Киянин Володимир Куриленко не став видатним спортсменом або знаменитим будівельником тому, що став барабанщиком. Але яким! Розпочавши кар'єру музиканта лише в двадцять років, він одразу потрапив у середовище феноменальних майстрів-імпровізаторів, котрі швидко сприйняли Куриленка за свого. Невдовзі з ним стало зручно виступати всім, бо він грав не просто як умів, а як хотів, тобто всі ритмічні й технічні труднощі долав легко і натхненно.
Здавалося б, барабани — не скрипка, не рояль, але чудових барабанщиків, що «тримають на собі» ансамбль чи оркестр, завжди були одиниці, як і видатних воротарів у футбольних командах (перепрошую за таке порівняння). Незбагненна неповторність, унікальність створюваного на твоїх очах дива робить нас щасливішими, спонукає до розвитку й вдосконалення.
— З чого почався барабанщик Володимир Куриленко? Як Ви прийшли до власної програми «Майстер-джаз»?
— Я навчався в престижній київській школі № 48 на Прорізній, був членом юнацької збірної Києва, України і Радянського Союзу з академічного веслування, тобто з дитинства мені доводилося мати справу з яскравим, неординарним, цікавим. Під час мого становлення в 70-ті роки ми часто марширували, співали комуністичні пісні, вигукували гасла: «Делу Ленина и партии верны!» і потім чули, як батьки нишком на кухні глузували з цих ненормальностей.
У важкому «ломовому» виді спорту — академічному веслуванні — мені пощастило побачити стільки поезії, польоту, захвату, азарту, гармонії! Знаєте, якщо спортсмен подолав двометрову висоту, йому вже не цікаво стрибати на метр дев'яносто п'ять. От так і в мене з певного моменту почався пошук чогось масштабнішого. Після школи вступив до Київського інженерно-будівельного інституту (котрий, як відомо, був кузнею художників, музикантів, акторів, поетів). На останніх курсах випадково познайомився з оригінальною людиною — Віталієм Капустяном. Йому тоді було років тридцять, він колекціонував джазові грамплатівки. Уявіть атмосферу: сірість, порожні прилавки, байдужі люди на всіляких зборах і форумах. Раптом потрапляєш до людини з палаючими очима, котра тобі каже: «Володю, у мене немає часу на якісь розмови, ти поки посидь, послухай платівки (тоді вони були вінілові). І ставить платівку співачки Кармен Макрей. У мене волосся ворушиться, мурашки бігають по тілу від цього розкішно-красивого звучання, я до того ніколи не слухав до пуття справжню джазову музику (не теа-джаз Утьосова чи Цфасмана). Я зрозумів: «Ось воно, браття, моє». Це диво захопило мене на все життя, з оточенням пощастило відразу.
Мені доводилося на тренуваннях щодня долати в човні по вісімдесят кілометрів, в інституті складати заліки, іспити, здавати проекти, тобто я міг витримувати шалені фізичні навантаження і ночами не спати. Раптом на додаток до всього я з азартом і фанатизмом почав заняття джазом. Обрав барабани, напевно, тому, що в двадцять літ пізно було вчитися гри на фортепіано чи якомусь іншому мелодійному інструменті. Проте доля знову подарувала неймовірну зустріч, цього разу з Олександром Христидісом, одним із найкращих барабанщиків у Радянському Союзі. Залишався місяць до його від'їзду з України до Греції, я йому, що називається, сів на «хвіст»: з ранку приїжджав до нього, він показував мені прийоми і школи гри; коли ми їхали у тролейбусі, він розповідав, яких музикантів і які бенди потрібно послухати, які школи пройти і які соло зіграти. Деякі технічні прийоми я з ним відпрацьовував у громадському транспорті — на стінці, на стійці, на сидінні. На нас дивилися, як на божевільних. На сейшені в джазовому клубі «Еліон» на Борщагівці, присвяченому від'їзду Сашка Грека, зібралися найкращі музиканти Києва. Добре пам'ятаю ту атмосферу, певен, тодішні джазові гіганти і тепер, через тридцять років, не загубилися б на сучасних джазових виступах. У 70-ті роки вони грали фантастично. На тому вечорі я познайомився з легендарним Володимиром Молотковим, за чиїми підручниками навчалися гітаристи Радянського Союзу, а також із Сергієм Вижляком. За всіх часів у всіх країнах на джем-сейшенах на сцену вискакують хлопчики, намагаються довести, що вони можуть взяти чимало цікавих нот, скажімо, на трубі. Тут у хлопця дешевеньку трубу просить Вижляк — і звучить неперевершений фірмовий звук, ллються вишукані, шляхетні імпровізації. У клубі стояло чорненьке піаніно «Україна», на ньому тоді багато піаністів грало. Я відвертаюся і раптом чую: звучала «Україна» — і залунав «Стенвей». Виявляється, це Вижляк сів за інструмент. У цього музиканта вражаюче чуття звуку. Того дня царював ще один приголомшливий піаніст — Микола Замороко, що нині живе в Америці й не пасе задніх.
