Багато є в Україні малих, середніх і великих міст та містечок, але Диканька Гоголева — одна. Немає в ній таких старовинних фортець, як у Кам’янці-Подільському, таких храмів, як у Почаєві, такого парку, як Софіївка в Умані, і навіть таких тканих рушників, як у Кролевці. Зате є щось таємниче, про що й Гоголь не все до кінця розповів, а нинішні дослідники чи то лінуються, чи то не вміють з’ясувати.
Вздовж вулиць попід дворами ростуть рядами вишні, що вкриваються навесні білопінним райським цвітом, а влітку — міріадами рубінових ягід. Аж от серед буйної зелені садів вигулькує Тріумфальна арка при в’їзді, чи купол такої ж давньої Миколаївської церкви родини Кочубеїв на узліссі. Та ще мало не від часів Ноя — Парасоцький ліс зі старожилами-дубами. Повідають диканчани гостю, що під селищем тягнуться в бік Великих Будищ і Чернечого Яру підземні ходи з часів козаччини, а може, й Київської Русі.
Як і в багатьох селах та містах, у Диканьці в роки радянської влади історичні цінності не вельми берегли, бо ж вважали буржуазними. Але є краєзнавчий музей, який в ті ж таки роки встигли спорудити і назбирати до нього чимало свідчень про «славних прадідів великих». Сама лиш копія копії посмертної маски Миколи Гоголя, до певної міри патрона селища, чого варта...
Завдяки видатному землякові (адже пасіка Панька Рудого в маєтку батька Гоголя — Василя Яновського прилягала одним боком до земель нинішнього Диканського району) з’явилася ще й небесна Диканька. Дотепні астрономи назвали цим іменем малу планету за номером 2922, про що є відповідне свідоцтво в місцевому музеї. Історію ж самої Диканьки можна вивчати не тільки в музеї.
Уже згадувану арку в 1820 році збудував архітектор Луїджі Руска на честь приїзду царя Олександра І. Арка виконана в класичному стилі на зразок знаменитої Тріумфальної в Парижі. Тоді, в дні приїзду царя, стіни арки прикрашали барельєфи з батальними сценами, відлиті з міді. Але блищали вони так, що багатьом диканчанам видалися золотими. Тому після встановлення влади більшовиків першої ж ночі їх вкрали.
Якими вітрами закинуло рід Кочубеїв у ці краї, достеменно не відомо. За наявними даними, предок Кочубеїв, кримський татарин Кучук-Бей, виїхав у Малоросію в ХVІІ столітті і прийняв православну віру під іменем Андрій, а прізвище в нього стало Кочубей.
Донині дорога з-під Тріумфальної арки веде прямо до князівського палацу. Білосніжна двоповерхова споруда з колонами постала на високому пагорбі над селом. Палац одним махом пов’язав сільську глушину із здобутками європейської культури, адже в такому стилі будували тоді в Петербурзі, Римі і Парижі.
Кочубей дбав, щоби красиво було не лише в майстерно розписаних хоромах, дзеркальній залі чи під вікнами, а й довкола палацу: так з’явилися алеї, сади, оранжереї, штучні ставки, один із яких — Пивоварський — добре зберігся донині. З нього брали цілющу джерельну воду для варіння пива, яке нащадки князя поставляли на стіл імператору та на всі українські ярмарки у фірмових видовжених пляшках з об’ємним зображенням родової корони. 80% звареного в Полтавській губернії пива було кочубеївським, тобто — диканським. Уже в наш час один із найкращих сортів пива полтавські пивовари на згадку про минувшину і традиції назвали «Диканські вечори», ще один — «Вакула».
Троїцька церква
За проектами «російського Леонардо» — архітектора Львова — у Диканьці споруджено дві церкви. Троїцьку (1780 р.) поставили в селі по той бік ставу навпроти палацу. Кажуть, там чи то в козацькі часи, чи й ще раніше, стояла дерев’яна. Нова, у стилі бароко, мала в плані форму хреста, була однокупольна з чотирма напівкуполами. Підлогу в ній вимостили чавунними плитами.
Троїцьку церкву Микола Гоголь змалював у «Ночі перед Різдвом». Саме тут коваль Вакула зобразив нечистого: «... на стіні збоку, як увійдеш до церкви, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки починало плакати на руках у них дитя, підносили його до картини і говорили: «он бач, яка кака намальована!» і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері».
Троїцька церква, на щастя, дожила до наших днів. Щоправда, у роки колективізації і більшовицького безбожництва десь поділися чавунні плити з підлоги. Зникли й ікони разом з Вакулиною картиною. Були в церкві і склади, і пусткою вона стояла, аж на даху почали дерева рости. Незалежність України подарувала історичній церкві другу молодість, тепер вона відреставрована і діюча.
