Сьогоднішній наш гість Олександр Ткаченко стовідсотково відомий нашим читачам, але здебільшого опосередковано, з “підпільного”, так би мовити, боку. Така вже є наша українська дійсність.
Як композитор-аранжувальник Олександр Ткаченко затінений іменами відомих співаків. Як відеоінженер, що створює програму “Дивись” на телеканалі “ТЕТ”, він знову таки перебуває за лаштунками.
Є однак віддушина – інструментальний квартет “Благовість 2000”, який часто концертує. Музичний керівник Олександр Ткаченко “вимальовує” в його складі блискучі пасажі як альтист. До речі, його біографія альтиста-виконавця дуже насичена і розмаїта: Ткаченко грав як у великих відомих оркестрах, так і в рок-групах “Брати Карамазови” і “ДДТ".
Останнім часом знову намітився крен до співпраці з великими оркестрами. Член Національної Ліги композиторів України, володар призу слухацьких симпатій “Пісня Року 2005” Олександр Ткаченко недавно записав до фонду Українського радіо свої пісні з народними артистами України Людмилою Семененко та Олександром Василенком у супроводі Національного оркестру народних інструментів під орудою народного артиста Віктора Гуцала.
Окрема іпостась універсального Олександра Ткаченка – співпраця з дітьми, котрі завдяки його аранжуванням стають переможцями на міжнародних конкурсах…
- Олександре, що Вас, альтиста, спонукало піти в композитори і аранжувальники?
- Ця “тенденція” сформувалася в давні часи. Наприклад, видатні композитори Бетховен і Берліоз були альтистами. Більше того, відомий байкар Іван Крилов був альтистом. Нині люди вважають, приміром, що його байка “Квартет” – це лише літературна праця, а він насправді мав свій квартет і був навіть аранжувальником у ньому, цей квартет іноді двічі на день виступав. Крилов із розумінням справи написав: “А вы, друзья, как не садитесь, всё в музыканты не годитесь”. Річ у тім, що в квартеті посадка має дуже велике значення, кожен має максимально чути колегу.
Про альтистів існує безліч анекдотів як про скрипалів з темним минулим. І чимало з них ставали композиторами й аранжувальниками. Напевно, тому, що скрипалі, котрі цілком концентрувались на своєму інструменті, ставали великими віртуозами, а музиканти, які не мали віртуозної техніки, але всім серцем любили музику, виявляли себе в побіжних сферах. Навіть були янголами, як це зображено у відомому романі “Альтист Данилов”.
Отже, альтисти - дивакуваті люди, які мають зв’язок з космосом і часто просто не можуть не писати музику.
- Раніше у дипломах випускників консерваторій писали: спеціальність – музикант, а нині пишуть – виконавець, тобто ніби звужують спектр. Чому так сталося?
- У часи Гайдна, Баха, Моцарта випускник консерваторії мав бути не тільки виконавцем, а й композитором і організатором музичних дійств. В консерваторіях для всіх без винятку викладали композицію, оркестровку. Наведу приклад з відомим композитором Вівальді, котрий закінчив консерваторію як інструменталіст і композитор. Він приїжджав в будь-яке незнайоме місто, набирав музикантів і співаків, вчив їх, репетирував, ставив концерт. Тобто був диригентом, композитором і антрепренером. У деяких містах він обурено висловлювався: “Я не можу зробити гарний концерт. У вас дуже засмучені люди, бо поганий князь. Треба поміняти правління”. Його за спроби змінити політику навіть вигнали з Італії.
Отже, минулі часи тим знаменні, що музикант був універсальною постаттю, яка творила музику всіма засобами, які були їй підручні і підвладні. Суто виконавці - надбання нашої епохи, вони є гвинтиками величезного механізму, в якому губиться особистісне, почуттєве, інтимне.
Наш перший керівник ансамблю “Благовість” Володимир Камінський з гіркотою казав: “Нині людина побоюється філармонії, її туди не затягнеш”. Він був гордий з того, що наш ансамбль як філармонія приходив до людини сам і грав популярні класичні твори, перевірені часом.
До речі, я грав у багатьох ансамблях і пройшов різнобічну концертну освіту. Але передусім мені поталанило на дуже гарних педагогів, я пишаюся тим, що в музучилищі імені Глієра був учнем Лазаря Федоровича Бендерського. Його називали фабрикою лауреатів, для Київської консерваторії він готував найкращих студентів (наприклад, скрипаль Вадим Бродський – лауреат конкурсу імені Чайковського). Він ставив “електронно-обчислювальну” інтонацію (настільки точною вона була), при тому прищеплював дивовижно живий виразний, співучий звук.
