Мистецтво художника складається з рідного повітря, із крові предків, з людських стосунків, із природи, з віри... Це особливо відчуваєш, перебуваючи у серці Києва — Печерській Лаврі. Саме тут розташована майстерня художника Дмитра Киянченка. Ну хіба не унікальний збіг обставин, коли майстерня митця до того ж міститься в триповерховому будинку колишньої іконописної школи і з її вікон видно золоті куполи храмів, Дніпро, далечінь столиці, що переходить у зелений неоглядний простір.
Розхожа думка про те, що «на дітях геніїв природа відпочиває», не знаходить свого підтвердження в біографії єдиного нащадка відомих українських художників Георгія Киянченка і Надії Компанієць — Дмитра. Його першими вчителями були батьки, так що, і по народженню (генетично) і по вихованню він просто приречений був стати художником. За власним визнанням, у нього з дитинства «була щаслива можливість бачити народження чудових творів батьків», які охоче ділилися з ним секретами своєї майстерності. Мистецтво Дмитра Киянченка — усе-таки не симбіоз живопису батька і матері, а самостійний, індивідуальний творчий матеріал, забарвлений яскравою самобутністю автора. Він, усупереч магнетизму сімейної традиції, створив свій власний світ художніх образів. Майстер тематичної картини, портрета, пейзажу, натюрморту, Дмитро Киянченко — яскравий представник київської школи реалістичного живопису. Сюжети його картин прості й невибагливі: вони як саме життя в його повсякденних радощах і хвилюваннях, навіть назви це підкреслюють: «Чисте небо», «На кухні», «Відпочинок на сінокосі», «Наташа з котом Кузею».
Навряд чи можна сперечатися з твердженням, що художник відбиває у своїй творчості ту реальність, яку він бачить. Але що таке «реальність»? Тільки яблука у вазі чи сцени на вулиці? Духовний пошук — це реальність? Перебіг часу — це реальність? Таємниці світобудови — це реальність? Думка — це реальність? Чи можливо зримо передати політ думки? Одним з таких процесів є животворна перебудовуюча сила Краси.
Ф. М. Достоєвський писав: «Краса врятує світ». М. К. Реріх уточнював: «Усвідомлення краси врятує світ». Дмитро Киянченко все життя займається усвідомленням краси, може тому так тяжіє до жанрових тематичних полотен, у яких обов’язково присутня людина. Причому конкретна людина («Старий кочегар», «Кавказець», «Подруги»), а не узагальнення професії, настрою чи соціального статусу. У цьому сенсі Киянченко має рідкісну якість: його роботи — це не узагальнення-розмитості, а типізація-характер. Навіть пейзажі й натюрморти в нього з характером, насамперед національним, вони відбивають скороминущі стани душі художника, будучи свого роду «автопортретними» символами його переживань («Осінь у Лаврі», «Київський фунікулер», «Старі речі»).
Справжнє мистецтво завжди відображало історію, навколишній світ художника, навіть якщо він і не був вільний. Полотна Киянченка, які прикрашають музеї України, численні приватні колекції країн СНД, Європи і Америки, є свідками застиглого в них часу й достовірною, промовистою інформацією новим поколінням.
Щоразу, споглядаючи, «перечитуючи», «прослуховуючи» картини Дмитра Киянченка, відкриваєш для себе нові й нові грані буття, що одухотворяють нас красою, любов’ю та радістю.
— У мистецькому світі існує чудовий тріумвірат: Георгій Киянченко — Надія Компанієць — Дмитро Киянченко, батько — мати — син: всі знані українські художники. Отже, Ваша доля була зумовлена?