Родова церква Кочубеїв — Миколаївська
Друга церква, Миколаївська (1794 р.), збудована по інший бік палацу на узліссі. Вона вважалася родовою, в ній молилися князі та їхні багаті гості. Під час її спорудження архітектор виявив свою обізнаність із церковною традицією перших християн південної Європи, зокрема Моравії, де зводили споруди у формі ротонди. Такою круглою, оточеною по фасаду білими колонами, які підтримують циліндр хорів, зелену півсферу купола і маківку з хрестом, вона залишається й досі, милуючи око відвідувачів.
У підвалі Миколаївської церкви знаходиться родова усипальниця з оригінальними саркофагами. Там спочивають кілька поколінь Кочубеїв. А ще знаменита ця церква тим, що коли в Марії Іванівни Гоголь-Яновської одне за одним народжувалися мертві діти, їй нараяли їздити молитися святому Миколаю і Матері Божій саме до цієї церкви. Народженого навесні хлопчика і нарекли Миколою.
Сьогодні в Миколаївській церкві (яку за радянських часів зробили музеєм атеїзму) знову моляться, вінчаються, хрестять дітей. Туристи ж можуть оглянути і храм, і родову усипальницю Кочубеїв, дзвіницю-браму, спочити в тіні кількасотлітніх дубів.
Звичайно, саме Гоголь прославив Диканьку на цілий світ. Але, окрім Гоголя, вагомий внесок у «рекламу» Диканьки зробив і американський публіцист Альберт Ріс Вільямс. Бо написав він про неї англійською мовою, книжку видав за океаном, та ще й у такі пореволюційні часи, коли там про нас читали все підряд і ще просили. Документальні свідчення, фото письменника, його лист до диканської молоді експонуються в краєзнавчому музеї.
Американський журналіст у лютому 1917 прибув до революційного Петрограда як кореспондент газети «Нью-Йорк івнінг пост». Тут брав інтерв’ю у членів Тимчасового уряду, описував життя простого люду, дочекався холостого пострілу «Авроры», аудієнції у Леніна, разом з яким в одному поїзді з усім новоспеченим радянським урядом їхав до Москви.
Наступного свого приїзду до Росії, в 1924 році, Вільямс, за порадою Калініна, побував у Палеху, Підмосков’ї, Кахетії, Хвалинську і, згадавши про Гоголя та його «Вечори...», забажав відвідати Диканьку.
Поселили заморського гостя в хаті місцевого фотографа. 40 днів журналіст вивчав звичаї, традиції, обряди, бував на весіллях і хрестинах, навіть сам став кумом, записував, замовляв фотознімки. Все це прислужилося йому для шостого розділу «Більшовицькі бойскаути» і дев’ятого — «Хто спалив Кочубеїв палац і чому» нової книжки «Російська земля», що побачила світ 1928 року і викликала в англомовного читача великий інтерес. Особливо в того, котрий знав про Диканьку з творів Гоголя і доти вважав її авторською вигадкою. Весела вдача, привітність, доброзичливість допомогли Вільямсу докопатися до таких фактів із життя останніх князів Кочубеїв, про які знали лише ті диканчани, котрі служили в палаці.
Диканька має ще кілька тем, вартих уваги. Переважно в художніх творах (отже, більше з вимислом, ніж з фактами) розкрито тему «Мазепа — Мотря Кочубей — Диканька». Малодослідженою є тема «Пушкін — поема «Полтава» — Диканька». Літературознавці не мають вірогідних доказів, що поет їхав на заслання до Кишинева через Диканьку, але погоджуються: не побувавши в ній, не можна так описати Кочубеєві маєтки, статки та тутешню природу.
Історична пам’ять потребує уваги нащадків, особливо наділених владою. Та з цим у Диканьці поки що слабувато. Найдовша вулиця від Полтавського шляху до центру і через усе селище носить ім’я Леніна. Від центру під ліс — Дзержинського. А ось вулиці родини Кочубеїв, бодай однієї на всіх, немає...
У перші роки незалежності у Диканьці відбувся республіканський семінар із «зеленого» туризму. Схоже, ним усе і завершилось. А даремно, бо за вмілого менеджменту навіть те, що залишила історія, можна поставити на службу жителям селища. Не кажучи вже, що Гоголь дав шанс Диканьці стати столицею гумору — українським Габрово. До речі, до 200-річчя від дня народження генія «стараннями» всіх гілок влади Диканьку не включено ні до спеціального указу президента, ні до урядових заходів з відзначення ювілею...
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Багато є в Україні малих, середніх і великих міст та містечок, але Диканька Гоголева — одна. Немає в ній таких старовинних фортець, як у Кам’янці-Подільському, таких храмів, як у Почаєві, такого парку, як Софіївка в Умані, і навіть таких тканих рушників, як у Кролевці. Зате є щось таємниче, про що й Гоголь не все до кінця розповів, а нинішні дослідники чи то лінуються, чи то не вміють з’ясувати.