— І Ви вклинилися в цю плеяду?
— Великодушний Сашко Грек назвав мене своїм учнем. Через пару місяців після початку моїх занять на барабанах я раптом потрапляю до складу таких чарівників, що якби грав із ними лише один вечір, це дало б мені підставу говорити нині, що то був найщасливіший день в моєму музичному житті. Та вони сказали: «Приходь наступного вечора». Потім я прикинув: «Невже витримаю тиждень?» Я ж початківець, а вони — джазова професура. Якось так вийшло, що той стартовий день розтягся на пару років. У тім складі Віталій Будзишен грав на басі, Володимир Молотков — на гітарі, Микола Замороко — на фортепіано і приголомшливий Євген Гурський — на саксофоні. Гурський був поліглотом, знав європейські мови, а також китайську, японську, в'єтнамську. Він пам'ятав більше глав із Корана, ніж араби, з якими ми іноді спілкувалися. Коли Гурський вивчав якусь мову, то обов'язково домагався того, щоб йому надсилали оригінальні народні духові інструменти, записи, ноти. Кілька разів він готував зі мною програми, що складалися з музики різних арабських країн, це були дуети для різних «калібрів» флейт і ударних. Євген виїхав до Чехії.
У Києві джазом займалися тоді обмаль людей, але якщо вже займалися, то по-справжньому, з повною віддачею. Немає тепер таких яскравих постатей, і не думаю, що це пов'язано з тим, що я був молодший, у мене були ширші очі й окуляри рожевіші. Багато талантів порозмітав спершу «совок», потім перебудова, а далі — незалежність. Надзвичайно шкода. Часто до нас приходив феноменальний Слава Новиков. Якось він випадково поїхав до Канади як піаніст-акомпаніатор: супроводжував на конкурс синочка-кларнетиста цековського працівника. Новикова «вихопили» в останній момент, тому що ніхто не міг замінити хворого акомпаніатора. Кларнетиста погано оцінили, а от В'ячеславу Новикову запропонували дивовижне турне по Європі. Зараз він живе в Голландії, у нього власний острів. Мені з ним пощастило неодноразово грати.
До речі, закінчуючи навчання в КІБІ, я вступив до музичної школи імені Стеценка, потім закінчив училище імені Глієра. Тобто не встиг вийти на будівельний шлях, а з головою поринув у музику.
Я неспроста почав розповідь зі спорту, у ньому є такі зльоти, після яких нижче опускатися не хочеться. Перший склад, у якому я почав грати, відразу підняв особисто мою планку ставлення стосовно колег на найвищий рівень. У Джека Лондона є оповідання «Гарячі камені». Там йдеться про старого боцмана, що ніяк не міг, як слід, захмеліти. Його вже нічого не розбирало. Одного разу він зробив якусь гримучу суміш і ліг на гарячі камені, і тоді його стало розбирати... (Нікому не раджу — боцман помер на тих каменях). Це я до того, що після шалених емоційних вражень від спілкування з майстрами не хочеться «підписуватися», навіть за добрі гроші, на якусь халтуру, на якісь «дитячі» заходи... Я дуже різко відчуваю рівень музикантів, цьому мене навчили колеги мого першого складу, що комплексно оцінювали те, що робили в музичному плані: і композицію, і тембри, і хід мелодії, співвідношення акомпанементу і соло, і все це — в імпровізації...
