Є у Києві на Прорізній вулиці чудовий прихисток для душі, що має чудову назву – Молодий театр. Щоправда, не зважаючи на назву, в ньому працюють різні за віком актори. Але якісь вони інакші, ніж у поважних академічних театрах, - більш жваві, бурхливі, авантюрні, пустотливі, екстремальні, вільні... Ні, не легковажні, вони всі напрочуд молоді!
В атмосфері театру розлита розкутість, навіть по закутках не ховається бундючність. Бо ж Молодий театр молодий не тільки за назвою, а й за духом. Нема тут суворих охоронців в уніформі, нема вертушки на службовому вході, в адміністративних кімнатах чомусь часто сміються, а самі актори не проти перекинутися анекдотом з білетеркою або гардеробницею.
До речі, однією з дивних ознак Київського академічного Молодого театру є букмекерська контора “Марафон”, що нахабно прилаштувалось у фасадній частині театрального палацу. Декотрі потенційні глядачі замість театру потрапляють “не в ті двері”, ніби в якусь виставу про українське ринкове сьогодення, але, переорієнтувавшись, врешті віддають перевагу вічним цінностям людського буття, яке вирує на сцені.
Станіслав Мойсеєв
В Молодому театрі одноосібно панує художній керівник і директор Станіслав Мойсеєв, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії ім. Котляревського, кавалер ордена Святого Станіслава III-го ступеня, котрий, якщо добре придивитися, царює здебільшого творчо, бо левову частину свого “деспотизму” витрачує на вирішення складних фінансово-господарських питань, а свою волелюбну душу митця кладе на вівтар сценічних пошуків, експериментів, знахідок і не пересічних досягнень. До останніх відносяться понад сорок вистав, поставлених ним у різних театрах України та за кордоном.
Свою кар'єру Станіслав Мойсеєв після закінчення Київського театрального інституту імені І.К.Карпенка-Карого успішно розпочав у Сумському музично-драматичному театрі імені Щепкіна, де у своїх перших роботах - “Дві стріли” О.Володіна і “Наталка Полтавка” І.Котляревського - виявив себе як цікавий, перспективний митець з оригінальним баченням театрального світу. Може тому його пізніше “переманили” в Ужгород – на посаду художнього керівника Закарпатського музично-драматичного театру, де Мойсеєв гідно поставив п'єси Ж.-Б.Мольєра, М.Куліша, Ж.Расіна. За що його “переманили” в столицю, де Мойсеєв розійшовся не на жарт: у Національних театрах імені І.Франка та імені Лесі Українки, у ТЮГу та у приватному театрі “Браво”.
В 1996 році Мойсеєв осів у Молодому театрі. Вже перша його вистава “Дон Жуан” за Мольєром не тільки наробила гучного “шелесту” серед театроманів, а й вивела колектив на новий творчий, етап, зробила його одним з найпопулярніших театрів Києва. З цим спектаклем Молодий театр побував на трьох міжнародних театральних фестивалях, де був високо оцінений членами журі і глядачами. Вистава “Дон Жуан” здобула три премії “Київська пектораль”.
Далі Мойсеєв, увійшовши у смак, продовжував наполегливо епатувати (у гарному розумінні) публіку. Замахнувшись на п'єси класиків М.Гоголя (“Ревізор”) і М.Куліша (“Хулій Хурина”), він створив експериментальну виставу “РехуВІлійЗОР”, яка досі не сходить зі сцени. Потім Мойсеєв замахнувся на Шекспіра (“Трагедії Гамлета, принца данського”) і на Ібсена (“Гедда Габлер”), в підсумку “зірвавши” визнання не тільки в Києві, а й на театральних фестивалях “Золотий Лев – 2000” у Львові, на “Херсонеських іграх – 2001 у Севастополі”, на “Прем'єрах сезону – 2003” у Івано-Франківську та плюс ще отримав “Київську пектораль” за кращу режисуру і сценографію у виставі “Гедда Габлер”.
Потім були скандально-резонансні, неординарні, ліричні, саркастичні вистави “Лев і Левиця” за п'єсою Ірини Коваль (про стосунки Льва Толстого з дружиною Софією Андріївною), “Хоровод любові” за п'єсою класика австрійської драматургії А.Шніцлера, чеховський “Дядя Ваня”, “Маринований аристократ” (знову п'єса Ірини Коваль).
