Заслужений художник України Анатолій Марчук – людина феноменально комунікабельна, він вельми полюбляє товариство і спілкування. Звук – відголос. Побачив – відреагував. Наштовхнувся на чужу емоцію – миттєво завирував власною. Реакція Марчука – ніби багряний лист, що падає на блакитну воду, її не помітити не можливо, бо на тому листі ще виграє сонячний зайчик, або сумує осінній дощ. До такої міри Марчук не байдужий у повсякденному житті.
А от у власній творчості енергійний Анатолій Марчук не поспішає бурхливо реагувати, він виважений, глибинний, бо постійно намагається торкнутися небес істин. Комунікабельний Марчук мало звертає уваги на чужі смаки-зауваження, він – впертий, здебільшого прислухається до власних внутрішніх порад, які “надиктовують” йому дивні твори в стилі авангардного реалізму (авангардом він називає власний погляд на світ і власне ставлення до світу). Його експериментальні картини не одразу впускають в себе, бо нема в них легкої впізнаваності ретельно прописаних пейзажів чи побутових деталей. Але глядач може сам провести експеримент: подумки відсканувати картину Марчука і потім впустити у власний улюблений краєвид, і, дивна річ, він туди органічно лягає, бо колористично, ментально, настроєво не є штучним, чужорідним, сконструйованим. В його картинах – українські повітря, вода, тваринність і рослинність на тлі Всесвіту.
Добре сказав про Анатолія Марчука народний художник України, лауреат державної премії ім. Т.Г.Шевченка, академік Микола Стороженко: “Національна Академія образотворчих мистецтв та архітектури – школа, яку пройшов Анатолій Марчук, оберіг знань, спадковості поколінь. Анатолій посвячений в таїнство традицій: Вчитель-учень. Це – прадавнє. Єгипет, Греція, Рим, школи Піфагора, Платона… В заповітах, вручених Ною, була школа Неба. Професіонал XXI століття, майстер, який сприймає генетичні заповіти предків і відчуває зоряний шепіт рідної землі. Благодать зійшла на його творчість”.
Знаний у Європі митець (твори Марчука осіли в понад тридцяти галереях світу), лауреат міжнародних конкурсів і премій, експерт київської галереї “Мистецький курінь, Анатолій опікується власною садибою в селі Козичанка, в намаганні перетворити її в культурно-мистецький осередок і музей образотворчого мистецтва...
- Пане Анатолію, кожна свідома людина шукає своє місце в житті і в творчості? Які акценти в цих пошуках для Вас є найважливішими?
- На моє переконання, кожна людина повинна бути в ладу зі своєю совістю і мати лад в своєму помешканні. А цей лад треба наполегливо будувати. Тоді ми матимемо благоустрій в країні. Колись мій батько казав: “Головою колгоспу можна призначати тільки ту людину, яка має порядок у своєму дворі і хаті”. А подивимось на багатьох сучасних керівників: якщо вони не можуть навести порядок у власній садибі, то як вони наведуть порядок в районі або місті?
Отже, починати треба з малого; якщо кожна людина облаштує свою садибу як слід, то таким чином ми піднімемо країну. А влада повинна не заважати. На жаль, у нас не створені умови для побудови ні садиби, ні країни, - на заваді законодавчий хаос і задушливі податки.
Може, тому моє життя розділилося на творчість і на громадську діяльність. З одного боку, я столичний художник, з другого – сільський просвітник, що перетворив батькову хату в селі Козичанка на Київщині в культурно-мистецький осередок.
Впродовж п’ятнадцяти років я проводжу в козичанській садибі пленери для живописців і симпозіуми для скульпторів, влаштовую літературні свята.