Я тридцять років аналізую цей досвід, мої видатні наставники – це ніби музична Біблія, з якої можна постійно черпати. І вся моя подальша музична діяльність була пов'язана, як правило, з дуже добрими музикантами. Досить довго я працював із самим Петром Пашковим, ім'я цього піаніста, переконаний, буде записано золотими буквами в анналах української культури.
Дотепер займаюся психофізіологією для того, щоб краще розібратися не лише в гігантах музики, а й у самому собі, у тому, як треба подавати музику. З'ясував, що є два способи пізнання людини: рефлексія і емпатія.
— Розтлумачте, будь ласка.
— Рефлексія — це коли за вчинками намагаєшся зрозуміти й розпізнати людину, розібратися в ній. Емпатія — коли зливаєшся з чиїмсь поглядом, ловиш рухи, намагаєшся дихати в унісон, наслідуєш людину, в тебе виникають ті самі почуття, які відчуває той, хто тебе зацікавив.
Це — цікавий і глибокий метод заняття музикою, як, утім, і будь-якою справою. Він допомагає відрізняти гарного музиканта від поганого. Моє бажання пограти з добрими музикантами — це водночас чудове джерело пізнання, що допомагає прогресувати самому, і величезне задоволення.
Керівництво книжкової кав'ярні «Бабуїн» відчуло, що в такому підході є щось світле, позитивне, і надало мені концертний майданчик. Аура моєї програми гармонійно злилася з аурою цього закладу, адже це не ресторан, а книгарня-кав'ярня, там скромний інтер'єр, туди приходить інтелігентна публіка, там незримо присутні автори книжок, яких обожнюю: Селінджер, Воннегут, Картасар, Достоєвський... Я в юності категорично противився читати, скажімо, «Цілину» чи «Малу землю» Брежнєва, якось більше «ударяв» по світовій класиці, вона випромінює оздоровчу ауру.
Я одержав можливість по четвергах збирати музикантів-майстрів, з якими мені цікаво і комфортно. Тепер ця програма називається «Майстер-джаз з Володимиром Куриленком».
— Я чув від багатьох шанувальників джазу, що Куриленко магнітом стягає все краще не тільки в Києві, але й в Україні…
— Це не моя заслуга, це моя «хвороба». Мені просто боляче грати з поганими музикантами, і я одержую величезний кайф від гри з гарними. Я з самого початку чітко визначив ідею для своєї програми.
— У чому вона полягає?
— За колосального напливу брудної інформації, котру ми сприймаємо в сучасному світі через вуха, існує ще, слава Богові, те здорове, що є частиною живої природи, воно корисне, як рослини, чиста вода, небо. Воно справжнє, глибоке.
Це здорове є в джазових музикантах, вони можуть його подарувати, слухайте, емпатуйте, дивиться на музикантів.
Так, можна слухати хорошу музику і не бачити облич виконавців. Інша справа, коли до звукового ряду додається можливість емпатувати: ніби входити в музиканта — у його очі, серце, рухи. Ти дихаєш разом із ним, дивишся на його пальці, на те, як він подивився на партнера. Це багаторазово посилює музичний ефект. А роль для себе я визначив таку. Я немов перебуваю між публікою (котра, може, недостатньо добре розбирається в джазі) й музикантами: слухаючи мої пояснення, аудиторія краще розуміє майстрів, що грають поруч зі мною. Тоді люди відчувають набагато більше задоволення від музики, ніж коли слухають магнітофон чи навіть перебувають на концерті у величезному залі в дальніх рядах: немає вже ефекту довірчості, а тут усе поряд, усе тісно, чутно навіть подих музикантів. Мене ця ідея настільки «зачепила», що я захотів запропонувати арт-менеджерам зробити два проекти, скажімо, створити німий фільм про те, як грають музиканти або записати трек, як поскрипує взуття танцівників.