У 2005 році з'являється гостро-політичний спектакль “В моїм завершенні – початок мій...” за класичною п'єсою Ф.Шиллера “Марія Стюарт”, яка востаннє йшла на українській сцені близько півстоліття тому. У виставі розкривається тема влади, що почувається абсолютно безкарною, й опозиції, яка поступово виснажується, бо в її арсеналі відсутні методи боротьби, притаманні диктатурі – підступність, жорстокість, аморальність. Автора вистави більше цікавило питання: ким стане опозиція після того, як отримає владу? Чи вдасться їй зберегти свою моральність.
Наступний “фінт” Мойсеєва – постановка відомого роману Юрія Андруховича “Московіада”, в котрій на головну роль українського поета на ім'я Отто фон Ф. був запрошений Остап Ступка.
Постановка “Четверта” сестра” за п'єсою відомого сучасного польського драматурга Януша Гловацького підтвердила, що Станіслав Мойсеєв на сьогодні є один з небагатьох режисерів, який створює вистави з яскраво вираженою соціальної спрямованістю.
У колі його зацікавлень не лише перевірена часом класика, а й сучасна світова драматургія, що досліджує нагальні соціокультурні і моральні проблеми. Останнє дітище Мойсеєва – втілення нової редакції вистави “Лев і Левиця” у театрі імені І.Франка (у головних ролях народні артисти України Богдан Ступка і Поліна Лазова).
Вистава "Хоровод любові"
- Станіславе Анатолійовичу, вже сама назва “Молодий театр” несе певне смислове наповнення. Як особисто Вас орієнтує ця назва? Що Ви як режисер в неї вкладаєте?
- Поняття “молодий” у нас завжди асоціюється з певним віком і певним настроєм душі. Тому Молодий театр особисто для мене це є можливість ризикувати, експериментувати, відходити від усталених стереотипів, догматизму, затхлості. Молодий театр зажди був дуже цікавим з точки зору своєї незаспокоєності, небайдужості - в будь-які періоди свого існування, хороші чи погані, він продукував вистави, ідеї, які примушували прислухатися-придивлятися до нього багатьох людей.
- Як художній керівник театру Ви традиціоналіст чи авангардист-модерніст? Що Ви дозволяєте запрошеним режисерам?
- Їм дозволяється робити все, що завгодно. Я вважаю, що в мистецтві не повинно бути якихось обмежувальних речей, крім тих, які протирічать моралі і законам. Крізь призму десяти Божих заповідей мистецтво має абсолютно вільно дивитися на світ, вільно трансформувати його і вільно подавати глядачу. Глядач сам має визначати, що йому близьке і до вподоби, а що ні.
Будь-які експерименти я вважаю доцільними, якщо вони базуються на наріжній думці, яку колись висловив видатний англійський режисер Пітер Брук: в театрі важливими є пошуки форм (і традиційних, і модерних), але ще важливішим є, коли вистава випромінює життя, є живою, тоді виникає феномен театру. Ми нерідко спостерігаємо на виставах експериментальних театрів, як вони, спираючись на якісь формальні досягнення, демонструють мертву першооснову. І, навпаки, в дуже традиційних виставах можна знайти набагато більше життя, ніж в найавангарднішому театрі. Тому я себе ніяк не позиціоную, це не моя справа, це повинні робити інші люди, які оцінюють те, що я роблю як режисер. Для мене завжди залишається найважливішим серед пошуків форми (адекватної сучасним тенденціям в театрі) віднайти насамперед головний “ключик” – життєвий, живлячий зміст п'єси і донести його до глядачів виставою.
Вистава "Четверта" сестра"
- Проілюструйте цю “тезу” на прикладі репертуару вашого театру. Глядач, приміром, хоче подивитися “полярні” спектаклі: традиційний і експериментальний...