— Так, початок і продовження мого життя — в гущі мистецтва. Пригадую таке з дитинства. Ми жили тісно: в одній кімнаті — тато, мама, я, дід, бабуся. Я, післявоєнне дитя, хворію на ліжечку у куточку, а кімнату перегороджує картина, над якою працює мама. Тоді майстерні в батьків ще не було: тато працював в художньому комбінаті, куди, до речі, приходили всілякі почесні гості, Хрущов, наприклад, ну а мама малювала вдома, бо треба було наглядати за мною і домашнє господарство вести. Отже, пензель мами торкається полотна, воно трохи випинається із зворотного боку, цю мить ловить киця і стрибає. Все моє дитинство просякнуте такими деталями. Потім була Київська художня школа імені Тараса Шевченка, далі — художній інститут (тепер академія), згодом — творча майстерня Академії мистецтв СРСР під керівництвом професора Сергія Григор’єва. І, врешті-решт, самостійна праця, але найпершими і найголовнішими вчителями-порадниками і друзями завжди були мої батьки. Я зараз горю ідеєю зробити з моїми батьками спільну виставку. На жаль, їх уже немає: мама померла в 2003 році, батько — в 1989-му, та й робіт залишилось, на жаль, небагато, бо розійшлися по світу. До цієї виставки я хочу написати кілька картин, присвячених нашому незбагненому часові. Я навіть підступився до триптиха «Перехід», адже ми справді нині переживаємо вельми важливий момент переходу одного в інше: часу, суспільної формації...
Ідея виставки і її назва — «Очима двох поколінь», напевно, коріниться ще в 1987 році. Батько вже почував себе зле, у нього була важка хвороба, але він ще міг виходити на вулицю і от якось з мамою прийшов у майстерню подивитись, що ж я роблю. А я працював над «Торжеством комуністичних ідей».
— Цікаво дізнатися, про що йдеться і як Ви на це спокусилися?
— Уявімо кінець 70-тих років, коли застій був у махровому розквіті. Художники тоді працювали й отримували гроші в художньому комбінаті, де розподіляли замовлення. Якось голова художньої ради мені сказав: «Є одна тема, якщо хочеш, то спробуй, правда, двоє художників не подужали, відмовились». Я питаю: «А хто замовник?» «Та КДБ». «Ну що ж, роботи зараз немає, давайте я спробую». Прочитавши вперше назву майбутньої картини «Торжество комуністичних ідей», я замислився: «Господи, як же це втілити? Власне, все, що оточує нас, і є торжество ленінських ідей». Я вирішив поговорити із замовником, хай розтлумачить задум. По телефону домовився про зустріч, прийшов. Подальше було схоже на кінофільм «Сімнадцять миттєвостей весни» (тільки замість гестапо — КДБ). У старому суворому будинку на Володимирській вулиці страж-постовий запитав: «До кого?» Називаю. «Чекайте!» Виходить привітний дядечко, каже російською: «Рад, рад, заходите ко мне». Кабінет: стіл, стілець, сейф. Сідаю, кажу: «Я — художник. Розкажіть, щоб ви хотіли бачити на картині?» Чолов’яга чухає потилицю: «Вы знаете, уже несколько художников было, они сделали свои предложения. И, вроде, интересно, но, мне кажется, они не совсем правильно понимают нашу идею». Знімає з сейфу ескіз, я дивлюсь: діти різних республік Радянського Союзу стоять на схилах Дніпра, перед ними котиться ріка, видніється лівий берег: Русанівка, Березняки, новобудови... сонце, весна... Чудовий ескіз. Але мовчу, бо не треба поспішати з запитаннями, дивлюсь на кадебіста. Він пропонує: «Давайте я вам покажу наш музей». Ідемо якимись переходами, мені весь час здається, що ось-ось за поворотом побачу людину в шинелі; дух Дзержинського витає... Спускаємося. У підвалі — музей: тужурки, револьвери, фотографії, портрети... Бачу: чимало відомих наших художників попрацювали. Чоловік підводить мене до великої фотографії, пояснює: «Вы видите шествие партизан по Крещатику в 1957 году во время празднования великой октябрьской революции. Вот это мы и понимаем как торжество ленинских идей». Вдивляюсь: та це ж готова картина! І несміливо прошу: «Якщо можна, то зробіть мені невеличкий відбиточок». А на фото — легендарні герої партизанського руху: Федоров, Ковпак, Строкач, Наумов... Думаю: «Що тут ще треба? Та тільки прапорів додати, дівчинку-школярку, яка квіти підносить, та захоплених людей, що вітають. І все».