— Кого з музикантів можна побачити на виступах у програмі «Майстер-джаз з Володимиром Куриленком»?
— Відзначу, що програма існує майже п'ять років. Відбулося приблизно 260 концертів, у котрих жодного разу однаково не пролунав жодний твір. Оскільки музикантів високого рівня не так уже багато, зрозуміло, виникають повторення персоналій, але їх можна слухати нескінченно. Через програму пройшло 70-80 віртуозів. Як правило, це були малі склади. Є така думка, що слухач сприймає великий оркестр, як юрбу; якщо на сцені два музиканти – це два одинаки, а от колективчик від трьох до семи музикантів одночасно сприймається і як рух чогось спільного і добре видно кожний з елементів. Тому в мене часто виступають тріо, квартети.
Найбільше зі мною, звісно, виступало піаністів, це золотий фонд, і хотілося б, щоб ці таланти були більше затребувані.
Немає більш ліричного піаніста в Україні, на мій погляд, ніж Павло Шепета, це джазовий Шопен, чарівник звуку. Нещодавно сплив молоденький, двадцятилітній студент Льоша Боголюбов, дуже сучасний, оригінальний, я з задоволенням з ним граю. Прикрасою програм є Наталя Лебедєва, Олексій Саранчин, Леонід Хайсман, Жан Яночкін, Сашко Ткачук, Юрій Шепета. Якщо потрібно піддати в програмі жару, я запрошую Петра Пашкова, це просто термоядерна електростанція, він розриває простір, стільки в ньому енергії. Поруч з Пашковим по енергетиці, потужності я можу поставити саксофоніста Ігоря Чернова, він, скажімо так, не молоденький, навчив грі на саксофоні багатьох тепер уже зірок, але коли виходить ця літня людина, з його інструмента вражаюче щедро ллються бадьорість і запал. Саксофоніст німець Гьотс Грюнберг дуже м'який, шовковистий. Дмитро Олександров — зірка європейського, світового класу. Ще один саксофоновий геній — Дмитро Маркетантов, молодий хлопчина, він зараз у Німеччині.
Гітаристи... Назавжди в моє серце вкарбувався легендарний Володимир Молотков (Царство йому Небесне). Сергій Рибалкін. Не дуже начебто б сценічно привабливий, але коли повненький, кругленький Рибалкін бере гітару і виходить на сцену, він захльостує усіх темпераментом, оптимізмом, у його манері змішані рок і джаз. Сергій Овсянников – це гітарний Шепета чи гітарний Шопен.
Мені таланило грати з унікальним, самобутнім Енвером Ізмайлов, з цікавим, винахідливим гітаристом Славком Морозом.
Узагалі-то після Молоткова мені складно говорити про гітаристів, якщо чесно, мені доводилося виганяти і не приймати у свої команди дуже багатьох гітаристів, які вважали себе зірками, але, я ж казав, що я «зіпсований» хорошими музикантами.
Бас-гітаристи... Музикант з великої букви Ігор Закус грає на купі безладових і ладових бас-гітарах. Андрій Арнаутов повернувся з США, з задоволенням виступає з київськими музикантами, вважає, що їхній рівень не гірший, ніж у Нью-Йорку. Завжди успішно виступали Юра Толстолуцький і Костя Іоненко з Харкова, Денис Дудко (нині він грає в «Океані «Ельзи»).
Серед нової генерації басистів – неординарний Антон Жуков. Худенький Толя Плотніков з Донецька просто фантастичний бас-гітарист, вогонь. Але кращим є, на мій погляд, в Україні контрабасист Максим Гладецький. Я зазвичай Максима Гладецького і Пашу Шепету називаю «вінницьким тандемом»: вони обидва з Вінниці, разом училися, причому Максим займався в Пашиної мами. Завдяки їм я інтуїтивно відчув, що у Вінниці існує міцна музична школа. Величезну радість мені залишали ті концерти, де ми грали тріо: Павло Шепета, Максим Гладецький і я.
