Повернутися до зазначеної проблематики змусили мене дві обставини. Перша. Несподіваний інтерес високих посадовців гуманітарної сфери чинного уряду до Великого Герба в період дострокових виборів як фактора (шкода, чомусь досі не залученого) національної єдності, їхні “патріотичні” виступи щодо цього у ЗМІ тощо.
І це після того, як іще з 19 січня 2001 року у Верховній Раді України лежить проект Закону “Про Великий Державний Герб України” (реєстр. №5274-1). Після того, як уряд Януковича потоптався по Універсалу національної єдності, незважаючи на те, що ініціатором історичного заходу всеукраїнської злагоди був Президент України В. Ющенко, а прем’єр-міністр і голова Верховної Ради ще влітку 2007 року офіційно підписали цей документ. Отже, вага Універсалу стала, визнаємо це чи ні, спільним урядовим і парламентсько-коаліційним тестом на істинність їхніх бажань: мати Великий Герб України як концепт-конструкт поступу чи як подальший предмет фальшивих передвиборних обіцянок на ниві національної єдності та державності.
А що, власне, ускладнює національний прорив на “фронті” між Заходом і Сходом України, який штучно створили й роздмухують самі ж регіональні українофоби, їхня пропаганда історичної ролі двох Вікторів у процесі буцімто нового “возз’єднання” берегів Дніпра, крім, звичайно, асиміляційних наслідків традиційного викорінювання царською та совєтською імперіями всього українського по обидва береги древнього Славутича? Адже в поданому Проекті пропонували затвердити Великий Державний Герб України, який є зображенням на синьому щиті золотого Знаку Княжої Держави Володимира Великого (малого Державного Герба України – Тризуба); над щитом – відтворення великокняжого вінця й синьо-золотого шатра. По обидва боки щита зображено щитотримачів – золотого лева, праворуч – козака з мушкетом. Під щитом – стрічка, що поєднує національні кольори, – синій і жовтий; під стрічкою – золоті колоски пшениці, скріплені кетягом калини.
Що з наведеного може не подобатися, якщо не бути вандалом, якого зомбують ззовні України, щоб він зійшов на найвищу її вершину – гору Говерлу – й там познущався над Золотим Тризубом? Хіба можна ненавидіти те, що автори ескізу Великого Державного Герба України, керуючись канонами світової геральдики, викликами сучасної історії та правовими нормами, увічнили в новітньому символі Української держави основні етапи її становлення та багатовікового розвитку, втілили провідні засади національної ідеї – соборність нашої обітованої землі та суверенного панування на ній демократичного й вільного співжиття всіх, хто вважає себе українцем, любить цю землю, чесно працює на ній заради її розквіту, щастя?
Причина друга криється в неналежному, на жаль, ставленні самих українців удома до власних історичних символів, зокрема до Тризуба. У процесі анотування англійською своїх статей уже вкотре пересвідчився в неправильному перекладі, а відтак у вузькому розумінні Тризуба сучасним українським політикумом. Яке ж було моє здивування, коли навіть на офіційному сайті національної символіки України не виявилось адекватного перекладу англійською назви її Малого Державного Герба. Я сподівався, що українські вчені, дипломати, політики, зрештою, журналісти попрацювали над тим, щоб слово “тризуб”, як свого часу слова “спутник”, “перестройка”, автентично увійшло в іноземні мови. Натомість наштовхнувся здебільшого на англійський переклад, який базується на навмисно зменшувальній і принизливій назві росіянами державного герба України – “трезубец” і, відповідно – “Trident” (виходить: їхній герб – “двоголовец”?).
На щастя, українці США, Канади, Великобританії у своїх англомовних виданнях називають Герб України гідно – Тryzub. Тризуб – це не Trident, так само, як імперія – не вітчизна. Він не має нічого спільного ні з морським тризубцем Нептуна, ні з американськими ракетами, що заховані й чатують у підводних глибинах. Тризуб – це передовсім духовно-інтелектуальна, етнографічно-археологічна, культурно-історична, мовно-інформаційна, аксіологічно-ментальна, філософська й інша світоглядна глибінь. Гідний переклад його назви – як державного герба незалежної великої європейської країни – з древньою культурою, мовою, звичаями, історією, освоєння його семантики та семіотики в контексті української національної ідеї, змогли б збагатити лінгвістично-інформаційну скарбницю нашої політичної еліти, вибити передвиборну карту спекулювання на людських взаємовідносинах Заходу та Сходу України, надавши їм усеукраїнського консолідуючого імпульсу. І, нарешті, на основі Тризуба затвердити Великий Герб України, залишивши його охорону Галицькому Левові та Запорізькому Козакові з мушкетом.
