Комісія батуринських духовних сановників не лише розробляла правила літературної української мови та перекладала з іноземних художні й теологічні твори. До її інтересів належав догляд за дотриманням духовної та етикетної культури, зокрема вживання титулів і звернень. Крім цього, ще існували найлютіші церковні суди (київського митрополита, архієпископські), що в другій половині XVII ст. розглядали рішення про зраду, перелюбство, відьмарство, чаклунство.
У гетьманській Україні титули вживалися станові, геральдичні та побутові, вони передавалися дружинам. Було прийнято називати вельможними паннами дружин генеральних старшин. Знатними панами — багатих і знатних полковників. Панями — дружин узагалі всіх військових старшин і чиновників. Лише близьким людям було прийнято називати знатних жінок по іменах. Приватна та офіційна форма звернення до жінки дозволяла аналізувати її родинне становище та навіть вік. Наприклад, у родині полтавського полковника Павла Герцика його дружину було прийнято називати Герциковою, доньку Ганну — Герциківною (лише до шлюбу з Пилипом Орликом, коли вона стала Орликовою), а полковницьку матір — Герцихою.
Титуломанія була поширена у містах серед панів райців, панів бургомістрів. Відомим людям дозволялося мати кілька імен — надане при народженні, духовне й світський псевдонім. Придворні батуринські поети майже всі користувалися кількома іменами — Яворський був одночасно Стефаном, Сімеоном і Станіславом; Армашенко — Іоаном і Петром.
Кожну вільну людину називали паном, а кожний нобілітований гетьманський шляхтич носив титул «уроджений». Козацькі старшини та шляхетство зверталися один до одного: «Мосце пане брате».
Були вищі форми звернень: ясновельможним називали українського гетьмана. Вельможними називали чиновників, що перебували на генеральських посадах, а також представників давніх князівських і графських родів.
Отже, вельможним був генеральний старшина (за титулом) або рядовий козак (якщо його рід був князівським). Такі казуси, як правило, відбувалися в перший рік служби в Запорозькому війську, але представники відомих титулованих родів швидко піднімалися ієрархічними сходами. Про наявність високих шляхетських титулів у козаків не вказувалося в документах.
Вищі батуринські духовні сановники не лише стежили за титулографією, а й залучалися для пропаганди у навчальних закладах. 1696 року до КиєвоМогилянської академії (тоді колегії) прибув батуринський архімандрит Гедеон Одорський, який прочитав студентам лекції про прийняті в гетьманській Україні форми звернень у документації — як написати листа московському цареві або французькому королеві, про форму звернення на шляхетський сеймик, до українського гетьмана або київського митрополита. Варто звернути увагу, що Одорський підписав свої лекції не як могилянський викладач, а як найвищий батуринський духовний чиновник, чим підкреслив своє значення у процесі вироблення етикетних правил вживання титулів і звернень.
Придворна мода
Батуринські гетьманські салони не лише перевершували польські, а й були збудовані за прикладом паризьких Людовика XIV. Одяг для гетьмана шили батуринські модельєри (а не якісь там цехові шевці), найвідомішими з яких були Гаврило Ямборський і Влас Трохимович. Так склалося, що вони між собою посварилися. Початкова причина конфлікту невідома — чи то гетьманові Мазепі не сподобалася праця майстра, або комусь з них було відмовлено у майбутньому замовленні. Це призвело до гучного судового конфлікту, що став відомим і поза межами України.
Заведення українськими гетьманами в Батурині салонів мод для вдосконалення свого гардеробу було не випадковим. Із придворною французькою культурою, проектами кардинала Мазаріні та королівськими мушкетерами молодий Іван Мазепа познайомився у Парижі в листопаді 1659 року. Тоді майбутній український гетьман навіть був на прийомі у французького короля Людовика XIV у складі польської королівської делегації.
Моду на вишиванку, можливо, запровадив Полуботко
Старовинне урочисте вбрання гетьмана складалося з польського каптану, вишитого на грудях золотими шнурами, соболиної шапки з сукняним верхом козацького типу, шовкового кушака, червоних сап’янових чобіт, синіх штанівшароварів із золотими лампасами. На паску кріпилася шабля. Взимку носили шуби з хутра лисиці та соболя.
На війні гетьмани використовували панцири та лати, в яких зі зброєю були подібними до класичного вбрання європейських лицарів.
В одному з документальних рукописів тих часів відомий опис вбрання гетьмана Івана Мазепи, в якому він з’явився на козацькому балу, що влаштувала княгиня Дольська:
«Мазепа на балу мав на собі темнозелений каптан із товстої китайської матерії, оброблений золотом, який йому служив кунтушем. На його грудях кріпилося п’ять золотих петлиць, покритих діамантами, всередині були смарагди та рубіни. Під каптаном, підшитим малим атласом, одягнуто жупан із срібної парчі. Його стягував пасок, вельми гарний і багатий, з гронами з дрібних перлин. На ноги взуто жовте взуття, на голові вбрано боброву шапку з оксамитовим дармовішем пурпурового кольору. Шию його прикрашала посаджена шпонка з дорогим камінням з літерою «Е» (дарунок сестри Карла ХІІ). На грудях він носив дві зірки — святого Андрія й Орла білого».