Вокалісти... Я слухаю радіо, диски, знаю, як співають світові виконавці. Та ось років зо три тому знайомі мені сказали: «Є хороша дівчина, покликай поспівати. Я покликав вісімнадцятирічну Лесю Здоровецьку – вона чудово заспівала. Відтоді у «Бабуїні» з'явилася ще одна нев'януча програма: по неділях там співає чарівна Леся Здоровецька у дуеті з піаністом. Це співачка від Бога.
Співала акварельна Юлія Рома, латиноамериканську музику вона виконує не гірше, ніж бразильські чи аргентинські знаменитості. Серед яскравих джазових співачок — Лана Меркулова, Марина Юрасова. Є в моїй команді ще вокаліст по імені Володимир Куриленко, він з тієї категорії, яка називається «Щас проспіваю».
— Тобто пан барабанщик не тільки здорово паличками ворушить, він ще й співає?
— Життя, як кажуть, змушує, хоча я своєму співу великого значення не надаю.
— А діапазон голосу?
— Тенор. Дивно вийшло: коли відкрився телеканал «Культура», мій спів щодня транслювали протягом майже двох років.
Необхідно відзначити ще таке. Коли я відчуваю, що інтерес до малих складів трошки падає, я кличу музикантів і вокалістів з інших жанрів. У моїй програмі виступав (для мене це велика честь) віброфоніст киянин Андрій Пушкарьов, володар премії «Гремі» 2002 року.
Володимир Зінковський приїхав з Аляски і чудово грає в Києві на флейті. Коли в «Бабуїні» зазвучала домбра в руках Віктора Соломіна, народ був просто в шаленому захваті. Скажу чесно, не в образу Вікторові, він не дуже джазовий, але оригінальний тембр домбри перекриває деякі недоліки манери.
А як грає на баяні лауреат міжнародних конкурсів Костянтин Стрельченко!
Сурмачі... У «Бабуїні» грав дуже відомий у Європі сурмач киянин Володимир Копоть. Справжня джазова труба в ліричного, м'якого Олександра Пришиби. З Білорусії приїжджав Валерій Щериця. Музикував Гриша Немировський (виїхав у Німеччину).
Як бачимо, музиканти виїжджають, приїжджають… Для мене не має значення, які вони люди, де грають, головне, що вони майстри.
Ті, хто цікавиться джазом, пам'ятають радіо «Континент», це була єдина радіостанція, яка передавала справжні джазові програми, котрі вів Олексій Коган. Якось на одну з моїх програм років зо три тому потрапили директор і головний редактор «Континенту», вони відразу стали домовлятися з керівництвом «Бабуїна» про те, щоб робити прямі ефіри з живих концертів. Тобто вони прочули рівень. Може, про це не скромно говорити, але поки що жоден із двохсот шістдесяти концертів не повторився і не був невдалим, я думаю, вони гідні прямого ефіру набагато більше, ніж програми на політичні теми. Нехай би люди слухали і душа в них тішилися.
— Що було найяскравіше?
— Незважаючи на регулярні багаті враження, які я відчуваю, займаючись музикою, два концерти мене вразили особливо, вони немов перевернули всю мою філософію. У КІБІ одночасно зі мною учився на іншому факультеті майбутній авангардний бас-гітарист Олександр Нестеров, ми обидва зайнялися музикою (до речі, він грав на моєму першому весіллі). Наші музичні шляхи йшли по різному, час від часу ми перетиналися, обмінювалися інформацією, якось вирішили виступити дуетом. Ми зіграли з ним два концерти, на жаль, вони виявилися останніми в його житті. На виступах буває різне: захват, екстаз, тихе задоволення. Уявіть собі, один грає на барабанах, другий — на всіляких трубочках, скляшках, трикутниках, на препарованому роялі (Нестеров вставив у нього якісь кнопочки-заклепки-скріпки)… Після концерту виникла дзвінка тиша, у залі просто перестали дихати, мухи перестали літати, бармени не насмілювалися включати кавоварку, офіціанти зупинилися, так тривало кілька хвилин, це був просто фантастичний ульот у якийсь інший вимір. Не знаю, якою там була моя заслуга, але після цих двох концертів я зрозумів чому Бі Бі Сі про київського музиканта Олександра Нестерова передавала на весь світ цикл передач як про «музичну гордість людства», що являє собою філософське вістря музичного світового авангарду.
