В українській історії такі постаті, як Євген Харлампійович Чикаленко, можна порахувати на пальцях однієї руки. Ефективний землевласник, він був самовідданим меценатом, коли йшлося про інвестиції в українську справу. Громадський діяч, через київську домівку якого "пройшло" чимало діячів Української народної республіки. Українець, який у 1918 р. відмовився від гетьманської булави. Літописець українського відродження...
Про світ захоплень цієї незвичайної людини розмова з професором Національного університету ."Києво-Могилянська академія", автором сценарію документального фільму "Місія Євгена Чикаленка" (режисер-постановник Володимир Мощинський, оператор Костянтин Карпов), який у жовтні 2005 р. був відзначений І премією (номінація "Повернення із забуття") на Всеукраїнському фестивалі "Калинові острови", що відбувся в Донецьку.
- Володимире Євгеновичу, а чи були в Євгена Чикаленко хобі? Адже складається враження, що все його життя поглинали великі загальноукраїнські справи...
- Звісно, були. Тільки вони дуже швидко виходили за межі суто приватного життя. Ось, для прикладу, 1883 рік. Чикаленку - 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв"язки з харківськими народовольцями і єлисаветградськими драгоманівцями і відправили під гласний нагляд поліції в село Перешори Ананьївського повіту. Перешори - це батьківщина Чикаленка. Ще за часів Катерини II землі між Бугом і Дністром дісталися запорізьким козакам, серед яких був і предок Євгена Харлампійовича. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Він мав 900 десятин землі, економію, худобу. Проте в 1883 р., коли Євген приїхав з Харкова у Перешори, батька в живих уже давно не було. Господарював тут Євгенів дядько, Петро Іванович Чикаленко. Відтепер уся відповідальність за господарство була покладена на вчорашнього вільного слухача.
І молодий господар не спасував! Він швидко зрозумів, що справи слід вести по-новому. Взявся за читання наукових праць, студіював "Письма из деревни" Енгельгардта, експериментував на перешорських полях. І незабаром мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару Чикаленкові поля давали гарний урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявляєте - в Росії голод (кажу про 1892 рік), десь там Лев Толстой створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи мовби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили: як це так - сусідні землі страждають від засухи, а тут із чорнозему можна коники ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що значить можливості агрономії.
- Але ж хіба це хобі? Це ж просто звичайна робота агронома.
- Так уже й звичайна! Євген Харлампійович був азартною людиною. Якщо хобі - це захоплення, то тут якраз у захопленні вся річ. Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи натхненним гравцем. Донька Чикаленко Ганна Євгенівна недарма ж писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість.
"Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, - згадувала вона. - Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших". Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі "Розмови про сільське господарство", яка мала стати порадником для інших. У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Між іншим, брошуру свою Євген Харлампійович написав українською мовою, і потім п"ять років добивався її видання. Дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії! "Крамольною" була заборонена царським указом мова...
"За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні і одну золоту медалі, - згадував Чикаленко. - Старанням земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників".
Взагалі, досвід Чикаленко-агронома, господарника був настільки унікальним, що він мав би зацікавити відповідні сільськогосподарські навчальні заклади України. Тим паче, що Євген Харлампійович був не тільки "поетом" чорного пару; в інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво... Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Взагалі, Перешори - це було зразкове господарство, яке мало офіційне визнання.
- Цікаво, а що таке Перешори - нині? Ви ж, знімаючи фільм, чимало поїздили?
- Так. Бо як же знімати фільм про Євгена Чикаленка, не побувавши в Перешорах? Тим паче, що для мене це ще й рідні краї. Я родом з Любашівського району Одеської області, а Ананьїв - поруч, за якихось 25 кілометрів. Ми з матір"ю не раз туди на базар їздили. Перешори ж розташовані за 5 кілометрів від залізничної станції Мардарівка; та й до автотраси Кишинів-Полтава звідти зовсім недалеко. Проте сьогодні там дуже сумно.
Життя стрімко покидає Перешори. Жителів залишилося небагато, порожні хати - на кожному кроці. А посеред села, на пагорбі, - руїни церкви, збудованої Чикаленком. Нам розповідали, що 20 років тому голова сільради звелів знищити церкву. Але вибухівка її не взяла, військові тягачі також. Проте храм покалічили, і тепер він стоїть як пам"ятник людському нерозумству. Якби Євген Харлампійович усе це побачив, то був би в глибокій печалі, оскільки йдеться про те, що було для нього дуже важливим у житті.
- Чи існувала для Чикаленко якась межа між захопленням - і сенсом життя?
- Тут часом важко відділити одне від одного. Скажімо, в Перешорах він записував колядки, щедрівки, пісні, згодом видав їх окремою книжкою під назвою "Триста найкращих пісень". Як ви гадаєте, це хобі, чи щось, може, більше? Якщо й хобі, то таке, яке "працювало" на верховну ідею Чикаленка, а для нього такою верховною ідеєю була Україна.
Ганна Євгенівна в спогадах писала, що після "7-ліття чорного пару" для їхньої родини настало "10-ліття газети "Рада". "Рада" виходила цілих дев"ять років - аж до початку першої світової війни. Всупереч страшній столипінській реакції, "чорним сотням", неприхованій агресії влади щодо "інородців". "Смерть газети від анемії, - писав Чикаленко, - це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові..." І далі з властивою йому самоіронією і печальним критицизмом на адресу української амбіційності додавав: "З смертю газети настане і моя духовна смерть. Як український Дон Кіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачить свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в первобьітное состояние» запеклого сільського хазяїна, який, окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився..."
