Художник (письменник, композитор) – це біографія, переплавлена в тиглі середовища, обставин, епохи і «посолена-приперчена» хистом. Тільки компілятори легкотравні, привабливі і космополітичні з усіх боків. У талановитій людині завжди прочитується “вугласта” біографія – власна і часу. Микола Соколов - яскравий того приклад. У його роботах - фресковість, іконописність, мозаїчність численних храмів міста Ярославля на Волзі, де художник народився в 1946 році; монументальність, похмурість, урбаністичність, театральність Ленінграда, де Микола Соколов здобув міцну академічну школу; теплий колорит, енергійність, декоративність, святковість Києва, у якому художник живе з 1976 року. Його біографія вмістила роботу у Ферапонтовому монастирі й у Михайлівському Золотоверхому соборі (на склепінні купола можна побачити витвори рук Соколова).
Доктор мистецтвознавства Олександр Найдьон з приводу особливостей творчої манери Миколи Соколова досить влучно зауважив: «Фарватер вітчизняного постмодернізму заполонили художники, для яких культура частіше за все являє собою таку собі площину, екран, що затуляє реальне життя, але проектує в собі певні формообрази. А для Миколи Соколова, судячи з його творчості, культура не постачальник сучасних формообразів, а реальний історичний простір, населений живими ціннісними реаліями. Художникові притаманні розмаїтість, опозиційність, поліфонія».
У звичайному житті Микола Соколов — «оголений нерв»: він надто небайдужий до того, що відбувається навколо нас, не терпить лицемірства і непорядності, чітко й принципово висловлює своє ставлення з приводу порушених питань. Уміє радіти з чужих успіхів і заразливо сміятися. У своїй творчості він так само конкретний, його картини немов промовляють: «Ось я такий, без викрутасів! Тут я плачу, тут сміюся, а тут міркую».
На останній своїй персональній виставці в Дитячій академії мистецтв Микола Соколов експонував серію своїх великих робіт. Як художнику йому є чим підкріпити свою викладацьку діяльність, дай Боже, його учням досягти таких висот.
— Пане Миколо, почнемо з кардинального питання: що Вам потрібно, щоб почуватися щасливим?
— Про щастя треба рідше задумуватися — буде менше суму. Головне, любити свою справу і мати можливість нею займатися, упевнено йти до своєї мети.Слава Богу, мета була в мене з ранніх літ, я прагнув стати художником, займатися творчістю або таким ремеслом, коли можна показати закінчену роботу. Я ніколи не хотів бути в заводському чи фабричному середовищі, щоб поруч шастав якийсь начальник, щоб мені давали певні категоричні завдання, а я їх виконував, йшов по дзвінку і потім одержував гроші. Поклик до творчості мене ніколи не залишав. Тепер я регулярно — майже щороку — влаштовую виставки власних картин. Але насамперед я пишаюся тим, що проніс любов до храмового мистецтва через усе життя і зміг у цій царині якоюсь певною мірою себе реалізувати.
— Зазвичай хлопчики в радянський час мріяли бути льотчиками і космонавтами, інші професії були на другому плані.
— А от для мене на першому плані було малювання. Чому? Я народився в дуже гарному місці — у благоліпному місті Ярославлі на Волзі (до речі, заснованим Ярославом Мудрим у 1010 році). Безумовно, Київ — місто неперевершене, тут багато унікальних знаменитих храмів, насамперед Софія Київська і Печерська Лавра — вершини світової архітектури і мистецтва, але й Ярославль дивовижне місто-пам’ятник, там архітектура більш пізнього часу: XV–XVII століть. У цьому архітектурному середовищі, серед музеїв, різних художніх шкіл, цікавих людей, учителів, родичів я «піддавався» благотворній виховній обробці.
Мої батьки були радянськими службовцями, але дуже любили мистецтво. А от бабуся Софія Федорівна все життя займалася, як нині кажуть, «пічворком». Вона дожила майже до ста літ, і до останніх днів шила, плела. Її яскраві кольорові килимки, скатертини, рушники, постілки, покривала з вигадливими малюнками і візерунками прикрашали великий дерев’яний будинок, де я виріс. Бабуся, бувало, по півроку плела покривало, на котре йшли сотні мотків кольорових ниток. Для мене її працьовитість, її вироби здавалися незбагненними. Безумовно, це стимулювало братися до всіляких рукотворних «штучок».
