Є митці, які вражають не тільки тим що і як вони роблять, але й молодим світосприйняттям, свіжістю, яка не «стирається» з роками. Особливо, коли йдеться про таку тендітну річ, як голос оперного співака. Народна артистка України Людмила Семененко виступає на сцені Національного оперного театру ім. Т.Г.Шевченка вже понад сорок років. Втім, коли дивишся на її дівочу постать і чуєш неповторне ніжне сопрано, що однаково легко звучить у всіх регістрах, то спочатку дивуєшся, а потім поринаєш у красу-насолоду.
Діапазон її репертуару просто дивовижний: від оперних партій і класичних романсів до українських народних пісень і творів видатних композиторів-естрадників. Важко сьогодні знайти аналоги в нашому театрально-концертному житті, подібні Людмилі Семененко.
Донині вона виконує партії, які по силі і вмінню далеко не кожній співачці. У відновленій виставі «Ромео й Джульєтта» (Ш.Гуно) Людмила Семененко, виконуючи партію пажа Стефано, не тільки бездоганно виспівує французькою мовою ефектні колоратури, але й демонструє неабияку акторську майстерність: Стефано бореться на шпагах, швидко пересувається по сцені, і кожен його жест видає в ньому "юного шибайголову".
Людмила Семененко й сьогодні з ентузіазмом береться за все нове, незвідане й не здійснюване раніше. Любов публіки Людмила Федорівна заслужила своїм винятковим, фантастичним ставленням до професії.
- Людмило Федорівно, існує думка, що людину по життю ведуть три чинники: жага грошей, слави і влади. А чим мотивувалися Ви, коли обирали професію?
- Ви знаєте, жодна з цих вад не вела мене по життю за ручку. Це зовсім не про мене. Нехай це і банально звучить, але співочий дар у мене від мами. В неї був дуже високий, поставлений самою природою голос, вона співала круглим звуком, немов навчалася в консерваторії. Мама завжди була душею компанії, її дуже любили в технікумі, де вона працювала; за її веселу і співочу вдачу часто запрошувати на свята, на домашні посиденьки. Отже генетика в мене від мами. Одначе заспівала я випадково. Якось у восьмому класі, наша вчителька почала всіх підряд піднімати з-за парти і пропонувала заспівати. Це відбувалось, напевно, в 1951-1952 році, до смерті Сталіна, і треба було заспівати таку пісню:
“У дружбі народів Вітчизна єдина, Як меч, що в кривавій борні не погас. Про Сталіна пісню співа Україна І серце радіє у кожного з нас.”
З’ясувалося, що я заспівала краще за інших. Таким чином я почала на святкових демонстраціях заспівувати і шкільна колона підхоплювала, отже я була в центрі уваги. Доспівалася я до Київської консерваторії, яку закінчила в 1963 році.
- Консерваторії закінчують багато співаків, а в Київський театр опери та балету потрапляють одиниці.
- Так, в оперний театр я вцілила, як-то кажуть, прямою наводкою. Це сталося з легкої руки солістки Валентини Река, з якою ми навчалися у одного педагога – Тетяни Миколаївни Михайлової. Валентина на той час уже була солісткою оперного театру і сказала його директору Віктору Петровичу Гонтарю, що «дівчина з чудовим сопрано завтра співатиме партію Тетяни в оперній студії». Треба знати Гонтаря. Це був унікальний директор з Божим даром, він усім цікавився, у нього був нюх на співаків. Отже він прийшов на мій дипломний спектакль «Євгеній Онєгін» П.Чайковського, послухав і сказав: «У нас буде конкурс. Приходь на прослуховування». На конкурсі в оперному театрі я заспівала арію Мікаели із опери Бізе «Кармен» і арію Гальки з однойменної опери Монюшко. Мене прийняли.
- Ви переступили поріг оперного театру і...