- В будь-якому випадку ми пропонуємо дуже широкий спектр вистав. І за назвами, і за розмаїттям авторів, і, власне, за формою. Скажімо достатньо авангардовим є спектакль “РЕхуВілійЗОР”, який в свій час наробив багато “шелесту” саме за рахунок своєї форми і пошуків нових змістів. Насамперед була створена текстова основа, яка носила пошуковий характер, адже я поєднав п'єси двох авторів – “Ревізор” Гоголя і “Хулій Хурина” Миколи Куліша, але це було зроблено не механістичним шляхом, коли, мовляв, зіграємо одну частину з “Ревізора”, потім – з “Хулія Хурини”. Це переплетення ситуацій, сцен, перипетій у послідовності, продиктованій режисерським задумом і режисерською концепцією. Безумовно авангардним елементом вистави стали костюми, які зробила Олена Богатирьова, вони дуже нетрадиційні, надзвичайно ефектні, яскраві навіть з точки зору експериментального театру.
На тлі “РЕхуВілійЗОРа” достатньо традиційною є вистава “Старший син” за Вампіловим. Або: вистава “Чекаючи Годо” Семюеля Бекета (на малій сцені) безумовно має експериментально-пошуковий характер, а “Звичайна історія” за п'єсою Марії Ладо зроблена в канонах традиційного театру. Отже, таких “полярностей” у нашому театрі чимало.
Вистава "Гамлет"
- Театр в ідеалі це одночасно трибуна, кафедра і сповідальня. Чи вдається Молодому театру балансувати між некрасівським “розумним, добрим, вічним” і сердючкізмом-поплавкізмом, розважальністю?
- Ви дуже доречно вжили поняття балансування, тому що час нині дійсно складний і театри, державні й муніципальні, мусять дбати про свою реалізацію серед широких кіл глядача. Я сподіваюся, що Молодому театру вдається зберігати нормальний баланс.
Розважальність не обов'язково загорнута у “фантики” Сердючки і Поплавського. Вона має і більш вишукані, дотепні, естетичні форми. Театр, розважаючи, може повчати, навчати, виховувати, надихати на високі і глибокі вчинки і думки. Взагалі будь-який твір мистецтва не може бути річчю для себе; якщо він апелює до читача, глядача, слухача, то відповідно, ті, хто його створюють, зацікавлені, щоб якомога більше людей вникли в нього. Тому мистецтво не може дозволити собі бути не цікавим, не потрібним. Автори говорять, що ось ми апелюємо до високих істин, до глибоких смислів, до благородних почуттів, але якщо твір є нікому не цікавий, то це означає, що в ньому щось не відбулося. Не відбулося насамперед факту мистецтва, а були якісь наміри, навіть і хороші.
Вистава "Дон Жуан"
- На яких виставах у Молодому театрі можна по справжньому повеселитися, пореготати (в слово “реготати” я не вкладаю абсолютно ніякого негативного змісту), а на яких замислитися над життям-буттям?
- Дуже складно насправді виокремлювати певні вистави або якісь аспекти в них. Це ж відома історія, коли у Льва Толстого запитали, про що “Війна и мир”, то він сказав: “Якби я одразу міг відповісти, то не писав би такий величезний роман”.
Ми живемо в період постмодернізму, який шалено трансформується, вмирає, народжується... Нинішній мистецький світогляд передбачає надзвичайне змішування, коктейлі стилів і напрямів з залученням різних асоціацій, метафор, цитат, що призводить до збагачення-перетікання жанрів. В чистому вигляді жанри практично не існують. Хоча в нашому репертуарі безумовно є вистави, яким більш-менш притаманна жанрова чистота. Припустимо “Гедда Габлер” Генріка Ібсена. Це сімейна драма з деяким містичним фльором, яка, напевно, не дає підстав глядачу угледіти комічні елементи, тому що вони в тексті цієї драми фактично відсутні, але вона примушує, спонукає замислюватися над місцем жінки в світі, в родині, над проблемою відповідальності людей за заподіяне, замислюватися над питанням, чому життя, коли ми починаємо сподіватися, що вже повністю його контролюємо і живемо виключно по якихось розроблених концепціях, весь час підкидає нам якісь парадокси, які закінчуються інколи дуже трагічно.
Вистава “Дон Жуан” за Мольєром поєднує потужну комедійність з філософськими роздумами про стосунки людини і Бога. На мій погляд, це вдале поєднання, тому що, з одного боку публіка начебто весь час сміється і розважається, з другого боку, вона виходить з залу і починає думати: “А що ж відбувається з нами? А як я причетний до Вищих сил?”
Вистава "Дон Жуан"
- В чому специфіка нинішньої акторської молоді? Її закваска, школа, підготовка влаштовує Вас як режисера? Якими є їхні плюси і мінуси в порівнянні з акторами радянських часів?