— Володимире, розкажи про спільні музикування з західними зірками.
— Оскільки я веду програму, то, природно, по її ходу мені доводиться розважати публіку, канву тримати, інформувати, акцентувати... Іноді я згадую фразу узбека, який продає на базарі персики. Нахвалюючи товар, він говорить: «Цей персик їсти не можна, на нього треба дивитися і нюхати». Ось так і я ціную можливість публіки бути в тісному контакті з музикантами, бачити-відчувати дійство. Я дуже ціную тих майстрів, яких запрошую, для мене особливого значення не має, чи перебувають вони в статусі світових зірок. Хоча з Петром Пашковим мені доводилося на фестивалі в Будапешті грати в одному концерті з Френком Заппою. Грав з гітаристом Петом Метіні, — коли він приїжджав у Київ, стався тривалий джем-сейшн. Його команда запросила тодішній наш колектив «КОД» (композиційний джаз) на саунд-чек і потім спеціально для нас зіграла одну п'єсу. Приємно.
Ой, зовсім забув... коли я ще музикував з Молотковим, Заморокою в ресторані готелю «Москва», приїжджав знаменитий артист, музичний гуру з Індії Раві Шанкар, з його музикантами в нас вийшов приголомшливий сейшн. У 2003 році американське посольство в рамках моєї програми улаштувало закритий концерт, ми грали з гарною співачкою Каролайн Шаут з Нью-Йорка.
Був пам'ятний вечір у «Бабуїні»: за підтримки двох московських музикантів — гітариста і саксофоніста я виступав з технічно абсолютно не джазовим, але іскрометним співаком з Парижа Олексієм Хвостенком. Цього поета-артиста академік Андрій Сахаров витяг із Сибіру, переправив у Париж, врятував від таборів. Хвостенко, до речі, написав знамениту пісню «Под небом голубым есть город золотой», яку ми знаємо в інтерпретації Бориса Гребєнщикова.
Мені зовсім несподівано пощастило пограти з академічним ансамблем скрипалів-солістів Богодара Которовича. Дуже класно вийшло.
Мої перші вчителі казали одну найважливішу фразу: «Головне, щоб була Музика». А до якого стилю вона належить, народна, класична чи джазова, де звучить, ким виконується і на чому, — це не має значення. Важливо, щоб була майстерно виконана Музика. Так що академічні п'єси я грав з колективом Которовича, авангардну музику — із Соляником і Нестеровим, джазові стандарти — з десятками хороших музикантів, і щоразу ці стандарти перетворювалися в чудові картини-імпровізації.
— А що серце біллю гризе?
— Останні шістнадцять років я живу в дванадцяти кілометрах від Києва у Васильківському районі в селі зі співучою назвою Рославичі, через яке колись йшла тропа ченців, котрі визначили місце для Києво-Печерської лаври і чиї мощі там лежать.
Відтіля я приїжджаю на концерти з чистими вухами, не забитими індустріальними шумами, брехнею політиків. Є екологія їжі, є екологія повітряного і водного середовищ, одначе є ще екологія звукового середовища. Музика, що звучить у виконанні майстрів, — це екологічно чистий звуковий простір. І це стало однієї зі стрижневих ідей програми «Майстер-джаз з Володимиром Куриленком».
Мені шкода наших людей. Їм мало доступно те, що створюють майстри, вони позбавлені приголомшливого задоволення, що не йде ні в яке порівняння з наркотиками, алкоголем, це кайф рівня сексу, скажімо так, він природний, корисний для душі і тіла, — на відміну від того кошмару, що відбувається на дискотеках: бум-бум-бум... Є частота ударів, що шкідлива і небезпечна для здоров'я, а гучний шумовий фон-хаос дебілізує.