Урочистий одяг полковника складався із шуби з розрізними рукавами, прикрашеної китицями, покритої оксамитом і парчею із золотими шнурами.
Жупани були різного покрою яскравих кольорів. Подекуди їх також шили з розрізними рукавами, які застібувалися позолоченими ґудзиками, нерідко осипаними бірюзою, перлами та навіть алмазами. Верхні та нижні каптани були польського крою: зимові шили з сукна, а літні — з тафти й атласу.
Шаровари були різних кольорів, шапки також були на будьякий смак, найчастіше соболині з оксамитовим верхом. На шапці іноді пришивали зверху дорогоцінні прикраси. Паски були шовковими або шкіряними, найчастіше — зі срібними бляхами. Чоботи завжди шили з червоного кримського сап’яну, вишиваючи їх золотими або срібними нитками. Полковники та старшини носили кунтуші, які надягали поверх жупана. Це був верхній розпашний одяг без рукавів або з розрізними рукавамивильотами.
Україна з кінця XVII ст. була часом активної боротьби в моді народних впливів із західними. Елементи народної культури проникали до придворної батуринської моди. У ті часи вони складали частину української сарматської культури, що було пов’язано з образом самого козака. Можна говорити про приклади східноєвропейської військової культури одягу, що виникли на межі мілітарного зіткнення з мусульманським світом (національна сорочкавишиванка, козацькі шаровари). Великим прихильником народної культури був Павло Полуботок, чернігівський полковник, а згодом наказний гетьман. Він до свого вбрання неодмінно додавав вишиту сорочку.
Про зіткнення в Україні наприкінці XVII ст. впливів сарматської та французької моди стверджував поет Данило Братковський у вірші «Про реформу старої моди»:
Вельми слушно собі учиняють,
Що старій моді реформи справляють.
Матінка доньці залишила моду.
Пан у старому побачив лиш шкоду.
Прагнув для вжитку переробити,
Краще дружину свою оздобити.
За табіну, за старосвітчизну,
Справив коралі як французчизну.
У ту епоху на моду впливали яскраві кольори, вважалися популярними колоритні барви. Східний вплив пропагував традиційне народне вбрання та різноманітні паси, широко використовувані у війську.
Гетьман з «ліловим волоссям»
Навіть із портретів гетьмана Мазепи видно, що він постійно змінював зачіску. У столичному Батурині лише на гетьмана працювало кілька першокласних перукарських майстрів. Привертають увагу свідчення Й. Барділі, військового каштеляна принца Максиміліана, який 1708 року в Головній шведській квартирі в Україні пригадав, що Мазепа «на голові мав багато зачісок або польських кучерів». Про зовнішній вигляд гетьмана посвідчили генеральний військовий суддя Забіла, генеральний підскарбій Андрій Маркович і генеральний осавул Федір Лисенко, що Іван Мазепа був «волосом рудяв, довголик і з бородою». А придворний батуринський поет Іван Орновський стверджував, що у Івана Мазепи в молодому віці було лілове волосся:
Розкажи мені муза про забаву квітуючих років
Шляхетного гетьмана, якого пестило лілове волосся.
Він у чині поєднав невмирущу славу.
Вірш є підтвердженням факту приятелювання Івана Орновського та майбутнього гетьмана задовго до обрання Івана Мазепи.
Серед козацтва була популярною зачіска з носінням оселедця. Найчастіше вона зустрічалася серед січового козацтва, яке голило голови, залишаючи лише чуприну з волоссям. Чуприну відрощували довгою, закручуючи її під час сну вночі за ліве вухо дватри рази. Разом із чуприною нерідко вирощували вуса найрізноманітнішої форми. Саме такими прибували січові делегації запорізького козацтва до Батурина.
Багаті українські дами широко вживали косметику, але парфумами майже не користувалися. Заможні міщанки намагалися наслідувати паризьку моду.
До слова, в Україні висміювали московські звички. Особливо кумедним і непрактичним здавалося носіння перук московськими чиновниками. Носіння бороди вже давно вийшло з моди в Україні, проте було поширеним серед московських бояр. Невідповідність московської придворної та й взагалі світської культури канонам європейської моди побачив цар Петро І, який вдався до радикальних заходів. Так, він наказав військовим насильно затримувати місцевих бояр і відрізати їм бороди, бажали вони того або ні.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
У гетьманській Україні титули вживалися станові, геральдичні та побутові, вони передавалися дружинам. Було прийнято називати вельможними паннами дружин генеральних старшин. Знатними панами — багатих і знатних полковників. Панями — дружин узагалі всіх військових старшин і чиновників. Лише близьким людям було прийнято називати знатних жінок по іменах. Приватна та офіційна форма звернення до жінки дозволяла аналізувати її родинне становище та навіть вік. Наприклад, у родині полтавського полковника Павла Герцика його дружину було прийнято називати Герциковою, доньку Ганну — Герциківною (лише до шлюбу з Пилипом Орликом, коли вона стала Орликовою), а полковницьку матір — Герцихою.