Говорити про українську націю можна або зовсім коротко, або нескінченно довго – надто вже складне це питання, надто аморфне і все-ще не до кінця зрозуміле навіть тим, хто з таким захопленням любить про це розповідати. Причому незрозумілим є навіть не стільки те, що саме воно отаке – оця «українська нація», але навіть й те, що саме має бути віднесене до предмету такого розгляду? Що саме – культура, історія, національний характер, історична доля? Економіка, взаємовідносини з іншими націям, нове місце української держави в сучасному глобальному світі? Освіта і наука, знедолена українська мова, зруйновані комунізмом українські сім’ї і села?
Чи може ще щось зовсім інше – адже навіть на цьому ґрунті можна поламати, та й поламано вже більш ніж достатньо великих і малих списів і списиків? А проте – не все так і безнадійно – і тепер вже більш як 15-ти літній досвід української незалежності хоч не хоч, а таки заставляє нас зробити хоч якісь перші висновки – навіть незважаючи на наше вперте небажання цього. І навіть якщо це питання й далі видається нам занадто складним і недоступним для розгляду, то навіть це аж ніяк не означає, що треба сумирно скласти руки і не робити взагалі нічого. А тому ми вчинимо так, як вчинив би кожен з нас у своєму повсякденному житті, зіткнувшись з занадто складною чи великою для себе проблемою, для вирішення якої йому не вистачає ні знань, ні вмінь – ми спробуємо зробити хоча би те найменше, що зможемо – вказати на ті закономірності і тенденції розвитку українства, по які вже тепер можна говорити достатньо достовірно і переконливо, і просто не будемо поки що говорити про все інше.
Отож перше, що приходить на думку в такому випадку – це дві яскраво виражених тенденції, які лежать просто на поверхні:
- перше – це те, що казав ще Леонід Кучма, стверджуючи що українська національна ідея так і не спрацювала; - друге – поступова втрата на кожних наступних парламентських чи президентських виборах усіма представниками національно-демократичних сил підтримки у своїх виборців.
Але чи дійсно існувало перше – те, що українська національна ідея так і не спрацювала, і чи дійсно саме з цим і пов’язана втрата електорального поля націонал-демократами? Звичайно на перший погляд, якщо згадати перші роки незалежності і те піднесення, яке охопило тоді значну частину українських громадян, здається що все саме так і було – ідея української державності, побудованої саме на українській нації та відстоюванні її національних ідей, яскраво вибухнула на початках, і так і не знайшовши своєї масової підтримки, з кожним роком дедалі більше і більше згасала. А проте – не все так і просто – бо якщо говорити саме про широту цієї підтримки, а не про її короткочасну інтенсивність – то її фактично на початках і не було, бо навіть на референдумі про оголошення незалежності голосували більше за незалежну комуністичну державу, а не національну. А про те, що в Україні на початках незалежності (аж до 1998 року, як мінімум, якщо й не до 2002-го) в парламенті працювала стійка прокомуністична більшість (наприклад група 239 на чолі з Олександром Морозом) тепер чомусь навіть і не згадують.
А тому навіть зовсім навпаки – зараз така підтримка української національної ідеї куди як більша, ніж колись – бо тільки зараз, чи не вперше в історії України, ми маємо який не який – але таки дійсно український уряд, хай навіть він і не сповідує націоналістичні принципи і не збирається воювати «з москалем». А тому, поєднавши обидві ці тенденції одночасної загибелі і відродження, можна достатньо достовірно стверджувати, що українська національна ідея за ці роки насправді зовсім не щезла, а швидше навпаки – трансформувалася, відійшовши від першої ейфорії, що межувала якщо й не з безумством, то принаймі майже з ідіотизмом – все всім віддати, бо ми мирна нація і нам нічого не треба – армію роззброїти, від ядерної зброї відмовитися, вклади Ощадбанку подарувати, ні в які блоки і союзи не вступати – до вже більш чи менш здорового прагматизму.