Пізніше я зрозумів, чому мене Миколою назвали. У ярославських краях дуже шанують святого Миколу. У батьківському селі є Нікола-гора, поруч села — Мала Нікола і Велика Нікола. У радіусі тридцять-сорок кілометрів — церкви Миколи Мокрого, Миколи Надеїна, Миколи-чудотворця. Не кажу вже про Ярославль, де є церкви Святого Миколая, Миколи-угодника, Миколи зимового і Миколи літнього. Якось я зацікавився, чому називають «церква Миколи Надеїна»? Хто такий Надеїн? Виявилося, звичайний купець, що торгував лісом і борошном, плавав по Волзі. У Ярославлі була митниця. Тож купець Надеїн не просто платив збори в казну, він давав гроші цілеспрямовано — на будівництво храму. Церква була побудована наприкінці шістнадцятого століття, і названа його ім’ям. Розписано храм чудовими фресками, що добре збереглися до наших днів.
Дивно, але у війну ці храми вціліли, навіть у варварські сталінські 30-ті більшість церков у Ярославлі й області збереглися, у деяких навіть служби відправляли в радянський час. Не втратили своєї суворої краси церкви-шедеври — Іоанна Предтечі, Христа Спасителя, Благовіщення, Пророка Іллі. Вражають Спасо-Преображенський собор Ярославського кремля, де був знайдений рукопис «Слова о полку Ігоревім», храмовий комплекс у Коровниках. Усі ці споруди в скрижалях ЮНЕСКО.
Коли я навчався в художній школі, наші серйозні вихователі-мистецтвознавці, педагоги-художники водили нас у храми (як на мене, будь-яка гарна церква — це найкращий варіант музею) на екскурсії й учили там малювати. Нам пояснювали, як художники в старовину зображували травичку, одяг, святих, воїнів. Ми всотували в себе те, що пройшло крізь століття, відстоялося. Що може бути переконливішим для серця? Монументальний фресковий живопис ярославських церков мене заворожував і формував, він підштовхував: йди вперед, далі і вище. Пізніше в художньому училищі я п’ять років займався суворими академічними студіями, копіювальними роботами, теж пов’язаними з храмами, фресками, іконами.
Уже на новому духовному витку я здобував освіту в Державній художньо-промисловій академії в Ленінграді. Закінчив майстерню монументального живопису, мене навчали видатні професори — Георгій Рубльов, Кирило Іогансен, Гліб Савинов. Працював у Ферапонтовому монастирі, писав копії фресок Діонісія.
Диплом одержав, коли був зрілою двадцятивосьмирічною людиною. За розподілом приїхав у Київ, де активно взявся до фрескового й мозаїчного живопису. Виконав багато робіт і в Україні (наприклад, в Івано-Франківську, в Алушті, Києві), і в інших республіках Союзу (особливо для мене пам’ятна в Новосибірську — у Сибірському відділенні Академії наук).
Мені пощастило напередодні 2000 року з командою друзів-монументалістів відтворювати мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Знову таки моя дитяча мрія-спрямованість привела мене до такої відповідальної роботи у знаменитий храм.
Цікаво, що в роки навчання в Пітері Бог велів мені робити копії мозаїк Михайлівського Золотоверхого. Я відтворив фігуру євангеліста Матвія! Придалося!! Я не знав, що працюватиму в Михайлівському соборі, але перед цим побував у Єрусалимі, у храмі Гроба Господня й одержав благословення! Доля!!
Перед нами, художниками, реставраторами постали складні завдання, ми аналізували, сумнівалися, міркували: як треба робити? Річ у тім, що Київ кінця XX початку XXI століть разюче відрізняється від Києва X– XIX століть, коли в ньому жило щонайбільше 300 тисяч людей. У князівському Києві містобудування відбувалося мудро, ясно і зручно, з дзвіниць Печерської лаври добре було видно монастир Софії Київської, з його воріт по прямій лінії-алеї можна було дістатися Михайлівського Золотоверхого собору. Ця архітектурна ситуація залишалася незмінною мінімум вісім століть, люди жили в цьому середовищі, приїжджі потрапляли в унікальний трикутник: Київська лавра, Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий.