Я не роблю складних концертів, спеціально підготовлених програм. Суцільна імпровізація. Тридцять років тому мені було дуже важко зрозуміти, що і як творять музичні напівбоги. Всі ці роки мені доводиться вчитися. Тобто я дуже тебе розумію, публіка, і жалію. Краще подивіться на мене, поемпатуйте, можливо, я допоможу вам скоротити шлях до насолоди прекрасним і ви оціните золоті імена.
У дитинстві я мріяв знайти скарб. Зараз згадую людей, з якими мені пощастило грати, і впевнений, що знайшов цей скарб. Якби знайшлася якась структура, котра поєднала би справжніх майстрів зі спраглою публікою. Я впевнений, що є величезна потреба в здоровому, справжньому, глибокому, корисному... Пригадую концерти в Нікополі, Сумах... Вщерть забиті зали, звучить джазовий концерт, люди зі сльозами на очах, аплодують... їм це потрібно.
Що ж вони звичайно одержують? Із приймачів, телевізора пре смердючкізм-поплавкізм. А яких фахівців продукують? Поверхневих, тому і називається «університет Поплавського» (всі, здається, вже забули що університет має ім'я Корнійчука).
Маскультура калічить людей, мені шкода юнаків і дівчат, — життя настільки цікаве, емоційно насичене, а їх заганяють у тупик, де вони часто «відриваються» за допомогою алкоголю і наркотиків.
Є надія, що в нас буде, як у Європі. Багато хто відзначає, що концерти в «Бабуїні» європейського рівня. Їх захоплено приймає творча інтелігенція, студенти, співробітники посольств, іноземці-туристи. В одній з популярних газет якось з'явився матеріал «П'ятдесят явищ у Києві, що гідні уваги». Приємно, що і моя програма опинилася в цьому списку.
Але душа болить за тих гідних людей, що не дочекалися визнання і нормальних умов життя на батьківщині.
У Києві було чимало світочів, які дуже потужно вплинули на джазову традицію, на жаль, одні померли, другі виїхали і тільки одиниці залишилися з тих, хто знає, відчуває, пам'ятає тонкі деталі, що і складають традицію, переходять від людини до людини, від покоління до покоління часто на підсвідомому рівні.
У 60-і роки я їздив на Поділ до колекціонера Анатолія Ткаченка, щоб переписувати з його платівок на бобіни рідкісну музику, він мені показував журнали «Даун-біт» (головне світове джазове видання), у якому були його авторські статті. Ткаченко, на жаль, спився, не затребуваний в Україні. Нині, слава Богу, здрастує Леонід Гольдштейн – джазовий фанат, колекціонер, що зібрав величезний матеріал, чимало років він вів чудову телепрограму «25 хвилин джазу» (закрили). У цьому ряду джазові подвижники Петро Полтарєв і Олексій Коган (його джазову програму на радіо “Континент” закрили).
У моєму поколінні «крутими» були ті, хто займався спортом, хто добре вчився, творчо себе виявляв. Нині “крутими” нерідко є ті, хто димить сигаретою, смокче пиво і матюкається. Мені категорично не хочеться, щоб мої молодші діти перебували серед таких «крутих». Яке це благо, коли дітвора учиться грати на інструментах і займається будь-якими видами творчості, що наповнює серце радістю.
— Ви звеличуєте імена патріархів і це добре. Але у Ваших словах є нотка, що представники нинішнього українського джазу не такі глибокі і насичені, як гранди-родоначальники. Чи не старече це бурчання типу: «Раніше вода була мокріша і глина сиріша»?
— Тут невелика помилочка закралася. На самому початку я говорив про планку. Річ у тім, що раніше це були одиниці. Тепер у Київ практично з'їхалися найкращі музиканти з усієї України, і таланти продовжують з провінції перетікати у столицю. Але планка музичного рівня, яку для мене визначили Молотков, Замороко, Новіков й інші, залишається актуальною, я тримаю її все своє життя. Буває тяжко, бувають збої, але, на щастя, представники нової генерації не гірші за патріархів. Проблема в іншому.