В райцентрі Макарів створена районна галерея, що складається саме з картин художників, яких я був спроможний приймати, аби вони комфортно працювали. Кожен раз одну свою картину художники дарували, таким чином утворилася гарна колекція, в якій нараховується нині вісімдесят творів шістдесяти знаних українських художників, серед яких заслужені і народні, професори і академіки. До речі, у всій великій Київський області є лише три картинні галереї. В моїх планах переконати владу, щоб Макарівська картинна галерея виросла в музей образотворчого мистецтва, котрий набув би статусу державного.
Щодо постійної експозиції скульптур, то для цього необхідні додаткові приміщення. Тому сад із двадцяти п’яти скульптур існує у моїй садибі просто неба. Навіть у Києві немає такого, у парках стоять лише поодинокі скульптури.
У 2006 році відбулась найбільш масштабна мистецька акція – чудового літнього дня в садибу Марчука завітало понад 150 гостей, серед них народні і заслужені артисти України, художники, письменники, журналісти. Подію освітлювали п’ять телеканалів. Лунали пісні, поезії, вирувало творче спілкування. Це стало святом для киян і земляків-козичанців.
- А чим же славна Козичанка?
- Напевно, я краще скажу словами односельчанки і поетеси Галини Павленко.
Село моє – це Сивка річка, Що з чистого струмує джерела, Прозорий ранок, прохолодна нічка, Калина, що у лузі розцвіла.
Село моє – це ліс, діброва, І неповторна їх краса, І пісня солов’їна світанкова, Що лине в сині небеса.
Село моє – це рублена криниця, І життєдайна в ній вода, Це жито, що у полі колоситься, Волошка ніжна в житі зацвіта.
Мальовнича природа зачаровує, торкає в глибині душі потаємні струни, допомагає бачити світло в житті. Можливо, зачарувала вона і давніх русичів, які ще у IX столітті побудували своє городище. Це було стратегічне укріплення четвертого Змієвого валу, який тягнеться полями сучасної Макарівщини від села Борівки до села Соснівки. При городищі виникло поселення Відьманка, яке потім у народі назвали Диким. Але в 1240 році татаро-монголи його знищили. Люди переховувались у густих лісах. Неподалік від зруйнованої Відьманки оселився у землянці дід, якого прозвали Козій. Він у чагарниках на захід від села, за невеличкою річкою, що несла свої сиві води до Ірпеня, розводив кіз. Ось там люди і знаходили притулок. Повертатись їм було нікуди, бо на місці колишнього села лишилися руїни і згарища. Так і зосталися вони жити біля діда Козія та назвали на його честь своє нове село Козичанка.
Родовід Марчуків мені вдалося прослідити продовж трьохсот років, це велика розповідь, тому згадаю лише батька, завдяки якому я став художником. Батько викладав в школі математику, але захоплювався малюванням, був художником-аматором. До речі, в Козичанці в 60-70 роки шар інтелігенції був досить потужний, тільки художників-аматорів було дев’ять на село. А нині художник в будь-якому селі – це велика дивина. І, взагалі, про який культурний рівень сучасного села можна говорити: зникли бібліотеки, дитячі садки, лікарні, клуби. Інтелігенція знищена, ситуація жахлива. Ну є ще школа і сільська рада. Але місцеві керівники, вибачте, це вже не ті люди...
- І як оаза – садиба Марчука.
- Сподіваюсь. Звісно, було б добре проводити літературно-мистецькі свята в будинку культури, але влада села його продала і тепер осередок культури вже не виглядає будинком культури.
- А що із старим сталося?
- Просто продали територію з будівлею, і там хазяйнує новий власник. А шкода, в тому будинку культури пройшло моє дитинство, він - частина історії села. От я і хочу, щоб через мою садибу Козичанка “зазвучала”, щоб вона була культурним центром, мистецьким селом. Я часто буваю за кордоном, зокрема в Німеччині, то там кожне село – мистецьке, кожен дім – виставка картин або музичний салон. Більше того, в кожному німецькому селі є художня картинна галерея, села мають свої фестивалі.
- Ви, напевно, іноді відчуваєте себе героєм прислів’я: “Один в полі не воїн”, який часто б’ється з вітряками?