Але Михайлівський собор знищили, зберігся тільки фундамент. На щастя, подвижники врятували деякі мозаїки і фрески. Фрески привласнила Росія, а мозаїка опинилася в михайлівському боковому вівтарі історико-культурного заповідника «Софія Київська». Але мало хто з людей про це знає, мало хто їх бачив і взагалі хоче бачити...
— Тобто Ви хочете сказати, що в Софії Київській розміщені справжні мозаїки, зняті зі стін Михайлівського Золотоверхого собору, який був зруйнований у 1937–38 роках?
— Саме так. Повністю збереглося зображення євхаристії (обряд причащання). Частина фігур святих мучеників, ангелів, архангелів, воїнів, святителів утрачена. Утрачені майже усі фрески (до того ж вони були переписані зовсім в іншій манері в XVII–XVIII ст.).
Завдання нашої творчої групи, очолюваної відомим фахівцем з фресок і мозаїки художником Леонідом Тоцьким, полягало в тому, щоб відтворити у відродженому Михайлівському соборі мозаїку в первозданній манері. Ми вивчали мозаїчні кладки не тільки в Софії Київській, а й проаналізували мозаїки, створені в X, XI, XII століттях у Візантії, Сицилії, Болгарії, Хорватії, Сербії, Македонії. Справа в тім, що трактування образів Святої Трійці, архангелів, ангелів, євангелістів, святих, колірна гама, пластика фігур з часом зазнають певних метаморфоз,— змінюються тенденції, естетика, художні течії, зрештою, «мода».
Ми як фахівці виконали свою справу максимально точно: не відхитнулися ні в XIII століття, ні в XI, а створили мозаїки в манері, що панувала в XII сторіччі. Вони дуже відрізняються від образів мозаїчної євхаристії XI століття в стінах Софії Київської,— якщо порівняти пропорції, то голова святого чи євангеліста відкладається в його фігурі, умовно кажучи, 7–8 разів, а в Михайлівських мозаїках — 11–12, тобто зовсім різні співвідношення розміру зображення голови і тіла. Тому якщо, припустимо, мозаїчну фігуру з XII століття перенести в мозаїку XI-го і поставити поруч, вони будуть дуже різні за висотою, пластикою, кількістю барв: палітра кольорового скла — смальти в XII ст. була більш насиченою, різноманітною, ніж у XI ст., отже, михайлівські мозаїки дуже відрізняються від софіївських.
— А чому не перенесли назад збережені мозаїки, що тепер у михайлівському боковому вівтарі Софії Київської?
— Усі мозаїки (і фрески теж) у давнину створювали на вапняній основі. Тепер — на цементній. Вапняна основа дуже тендітна, тому зображення зі смальти можуть перетворитися в купу сміття. Так що зайвий раз чіпати мозаїки і фрески — борони Боже. Добре, що вони перебувають у цілості, добротно змонтовані і, дай Боже, щоб були ще довго-довго. А мозаїки, нами зроблені в Михайлівському соборі, покладено на іншу основу — цементну.
Мені особисто довелось працювати над відтворенням образів у самому верху бані на золотому тлі — це фігури Ісуса Пантократора, чотирьох ангелів і чотирьох архангелів, а також зображення (у вітрилах) чотирьох євангелістів: Матвія, Луки, Марка, Іоанна.
— Крім мозаїк, Ви захоплюєтеся фресковим живописом. У чому його специфіка?
— Фресковий живопис — це така техніка, коли зображення малюють по сирій штукатурці на вапняній основі. Фарби (звичайні пігменти) розводять водою. Створені в такий спосіб фрески стоять століттями (у Софії Київській, наприклад, десять століть). Звідки така міцність? Річ у тім, що після того як художник напише образ чи орнамент, через 2–3 доби вапно виділяє кальцій і натрій. Відбувається реакція з водою і пігментами-барвниками,— зображення покривається тонким шаром скла, саме воно зберігає фрески від зовнішніх впливів. Ось такий цікавий факт. Я багато написав фресок у храмах і монастирях по сирій штукатурці і, сподіваюся, вони теж простоять довго.