А поки що маємо затверджене Кабінетом Міністрів положення про створення (очевидно, чергової) комісії з підготовки та проведення конкурсу на найкращий ескіз Великого Державного Герба України та відповідну постанову, яку підписав, цього разу 15 серпня 2007 року, прем’єр-міністр В. Янукович. Маємо ще справу, яку відкрив прокурор Івано-Франківська, про вчинений акт вандалізму на Говерлі щодо державної символіки, купу заяв наших патріотичних організацій, в яких вони клянуться захищати надалі історичні символи України від наруги ненависників. Ці невтішні реалії можна доповнити фактом, який іще більше “зміцнить” надії українців на символ своєї віри та любові: згідно з названим розпорядженням, комісію з відбору найкращого ескізу Великого Державного Герба очолює відомий шанувальник “узкого слоя украиноязычной интеллигенции” як генератора національної єдності – віце-прем’єр-міністр Д. Табачник. Усе це було б дуже смішно, якби не було так сумно.
Однак насамкінець хочу вам і собі додати оптимізму, вдавшись у недалеку, а водночас уже далеку, історію… Рік 1992. Після тривалих і важких потуг Верховної Ради відродився державний Герб України – Золотий Тризуб. До речі, слово “герб” із німецької перекладається як “спадок”, “спадщина”. Нарешті звершилася історична справедливість: Україна – спадкоємниця Київської Русі, а українці – й не лише як “сини козацького роду” – підняли на свій державний щит древній знак Володимира Великого. Щоправда, для людської природи органічними є передпологові потуги під час народження нового, але в Україні вони бувають і під час відродження старого. Такий ми вже народ, що впадаємо в страшну гарячку при Малому, а що було б, якби йшлося про затвердження Великого Герба? Однак подякуймо Богові й за Малий, бо якщо так важко відновити всі атрибути державності, то поки що можна обійтися й досягнутим. Є надія, що Бог допоможе нам, і цивілізоване життя нас не омине, і не мучитиметься більше ні одеська інтернаціоналістка Остроущенко, ні дипломований історик із Харкова Мещеряков через хронічну хворобу нелюбові до всього українського. Ці думки я висловив понад чотирнадцять років тому в інтерв’ю з нинішнім головним редактором газети “Високий замок” Степаном Курпілем. Тоді він працював, здається, в “Молодій Галичині”.
Шкода, але на зміну остроущенкам і мещеряковим у ВР України приходили вітренки та мойсеєнки, саламатіни та симоненки, і нині рекрутують схожих “прихильників” національної ідеї, заодно й утвердження української історичної символіки. На щастя, вони здебільшого швидко відходять у політичне небуття. Не біда, що досі Україна має лише Малий Герб, а Великий усе ще залишається у далеких художніх проектах, відбором яких керують відомі “гуманітарії”; цілком можливо, що він закінчуватиметься узгодженням із північним сусідом, як, скажімо, це пропонували вчинити з підручниками з історії. Однак український народ сповна користується й Малим, що більше: Тризуб став основним і самодостатнім елементом. Без чого Україні зараз справді не обійтися, то це щоб Бог нас усіх просвітив і послав нам мудрість по-державному зрозуміти цей “таємничий знак невідомого змісту” (М. Грушевський) і стати гідним його широкої соціалізації на шляху нашого духовного відродження, зміцнення національної єдності та соборності країни. До речі, таємничість змісту вимагає окремих глибоких наукових досліджень, але поки що лише Г. Герман “досліджує” та вказує перстом, кому з науковців зустрічатись у Львові з прем’єр-міністром.
Мене справді хвилює, щоб Україна, нарешті діждавшись чи принаймні наблизившись до заповітного ідеалу “свого Вашингтона” (не побоюся звинувачень у пафосі) – Президента-патріота, який цього надважкого 2007 року демонструє оптимальні та відважні дії на всіх векторах політики, – почула його й не розминулася, а, головне – не розмилася зливою облесливих обіцянок, публічного популізму, марнославства псевдопатріотів, щоб не схибила під бурею бездумного фанатизму їхніх адептів, і чи не насамперед – галичанських. Ми маємо зрозуміли історичну та знакову глибину задумів Президента: втілити ідею національної єдності через відновлення традиції історичних Універсалів як праоснови творення новітнього символу України – її Великого Державного Герба. І в цій загальнодержавній справі ніхто з галичан альтруїстично не підставив Президентові плече. Хоча в цей перехідний час усім нам, українцям, слід затямити просту істину: Тризуб не вберегти від вандалів на Говерлі чи деінде, допоки він не буде твердою рукою надійно вкарбований у Великий Герб Великої України як Соборної Держави, що міцно захищена в системі безпеки Європи та світу. Національні цінності й інтереси, державна ідея та символіка – все це як ланки єдиної стратегії розвитку України, а не спекуляції референдумами заради подальшої її регіоналізації – має сформувати фундамент творення будь-яких парламентських коаліцій.
Степан Вовканич, доктор економічних наук, професор, мешкає у Львові
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Повернутися до зазначеної проблематики змусили мене дві обставини. Перша. Несподіваний інтерес високих посадовців гуманітарної сфери чинного уряду до Великого Герба в період дострокових виборів як фактора (шкода, чомусь досі не залученого) національної єдності, їхні “патріотичні” виступи щодо цього у ЗМІ тощо.