Не завжди вибираємо дороги, дороги часто вибирають нас. Вони ж ведуть по всіх світах, куди лиш заносять наші й не наші житейські справи.
Де б не був, як настане неділя, я, християнин, шукаю своєї небесної гавані, наче той корабель, що його після бурі прибило до берега. Йду до храму, щоб годину-дві побути в розмові з Богом. Непереборне це бажання, і я ним дорожу.
Приодягаюсь, як можу, по-святковому й іду туди, де християни, бо де “двоє моляться, між ними Господь”. У Польщі прошкую до костела, в Росії – до церковець і соборів. Ніби вчора поспішав, коли вдалося, під церковні бані на Заполяр’ї, де мені довелося служити в армії. Так само через роки було в час подорожі Сахаліном. Молився я в московських, петербурзьких, ризьких, вільнюських соборах. Однаково й в Угорщині, Боснії, Хорватії, Грузії, Вірменії був я в неділю у храмах серед християн, хоч і різних конфесій. І ніколи й ніде не почувався чужим. Звичайно, літургія в латинському чи георгіанському обряді не справляє на мене того враження, що Божественна літургія божественного Іоанна Златоустого, проте всюди й завжди переживаю багато моментів, коли душа відчуває близькість Господа. Це в мечетях чи синагогах я турист. У християнському світі кожен храм для мене – дім із вікнами до неба. Так, до неба, до Бога. Натхненні святі отці назвали ікону вікном у небо. Людина, яка торкнулася ікони, причастилася небом. Вона схожа на бджолу, що збирає нектар. Та тільки це нектар нектарів, бо нектар той – духовний.
Куди ж мені йти в Києві, коли живу навпроти Києво-Печерської лаври, в подружжя Ніни Матвієнко та Петра Гончара. Перейшов дорогу – і я у святині, що притягує до себе світлом діянь Антонія та Феодосія Печерських, життям десятків інших святих. Не моя вина, що лавра досі під управою Москви. Та ж іду не до московських церковних правителів, іду до храмів, звідки починається Україна християнська, тоді ще звана Київська Русь. Увесь християнський світ тут: по одягу священиків, ченців можна зорієнтуватися, хто і звідки приїхав.
Найглибша молитва – коли сходить сонце, бо й душа “сходить”, пробуджується разом із сонцем; може, в когось по-іншому, а в мене так. Не знаючи розпорядку, на світанку пішов у лавру й одразу приєднався до вервечки людей, котрі спускалися на нижні тераси з високих дніпровських пагорбів, до Хрестовоздвиженського храму, одного з найстаріших у лаврі; він там, де нижні та верхні печери. У храмі ще небагато людей, і я, як завжди, йду до тетраподу, до ікони.
– Стоп! – різко й боляче перепиняє мене ребром руки молодий монах – точнісінько, як турнікет у метро. Одне слово, один рух – і втрачаю почуття, що привело мене в церкву. Я вже в громадському транспорті та ще й, виходить, проштрафився. Стою поруч із монахом, за віком моїм онуком, і молюся за нього, а ще прошу Бога, щоб швидше повернувся до мене молитовний дух, що його так несподівано втратив.
– Как ти крестішса? – той самий монах з обличчям монгола б’є мене по руці. Екзекуція ще не скінчилася.
– За що ви мене б’єте? Як навчили, так хрещуся. Я греко-католик, – зізнаюся, наївно думаючи: може, в греко-католиків хрестяться по-іншому.
– Ах, так. Греко-католік? Ану уході отсюдова. Ето не твоя церков. Ето наша церков. Ми тєбя сечас вивєдєм отсюдова!
Що він від мене хоче? Може, йому не подобається мій вишитий галстук – явно націоналіст.
– Якщо це ваша церква, то покажіть мені хоч один цвяшок, який ви забили? А ви чужий на цій землі, бо навіть не хочете вивчити її мови. Ви зневажаєте нас, – не витримую напасті.
У нашу розмову втручається третій, схоже, вірменин. Так і є:
– Он правільно сделал вам замєчаніє. Ви неправильно крестітєсь.
Ще мені адвоката бракувало!
– Но он должен бил ето сделать на любві, – додає вірменин. Служба Божа ще не почалася, і ми виходимо на подвір’я. Через хвилин двадцять глибокої довірливої розмови я не тільки вмію правильно хреститися, а й з’ясовую для себе багато складних питань. І, що головне – маю друга. Ми обмінюємося телефонами й обіймаємось, як рідні. Григорій Амбарцумян запрошує до свого дому, в Москву: “Там ти будеш у мєня самім лучшим гостєм”. Я так само гостинно кличу свого нового друга до Львова.
– Він багато зробив для мене, цей монгол... Навчив хреститися й познайомив з тобою, Григорію. Інакше ти до мене не підійшов би.
– Да, ето так. А что в такой способ… Нєбєса тєбя учат сміренія...
– Якось мушу віддячити монахові. Хоча він вчинив зі мною грубо, але ж навчив доброго… Чому ж усі важливі знання даються мені так жорстко? – ділюся з Григорієм сумною думкою.
– У Бога нєт нічого случайного… І в жизні чєловєка тоже.
Наступного ранку йду з великим букетом квітів. У притворі зустрічаю монаха і простягаю букет:
– Брате, я хочу вам віддячитися за науку...