Свою любов до фрески я переніс на інший матеріал — на папір. Я обожнюю акварель. Стіна біла і папір білий, в обох випадках фарба розводиться водою. Одна техніка з іншої випливає, одна одну доповнюють. Аквареллю займалися багато видатних людей у різних сферах діяльності, еліта будь-якої держави: царі, цариці, князі, графи, дворяни... Чому? Тому що ця техніка організує, спонукає точно все розраховувати, думати й відчувати. Акварельна робота — королева вишуканості-витонченості в царині образотворчих технік, ніяка інша техніка, жоден інший матеріал — олія, темпера, пастель, супермодні фарби — не передають особливості і достоїнств акварелі. Цією технікою володіли такі велетні, як Карл Брюллов, Олександр Іванов, Василь Суриков, Ісак Левітан. Тарас Шевченко більшість своїх картин виконав аквареллю. Ця техніка настільки самоцінна, вишукана, що їй рівних нема, я нею впиваюся, для мене це справжня любов.
Усе, що пов’язано з храмами, з фресковим живописом й аквареллю, виховує художника, його смак й терпіння-майстерність. Ці дві найскладніші техніки ніколи не дають розслабитися, абсолютно не прощають помилок, на відміну, наприклад, від інших технік, особливо темпери й олії, де можна скільки завгодно переробляти, скоблити, переписувати і десять років працювати над однією картиною.
— Я бачив Ваші виставки, які складаються винятково з картин олією.
— Художник, вихований на акварелі легко переходить на будь-які техніки, ніяких проблем не виникає. Ще в молоді роки у Ферапонтовому монастирі, у Кижах, в інших видатних місцях я часто писав з натури темперою й олією. В останні роки я дуже багато написав великих робіт олією, на останній моїй персональній виставці в Дитячій академії мистецтв було виставлено майже сто картин.
Вибір техніки залежить від поставленого завдання, від ситуації, від настрою. Портрети людей я намагаюся писати олією або темперою, так мені зручніше, я себе відчуваю легко, вільно. Коли пишу натюрморти і пейзажі, віддаю перевагу акварелі. Дуже здорово, наприклад, написати на великому листі аквареллю розкішний ранок у селі чи де-небудь у лугах, в уманському дендропарку «Софіївка» або на річці Рось неподалік від Білої Церкви, — у мене є серії таких робіт. Пастель поважаю, це дуже екстравагантна, складна техніка. Загалом усі існуючі техніки повинні бути підвладні нормальному художнику .
— У Вас серйозна академічна школа, яку Ви отримали не де-небудь, а в Санкт-Петербурзі. Понад шістдесят років життя за спиною. Нині багато говорять про те, що втрачається школа. Ви відчуваєте серйозний розрив між тим, що робить ваше покоління і молоді художники?
— Як будь-яка людина, що має за плічми чималу кількість прожитих літ, я повинен, напевно, гарикати про те, що так, вони слабкі, що втрачається школа. Про це говорять завжди, в різні часи школа періодично втрачалася. Але все дуже індивідуально: один у шістдесят років – молодий та творчій, другий у двадцять – старий та заформалізований.
Нинішня ситуація нормальна. Я знаю 18-20 літніх, котрі працюють так само добре, як ми в їхньому віці працювали. І подалі добре працюватимуть, вони одержують чудову школу в Національній художній академії в Києві, в академіях у Харкові, Львові, Мюнхені, Санкт-Петербурзі. Розмови про загибель школи — це бурчання-гарчання. Інша справа, що є люди, які модничають, займаються фокусами, пишуть на потребу сучасного замовника-нувориша, котрий зовсім не розуміється в живописі, не може оцінити будь-яку школу, ні вищу, ні нижчу, йому потрібні тільки ефектні, модні штучки, які виготовляють певні художники. А потім де вони?
Наша академія випускає в рік, умовно кажучи, сто фахівців: художників, мистецтвознавців, архітекторів, дизайнерів, графіків, реставраторів. Де вони? Де особистості? Залишаються одиниці! Хтось певний час штукарить, метушиться, шумить, штовхається. А потім зникає. Художник мусить не просто галерно трудитися все життя, йому на висоті потрібно бути щодня! Це вимагає характеру, сили волі, здоров'я, щоб переборювати величезні складності, які простому смертному пояснити неможливо, та йому це і знати ні для чого. Художник перебуває в унікальному стані любові і рабської праці. Художник тоді є, коли він чесний. Ази школи повинен пройти будь-який художник. Звісно, вирують певні тенденції-«ізми», і студенти бувають різні, але, щоб школа пропадала, до фундаменту руйнувалася, я думаю, що такого немає.