- Потрапила в оточення корифеїв. Це була золота плеяда, золота пора! Я зустріла дивного баритона Михайла Гришка; коли він співав «Ой, Дніпро, Дніпро, ти широк, могуч...», просто мороз по шкірі пробирав. Співали Лариса Руденко й Белла Руденко (однофамільниці), Ніна Гончаренко, Лілія Лобанова, Зоя Христич, Євгенія Мірошниченко. Красень Дмитро Гнатюк був у розквіті. Трохи пізніше прийшов Юрій Гуляєв. Прекрасним басом вражав Андрій Кікоть, він був селюк, але з якою шляхетністю завжди співав партію Зарастро в «Чарівній флейті» Моцарта, відразу відчувалося, що це - цар. Не можу не згадати двох Вір - Любимову й Богацьку, Галину Шоліну й Ніну Місіну. Захоплював публіку унікальний тенор Анатолій Солов’яненко. Моїм улюбленим партнером став Василь Третяк, я дуже багато разів співала з ним Мікаелу й Фраскіту («Кармен» Бізе). А диригенти які були чудесні! Костянтин Симеонов, Стефан Турчак, Олег Рябов, Лев Венедиктов. Великим щастям було працювати з ними. Це був золотий час нашого оперного театру.
- В оточенні таких вершин чи затишно ви себе почували? Коли є декілька рівноцінних сопрано, не обходилось, мабуть, без заздрощів.
- Звичайно, я з цим стикалася. Але, знаєте, у мене дуже незлобивий легкий характер, якщо я навіть ображаюся, то ніколи цього не покажу, образу у собі розчиняю. Природно, в театрі не може бути все гладенько й спокійно, у кожного співака свої примхи. Як сказав грек Еврипід: «Великим людям випадають великі випробування». Ти приходиш у колектив і повинен учитися у знаних співачок. Так, у тебе є молодість і свіжий голос, але немає ще майстерності. Природно, корифеї бачать твої недоліки й підказують, як краще. Я ніколи не соромлюсь учитися, я все життя вчуся. З іншого боку, у театрі все побудовано на конкуренції. Це нормально. Не треба витрачати нервову енергію на заздрість.
- Чиє наставництво найбільше запам'яталося?
- Коли в 80-х рр. почалася підготовка до «Гугенотів» Мейєрбера (до речі, цю оперу через складності майже не співають на світових сценах), мені доручили партію пажа Урбана, що знаменита арією «Привіт мій вам, синьйори». У мене виникли деякі труднощі і я звернулася по допомогу до Єлизавети Іванівні Чавдар. Почала з нею займатися щодня, вона мені дуже допомогла, разом ми прийшли до перемоги - прем'єру співати доручили мені. І далі Чавдар допомагала мені шліфувати партії. Наприклад, Оксану в «Запорожці за Дунаєм» я співала протягом майже десяти років і потрібно було щоразу нову барву знаходити, щоб не виглядати застиглою, однаковою. Дуже приємно, що народні артисти України диригент Іван Гамкало й режисер Дмитро Гнатюк хотіли, щоб тільки я співала Оксану.
- А з Анатолієм Солов’яненком в яких виставах зводила Вас доля?
- Саме в «Запорожці за Дунаєм» і звела. Колеги мені говорили: «Анатолій Борисович дуже любить із тобою співати». Коли співав Солов’яненко - це завжди було свято. Здавалося, були інші гарні Андрії, але подібного дива вже не відбувалося (я не хочу нікого кривдити). Я летіла птахою, коли ми співали наприкінці другої дії дует «О, мій друже, мій прекрасний”. Ледь Солов’яненко виходив на сцену, лунали оплески, публіка його просто обожнювала. Вистава перетворювалася на свято, у всіх настрій ставав піднесеним, натхненним.
- Образ Солов’яненка нині дещо канонізований. Яким він був у житті?
- Фігурою він був, звичайно, неоднозначною. Він мало з ким дружив, рідко кого наближав до себе. Хіба що тільки в останні роки він зблизився з Костянтином Огнєвим. У нас із Огнєвим дачі майже поруч у Конча-Заспі, Анатолій Солов’яненко часто заходив до нього в гості. Інших він тримав на відстані.
- Чим Ви це пояснюєте?
- Характером. Він не всіх допускав у свій внутрішній світ. Але співати з ним завжди було величезне задоволення, його мистецтво піднімало нас.
- А крім «Запорожця за Дунаєм» де Ви ще були його партнеркою?..
- Звичайно, в «Ріголетто»! Він був просто чудовий Герцог. Я співала партію пажа.
