листи на радіо, в Спілку композиторів, в різні інстанції, аби знову “перерізати аорту”.
Попри все я дуже багато працював в кінематографі, часто по 12 і більше годин в день, рука від втоми іноді відмовлялася тримати олівець. Я цим періодом пишаюся. Чому? Я жив в різних віках, в різних пластах культури, творча напруга була неймовірна.
Потім заскреготіла постперебудова, все почало валитись і руйнуватись. Дотепер кінематограф в Україні у великому занепаді.
Втім в останній період мені довелось написати музику до картини “Таке інше життя, Або втеча з того світу”. Прем’єра відбулась в Будинку Спілки кінематографістів. Цю музику я писав в страшний період мого життя: моя дружина лежала в лікарні приречено хвора і я розривався між лікарнею і фільмом. Отаким чином довелось розписуватися на скрижалях часу, який подарував Всевишній. Ця картина для мене дуже дорога, вона опосередковано пов’язана з видатним актором Миколою Яковченком, з яким я був добре знайомий по передній картині “Дід лівого крайнього” (режисер Леонід Осика).
Зовсім недавно я співпрацював з відомим кінорежисером - лауреатом Шевченківської премії Роланом Сергієнком. З ним ми вже зробили кілька фільмів, перший, наприклад ще в 1968 році, це - “Освідчення в любові”, одна з кращих кінокартин документального українського кінематографу про жінок України. Цікаво, що ця стрічка демонструвалась нещодавно на фестивалі в Італії завдяки зусиллям колишньої киянки Лілії Огієнко, яка робить все можливе, щоб наш кінематографі в світі був знаний. Отже, я створив музику до кінокартини Сергієнка про Миколу Вінграновського, нашого унікального поета, з яким я також був добре знайомий. В свій час я написав музику до повнометражного художнього фільму “Берег надії” за сценарієм Вінграновського. Потім ще були “Голубі сестри людей”, потім я написав кантату “Києву” на його слова. Але вона не виконувалась досі, тому що продовжують правити бал орденоносці минулого століття. Вони також царюють на кафедрі композиції в Київський консерваторії, яку чомусь перейменували в академію. Ясна річ, мене ніколи не запрошували на цю кафедру викладачем, хоча я міг би поділитися своїм творчим досвідом. Я ніколи не був запрошений в комісію на державні іспити. Значить, теж поки що не достойний. І не тільки я, між іншим.
Багато наших знаних митців-музикантів вимушені були виїхати за кордон, і це дуже велика печаль і тривога. Ніхто не несе за це будь-якої відповідальності. А вона може бути моральна, християнська, і - матеріальна. В Міністерстві культури ніколи не били на сполох, не влаштовували зборів: “Чому з України їдуть видатні і молоді музиканти?” В провінції ситуація просто катастрофічна. В країні відбувається повномасштабний соціальний геноцид, винищення прошарку інтелігенції. Світочі, які працюють у всіх видах мистецтв, жебракують, їм навіть ліки нема на що купити, все з’їдають кляті “тарифи” ї інфляція. Ці злочинні соціальні явища я не можу назвати тимчасовими, думаю, все це на багато років розтягнеться. Зрілих фахівців і молодь життя спонукає залишати Україну, здіймається нова хвиля еміграції. Ця ситуація дуже впливає на морально-психологічний стан багатьох верств населення, особливо інтелігенції, яка абсолютно не захищена і абсолютно нікому не потрібна в країні, де панує ненажерлива всепоглинаюча амбіційна депутатоманія. З уст народних обранців я ніколи не чув роздумів про високе мистецтво або захоплення ним. Але все одно я буду радий і вдячний, якщо побачу олігархів-депутатів на концерті з моїх творів. І не тільки моїх.
Дійсність спонукає до того, що свій добуток треба десь пропонувати за кордон, тому що життя не вічне, адже я народився 22 грудня 1938 року. Все що відбувається в Україні, викликає великий подив. Але я не можу сум культивувати, треба все одно рухатися далі, писати хоча б в стіл. Така, значить, доля. Дуже боляче, що друзі відходять в інший світ: режисери Сергій Параджанов, Леонід Осика, Володимир Опанасенко, Володимир Костенко, актори Броніслав Брондуков, Іван Миколайчук, Костянтин Степанков... Великий перелік, від якого серце просто холоне.
- А у Вас були думки виїхати за кордон?
- В мене як у людини, що політично переслідувалась, була об’єктивна можливість виїхати на постійне проживання в будь-яку капіталістичну країну. В радянські часи таких людей приймали без перешкод. Але я цього не зробив, бо любив і люблю свій Київ, Україну, свою культуру. Нині всякі думки бувають. Але я більше переживаю не за себе, а за інших людей: чимало митців “рятуються” горілкою й іншими згубами, кінчають життя самогубством, міняють професію, тікають за кордон. Тут вже не роздумувати треба, а діяти нашим владним структурам. І щоб в цих діях бухгалтер був не незалежним від України, а максимально сприяв її процвітанню.
Наші державні діячі мусять зрозуміти, що не тільки футбол, бокс чи плавання повинні представляти Україну в світі. Україна повинна світ дивувати інтелектом і плодами різних видів мистецтв. До речі, це є також і немала валюта.
Зазвичай наші колективи везуть шедеври тих країн, в які їдуть, наприклад, в Німеччину - твори Бетховена, Баха, Моцарта. Їм часто кажуть: “Слухайте, ми на цій музиці виховані і живемо. Дайте нам щось своє. Можете?” “Ні”. Диригенти не хочуть вчити сучасні партитури, колективи не везуть за кордон твори сучасних українських авторів. Нібито всі повимирали, або нічого не народжено. Але ж це неправда! Відбувається обкрадання Вони ж обкрадають наш час і представників нашої культури, це зневага. Я думаю, нехай бухгалтери і над цим задумаються, чи треба державі таким колективам сплачувати кошти.
А коли вже почнемо рятувати український кінематограф, що перебуває у найжалюгіднішому стані? Куди податися молодим митцям? На що їм орієнтуватися? На так зване тимчасове самоствердження – кліпи? Я не проти і цього, але все повинно бути в якихось розумних пропорціях. Нас атакує піна, лушпіння і герої-метелики… Це не мистецтво, а розвага. Розважальне не може висвітлювати головні духовні чинники і справді правити бал. Тоді на авансцену вилізе чума. Не дай Боже.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Композитора Володимира Губу знає без перебільшення весь світ. А от чи знає його Україна, то вже, напевно, не його провина. То є проблемою не стільки для нього, скільки для духовного здоров’я нації, яка все частіше ведеться на легковажні взірці метеликів-пісеньок. 
- А у Вас були думки виїхати за кордон? 