— Не будемо згадувати жахливі дев'яності роки, коли було важко майже усім. Нині Ви відчуваєте зміну ставлення суспільства до роботи художника, чи є зрушення в плані затребуваності художника в Україні? Чи легше стає йому жити матеріально?
— Якщо відверто, обстановка навколо художників мені здається вельми складною, часом — страшною. Кому він узагалі потрібний? Та ніколи нікому особливо не був потрібний, тож нехай перебивається голодним... Хто його цінує, хто картини купує? Непросто відповісти на ці запитання. Цінує інтелігенція, а купують нові українці, нові росіяни, іноземці... Є варіант, коли художник попсіє і починає орієнтуватися винятково на замовлення. Є варіант, коли розкручується ніякий художник (за принципом фабрики естрадних зірок) і стає «супер-пупер зіркою». Малює модні “штучки-дрючки” на потребу багатих замовників, все обставляється виключно кон’юнктурно-піарно. З іншого боку, такий час, так робиться в усьому світі, це нові тенденції для нас, колись радянських художників... Усе це досить дико, хоча ми всі тепер розуміємо: такі правила гри.
На Андріївському узвозі багато художників продають щодня свої роботи, і їх купують. Які це роботи, що це за художники, по-справжньому, глибоко і серйозно нікого не цікавить.
Як ставиться держава до художників? Їх нахабно витісняють, вичавлюють із заповітних “келій” – з майстерень. Мистецтво і держава – дуже сумна тема. Мінкульт практично перестав закуповувати картини для музеїв. Сучасні художники цілком занурилися в стихію ринку (хоча далеко не все в культурі може бути предметом куплі-продажу). Я вам розповім кумедну історію. Заможний чолов’яга замовив моєму другові портрет своєї дружини. Дав малюсіньку фотографію і сказав: «Зроби на весь зріст. «А все решта?» — здивувався художник, маючи на увазі деталі одягу й інтер'єру. “Решту я тобі розповім по телефону”, — пролунала відповідь. Портрет розміром метр сімдесят на метр був оперативно написаний — з фотографії і по телефону. Замовник обумовив для себе, певно, найголовніше: «Вона на фото у купальнику, а ти її намалюй у лосинах з ягуаровим малюнком». У підсумку всі були дуже задоволені. Але не дай Боже таку «затребуваність»!
Бува замовляють зробити щось зовсім дурнувате в інтер'єрі. Запрошують дизайнерів і архітекторів. Але їхнє бачення і думка часом не мають ніякого значення, замовник безапеляційно диктує: «За мої гроші зробіть так, як я хочу». Це страшно, коли прагнення фахівця зробити добре, спроби пояснити чи порадити — не бажані. Не треба гусаків дражнити. Зрозуміло, що в різних віллах, дачах, арт-клубах художники нерідко роблять дуже пристойні роботи: фрески, картини, розписи, мозаїки тощо. Але немає тієї атмосфери поважання мистецтва, як це було тоді, коли Рєпін, Врубель, Нестеров, Сєров, Левітан й інші працювали в рябушинських, мамонтових, терещенок... Ті молилися на художника, прислухалися, поважали, довіряли, цінували. І тому багато творів живописців (як, до речі, скульпторів, архітекторів) залишилися жити у віках. А тепер верховодять тимчасові правителі. І подавай їм тимчасових художників-догідників.
— Дивовижна у Вас професія. Ви, як ніхто інший, відчуваєте подих вічності і творите цю вічність.
— Гадаю, навіть просто погладити рукою десяте сторіччя в Софії Київській — неймовірно приємно. Коли я працював над мозаїками для Михайлівського собору, я часто туди бігав через дорогу повз пам’ятник Ярославу Мудрому з приміщення Трапезної, яке міститься навпроти Софії Київської,— ми там понад півтора року займалися підготовчою роботою: вивчали давні мозаїки, малювали ескізи-картони: опрацьовували всі фігури і деталі. Якось син поцікавився: «Що ти робиш? Дай подивитися». Відповідаю: «Ось, бачиш, малюю образ Ісуса Пантократора». Син почав розглядати детально промальовану мозаїку, яка в підсумку мала складатися з модулів, камінчиків і смальти. Потім я повів сина у Софію Київську і показую нагору. Син запитує: «А хто цього Пантократора зробив?» Кажу: «Якийсь художник, що жив тисячу років тому».