Мені взагалі щастило на видатних партнерів, наприклад, партію Тетяни я співала з Юрієм Гуляєвим і Михайлом Шевченком. Зі знаменитим басом Анатолієм Кочергою я була зайнята в опері «Борис Годунов» Мусоргського. У 1991 році у Франції ми відспівали 19 аншлагових вистав. Анатолій Кочерга, звісно, співав Бориса, я - царську дочку Ксенію. Нині Анатолій із дружиною й дочкою живе у Відні, його розклад розписаний на роки вперед. Ми регулярно листуємося.
Я багато співала з народним артистом України Андрієм Кікотем в «Чарівній флейті», там я по черзі виконувала три різні партії. Ця вистава, поставлена Левком Силаєвим, зазвичай ішла при повних зборах. На афішах «Чарівної флейти» сяяли імена Гнатюка, Гуляєва, Огнєвого, Тимохіна, Мірошниченко, Бели Руденко.
- А з Миколою Кондратюком доводилося співати?
- На репетиціях - так. Я готувала партію Дездемони, він - Яго в «Отелло» Верді. Але мені не довелось її проспівати, тому що вже були чудесні Гізела Ципола й Клавдія Радченко. Згодом Микола Кондратюк пішов з театру. Це - феноменальний баритон з великою культурою співу.
- Людмило Федорівно, ви досягли в житті надзвичайних успіхів, під вами хмари пливуть... Утім скажіть: задоволені ви своєю оперною долею? Все проспівали, що хотіли?
Я весь час вважала, що просто народжена для партії Маргарити в «Фаусті» Ш.Гуно. Я її вивчила, уже проспівала оркестрову репетицію і, здавалося, от-от мені вже дадуть спектакль, але раптом мене відправили на декаду української культури в Ташкент. Після декади відбулася прем'єра, але...без мене. Я дотепер шкодую, що не виконала цю партію у виставі, тому що вона мені страшенно подобається. Не так вже і давно була здійснена нова постановка «Фауста», але мені зараз уже не дають великі партії. Правда, сталася інша велика радість - я співала партію Марильці в «Тарасі Бульбі» Лисенка. Вистава була присвячена моєму творчому сорокаліттю. Я дуже люблю цю партію, багато разів її виконувала з видатними диригентами - Стефаном Турчаком, Іваном Гамкалом, Володимиром Кожухарем, нині головним диригентом театру. Саме через Марильцю Андрій зраджує свою батьківщину, це означає, що вона повинна вразити його своєю вродою, манерами, шляхетністю...
Але найбільш улюблена і зіркова моя партія – Тетяна («Євгеній Онєгін» Чайковського). Це чистий трагічний образ. Тетяна - це поетична жіночість, все її життя сповнене любов'ю-мрією. Я цю партію вирізняю із усього свого репертуару. Мені вдаються всі пажі, я дотепер співаю їх у п'ятьох операх: в «Лоенгріні» Вагнера, в «Гугенотах» й «Ромео й Джульєтті» Гуно, в «Ріголетто» і в «Дон Карлосі» Верді.
Життя не завжди гладило мене по голівці, чимало разів я плакала й обурювалася, що мене обходили ролями. Але після сорока років роботи в театрі я не можу не визнати, що доля була до мене прихильна. Я проспівала понад 35 оперних партій, навряд чи в нас знайдеться зараз така солістка, що мала б у своєму репертуарі стільки партій. І не будемо забувати, що всі мої однолітки давно вже на пенсії. А я в строю.
Беру також участь у концертах. Згадую, як через три місяці після моєї появи в театрі солістка Вікторина Мартиросова запропонувала мені співати з нею дуетом. Разом ми проспівали 25 років, фактично до її від'їзду із сім’єю до США. З незмінним успіхом ми співали українські народні пісні й твори наших відомих українських композиторів у всіх куточках Радянського Союзу - на Алтаї, у Казахстані, Узбекистані, у Білорусії... Мені дуже запам'ятався великий концерт, присвячений святу мистецтв народів СРСР на сцені Кремлівського палацу. Від України виступали тоді тільки ансамбль Вірського й наш дует.
Нині в моєму репертуарі багато камерних творів, зокрема романсів - Шуберта, Чайковського, Римського-Корсакова, Косенка, Лисенка, Ліста...
- Ви виглядаєте стрункою берізкою. У вас є рецепти молодості?