Була в моїй біографії рок-група “Брати Карамазови”, потім – співпраця з “ДДТ” і Юрієм Шевчуком. Вони навчили мене імпровізувати на сцені. Поставало, наприклад, завдання: “Ти маєш виразити на своєму альті жах”. Як це зробити? Я ходив і думав. І коли грав-висловлював цей жах на сцені, Шевчук признався, що у нього мурашки побігли по спині. Під час студійних записів клавішник і гітарист групи “Машина времени” Євген Маргуліс, який керував записом, сказав про мене, що я дуже драйвовий альтист.
Згодом я грав у великих академічних оркестрах, що виконували різноплановий репертуар: класичний, дитячий, музику народів світу, твори сучасних композиторів. В мене викристалізувався критерій: будь-яку музику треба грати на дуже високому рівні. Немає поганих жанрів, стилів і напрямків як немає поганих народів і колективів. Є погані виконавці і люди, котрі не люблять інших людей і свою справу.
Я бува замислююсь: “Навіщо я займаюсь музикою, коли інші справи приносять більше грошей і похвали?” І сам же собі даю відповідь: “Це повітря, яким ти дихаєш”. Коли сниться мелодія вночі, ну як її не записати? Мене постійно переслідує мрія: по-справжньому доторкнутися до людської душі, тобто написати такий твір, щоб людина, зайнята своїми справами, почувши її, завмерла, замислилась - про добро, звичайно.
Професія музиканта – надзвичайно тяжка. Музики треба навчатися з п’яти-шести років: коли всі ганяли у футбол, ми грали на скрипці, що не дуже цікаво в дитинстві. Коли дорослішаєш - розумієш, що робиш щось важливе, лікуєш емоціями. До того ж це дисципліна душі, як фіззарядка - тілу. Коли спортсмени кидають спорт, вони деградують зовнішньо, а коли музиканти кидають музику, деградують внутрішньо. Вони завжди плачуть, їм сниться розбитий інструмент, який постійно про себе нагадує. А коли ти з ним безупинно розвиваєшся і тебе чують люди, - це велике щастя.
- Альт потребує багаточасових занять, а композиція, робота на телебаченні тягнуть на себе ковдру...
- Так, на телебаченні мені пропонують дуже багато роботи, і вона більш грошовита, але я відмовляюсь, працюю сім годин через день, отже у “вихідні” дні 10-12 годин присвячую музиці. - А що пропонують?
- Різне: починаючи з порнографічних фільмів і закінчуючи церковними програмами. Але я зосередився лише на телеканалі “ТЕТ” - на програмі “Дивись”. Про неї можу сказати тільки гарне, я там дізнався багато цікавих речей, котрі мені допомагають навіть у моїй альтовій і композиторській діяльності. До речі, я дізнався, чому радянські фільми повоєнних років були такі якісні. Згадаймо молодих Яковлєва, Тихонова, Смоктуновського, Мордюкову, Бистрицьку, інших. У них світяться очі. Я думав, як цього актори досягають. А виявляється - до кожного актора була приставлена людина, котра підсвічувала їм очі. І взагалі, коли тоді робили кіно, не шкодували ні сил, ні коштів, ні часу, ні плівки.
- Що є пріоритетним для Вас нині?
- Переважають інтереси оркестрові. Колись я мислив чотирма-п’ятьма інструментами, більше цікавився сольним виконавством, а після співпраці з чудовим оркестром народних інструментів під орудою Віктора Гуцала захопила таїна гармонії 50-60 інструментів. Це інший рівень складностей і можливостей. Оркестр – це величне диво, це неподільна цілісність, це держава музики.
- З ким Ви, взагалі, співпрацюєте?
- Мені пощастило, ще коли утворився ансамбль “Благовість 2000”, нам дуже допомогла народна артистка України Ніна Матвієнко: вона виступила в нашому першому концерті. Я сам винен, що наша співпраця не продовжилась, я тоді дуже втомився, просто лежав і не міг встати, і не зміг їй як слід, подякувати, а вона подумала, що я людина невдячна. Я досі собі цього не пробачив.