- Відчуваю, але не можу дивитися на безлад байдуже. Я люблю жити красиво і змістовно, щоб навколо мене були творчі симпатичні люди. Тому і проводжу симпозіуми скульптури і пленери живопису за свій кошт, такі заходи мене надихають, я не люблю сидіти тільки в майстерні і творити. За свої гроші видав книжку “Історія Козичанки”, зробив подарунок людям. А ще створив герб села і встановив його при в’їзді в Козичанку. Це єдине село на весь Макарівський район, яке має встановлений герб. Я намагаюсь довести чиновникам, що це потрібно робити. Герб – це закодований родовід, його дух і характер. Якщо ми хочемо йти до Євросоюзу, то ми потрібні там з усім: і з гербами, і з картинними галереями, і з фольклором, і з власними шедеврами. А в газеті „Макарівські вісті” нещодавно з’явилась стаття “Мартин босий, а в брилі”. Мовляв, навіщо нам герби, якщо у нас нема асфальтованих доріг і освітлення. А я вважаю, навіщо знімати бриля з Мартина, коли треба гуртом подумати, як допомогти йому взутися. Досить бути невігласами, які не шанують свою історію і традиції, нам потрібні дороги і виплекані ниви, потрібні галереї і герби, як це є в усіх населених пунктах цивілізованої Європи.
Я тепер намагаюсь видати гербовник Макарівського району, для цього треба створити герби всіх населених пунктів (їх вже створено дванадцять). І знову мене запитують: “А навіщо нам герби?” Знову навіщо Мартину бриль, якщо він босий. Люди навіть не усвідомлюють, якими вони є.
От я і думаю: що краще – гарно засіяна батьківська земля чи добре асфальтована дорога, тобто заасфальтована земля, по якій ми їздитимемо, не знаючи своєї історії, традицій, скарбів предків.
Тому я і хочу, щоб люди їхали в садибу Марчука, щоб їм там подобалось, щоб вони там наповнювались. Почалась ланцюгова реакція: декотрі з моїх столичних колег теж почали влаштовувати в рідних селах виставки і мистецькі свята. Це неймовірно складно, але життєво необхідно.
- Тепер переберемося на Андріївський узвіз в майстерню розкрученого столичного художника Анатолія Марчука. Запитання ось яке. Пікассо піарив себе на всю котушку, Сальватор Далі рекламував себе, і, взагалі, знані художники в цілому не страждали скромністю. А як Ви доносите свою творчість до глядача-покупця, адже в Україні практично немає інституту арт-менеджменту?
- Я популяризую своє мистецтво в першу чергу через те, що активно беру участь у виставках, наприклад, 2006-рік був дуже плідний: відбулось дванадцять виставок в Україні і за кордоном. Каталоги – це теж є реклама, останній - солідний за об’ємом і якістю, був надрукований за сприянням Головного управління культури міста Києва.
- А якісь скандали, епатажні речі Ви організовуєте?
- Ні, я цього не роблю. В цьому сенсі я скромний художник, спрямований на позитив, я чесно працюю і чесно популяризую своє мистецтво. Хоча мої колеги-німці дивуються (в Німеччині я виставляюсь в багатьох містах): “Ми не розуміємо, як тобі вдається мати такий успіх. На відкриття виставки Марка Шагала приходить двадцять осіб, а на виставку українського художника Анатолія Марчука, який невідомий для німецького загалу, приходить двісті”.
- Дійсно, яким чином?
- Напевно, завдяки комунікабельності, я активно спілкуюся з людьми, в мене багато друзів не тільки в Україні, а й за кордоном, коли я туди навідуюсь, іноземці говорять: “Ми тільки тоді живемо повнокровно, коли ти приїжджаєш до нас. Ти поїхав - і ми один одного не бачимо”. Коли останнього разу німці проводжали мене в Україну, я сказав: “Дуже дякую за те, що ви мені допомогли”, а у відповідь почув: “Це ми тобі повинні дякувати, що нас розворушив і дав можливість поспілкуватись одне з одним”.