Звісно, ці слова - не більше як сумний жарт Євгена Харлампійовича: він був не з тих, хто, взявшись за якусь справу, легко сходить з дистанції. Він умів добувати необхідні кошти (часом навіть закладаючи власні будинки, продаючи землю!), дипломатично збалансовувати амбіції, інтереси, політичні розбіжності "свідомих українців", які так легко втягувалися в чвари. Чикаленко був терплячим і мудрим арбітром, - і в цьому теж його унікальність. Він, як мало хто, хто вмів відділити дрібне - від головного.
- А це правда, що в 1918р. він відмовився від гетьманської булави?
- Так, правда. Крім того, Чикаленко не раз пропонували очолити уряд Скоропадського, стати міністром з аграрних питань. Були моменти, коли він вагався, - а потім усе ж відмовлявся.
- Чому?
- По-перше, тому, що не бачив можливостей реалізувати свою аграрну політику. Чикаленко вважав, що влада має зпертися на "середній клас", тобто - на середнього землевласника. Скоропадський же повертав землю великим поміщикам (а соціалісти з Центральної Ради взагалі виступали за скасування приватної власності!). Друга причина: відсутність українських сил в уряді гетьмана. Була ще й третя причина: Чикаленко вважав, що він не публічна людина, кепський оратор і т.п. Очевидно, він відводив собі роль громадського діяча, але не політика. Такого "хобі" в нього не було.
Як на мене, така значна сила, якою об'єктивно був Євген Чикаленко, виявилася недостатньо задіяною в українській революції. Недаремно ж у часи Центральної Ради від березня до жовтня 1917 р. він, почуваючи себе зайвим і не бажаючи заважати тодішнім запеклим соціалістам на зразок В.Винниченка, подався в Перешори. Та й ставлення до гетьмана було дуже неоднозначним. Хоча повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, Чикаленко вважав фатальною помилкою. Мабуть, праві ті історики, які називають його "українським монархістом". Політично такі особистості, як В"ячеслав Липинський, йому й справді були ближчі, ніж Винниченко чи Грушевський.
- Той, хто знає ім "я Євгена Чикаленка, пригадує передусім його знамениті слова проте, що Україну треба любитиме тільки до глибини душі, а й до глибини кишені. Що Ви скажете про Чикаленка-мецената?
- Євген Харлампійович дуже швидко зрозумів, що капітал для нього - не мета, а засіб. Засіб для допомоги національному самоутвердженню українства. Його благодійництво відрізнялося від благодійництва, скажімо, Терещенка, бо стрижнем для нього була, зрештою, політична мета. В українську справу Чикаленко інвестував максимально щедро і дуже продумано. Вшановуючи пам"ять померлої восьмирічної доньки, виділив тисячу карбованців на премію за кращу "Історію України" в одному томі. 25 тисяч карбованців вніс на будівництво у Львові Академічного дому, гуртожитку для галицьких та наддніпрянських студентів. За матеріальної підтримки Чикаленка побачив світ чотиритомний україснько-російський словник. Гонорари багатьом українським письменникам - В.Винниченку, М.Коцюбинському, А.Тесленку, Б.Грінченку, - теж сплачував Євген Харлампійович. Він прекрасно розумів роль слова, мови в становленні нації. Саме тому так самовіддано, до "останнього патрона" не здавав газету "Рада". В українському русі це була дуже конструктивна і дуже реалістична людина, здатна на різку, але чесну й необхідну національну самокритику. Ось його рядки з листа 1909 р.: "Таки паскудна наша національна вдача. Прирожденні анархісти. Поки під гнітом, то живуть і працюють майже одностайно, а тільки полегшає - зараз починається руїна... Не так обурює байдужість, несвідомість, як ота глуха опозиція своїх же тільки через те, що не вони хазяїни, не їх воля: вони готові повалить справу, аби хоч з руїн собі скласти пам"ятник геростратової слави". Таке враження, що це коментар до наших "постпомаранчевих" подій.
- Як склалася доля Чикаленко після поразки УНР?
- Трагічно. Разом з дружиною Юлією Миколаївною він опинився в еміграції. Перша дружина, Марія Вікторівна, і найменший син Івашко залишилися в Кононівці (селі, де був маєток Чикаленка: воно відоме, зокрема, тим що саме тут явилося Михайлові Коцюбинському його "Іntermezzo"). Середульшого сина Петра, який був секретарем у прем'єра Винниченка, знищили більшовики. А троє дітей встигли виїхати за кордон. Донька Ганна і син Левко зайнялися наукою. Вікторія, одружена з близьким до Скоропадського Олександром Скорописом-Йолтуховським, поселилася в Німеччині; сліди її після війни губляться. Чикаленко закінчував своє життя в Чехії. У Падєбрадській сільгоспакадемії він займав скромну посаду голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, писав свій "літопис Самовидця" - щоденник, який тепер, слава Богу, в основному виданий.
У Києві на Лук'янівці нині мешкає онук Євгена Харлампійовича - Євген Іванович Чикаленко. Він багато зробив для того, щоб зберегти меморіальні речі свого діда, його щоденники. Він і нам допомагав у роботі над фільмом. Євген Іванович - один із засновників "Клубу імені Євгена Чикаленка", громадської організації, яку я маю честь очолювати. Ми хочемо, щоб Україна побільше знала про одного з найвідданіших своїх синів, в тому числі - й про чар його особистості, про світ захоплень цієї рідкісної людини.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