В майстерні швидко зробив ескіз, віддав на розгляд. Минає тиждень, другий... Мовчок. Ой, думаю, щось не те зробив, якийсь ляп допустив, може, треба уже і речі готувати... Врешті-решт не витримав і сам зателефонував. Замовник каже: «Эскиз хороший, но у нас есть определенные замечания, поэтому хотим снова с вами встретиться». Знову кабінет, мій куратор запрошує головного начальника. Мене вразило, що той чоловік чудово розмовляв вишуканою українською мовою, цитував Лесю Українку, Івана Франка, і закликав творити «розумне, добре, вічне». Коли він перейшов конкретно до ескізу, то я отримав мішком по голові: «Все добре, але діючі особи ідуть не в той бік». Я гарячково почав міркувати: «Як це не в той бік? Не до комунізму? А куди?» Виявилось, що в п’ятидесяті роки всі демонстрації ходили від площі Сталіна (потім вона отримала назву Ленінського комсомолу, згодом — Європейську) до Бессарабки, а потім почали ходити навпаки. Я зробив саме другий варіант, свідком якого був сам. Партизани крокували площею Жовтневої революції (тепер — Майдан Незалежності) на тлі красивих силуетів головпоштамту, будинку зі шпилем на розі вулиць Карла Маркса і Хрещатика...
— Отже, довелось розвертати партизан в інший бік?
— Авжеж. Другий варіант замовника влаштував, правда, потім були ще деякі проблеми з художньою радою: чобіт трохи не такий, небо треба змінити... Тут Новий рік наближається, треба дружині щось подарувати, а грошей нема... Телефоную тихцем в КДБ, кажу: «Картина готова, якщо можете, приїжджайте на оглядини». «Добре». Одразу ж телефоную в художню раду: «Мою роботу дивитимуться товариші з КДБ». Це я сказав спеціально, бо коли прийшов в комбінат, картина уже стояла в красивій рамі. Приїхали товариші з КДБ, подивились, їм дуже сподобалось. Зрозуміло, що у художньої ради ніяких вже претензій не було.
— Виходить, Новий рік Ви зустріли не з порожніми кишенями?
— І з шампанським, і закускою! Але це все я веду до того, що коли я малював «Торжество ленінських ідей», до мене (перша моя майстерня була на горищі будинку на вулиці Героїв революції, тепер Трисвятительській) навідались батьки. Вони подивились, покритикували, потім я провів їх до підземного переходу на другий бік Хрещатика. Коли вони спускались, я їх сфотографував. Згодом віддрукував знімки, дивлюся: цікава тема — мої старенькі батьки спускаються в підземний перехід, а зверху вирує молоде життя. Перехід. Проста жанрова тема з філософським підтекстом. Я зробив ескіз, навіть замовив велике полотно у комбінаті, але почалися великі переміни у нашому житті — й усе заглухло. Тепер хочу повернутися, зробити триптих: центральна частина — «Перехід», а по боках зображення Хрещатика 1989 року: напередодні зламу й хаосу і теперішній, дико-демократичний.
— Тобто перехід з минулого в майбутнє...
— Мої батьки спускаються, а на поверхні — мої друзі, приятелі, я з дружиною і маленьким ще сином. Ми йдемо далі, а батьки тихо ідуть від нас... Ця тема дуже мені запала в душу, я хочу зробити таку виставку, де буде декілька моїх картин, і роботи моєї мами — художниці Компанієць Надії Дмитрівни, і мого батька — Киянченка Георгія Васильовича. Гадаю, що людям буде це цікаво побачити. — В чому полягає жанровий нерв Вашої творчості?
— Як і мої батьки, я полюбляю портрет і натюрморт. Але найбільше тяжію до тематичної картини. Може, тому, що весь час в мені «ворушиться» щось белетристичне, щось від письменництва, недаремно я звик себе висловлювати не тільки фарбами і олівцем, а й пишу щоденники.