— От цікаво…
— Багато хто сподівався на якісь великі суспільно-політичні зміни. А в чому нині варяться золоті українські музиканти?
Усама Бен Ладен звалив два хмарочоси в Америці. У відповідь НАТО влаштувало блискавичну війну проти Іраку, так? А у нас така війна проти народу тривала сімдесят років і продовжується досі. Якщо проаналізувати, хто і що складає гордість американського джазу, хто створив ледве не половину видатних джазових стандартів, якими користуються музиканти всього світу, то ми побачимо, що до цього мають відношення ті, кого радянська влада вигнала з Одеси, Харкова, Києва, Львова... Ці люди виїхали, щоб не загинути. Точно так залишали країну майстри по селекції пшениці, по створенню літаків, кораблів і домен, письменники, художники... А скількох розстріляли і згноїли в «гулагах»?
З 1917 до 1990 року формувалася і міцніла певна структура, яку я називаю головним терористом усіх часів і народів – Усама Бен Влада. Цей монстр перемелював-перетравлював народ на сіру масу. І дотепер ця сталінсько-кадебешна інерція «працює», вона процвітає в різного сорту діячах, котрі називають себе соціалістами, комуністами, демократами. Традиція перетворювати таланти на гайки і гвинтики триває. Раніше масу осірювали і дебілізували компартійними піснями, операми, ораторіями, тепер осірюють дебільними пісеньками-сміттям. Тому так украй важливо, щоб справжнє, здорове пробивалося і зростав інтерес до нього. Тим паче, що Україна геополітично розташована дуже вдало: не тільки на географічному стику між сходом і заходом, а й на стику культурологічному, філософському, духовному. В українському казані вариться східна мудрість, образність, метафоричність, містика і європейська логіка і прагматизм. Культурний потенціал України надзвичайно великий, але його закупорили, як джина в пляшці. Ми не використовуємо геополітичні вигоди, свій колосальний економічний потенціал, вітчизняний Усама Бен Влада егоїстично підминає все під себе. Клони тих людей, котрі у 70-80-90-х роках наказували усім виконувати певну суспільно-політичну «музику», і тепер продовжують ганебну справу своїх попередників, формують так звані реформи-проекти на державному рівні. Вони вміють керувати рабами. Вільні люди їм не потрібні.
— Що залишається більшості?
— Опам'ятатися, схаменутися. Діячі освіти, культури, мистецтва, релігії – це рятівні соломини для тих молодих хлопчиків і дівчаток, які хапаються за шприц і чужий гаманець. Їм хочеться задоволення, радості? Але хімічна радість закінчується труною, а творча — нескінченна.
— Чим рятуєтеся Ви?
— Родиною, улюбленою справою, мальовничим місцем, у якому живу. Продовжую захоплюватися психологічним спостереженням, світовою літературою, філософією, — чимало речей, які я знайшов у працях мислителів минувшини і сучасності, реалізувалися в моїй душі, і, значить, у житті. Не дозволяю собі оскверняти музичні враження, які у мене накопичилися від спілкування з чудовими музикантами. Вирощую овочі, фрукти. Побудував будинок, викопав колодязь, посадив сотні дерев, виростив чотирьох дітей. Ось це і складає радість мого життя. Час від часу пригадую думку Фрідріха Ніцше: “Без музики життя було б помилкою”. Це, напевно, стосується всіх, хто вважає себе за людину.
P.S. На момент виходу інтерв'ю ми почули сумну звістку: Інтернет-книгарню-кав'ярню «Бабуїн» (ООО «Культурні ініціативи»), котра потрапила до списку «П'ятдесят явищ у Києві, що гідні уваги», прославилась численними культурно-мистецькими заходами, під дахом якої збиралась творча молодь, інтелігенція, митці, письменники, закрито через непомірно високу орендну плату. Напевно, там з'явиться ще одне казино або філія банку...
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