- Дев’яності роки були для української нації періодом жахливих поневірянь, чимало митців виїхали за кордон і навіть наклали на себе руки. Й донині можна почути: “Якщо художник, то бідний”. А що Ви можете про себе сказати?
- Я живу виключно за рахунок реалізації своїх творів, це мій прибуток і статок. Бідним я себе не вважаю, в мене є гроші на полотно, фарби, пензлі, рами, я маю в Києві квартиру, майстерню, маю старенький автомобіль. Звісно, я не шикую, треба було б і машинку поміняти, і ремонт в квартирі зробити, і перетворити батьківську садибу в будинок творчості і музей народного побуту. Але в мене є той мінімум, який дозволяє робити в житті найголовніше – займатися улюбленою справою. Далеко не всі мають таке щастя.
- Нині українські художники депресують з приводу непомірного підвищення орендної плати за майстерні. Якою насправді є ситуація з майстернями? Чим вона погрожує художнику?
- Це погрожує не художнику, а нації. Нема майстерні – нема творчості, нема шедеврів. Держава нині не стоїть на захисті культури, мистецтва.
А ситуація така. Є майстерні, які Національна Спілка художників України орендує у міста (нежитловий фонд), і є майстерні, які Спілка сама побудувала у свій час і утримує на своєму балансі. Спілчанські майстерні мають меншу орендну плату - на рівні квартплати. А от майстерні, орендовані у держадміністрацій, викликають катастрофічні думки і почуття.
По закінченню терміну угоди влада починає буквально здихуватися митця. Яким чином? Майстерню виставляють на конкурс. На прийомі у голови Подільської адміністрації ми почули: “Згідно прийнятих нами законів, ми тепер визначатимемо хто нам вигідніший: чи художник, який, оплативши орендну плату, нам подарує певну кількість високохудожніх творів, чи грошовиті бізнесмени, кожний з котрих платитиме, наприклад, сто тисяч в рік. Зрозуміло, що живі гроші завжди перемагають. Недавно я розмовляв з відомим художником Петром Гончаром (до речі, чоловіком співачки Ніни Матвієнко), котрий створив великий музей, колекція якого офіційно зареєстрована державою. Там теж закінчилась угода і приміщення поставили на конкурс, і ціни підняли так високо, що хоч плач.
Отже, місто тупо витискує художників з метою заробити гроші. До речі, така ситуація була в Санкт-Петербурзі, де градоначальниця Матвієнко викликала голову пітерської Спілки художників і наказала звільнити всі горища і підвали. Художники підняли резонансну “бучу”, цей скандал пролунав на міжнародному рівні, його почало висвітлювати телебачення. Уявіть, шістсот художників написали заяву про вихід з громадянства Росії (голландське місто Ван Рейн, батьківщина Рембрандта, надало гарантію, що прийме їх і забезпечить всім необхідним). Президент викликав Матвієнко і питання вирішилось, художники залишились у своїх майстернях. А в Україні втілюється та ж сама бульдозерна “ідея”. Навіщо, мовляв, потрібна така кількість інтелігентних людей, котрі лише те і роблять, що створюють красу і свою позицію чітко виголошують. Треба їх до рівня люмпенів опустити, чим менше розумних і світлів голів, тим краще. Таке враження складається.
- І яких влада “результатів” досягла?
- Поки що господарям майстерень на Андріївському узвозі пропонується платити по п’ятнадцять гривень за квадратний метр площі плюс оплата піднятих тарифів за всі комунальні послуги. В майстернях на території Києво-Печерської Лаври квадратний метр коштуватиме двадцять гривень. Цікаво, що там - найстаріші майстерні в Україні, їм 120 років, причому ці іконописні майстерні побудував на свій кошт художник Їжакевич. І тепер, з одного боку, місцева влада тисне, з другого - монастир, хоча ті майстерні не будували ні монахи, ні градоначальники.