— Вражаюча паралель напрошується. Через століття який-небудь юнак-син підійде до свого батька-художника і скаже: «А хто це зробив?» І той відповість: «Художник Микола Соколов, що жив тисячу років тому».
— Можливо. Але нині на запитання: «Хто виконав розписи в Софії Київській?» відповідають: «Це зроблено за часів Ярослава Мудрого».
— Цікаво, чи залишаться в анналах історії мистецтв «часи Кучми»?
— Так, Михайлівський Золотоверхий собор був відтворений за його президентства. Факт. Добре, якби в спогадах залишилися імена художників.
— До речі, багатьох цікавить, як швидко створюють свої твори художники, котрі за родом професії працюють на «вічність»?
— Наведу приклад. Моя творча майстерня — на Андріївському узвозі. Літо, шикарна погода. Я натхненно пишу в дворі аквареллю, гарний настрій... Починаю другу роботу. Позаду якась жінка запитує: «А що ви тут робите?» Я говорю: «Малюю». «А чому ви абияк пензликом махаєте? Як можна так малювати?» Я ледве не послав її, щось невдоволено пробурчав. Через п'ять хвилин озираюся, жінка продовжує стояти. «А, що? Ви вже зробили роботу?» Я відповідаю: «Ну, у принципі так». — «О, і це ви за десять хвилин намалювали?». — «Не за десять, а за тринадцять». — «А скільки ця робота коштує?» — «Скільки коштує, стільки і коштує!». — «Ой, як красиво. Це ж ви на моїх очах зробили!» — «Так, на великому аркушеві: сто на сімдесят сантиметрів». — «І вже готова робота! Ой як швидко, який ви молодець! Ні, скажіть чесно, скільки часу ви малювали?» «Малював на ваших очах, тринадцять хвилин. І ще все життя, 50 років».
І це правда, для того, щоб прийти до якогось художнього рішення, до емоційного сплеску на ватмані за тринадцять хвилин, треба мати за плічми ціле життя. Спасибі цій жінці, вона дуже високо оцінила акварель і відразу придбала її.
Але нехай читачі не думають, що всі картини пишуться за тринадцять хвилин чи за півгодини. Олією в творчих муках можна писати тиждень, місяць, рік. Ту ж акварель іноді пишеш два, три, чотири роки. Тому що до деяких «мотивів» повертаєшся, переглядаєш їх, допрацьовуєш. Абсолютно заново переписати акварель не означає, що ти длубаєшся над нею щодня, вона повинна якось відстоятися, ще раз проявитися іншою гранню. Іноді ти цю роботу поліпшуєш, іноді погіршуєш, цей творчий процес дуже цікавий, копіткий, тривалий, складний, пояснити, чого ти домагаєшся, фактично не можливо. І нікому не треба знати, за який проміжок часу створена та чи інша картина, це не має значення. Мистецтвознавці потім усе красиво розтлумачать і розкладуть по поличках. Це їхній хліб.
— Ви волієте працювати більше на пленері чи в майстерні?
— Знову-таки все залежить від настрою, мети, ситуації. Бува складаються сприятливі обставини, організується група художником і ти готуєшся до пленеру, налаштовуєшся працювати на натурі. І малюєш серію робіт олією чи аквареллю. Другий етап: ти аналізуєш, допрацьовуєш матеріал у майстерні й іноді робиш цілком новий проект. Згодом нову виставку виносиш на суд глядача, а він все знає, все розуміє! (Сміється).
Романові і Володимиру - обом. Громадська самоорганізація як суспільне явище була і є. І буде. Нема потреби її створювати. Майдан - один з проявів цього ПОСТІЙНОГО процесу в нації. Нема потреби створювати температуру пацієнту, достаньо її виміряти або відчути....››› Fisher7| 07.01.2009, 22:24
Шановна, пані Ніно!
Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим!
Щастя і здоров`я і Божої любові!
Хочу подарувати Вам кілька нових пісень:
РАДІСТЬ МОЯ, УКРАЇНО!
Я не шукаю Україну –
Вона у дітях і в мені.
Історію Руси величну
В казковім бачу я у сні.
Про...››› Володимир Мангов| 07.01.2009, 20:57
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