— Що таке тематична картина?
— Цей жанр відображає події людського життя, наприклад, народження дитини, весілля, працю, переборення... Я в свій час писав картини, пов’язані з життям трударів. Серед іншого відобразив будівництво київського метро. В 70-ті роки тільки-но прокладалася лінія від Хрещатика до площі Дзержинського, тепер Либідської. Я спускався під землю до метробудівців, потоваришував з ними, навіть пробував одбійним молотком вибирати породу. Я хотів бути в гущі творення, а не просто стояти осторонь: дивитись, замальовувати... Спробував і відчув: важка робота. Потім в душовій з метробудівцями я змивав з себе пил і бруд, і було приємно відчувати себе робочою людиною, відчувати в собі наповненість. Я не хотів робити узагальнюючий образ метробудівців, малював конкретних хлопців. Вони приходили до мене в майстерню після зміни, засинали на стільцях, поки я їх малював. Щоб хлопців трошки розворушити-простимулювати, пригощав винцем. Звісно, що у нас відбувалось цікаве спілкування, яке композиції додавало барв. У підсумку в мене вийшла вдала картина «Київські метробудівці. Комсольсько-молодіжна бригада Горенка».
— Я звернув увагу, що Ви, розповідаючи про себе, обов’язково розповідаєте про батьків як про щось невідривне...
— Для мене, безумовно, дуже великою втратою стала смерть батька. І, відверто скажу, ще більшу втрату я пережив, коли в 2003 році пішла мама. Їй було дев’яносто років, вона до останніх днів працювала. І це абсолютно зрозуміло, так само робила Тетяна Яблонська — писала чудові пастелі до останньої миті.
— І навіть лівою рукою після інсульту.
— Так. Якщо цей момент життєвого стрижня, життєвого змісту відняти у художника, то життя втрачає смисл. І коли людина від хвороби втрачає багато якихось інших можливостей, то уміння і можливість живописати більш важливі, ніж ліки. Рєпін теж лівою рукою працював, коли права у нього почала засихати. Є чимало інших випадків: деякі художники малювали ногами, зубами... Доки ти працюєш — ти живеш. І не живеш, коли лежиш, п’єш ліки і слухаєш лікаря. Я про це кажу тому, що, на жаль, доля теж немилостиво до мене поставилась, «підкинула» серйозну проблему зі здоров’ям, я не можу, як раніше, щодня іти в майстерню працювати з ранку до вечора. Працюю тепер здебільшого вдома, бо мені важко стало ходити. Знову таки, бачите, перехід з одного стану в інший — це вельми непроста річ, пов’язана із втратами. Коли ми втрачаємо, ми завжди почуваємо певний смуток, інколи цей смуток буває такий сильний, що впоратися з ним дуже важко самому, і ти чекаєш якоїсь допомоги. І тут найкраща допомога — робота, і коли вона починає вправно, як кажуть, танцювати, це додає сили, легше борюкатися з нездоров’ям. І серце рветься у майстерню, бо її ніщо не замінить. Особливо таку, яку мені подарували батьки. Ця майстерня у Печерській Лаврі, з чудовим краєвидом на Дніпро — від Троєщини до Харківського масиву, з неї ген-ген видно і Бровари, й Трипілля... Все розгорнуте перед тобою. Це не просто чудове місце, а святе, тому що це Печерська Лавра, тому що там працювали мої батьки, і де, власне кажучи, я працюю все своє життя.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Мистецтво художника складається з рідного повітря, із крові предків, з людських стосунків, із природи, з віри... Це особливо відчуваєш, перебуваючи у серці Києва — Печерській Лаврі. Саме тут розташована майстерня художника Дмитра Киянченка. Ну хіба не унікальний збіг обставин, коли майстерня митця до того ж міститься в триповерховому будинку колишньої іконописної школи і з її вікон видно золоті куполи храмів, Дніпро, далечінь столиці, що переходить у зелений неоглядний простір.