Цікаво, що в Європі і в Америці, коли влада хоче підняти статус і рівень певного міста чи району, то певні квартали вони заселяють художниками, які створюють неповторну ауру, адже кожен художник – це дивне творіння Всесвіту. Отже, є численні позитивні приклади, а у нас все навпаки роблять.
Японія вийшла з Другої світової війни з поразкою. І в той час, коли СРСР піднімав важку промисловість і “кльопав” зброю, Японія передусім почала піднімати науковий і духовний потенціал, вкладаючи в науку і в культуру величезні гроші. Японці стали найінтелектуальнішою, найсвітлішою нацією, яка нині робить чудеса в усіх галузях. Тобто вони спочатку створили, виховали освічену, культурну людину. Наші державні мужі цього абсолютно не розуміють, панує містечковість, тимчасовість, принцип: сьогодні урвав, а завтра – хоч трава не рости.
Окрема тема - оренда приміщення для виставки. Нині, наприклад, щоб виставитися в галереї “Мистець”, що належить Спілці художників, треба заплатити 900 (!) доларів за десять днів експонування творів.
- Справді абсурдна ситуація: за радянських часів художникам надавали майстерні, а нині їх тільки відбирають…
- Тоді Спілка художників мала свій бюджет, заробляла гроші. Нині немає держзамовлень на образотворчі роботи, і немає коштів на забудову нових майстерень. Художник абсолютно покинутий державою, позбавлений будь-якої підтримки. Більше того, митець, що вступив у Спілку художників України до 1992, має право на пенсійне забезпечення, а от новим членам Спілки в пенсії відмовлено.
- Від сумного перейдемо до оптимістичного. В 2006 році Ви отримали почесне звання заслуженого художника України році? Звісно, це стимулює. А яка рожева мрія гріє?
- Минулий рік, повторюся був дуже плідний, відбулось дванадцять виставок, цю серію я завершив участю у всеукраїнській Різдвяній виставці в Національному Будинку художників. В 2007-му році я планую провести масштабну акцію, в яку одночасно будуть залучені художники, скульптори і письменники, котрі вільно, спокійно і комфортно працюватимуть в Козичанці. Потім відбудеться літературно-мистецьке свято в місцевій школі, я хочу, щоб до цього дійства долучилось якнайбільше земляків-односельців. Адже де, коли вони побачать одночасно стількох знаменитих людей України? І, нарешті, підсумкове літературно-мистецьке свято відбудеться в Національному музеї Тараса Шевченка, з керівництвом якого я вже домовився.
В 2007 році ще маю намір зробити філіал Макарівської картинної галереї в Козичанській школі. В своєму дитинстві я не мав можливостей бачити справжні художні взірці високохудожніх полотен, хіба що на поганих репродукціях в журналах “Огонек” і “Україна”. До цього я долучився лише в 17 років, коли почав професійно навчатися образотворчому мистецтву, поїхавши до Києва. Трохи запізно, бо, приміром, мій син Євген Марчук вже в сімнадцять років став членом Національної Спілки художників України, адже він почав навчатися малюванню в шість рочків.
Козичанська школа має гарного директора, колись він сам мріяв стати художником, і от попросив моєї допомоги в облаштуванні класу образотворчого мистецтва. Він сам хоче провадити ці заняття, багато читає спеціальної літератури, малює. Його затія мені дуже імпонує, я буду радий, коли на мої дорослі пленери приходитимуть малювати і дітки. Школі я вже подарував кілька творів, художніми взірцями поділиться Національна академія мистецтв і архітектури та Інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Ми зробимо гарну справу, завдяки котрій з’являться зацікавлені небайдужі діти, які охоче займатимуться образотворчим мистецтвом.
- Художники розвиваються поетапно, у згадуваного вже мною Пікассо, наприклад, був графічний період, потім - рожевий, блакитний, скульптурний тощо. А як у Вас з цим?