А проте, щоб повністю зрозуміти всі особливості цього безперечно позитивного процесу і те, які небезпеки нас і далі все ще підстерігають на цьому шляху, звернемося до досвіду останнього представника цього романтично-націоналістичного напряму, який так і не зміг ні усвідомити свої помилки, ні зробити з них бодай якісь висновки – Олега Тягнибока. Перш за все тут необхідно вказати на те, що останній його досвід «не входження» до Верховної Ради України більш ніж символічний – бо сприятливіших умов для нього навряд чи вже могло бути – оскільки на електоральному полі національного і націоналістичного спрямування його «Свобода» залишилася чи не єдиним самостійним представником – «Рухи» давно відійшли в минуле, злившись з «Нашою Україною», про інші дрібненькі парії з великою манією власної значущості – як от всілякі «собори» і «християнські партії», «партії якогось там розвитку», і т.д. – взагалі говорити смішно, а з націоналістичних партій типу КУНу чи УНА-УНСО – ніхто вже і близько не міг становити «Свободі» ніякої конкуренції. І знову – невдача!.. – і це притому, що на теперішніх позачергових виборах навіть блока Костенка-Плюща не було, який все-таки не так давно отримав досить значну підтримку серед виборців на заході України, а тому і дійсно представляв інтереси якоїсь їхньої частини, виразником чого тепер цілком міг стати Олег Тягнибок. Тоді чому ж ці голоси не відійшли йому і його «Свободі»?
Звичайно, що на все це скаже він сам, спрогнозувати не так і важко – «не дали доступу до телеефіру, велика конкуренція з боку «Нашої України», всі зайві вільні голоси підібрала «під себе» Тимошенко» – а проте насправді це ніяка не відповідь, а лише її подальше відтермінування, перехід у тепер вже нове запитання – а чому ж сталося усе вищеперераховане? Чому «Свобода» не знайшла такої підтримки, яка би дала їй можливість набрати голоси навіть незважаючи на все це? Адже зміг БЮТ в умовах повної, а не часткової, як у «Свободи», блокади в 2002 році набрати більше 6-ти (!) процентів голосів виборців навіть не опираючись на якийсь конкретний регіон – а тут не спромоглися навіть на два, не те що вже на три? Відповідь знову може бути тільки одна – значить Олег Тягнибок – фігура не такого масштабу, як Юлія Тимошенко, що знову ж насправді не дає нам зовсім ніякої відповіді на запитання – а чому? А тому, щоб не мучити терплячого слухача і далі, продовжуючи оцю нескінченну череду запитань без відповідей, опустимо деякі проміжні висновки, і перейдемо зразу до кінцевих результатів нашого аналізу, який в повній мірі можна віднести і до будь-якої іншої націонал-демократичної чи націоналістичної партії з усіх наявних на сьогодні в Україні, а не тільки однієї «Свободи»: 1. Неправильне розуміння самого поняття «нація». Здебільшого націю розглядають як утворення, виходячи з двох різних точок зору за її походженням – або генетичним, або суспільно-історичним. Так от – будь-які спроби лише генетичного розуміння нації рано чи пізно призведуть до пошуку нових ворогів і до поділу населення на кращих чи гірших – за кров’ю, за формою обличчя, за кольором очей – і т.д., а тому будуть якщо і не передумовою до виникнення нацизму, то в усякому разі явним порушенням природних законів розвитку нації – так як нація, як і будь-яке інше природне утворення, може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли вона видозмінюється і розвивається разом зі змінами світу, а не залишається консервативно-незмінною всупереч ним. А для цього завжди потрібні тільки дві речі – можливість видозмін (мутацій, наявності крові інших народів) та можливості природного (а не штучно регульованого кимсь, байдуже ким саме) добору. Хоча звичайно послідовники консервативного націоналізму тут же заперечать мені, що наявність інородців завжди несе в собі загрозу розмивання нації, її асиміляції з боку інших націй чи й навіть космополітичних утворень (до яких до речі слід віднести і ідеологію лібералізму, що для багатьох наших сучасних націоналістів напевно буде неабияким відкриттям). Звичайно, тут можна тільки погодитися, бо така загроза дійсно існує – але вимога не порушувати природні закони розвитку суспільства аж ніяк не накладає обмеження на здійснення тих чи інших дій чи вчинків для підтримки своєї нації, якщо при тому не ущемлятиметься право інших націй на підтримку свого власного розвитку – і тільки так і можна створити те конкурентне середовище, в якому нація розвивається і зміцнюється, а не деградує, стає повноціннішою і життєздатнішою.
