Повідомлення про відкриття «Музею совєцької окупації» викликало великий громадський резонанс. Ми запропонували нашому авторові професору Юрію Шаповалу, а також регіональним експертам висловити свою думку з цього приводу. Так у «Дні» 19 червня почалася дискусія, яка продовжує викликати жваве зацікавлення і фахівців (див. «День» від 27 червня і 5 липня), i організаторів музею (10 липня). Сьогодні ми надаємо слово читачам.
Інколи, посилаючись на Володимира Винниченка, цитують: «Історію України не можна читати без брому». Ну а я, оце, розмірковую, чим запивати дискусію довкола «Музею совєцької окупації»?
Загалом-то я маю сумнівне право втручатися в дебати з питань історії, бо за фахом усього лише математик. Але, з одного боку, вже висловився ряд «простих» людей; з іншого, усі, хто читає «День» від його зародження і зміцнює знання книжками з «Бібліотеки «Дня», вже тягнуть принаймні на бакалавра від цієї мінливо-мерехтливої дисципліни!
Бажано було б ще почути знавців від правознавства, історії права.
Цілком справедливо, і це представникові «точної» науки близьке, читачі вимагають визначитися з термінологією, бо часом дійсно стає не зрозумілим, про що йдеться.
Так, окупація України з боку Московії почалася ще в XVII столітті й сягнула меж за Катерини II. Видається лише, що до того процесу більше пасував би термін — анексія?!
Події 1917—1921 років цілком справедливо називають Громадянською війною, бо билися в ній ті чи інші групи населення, але громадяни однієї імперії. І головний її тренд — «закруглення» територій та зміцнення військової потуги незмінно зберігався. «Збільшовичена» імперія, мов ракова пухлина, розповзалася, поки якась зовнішня щодо неї супротивна сила й рішучість на зупиняли її. Так сталося на Віслі, згодом на Карельському перешийку, а не сталося в Україні, на Закавказзі.
Отже, з «окупацією» не все таке очевидне. Пишуть, і це не новина, що в Російській імперії владу 1917 року захопила банда більшовиків. Не хочу згадувати і перелічувати прикмети цього означення, бо тоді й бром не зарадить! Як характеризував таких жевжиків уже в роки Другої світової їхній «вождь и учитель»: «Люди без чести и совести, люди с моралью животных». Щоправда, він мав на увазі своїх недавніх приятелів, а на той момент — ворогів.
Пригадую фільм М. Роома «Обыкновенный фашизм». Ми компанією були на перегляді, а потім одна з наших співробітниць з дитячою безпосередністю сказала: «Как похоже»! Ми це пропустили повз вуха, не коментували, а «стукнути», певно, не було кому.
Дійсно, зграйка без певних етнічних ознак, спираючись на фінансову підтримку ворогів своєї батьківщини, здійснила політичний переворот. Інакше кажучи, вони в умовах війни зрадили свою вітчизну. Зокрема, дворянин Володимир Ульянов. Чим не приклад для нео-товаришів?!
А що Україна, зрештою, стала окупованою, пардон, визволеною, то це закономірний підсумок нездарності її керманичів тої доби й затурканості більшості її населення. Адже менш потужні країни Балтії змогли на 20 років вирватися з «братніх обіймів», а вже в наші дні хутенько зіп’ялися на ноги!
Прихід до влади банди — це те, чого прагнуть уникнути всі розвинуті країни. Бандитизм, як і проституція, — явища вічні, але в цивілізованих країнах навіть злочинці розумніші! Вони стрижуть купони зі свого вишколу (таланту), але відчувають, де межа, за яку не варто переступати.
З іншого боку, приміром, у США нормою є озброєний люд. Щоправда, один мій тамтешній колега зізнався, що офіційно тримає в домі пістолет, але не знає, як ним користуватися! У всякому разі, якщо якась мафіозна група спробує там перехопити владу, то проти цього миттю повстануть мільйони озброєних громадян, які таки зуміють поцілити узурпаторів.
Ну а в нас, традиційно, вже 90 років, до зубів озброєними є бандити, а зброю в руки населенню — зась! Втім, справа навіть не в наявності чи відсутності зброї, а в тому, що бандити вміють лише вилучати (делікатніше — експропріювати), і ділити чуже добро. Останнє від 1917 року ще окреслили слівцем «дерибан». А от налагодити творчу, продуктивну працю вони не вміють. Тож рано чи пізно опанована ними країна занепадає, населення починає вимирати, поля заростають бур’янами.
Тому я й стверджую, що ми дійсно досі перебуваємо в режимі «окупації». Назвіть це так, а можна — «у владі злочинців». Якщо не фактично, то ментально. Ми скуті внутрішньо. А ще Тарас заклинав: «Схаменіться! будьте люди, бо лихо вам буде».
Нюрнберзький процес назвав партію німецьких нацистів — НСРПН, СС,.. — злочинними організаціями. Чи доживемо ми до часів, коли такими ж визнають КПСС, КДБ (в усіх їх іпостасях)? Бо треба не рюмсати, згадуючи мільйонні жертви репресій та голодоморів, а рішуче заборонити пропаганду злочинних ідеологій та згуртовані на їх основі організації. Бо, щось забагато в нас тої демократії- потурання! Росія влітку 1917 також захлиналася від свободи, а чим це все скінчилося?
До речі, чи бачили ви десь у Німеччині пам’ятники Адольфу Гітлеру? Отож то! А в нас, особливо на сході країни, всі майдани захаращені ідолами (милого?) тоталітарного минулого.
Поки ж декотрі з тих наших новоявлених «уболівальників» засідають в парламенті, нав’язують нам закони, читають мораль, а заодно обпльовують героїв національно-визвольних змагань і хваляться (схвалюють) злочинами своїх попередників.
Так, зараз вони (можливо, бо нерозкритих справ море) нікого не вбивають, але, натомість, перешкоджають процесам відродження країни, її розквіту, загрожують самому її існуванню!
Поляки період своєї історії від 1944 по 1989 рік називають «панування над Польщею». Зрозуміло, кого, і пальцями тицяти не треба. А чом би нам не перетворити отой «Музей окупації» на «Музей (панування) тоталітаризму в Україні»?
На жаль, я не бачив експозиції, про яку точаться суперечки. Але апріорі я б розширив її і побудував на контрастах — того, що говорили, писали, проголошували «вожді», й того, що творилося насправді. Це мало б бути поєднання свідчень політичної історії із зразками побуту. Реліквії останнього можна побачити в «Музеї однієї вулиці» на Андріївському Узвозі. До речі, його зараз викидають на вулицю. От і нагода об’єднати експозиції — витвори думки і фантазії проф. Юрія Шаповала з побутовими речами «незабутніх» 20-х — 30-х років ХХ століття. Усі ці примуси, репродуктори з цупкого чорного паперу, гасові лампи, патефони тощо. На звалищі перебуває і «Музей історії міста Києва». Можна і в них дещо запозичити експонатів.
Адже радвлада — це не лише ГУЛаг, а й комунальні квартири, кухні на 5—7 господинь і каструлі із замочками, що не перешкоджало сусідкам закапувати в них гас, нестача елементарних речей, черги на всю ніч. Пригадується геніальний твір відомого українофоба — М. Булґакова «Собаче серце». От вам і готовий задум — панорама доби. Лишається відбити її в експозиції.
Леонід Іваненко, кандидат фізико-математичних наук, м. Київ
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