– Какой я тєбє брат?! Уході отсюдова! – і говорити зі мною не хоче. Роблю ще одну спробу, нічого не вдається. Немає Амбарцумяна, немає з ким порадитися, що робити.
На літургії стаю біля ікони Матері Божої і кладу квіти біля неї. Це місце стало звичним для мене, простояв тут на літургіях щоранку протягом тижня. Почалася Служба Божа. Раптом відчуваю, що на мене хтось дивиться з боку ікони.
Погляд такий сильний, здається, ніби торкається фізично. Озираюся і бачу молоду, може, вісімнадцятирічну-двадцятирічну жінку в траурному вбранні. Вона дивиться на мене з невимовним почуттям, як мати на своє дитинча в колисці: на мене ллється непізнаний і незнаний неземний потік любові. Жінка показує мені, як хреститися, і коли її рука йде донизу, каже: “До пупка”.
Саме цього з неуважності не допитався в Амбарцумяна, а тепер уже знаю. Хто ж ця жінка? Ще раз повертаюся до неї й показую, чи правильно складаю пальці для знаку хреста. Вона усміхається. Знає, що знаю, як, бо вже хрестився. Просто не знайшов іншого способу ще раз глянути на її обличчя. Вона направду неземної краси, це сама жіночість, витончена жіночість.
Але чому вона радісна, коли в траурі? Чому в неї стільки любові до мене, зовсім їй не відомого? Ці питання скоро зникають, бо зі мною стаються дивні зміни. Мене починає розхитувати, як листок на вітрі – почуваюся таким невагомим, як листок. Ледь не падаю й кажу до жінки: “Мені погано. Мушу піти до дверей”. Туди кілька кроків, і я присідаю біля шпарини, де пробивається свіже повітря.
Після служби виходжу на подвір’я і розглядаюся довкола, щоб іще побачити таємничу жінку, але вона не виходить із храму, а може, швидше вибралася. Хто це був: реальна жінка чи видіння – не знаю та й чи буду коли-небудь знати. Вдома так і кажу Ніні Матвієнко: хтось учив мене хреститися, але хто – загадка.
Наступного ранку знову несу букет квітів для монаха, а він знову виганяє мене з храму, щоправда, без фізичних зусиль. Не можу зрозуміти його ненависті. Він навіть відмовляється продати мені проскурку та свічечки, бо я чужий, греко-католик. Потім, щоправда, поступається: свічечки все ж продає, проскурку – ні. Якийсь добрий прочанин – бо всі все чули, “торг” був голосний – дає мені свою проскурку. А ще монах вимагав, щоб я виключив зі списків на молитву всіх греко-католиків, бо вони, мовляв, у цій церкві моляться лише за православних. Навчаючись смирення, я це виконав, але додав, вручаючи списки: “Тут усі лише православні, але котрі московського патріархату, котрі київського, котрі до автокефальної належать, я не знаю”.
– Но ми молімса только за масковскаго!
– Так і робіть. А хто московського, винюхайте самі. У вас має бути добрий нюх, – відрубав я, покидаючи церкву.
На п’яту ранішню літургію прийшов із букетом квітів просто до ікони Матері Божої. А оскільки до служби ще залишалося кільканадцять хвилин, придивився до зображення. “Та це ж та сама жінка, що вчила мене хреститися”, – з великого подиву ледь не вигукнув я. Сумніву не могло бути: іконописець малював Матір Божу з видіння, яке він сам бачив або хтось інший чи копіював з ікони, намальованої з видіння.
Через два тижні Богородицю, яка вчила мене хреститись, я побачив на іконі, яку малював іконописець, професор Львівської академії мистецтв Роман Василик, – для храму в урочищі Джублик на Закарпатті, де Матір Божа розмовляє з двома дітьми: Мар’яною Кобаль та Оленою Куруц. А малював художник з їхніх розповідей. І коли нещодавно дорога знову привела мене в Джублик, перше запитання, з яким звернувся до Матері Божої, було: “Хто мене вчив у Києві хреститися?”, на що почув відповідь через Мар’янку Кобаль: “Матір Божа каже, що Вона”.
У християнина є кілька оберегів, якими він захищений у цьому світі: хрест, свячена вода чи хліб, молитва і піст. На цьому особливо наголошує матір Тереза у своїй надзвичайно цікавій книзі. До Києва в мене одного оберегу не було, хрестився я невміло і недбало. Але ж ходжу до церкви й бачу, що переважна більшість людей хрестяться абияк, і священикам байдуже, вони не звертають на це уваги. Та хоч би власним прикладом показували, як це робити.
Та ж ні, чи не кожен третій хреститься так, наче у верхніх кишенях шукає копійок. І чомусь саме в тих “шукачів” найбільше учнів.
Зі мною у Львові одного разу відбулася схожа історія. Насправді це щось таке неймовірне, коли у ти загораєшся, тобі ається інше розуміння речей, ніж було до того,просто так, просто тому, що ти проявив готовність. А потім все раптом зникає і потрібно вперто працювати над собою, кожного дня виконувати свої обовязки, і чи добре чи зле, не нарікати на долю. Але якщо в житті у когось хоча б одного разу була ота іскра у серці, видіння чи відчуття Божої руки, то чи у вогонь чи у воду легко йти. Бо знаєш, що є Великий Хтось - Бог. І світ хочеться тоді гарнішим зробити, і хреститися гарно.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