2. Відсутність уявлення про майбутній розвиток держави і нації. Насправді, щоб уникнути такої загрози асиміляції чи поглинання з боку інших націй чи космополітичних утворень, необхідні такі уявлення про майбутнє нації (та й можливість їхнього впровадження звичайно також), які би давали змогу кожному її представнику якнайкраще розвиватися саме в її межах, і навіть більше того – щоб те, що може одна нація (українська в даному випадку) запропонувати іншим, було кращим від того, що ті здатні створити для себе самотужки. Так от – в даному випадку якраз цих далеких стратегічних цілей так і не було сформовано – і цим на сьогодні не може похвалитися ні один представник національно-демократичних чи націоналістичних партій, а не тільки однієї «Свободи». Ну добре – захист української мови і культури, ну добре – підтримка етнічних українців – а далі що? Що далі? Ну хоч щось?
3. Відсутність осмисленого історичного досвіду. Оскільки ми тепер будемо виходити з уявлення про націю вже не просто як про біологічну, а як про суспільно-історичну сутність, то для того, щоб вона повноцінно існувала, необхідно як мінімум хоча би одне спільне відчуття для усіх її представників – відчуття спільності історичної долі. А тоді вже минуле України для нас – це або череда постійних страждань і невдач, – і відповідно так воно завжди буде і надалі, бо якщо ми не зможемо відмовитися від такого сприйняття власної історії, то не зможемо відповідно придумати і нічого кращого; або ми будемо шукати будь-які позитивні приклади навіть в такому негативному досвіді, тільки щоб збудувати щось нове і краще – а тому маємо зрозуміти що там, в цьому нашому минулому, можна було би зробити інакше, щоб уникнути усіх цих невдач і зберегти усе хороше, що було (навіть, як це не страшно зараз звучить, радянського періоду). Наприклад в чому полягали помилки ідеологів української державності 1918-х років, якою мала бути ідея провідників УПА щодо побудови держави на той випадок, якщо би вона все-таки здобула незалежність, чи до чого зводилися невдачі перших років української незалежності вже в наш час, коли як мінімум треба було казати про те, що ідея боротьби за незалежність так і не була трансформованою в ідею вже здобутої державності. 4. Відсутність плану досягнення бажаних цілей, тобто відсутність конкретної програми дій. Недостатньо зрозуміти, що саме і як відбувається, недостатньо переслідувати самі благородні і реальні цілі, треба знати ще й те, як саме їх досягати, мати реалістичну і поетапну програму їх здобуття. Тобто в даному випадку – абсолютно незрозумілим залишилося те, що саме і як збирався захищати Тягнибок – які цілі і якими методами; що буде робити, коли попаде в парламент, а що – коли ні. Власне кажучи, можливо саме це і стало основною причиною його поразки, чи, краще сказати – «не-перемоги», бо на сучасному етапі для виборця саме це і було головним – на всіляких там морозів, кінахів, а тепер ще й плющів-єханурових, які до виборів кажуть одне, а потім роблять зовсім друге, вже достатньо надивилися. А з іншого боку – так само виборця не влаштував би тепер і новий варіант крикуна в стилі Вітренко – тільки й того, що тепер вже не російсько-комуністичного, а націонал-антиросійського спрямування. Працювати треба і державу розбудовувати, а не пустопорожніми закликами маніпулювати.