- Є, звичайно. Так просто чудес не буває. По-перше, посмішка. Вона - «продукт» мого комунікабельного веселого характеру. Я люблю людей. Практично нічому й нікому не заздрю. Для щастя людині, у принципі, мало потрібно. Там, де багато грошей - багато трагедій.
По-друге, я щодня роблю фіззарядку. Поки тепло - постійно плаваю в річці (колись гасала на водних лижах). Оперна співачка повинна елегантно виглядати, на сцені все значно збільшено і всі вади відразу видно. Для того, щоб співати жрицю в «Аїді», руки повинні бути витривалими й витонченими. Або візьмемо дівчину-половчанку в «Князі Ігорі» Бородіна. Окрім того, що ця партія вельми складна інтонаційно, ще необхідно мати гарні зовнішні дані, бути худенькою й стрункої, адже я виходжу на сцену разом з балетом, а там танцівниці самі знаєте які: 50 кілограмів вважається перебором. Тому й харчуюся я вимогливо. Щоб була енергія і впевненість - трохи курятини, для гарного кольору обличчя - овочеві салати й соки.
І, звичайно, дуже важливо висипатися. Вибачте, але раніше десяти ранку я не встаю.
Можливо, завдяки суворій внутрішній дисципліні я дотепер працюю в театрі. Нерідко співаки залишають сцену не тому, що в них голос починає «гойдатися», вони втрачають свою фізичну форму.
Я молюся Богові, - мій голос не тільки не «гойдається», але й не втратив свіжості. До мене часто підходять колеги й кажуть: «Ви наш дзвіночок». Один літній співак з хору мені сказав: «Людочка, я вас знаю вже 32 роки. Ви майже не змінилися. Ваш голос як і раніше молодий, як квіткова роса». Я щаслива такою підтримкою. Природно, фінал моєї кар'єри не за горами, чудес не буває, одначе я мрію ще поспівати - на оперній сцені, і в концертах. Мистецтво - це нектар душі, зібраний у трудах і муках.
- Я знаю, ви затята дачниця.
- Я дуже люблю свою дачу в Конча-Заспі. Повітря, сосни, цілюща аура. Щоправда, ми там крім квітів, трави й декількох плодових дерев нічого не вирощуємо, оскільки ґрунт - піщаний.
Зате у дворі під яблунею-антонівкою - великий стіл. У теплінь ми часто збираємося компанією. Моя сестра Таня робить дуже смачні страви і торти, вона кондитер за професією. Наше улюблене з нею заняття - перепливати річку Козинку (притока Дніпра) туди й назад, туди й назад... Там завжди чиста вода. Пісок, пляж. Але головне - розкіш спілкування.
- А що найбільше гріє Вас у житті?
- Саме любов моїх близьких для мене вкрай важлива й дорога. Обожнюю сестру, люблю її трьох дітей. У мене немає своїх діточок, тому вона постаралася й за мене. Сестра навіть називає мене своєю четвертою дитиною, хоча молодша за мене. Я дуже наївна й довірлива в житті, вона мене опікує, робить зауваження: «Коли вже ти станеш більш тверезою й прагматичною». А я не змінюся вже. Та й навіщо?
Мене дуже гріє, що в наш театр ходить дедалі більше публіки, бо класика – це справжні почуття і життєва мудрість. Навіть рядові спектаклі, тобто ті, що давно йдуть, роблять чудові збори. Фундаментальні постановки - «Джоконда» Понк’єлі, «Турандот» Пуччіні, «Фауста» Гуно, що їх здійснив італійський режисер Маріо Корраді, викликають надзвичайний інтерес. Примагнічує «Кармен» Бізе, “Євгеній Онєгін” Чайковського. Завжди аншлаг на «Аїді» Верді. Постановка Дмитром Гнатюком опери «Мазепа» Чайковського теж виправдала очікування – зал заповнений вщерть. Наш балет має незмінний успіх.
Глядачі-іноземці просто «прописалися» в нашому театрі. Надійшов навіть лист подяки від дипломатичного корпусу: дипломати, які працюють в Києві, в захваті від наших вистав. До речі, згадуваний італійський режисер Маріо Корраді вважає, що Національний оперний театр України кращий у Європі - і за голосами, і за майстерністю оркестру.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