- В альма матер на відділенні графіки я отримав гарну академічну реалістичну школу, і раніше був запеклим реалістом. Спочатку займався офортом, потім перейшов на акварель, з акварелі - на пастель. Нарешті на олійний живопис. Впродовж двадцяти років моя творчість постійно абстрагувалась, узагальнювалась, я дійшов до стилю, який тепер називаю авангардним реалізмом. Ні рожевих чи блакитних періодів у мене не було, кожен художник розвивається по своєму, це особистість, яка, орієнтуючись на загальнолюдські цінності, створює нові неповторні цінності. Хоча, звісно, є такі художники, які за рахунок піару роблять собі імідж, ім’я, а мистецтва там і близько немає.
- Особисто я є прихильником реалізму, який завдяки величезному спектру має магічні можливості впливу. Щодо інших напрямів, то я для себе визначаю так: ось художник дійшов до граничної межі абстракції, за якою вже нічого немає, пішли “каляки-маляки”. Як Ви в своїх експериментах визначаєте небезпечну межу, за якою починаються хитрощі художника, порожнеча?
- Художник взагалі не повинен думати про те, чи переступає він якусь межу, за якою починаються “каляки-маляки”, для нього в першу чергу є важливим задоволення своїх творчих потреб. Образотворчість - це є творення образу, а творення образу це вже не є щось реалістичне, те що ми бачимо в натурі, не копіювання. Будь-яка творча людина йде шляхом узагальнення, абстрагування, як дитина, що вивчає по “складах” світ, а потім віддзеркалює його в абстрагованих реченнях-думках. Справді творча людина не затримується на одному якомусь “періоді”, методі чи прийомі, не можна спекулювати тим, що ти засвоїв і винайшов. Інакше починається самотиражування, випікання “млинців”. Коли художник знайшов свій стиль і застиг в ньому, то він і вмер.
Отже, глядач на певному етапі взагалі не повинен цікавити художника, головне - спіймати момент творчого оргазму, самозабуття, коли ти не тут, не там. Тоді з’являється щось від серця, а не таке, коли сів примусово і машинально намалював картину, бо треба намалювати.
- І все ж таки Ви дослухаєтесь до міркувань і зауважень глядачів?
- Після того як картина створена мені, звісно, цікаво, як реагує людина на мої твори, і це в певній мірі може корегувати подальший мій розвиток. Але я намагаюсь не орієнтуватися на смаки, які, до речі, швидкоплинно змінюються. На жаль, наші люди в плані образотворчого мистецтва не розвинені, вони не отримують елементарної художньої освіти ні в школі, ні у вищих учбових закладах, не займаються самоосвітою. Тому, напевно, чимало моїх поцінувачів жалкують, що я не зупинився на гарних картинках-пейзажах, а пішов далі.
Художній твір має спонукати людину до співтворчості, це не просто якийсь приємний малюночок, який “гладить за шерстю”, він повинен викликати нові асоціації, провокувати насущні запитання, чіпляти за живе.
А що таке чіпляти за живе? От ви заходите на виставку пасивним спостерігачем, пасивно йдете мимо картин і дивитесь… Так само ви спочатку пасивно берете книжку будь-якого поета, пробігаєте очима один вірш, другий… І раптом вас щось чіпляє за живе, ви захоплюєтесь, хвилюєтесь, вражаєтесь, виникає мить прозріння і навіть зцілення. Так на вас подіяв твір.
І, звісно, це не татусь залишеного ним багато років тому без жодного контакту й підтримки законного синочка Миколая, який проживає з мамою у Польщі...До речі, теж малює "з пуп"янку". Ай-йя-яй, Анатолій Марчук!!! :(
Прочитали об этом замечательном человеке... и подумалось, а может быть это все же не наш однокласснник, который отказался прийти на встречу выпускников и поделиться своими достижениями со своими школьными друзьями и что бы мы могли им гордиться...
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