- Це дуже серйозна проблема – етично-естетична, суспільна, яка, до речі, тісно пов'язана з характером нинішнього глядача, пов'язана з загальним культурно-освітнім рівнем суспільства, який зараз, на жаль, дуже низький в широкому контексті: в тому, як ми поводимося в побуті, як водимо машини, як викидаємо сміття, як знищуємо ліси тощо. В той же час, на щастя, існує парадокс, коли серед наших молодих глядачів з'являються небайдужі, розумні, духовні, зацікавлені театромані, яких муляє вічне запитання “Навіщо я живу? Для чого цей світ створений? Як його зберегти?”. Вони прагнуть не тільки споживати розваги, а й творити себе й добрі справи.
Я недарма “зачепив” публіку, тому що все пов'язано, всі молоді актори спочатку були просто глядачами, тепер, відвідуючи інші театри, вони там теж виступають у ролі глядачів, щоправда більш обізнаних в цій кухні.
Я є керівником акторського курсу в Національному університеті кінематографії і телебачення імені Карпенко-Карого, отже спостерігаю процес ще й з точки зору педагога, - я не можу сказати, що принцип чи система підготовки якось надзвичайно змінилися, порівнюючи з тими часами, коли я закінчував театральний інститут. Але вчитися приходять інші люди, з іншими підходами, амбіціями, з іншими завданнями, які вони ставлять не лише в своєму житті, а й в професійній кар'єрі. Відмінність, звісно, спостерігається в площині етики, взаємовідносин, націленості на результат. В часи моєї молодості було більше романтики, ідеалізму, безсрібництва, більше було віри в певні ідеали (я зараз не кажу, що це були хороші ідеали), це сприяло формуванню дуже чіткого світогляду, створювало більш цілісні натури, які з'являлися на обріях мистецтв, ставлення молодих акторів до справи було більш цілісним, свідомим. Зараз дуже багато випадкових людей, які приходять з різними мотиваціями вчитися, а потім - до театру. Актори в радянські часи (за малим виключенням) ставилися до театру як до свого покликання, як до найбільшої в житті перспективи. Всі керувались неписаним законом: якщо актор хоче піти з певного театру, він ніколи це не зробить під час театрального сезону. Якщо ти поважаєш свій дім, а театр є дім, то ти маєш допрацювати до кінця сезону, дати можливість театру перегрупуватися, зробити вводи на своє місце інших акторів. Не можна ставити театр в скрутне, неприємне, а інколи екстремальне становище. Зараз ця норма практично відсутня і надзвичайно складно пояснити молодим людям, що так не можна вчиняти по відношенню до театру-дому.
Тепер щодо плюсів. Нинішні молоді актори надзвичайно енергійні, надзвичайно внутрішньо динамічні, і є серед них такі, що не прагнуть потрапити в нього заради грошей, вони чудово розуміють, що театр цих грошей не дасть, молоді заробляють в інших місцях: в кіно, на телебаченні, в рекламі, але театр для них є храмом духу, де вони можуть по-справжньому реалізуватися,
Вистава "Гамлет"
- Чому все-таки актори зриваються з місця?
- В них є гостре відчуття свободи, вільності. Це дуже добре почуття, я вітаю його. Але вільність, це не є безвідповідальність. Є певні обов'язки, до котрих ми, живучі в суспільстві, працюючи в театрі, маємо свідомо ставитися. Не зроби гірше своєму дому, навіть якщо ти хочеш піти до іншого і жити в ньому.
- А чи закладається у Молодому театрі цей обов'язок в контракт?
- Контрактної форми в театрі не існує і тому, на жаль, у нас немає стримуючих механізмів. Актори працюють на договорах, на угодах: на один, два, три театральних сезони... Але це є лише різновидом штатної роботи, не більше того, тому що контракт передбачає дуже жорсткі санкції, як по відношенню до працюючого, так і по відношенню до роботодавця. Відсутність контрактної форми є надзвичайним гальмом, це не дає нормально розвиватися українському державному репертуарному театру.
- Театр базується на гарній драматургії, добрій режисурі і на зірках. На кого передусім Ви спираєтеся? Хто не підведе, хто “витягне” виставу?