Співпрацюю з чудовим баритоном народним артистом України Олександром Василенком, це казковий принц української естради, володар італійського призу “За дивовижну красу голосу”, він “підняв” багато моїх пісень. Саме він познайомив мене з Тамарою Луценко, дружиною видатного поета-пісняра Дмитра Луценка, автора пісні “Як тебе не любити, Києве мій”. Василенко записав мою нову пісню на слова Дмитра Луценка, котра увійшла в альбом, який видає Тамара Луценко. Вона справжня подвижниця, яка популяризує українську пісню і, наче матір, підтримує початківців.
Я завжди із вдячністю згадую свою роботу в оркестрі Українського радіо, де працював дванадцять років. Я застав видатного диригента Андрія Матвійовича Бобира - це герой війни, класичний інтерпретатор української народної пісні, чудовий бандурист (взагалі-то, він вмів грати на будь-якому інструменті), цікавий, запальний, але дуже справедливий. Він мене сварив, коли я поїхав грати рок-музику, сказав, що це все пусте, а коли побачив, що я його не підвів і справи оркестру від цього не постраждали, то вибачився. З ним я співпрацював і тоді, коли він став директором Інституту старовинних музичних інструментів, на влаштованих ним концертах у філармонії грав на колісній лірі.
Звісно, я вдячний своїм дівчатам з “Благовісті 2000”, котрі завжди мене підтримують і допомагають в усьому. Згадую, як у нашому музичному супроводі була здійснена постановка вистави “Крокодил” в театрі імені Лесі Українки (з нами співала Ольга Сумська), котра понад шість місяців йшла з аншлагами.
Завжди були знаменними спільні виступи з видатними віртуозами Анатолієм Сергєєвим (флейта) і Юрієм Яценком (мандоліна).
Чимало моїх пісень записав з “Благовістю 2000” заслужений артист України Василь Бокоч. Це відома постать, він є першовідкривачем старовинних українських пісень, особливо часів визвольної боротьбі українського народу, і пісень західної України. Він, до речі, залюбки виконує і російські пісні, і я не бачу в цьому нічого поганого. Так, звичайно, треба підтримувати українську мову, але ще Шевченко писав: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь ”. Все краще, добре, що є у світі, ми маємо засвоювати, і при тому власне своє творити і підносити на рівень світових надбань. Це і є, вважаю, справжній патріотизм.
- Від чого у Вас можуть опускатися руки?
- Напевно, руки опускаються у всіх людей, коли вони відчувають свою непотрібність. Я часто роблю телевізійні сюжети про українців, котрі залишили нашу державу, бо не могли тут реалізуватися. Їх дуже багато. Особливо це стосується митців, естрадників. У них запитують: “Чи не хочете ви повернутися в Україну?” Вони відповідають: “Хочемо, але вже на пенсії, бо працювати в Україні неможливо”.
Я пригадую знаменитого борця Івана Піддубного, пригадую видатних художників, котрі розписували храми, оперних співаків – окрасу нації… Всі вони казали, що не потрібні Батьківщині.
Я бува приходжу, пропоную в поважному кабінеті: “Я зроблю новий проект”. Кажуть: “Не треба”. Приношу готову музичну партитуру: “Подивіться, будь ласка. Якщо вона погана, скажіть мені про це в обличчя”. Відповідають: “Так це ж треба дивитися”. А чому ж не подивитися? Чому представники інших народів, ті ж євреї або німці, один одному допомагають? Чому ми не поспішаємо радіти успіхові сусіда? Чому у багатьох скиглить вовкувате бажання притопити ближнього, відібрати, позаздрити… Немає ні до чого цікавості. Теж в політиці-економіці. В акваторії Чорного моря знайшли газ. Та знову скиглять: “Це погано, бо треба добувати, це тільки зайвий головний біль”. Інші країни радіють, що знайшли газ, нафту, золото. А у нас це погано, бо треба робити, шукати гроші. Наша земля родюча, надра багаті, люди талановиті. До цього б ще дружність, доброзичливість, довіру одне до одного, чесність. Я думаю, що в цьому допоможе мистецтво, бо в мистецтві немає зла.
І ще таке. Я часто чую: безголосому ректору Поплавському треба заборонити співати. Навіщо забороняти? Ви краще підтримуйте таланти! Аніж одному заборонити, краще десятьом допомогти. Був же випадок в історії: Гітлеру, якому кортіло стати художником, заборонили малювати. Краще б він малював, не було того горя, лиха, який світу приніс фюрер Гітлер.
За радянських часів дітей долучали до мистецтва, а нині за допомогою реклами долучають до спиртного й сигарет. Якби ж то нашим можновладцям більше здорового глузду, якби ж то українці допомагали один одному в усьому доброму, тоді ми жили б так, що комунізм здавався смішним, рай був би на нашій землі.
Священики мені якось розповідали, що кожній людині дається від народження великий золотий потік щастя. І ти сам винний, коли не можеш все це зібрати. А тут виходить парадокс: людина не використовує своє золоте щастя, а бігає за чужим. Та чуже - не твоє, збирай своє, інакше нічого не встигнеш. Це мене і втішає: руки просяться до роботи, я розумію, що треба збирати своє щастя.
Творчі люди мають вразливу душу, і тому вони сприймають все більш гостро і боляче. Я про це якось сказав другу-художнику, а він відповів: “Але в нас і щастя більше, бо радість ми теж сприймаємо гостріше, ніж люди з товстою шкірою”. То ж давайте шукати своє щастя.
- Олександре, чи є у Вас така рожева мрія, яку б Ви хотіли втілити, але поки що, як кажуть, руки короткі?
- Напевно, те про що я мрію, відкриє в повній мірі не мене, а всіх українців, які це зроблять у майбутньому. Що я маю на увазі? Наведу такий приклад. Народна музика африканських негрів, ірландців і англійців круто замішалась на американському континенті, на цій основі спочатку виникло кантрі, потім рок-н-рол, котрий слухають у всьому світі. В Росії з народної пісні і класики виріс російський популярний романс, який гріє весь світ. Я мрію, щоб з нашої української музики теж виросло могутнє дерево і давало смачні запашні плоди, щоб ця музика гріла душу, лікувала. Ну і дай, Боже, щоб і я до цього долучився, я згоден виконувати найчорнішу роботу, “вергати землю”, аби все це тільки здійснилося.
А ще мене цікавить Театр музичних інструментів, де кожний інструмент виступав би особистісно (адже є Театр романсу). Уявімо дивовижні п’єси, де відбуваються діалоги музичних інструментів, які потрапляють у вир пригод і пристрастей. Класики казали: “Там, де закінчується слово, починається музика”. Я по собі відчуваю: часто хочеться щось важливе сказати, а кажеш не те, що хотів, аби тебе зрозуміли, виходить плутанина. А в музиці таке не відбувається, в ній Небо напряму розмовляє з людиною. Якщо ж людину музика одразу не охоплює, це означає, що або недосконала музика, або недосконала людина, тому вони і не мають нічого спільного.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Сьогоднішній наш гість Олександр Ткаченко стовідсотково відомий нашим читачам, але здебільшого опосередковано, з “підпільного”, так би мовити, боку. Така вже є наша українська дійсність.
Я бува замислююсь: “Навіщо я займаюсь музикою, коли інші справи приносять більше грошей і похвали?” І сам же собі даю відповідь: “Це повітря, яким ти дихаєш”. Коли сниться мелодія вночі, ну як її не записати? Мене постійно переслідує мрія: по-справжньому доторкнутися до людської душі, тобто написати такий твір, щоб людина, зайнята своїми справами, почувши її, завмерла, замислилась - про добро, звичайно. 
Я бува приходжу, пропоную в поважному кабінеті: “Я зроблю новий проект”. Кажуть: “Не треба”. Приношу готову музичну партитуру: “Подивіться, будь ласка. Якщо вона погана, скажіть мені про це в обличчя”. Відповідають: “Так це ж треба дивитися”. А чому ж не подивитися? Чому представники інших народів, ті ж євреї або німці, один одному допомагають? Чому ми не поспішаємо радіти успіхові сусіда? Чому у багатьох скиглить вовкувате бажання притопити ближнього, відібрати, позаздрити… Немає ні до чого цікавості. Теж в політиці-економіці. В акваторії Чорного моря знайшли газ. Та знову скиглять: “Це погано, бо треба добувати, це тільки зайвий головний біль”. Інші країни радіють, що знайшли газ, нафту, золото. А у нас це погано, бо треба робити, шукати гроші. Наша земля родюча, надра багаті, люди талановиті. До цього б ще дружність, доброзичливість, довіру одне до одного, чесність. Я думаю, що в цьому допоможе мистецтво, бо в мистецтві немає зла. 