- Я не беруся зараз всіх найкращих перерахувати, їх, слава Богу, достатньо багато. Я до всіх ставлюся з великою любов'ю, всі актори надзвичайно індивідуальні, дуже складні, адже зірковість серйозно відбивається на способі життя і поведінці.
Вистава "Московіада"
- Підвищує міру гоноровості.
- Авжеж. Це є складова професії і від того нікуди не дінешся. Я дуже боюсь, що когось пропущу і таким чином ображу, але ризикну назвати декілька прізвищ, починаючи з більш молодих. У нас працюють Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, ці чудові актриси також відомі по різним телесеріальним проектам, як телеведучі на різних телеканалах. Я завжди можу покластися на Станіслава Баклана, Валерія Лягіна, Олексія Вертинського, Тамару Яценко. Я вочевидь зараз називаю перший ряд людей, які найбільш відомі масовій аудиторії завдяки кіно і телесеріалам. Поруч є не менш талановиті актори, просто їхня доля склалася по іншому, вони не заангажовані телебізнесом і відповідно їх знають менше, але вони мають чудові роботи в театрі.
- Чи є у вас талановиті актори, яких Ви тримаєте в “чорному тілі”, тому що у них або складний характер або їхні людські якості не витримують критики?
- Насправді, я нікого не тримаю в чорному тілі, можливо, це один з моїх недоліків як керівника, - я дозволяю акторам дуже багато, бо, чесно кажучи, не беру на себе місію чи функцію якогось латифундиста чи пана, який у своєму маєтку користується кріпосним правом. Я виховую і ініціюю дух волелюбності. А актор, який є особистістю, він відповідно не дуже зручний, але лише така людина насправді може вийти на сцену як на кафедру, як на трибуну і тоді театр перетворюється у збільшувальне скло.
У такого роду стосунках є безперечно чимало і негативного, досить часто наші зірки створюють проблемні ситуації для театру: у зв'язку із зайнятістю у зйомках, в інших проектах. Водночас їхнє ставлення до професії, вихід на сцену несе в собі ознаки дуже високого рівня відповідальності. Тому вони і стають зірками, для них не існує чогось дріб'язкового, не обов'язкового, другорядного, це ставлення по справжньому високих професіоналів до справи. Тому тут знову таки треба балансувати, знову находити компроміси, дозволяти їм багато чого. Перешкодою для мене ніколи не був характер, чи нервова нестриманість, але коли балансування набирає критичної межі, коли ситуація надміру напружується і виникають конфлікти у зв'язку з тим, що актор дуже серйозно підводить театр, я на певний час позбавляю його активної роботи: не займаю в наступній своїй виставі. Я кажу: “Ти дуже зайнятий, у тебе все складно? То грай свої ролі, які в тебе є, а у новій виставі тебе не буде”. Актори завжди шкодують потім, особливо якщо проект виходить вдалий, заздрять, що їх там немає. Навіть говорячи про те, які вони втомлені, що їм вже час на пенсію і як їм все набридло, вони все одно завжди хочуть грати в хороших виставах.
- Є думка, що головний режисер має бути деспотом, тираном (наводять приклади Табакова, Захарова, Резниковача...). А Ви деспот чи компромісний художній керівник?
- Думаю, що зміна епох, часів і державних устроїв серйозно впливає на структуру театру, систему відносин режисера з акторами тощо. Я не вважаю, що керівник театру має бути деспотом, і ніколи так не думав. Я розпочинав свій творчий шлях в радянському театрі і для мене було дивним, чому відомі режисерські постаті дозволяють собі кричати на актора, ображають його людську гідність, обзивають різними негарними словами. Вважається, що це стимулює, що це “вздрючує” нервову систему і, мовляв, дуже серйозно сприяє справі. Я в це не вірю, вважаю таку “методу” рудиментом радянської системи. Насправді все робиться на основі дуже відповідального професійного ставлення до своєї справи, на основі взаємної довіри, коли ми щиро любимо один одного в процесі роботи. Тоді народжується дитя любові, а не дитя зґвалтування.
Вистава "Дядя Ваня"
- У минулому сезоні, що Вас найбільш потішило?
- Для Молодого театру він був доволі стабільний. Серед інших у нас була дуже цікава прем'єра вистави “Четверта сестра” за Янушем Гловацьким. Ми взагалі намагаємося кожен сезон зробити несподіване відкриття імені автора, який може бути дуже знаний у світі, але невідомий в Україні. Польський американець Януш Гловацький в театральних колах світу не потребує якихось додаткових рекомендацій, але в Україні він ніколи не ставився, Молодий театр вперше втілив на сцені його п'єсу. Було дуже приємно, що Гловацький приїхав на прем'єру. З огляду на те, що в різних країнах світу відбулося понад десять прем'єр “Четвертої сестри” (в столицях Європи, в Буенос-Айресі, в Нью-Йорку і так далі), Януш сказав, що з його точки зору нью-йоркська вистава, в якій були зібрані зірки Бродвею, і київська найбільше наближені до тексту, котрий він написав. Мені це було дуже втішно чути. Наслідком цією прем'єри стали наші гастролі в Кракові, де ми грали у відомому театрі імені Юліуша Словацького. Ця подія, безумовно, стала яскравою і важливою віхою для колективу.
- Ви ніби дволикий Янус роздвоюєтеся одночасно на художнього керівника і директора. У директорській іпостасі, що найбільше дошкуляє і болить?
- У нас ставлення до директора носить пострадянський характер. Український театр живе в нереформованому стані, тобто він структурно і, головне, у стосунках з державою, має абсолютно всі ознаки радянського театру. Але якщо за радянських часів театр, будучи бюджетною організацією, отримував стовідсоткове фінансування, тому що був серйозним ідеологічним інструментом в руках партії і відповідно ставлення до нього було набагато відповідальніше і серйозніше, то нині театр, перебуваючи в старій і абсолютно неефективній системі свого існування, пущений у води ринкової економіки за принципом: “А може якось випливе”. Нині все проблеми пов'язані виключно з фінансовим питанням, вранці просинаєшся і думаєш: “Де взяти гроші?”.
Вистава "Дядя Ваня"
- Якби Вам розв'язали руки, щоб насамперед Ви зробили б?
- Реформа полягає у зміні стосунків із державою, і якщо ми доживемо до того щасливого часу, коли відбудеться ця реформа (позбавлення кайданів), то впевнений, це дасть надзвичайно потужний поштовх для того, щоб український театр в цілому отримав динаміку свого розвитку. Тому що потенціали, закладені в наших людях, величезні: є дуже чудові актори, режисери, сценографи. Відсутня система стимулювання розвитку театральних установ. Якщо руки будуть розв'язані, то це дозволить мені запросити, приміром, режисера А з Литви і режисера Б з Франції. Я знаю, що я хочу, щоб вони зробили в Молодому театрі. Але задля цього потрібні банальні кошти. Гарні вистави - це високі гонорари, це високі постановочні витрати, використання інноваційних технологій, новітніх технічних засобів. Так, феноменальна вистава може відбутися з двома акторами на двох стільцях, але, маючи в репертуарі майже тридцять вистав, ми не можемо всі їх грати на двох стільцях з двома акторами.
- Хто має нести фінансовий тягар?
- Є чимало механізмів, напрацьованих у світі. Я добре знаю досвід польських і німецьких колег. В позаминулому році втілився спільний україно-німецько-італійський проект на базі Дюссельдорфського театру. У виставі “Нелегал Орфейський” брали участь троє наших акторів. Такі великі корпоративні проекти приносять нам задоволення, тому що ми таким чином інтегруємося в європейський простір.
Отже, як фінансові проблеми вирішують німці? За моделлю німецький театр дуже схожий до нашого. Надзвичайно потужний Дюсельдорфський театр має абсолютно ексклюзивне приміщення в центрі Дюссельдорфу, його оснащення спроможне вирішувати будь-які технічні проблеми, починаючи від трансформацій глядачевої зали і сцени, яка може змінювати нахил плунжерної системи (в чому її родзинка), може, приміром, йти півгодини дощ або сніг по всьому периметру сцени, або феєрверки вистрілювати... Немає нічого не можливого. Цей театр дотується 50 на 50 двома інституціями: федеративною адміністрацією землі, до якої належить театр, і містом Дюссельдорф. Таким чином покривається 80 відсотків витрат. Решту заробляє театр реалізацією квитків і продажем своєї сувенірної і рекламної продукції, що не обкладається податками, - театр ці гроші використовує на основну діяльність: на створення вистав. Це не тільки зменшує навантаження на бюджетне фінансування, а є стимулом для того, щоб створювати вистави дедалі краще, щоб більше глядачів купували квитків, щоб був більший валовий дохід і театр мав таким чином економічний розвиток.
В німецькому театрі є така посада як генеральний інтендант, він є першою особою, причому ця людина обов'язково дотична до творчих процесів: генеральним інтендантом може бути режисер, актор, драматург. Друга особа – директор-розпорядник, який відповідає за весь комплекс фінансово-економічної і технічної діяльності театру. Директор-розпорядник на контрактній основі може працювати на своїй посаді хоч все життя, а генеральний інтендант - тільки два терміни, тобто не більше десяти років. Це теж важливий механізм, який стимулює діяльність театру до розвитку і пошуків. Безумовно, є видатні постаті, для яких і в Німеччині робляться виключення, але в цілому для всіх є загальне правило: ти попрацював в цьому театрі два терміни, скористайся дуже широкою пропозицією інших театрів, тобто якщо ти гарний фахівець, то ніколи без роботи не залишишся.
Польська модель театру ще більш схожа на нашу, адже поляки перебували в дуже подібних до нас умовах. Але вони реформувалися, від податків позбавилися, оплата праці акторів і режисерів дуже прогресивна, зрозуміла, передбачає контрактну форми роботи.
Я, звісно, орієнтуюсь і на московські, петербурзькі театри. Це не є Європа, але і там інші принципи фінансування, ніж у нас. Хоч росіяни зберігають в державних театрах структуру радянського типу, але дуже потужне фінансування дозволяє їм у великій мірі бути вільними і здійснювати пречудові постановки. Російські театри часто виїжджають за кордон, вони надзвичайно ініціативні, у них є можливість запрошувати зірок, це одразу піднімає статус і творчий рівень театру. А ми весь час на межі якогось виживання, бо нас тримають на короткому повідку. І вмерти не дають і жити теж не дають.
Вистава "Дядя Ваня"
- А які податки платить Молодий театр?
- Всі театри України платять податки на загальних основах, як це, приміром, робить паливна база або горілчаний завод. Ми платимо ПДВ з продажу квитків, - більшого державного маразму (я не хочу використовувати лагіднішого слова) важко уявити.
- Читач має розуміти, що державний репертуарний театр (не антрепризний) – це не прибуткова організація, одна постановка може коштувати такі шалені гроші, що ніякі аншлаги не врятують. Тому держава мусить підтримувати театр, як школи, дитсадки, музей...
- Так, дотація держави в репертуарний театр - це забезпечення можливості представити широким колам населення Старицького, Чехова, Шевченка, Шекспіра, Лесю Українку, Мольєра, Франка... От що важливе. Інакше ми скоро дійдемо до того, що ніхто не тільки не читатиме книг цих авторів, а й не зможе прийти в театр і подивитися на улюблених акторів, які грають видатні твори. Державні дотації мають забезпечувати нормальне життя (виховання) громадян. На жаль, сьогодні я не бачу розуміння цієї простої істини на всіх рівнях влади. Нинішні суми дотацій в українські театри на тлі фінансів, що вирують у паливно-енергетичному комплексі або агрокомплексі, виглядають смішними і зловісними, це нуль-нуль відсотків.
- І все ж, що Вас гріє і тішить? Напередодні яких прем'єр перебуває Молодий театр?
- Ми ввели в практику таке поняття як допрем'єрний показ, це дуже важливий інструмент удосконалення. В радянські часи це називалося здачею вистави (зазвичай вона відбувалася за 4-5 днів до офіційної прем'єри). Виставу приймала худрада, партійні органи, - це дозволяло “підтягнути” всю підготовку вистави, доопрацювати її. Нині худради скасовані, постановочна частина надзвичайно ускладнилася, що призводить до багатьох проблем, тому часто вистави показують глядачу сирі, не до кінця дороблені. Чому? Тому що вони стоять в плані, продаються квитки... Щоб впоратися з недоліками, я ввів таке поняття як допрем'єрний показ. За два тижні до офіційної прем'єри ми граємо одну-дві, іноді три вистави на глядачеві. Квитки продаємо за цінами нижчими ніж прем'єрні, глядач – звичайний, не запрошуємо представників ЗМІ. Це дає можливість не тільки “підтягнути” виставу, а й зрозуміти, як вона сприймається людьми, які треба подолати постановочні проблеми. Потім граємо прем'єру. Наприкінці минулого сезону ми здійснили допрем'єрні покази трьох вистав, відповідно на початку цього сезону вже офіційно показали три прем'єри. Це вистава “Звичайна історія” Марії Ладо, киянки, що мешкає тепер в Москві, це комедія «Право на любов» за Островським і комедія «Empty Trash” сучасної київської авторки Тетяни Іващенко. Зовсім нещодавно глядачі побачили прем'єру вистави “Голубка” за Жаном Ануєм, відомим французьким драматургом. Це бенефісна робота для Тамари Яценко, з якою в тандемі цікаво грає Ірина Кравченко.
- Проблема п'єс існувала завжди. Нині вона загострюється?
- Я не вважаю, що вона загострюється. Навпаки ситуація з сучасною драматургією потрошки покращується. В минулому році я був запрошений в журі Всеукраїнського літературного конкурсу “Коронація слова” - в секцію драматургії. Після відбору на фінішну пряму вийшло, здається, двадцять шість п'єс сучасних українських драматургів. Я не можу сказати, що я був в захопленні, однак переможна п'ятірка п'єс гідна того, щоб їх поставили в театрах.
Конкурс свідчить, що п'єси пишуть багато людей (а скільки авторів не подавали заявок!). Інша справа, що ми деякою мірою виключені з основних тенденцій, з мейнстриму європейського театру. І це прикро.
- Що є перепоною?
- На мою думку, перепоною у великій мірі є наша власна інертність, багато чого залежіть від нас, театральних людей, які цієї справою займаються. З іншого боку, мають бути державні преференції для цього роду діяльності. Міністерство культури, Спілка театральних діячів мають мати фінансові важелі. Нагальним є створення у всесвітній Мережі Українського театрального порталу. Це проблема не окремо взятого театру, у нас, звісно, є свій сайт, але має бути загальнодержавна подача власної культурної політики і власних добутків. Цього немає .
- А чи не було бажання поставити у Молодому театрі п'єсу лауреата конкурсу “Коронація слова”?
- Спершу відзначу, що ми, напевно, найбільш активний театр, який працює з сучасними авторами. Я не хочу вихвалятися, але є фактом, що саме у Молодому театрі було поставлено чимало п'єс та інсценізацій наших сучасників. Андрухович вперше з'явився в Молодому театрі, Ірина Коваль із згадуваною виставою “Лев і Левиця”, Януш Гловацький, Марія Ладо...
Спокуса поставити п’єсу лауреата “Коронації слова”, звісно, була, але текст, який мене зацікавив, дуже перегукувався, на жаль, з тим, що ми зараз якраз поставили за Марією Ладо. Сюжет, звичайно, інший, але схоже середовище, схожа атмосфера. Може, згодом...
Отже, у нас немає дефіциту співпраці з сучасною автурою. Навіть є певний перебір, тому ми будемо поновлювати позиції класиків. Один час у нас домінувала класика, тепер починає домінувати модернова драматургія. А я хочу, щоб цей баланс залишався гармонійним.
Вистава "Четверта" сестра"
- А на що все ж таки більше ходять: на класику чи модернові п'єси?
- Важко відповісти, треба проводити спеціальні соціологічні дослідження, до речі дуже корисна річ, яка практично відсутня нині в театральному процесі.
За моїми спостереженнями київський глядач зазвичай ходить на знайомі імена, насамперед акторів. Меншою мірою ходить на режисерські імена, ще меншою - на автора, тим паче на такого, який ще не став класиком.
- Чи виказує публіка підвищену зацікавленість до “серіальних” акторів, які миготять на телеекранах?
- Насправді вони раніше відбулися як чудові театральні актори, а потім вже засвітилися в серіалах. Їхня популярність завдяки телебаченню безперечно поширилися, але я поки що не спостерігаю “процесу навпаки”: щоб на того, хто невиразно виглядає в театрі, але зіграв в декількох серіалах якісь ролі, раптом ринули глядачі. Публіка дуже чітко розмежовує ці речі.
Колись казали, що театр вмирає, та життя доводить, що це мистецтво вічне, оскільки його стрижнем є любов і добро, а не віртуальні блискітки і висмоктані з пальця колізії.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "600x450 | Переглядів: 273")