5. Відсутність плану побудови суспільства. Попри все, навіть незважаючи на те, що кажуть проросійські південно-східні газети, і в що й справді здається вірять українські політики, західноукраїнське суспільство, де і знаходилася переважна більшість виборців Тягнибока, аж ніяк не зацікавлене в розпалюванні нової ворожнечі. А тому ідея ставлення до нації як до утворення «по крові», а не «по духу», тут має набагато менше шансів здобути собі прихильність, ніж деінде ще по Україні – надто ще жива пам’ять повстанських часів, які, попри всю героїчну романтику того періоду, так нікому щастя і не принесли, а іноді навіть і зовсім навпаки – призводили тільки до того, що близьким родичам, іноді навіть братам чи сестрам, доводилося воювати по різні сторони одного ідеологічного фронту, байдуже якого саме – чи то російського, чи то польського. Тому навряд чи західна Україна зараз хотіла би повторення подібного і тому така ідея поділу єдиного народу за національною ознакою навряд чи зможе знайти тут хоч якусь підтримку.
6. Негативне ставлення до українців як до чогось, що потребує захисту. Це теж – одна з основних помилок. Сама ідея «Маршу захисту українців» зразу ж відводить їм роль другорядної меншини у власній державі, можливо навіть нижчої раси, що є в корені неправильним і з точки зору державотворчих прагнень, і що є абсолютно неприйнятним для усіх, хто хоче вважати і вважає себе українцем сильним і незалежним, а не слабким й недорозвинутим.
7. Неможливість створення планів індивідуального розвитку кожної людини. Все це, вище перераховане, призвело до того, що в структурі національної ідеї саме такого плану – з розмитими уявленнями про минуле, яке сприймається тільки як неперервна череда втрат і поразок, відсутніми уявленнями про майбутнє, незнанням що і як робити зараз, і до чого прагнути, громадянин не може знайти і якогось місця для себе самого, а тому і не підтримує таку ідеологію чи її очільників.
8. Відсутність уявлень про структуру державного управління і про те, який саме тип держави ми хочемо збудувати. Парадокс цієї проблеми полягає в тому, що попри всю видиму схожість обох цих питань, насправді вони можуть відстоювати зовсім різні цілі, а іноді навіть відверто суперечити одна одній. Чудовим прикладом цього послужила радянська система влади, де за допомогою диктатури (правління обмеженої групи осіб, яка захопила владу силовим способом) будували комуністичне суспільство (комуна – це община, якою керують виборні старійшини), але схожі конфлікти очікують і будь-яку іншу систему влади, в тім числі – і збудовану за національними принципами. Націоналізм в свій час виник як ідеологія, яка мала протистояти руйнівному впливу лібералізму, а тому до певної міри він увібрав в себе консервативні цінності – пропаганду захисту сім’ї, мови і культури, традицій і моралі. Разом з тим іншою противагою наростаючому впливу лібералізму ставало соціально спрямоване суспільство, а тому на початках усі національні ідеології йшли з незмінною приставкою «соціал», і були лівими, а не правими, як себе позиціонують тепер сучасні українські націоналісти, а тому відстоювали демократичні методи побудови держави. Проте демократія в її чистому вигляді існувати не може – неможливо з кожного найменшого приводу скликати загальні збори громадян, тим більше що якась частина з них завжди буде цікавитися своїм власним життям більше, ніж інтересами всієї держави – і саме тому і існує система представницької демократії, при якій громадяни делегують частину своїх повноважень на управління державою вибраним ними представникам. Але це вже несе в собі і додаткову загрозу або маніпуляції громадянами з боку цих представників, або хаосу і нестабільності – через фактичну відсутність будь-якої сильної влади. А тому вся суть проблеми полягає в тому, що народу, для того щоб ефективно управляти своїм життям за допомогою вибраних ним представників, як мінімум конче необхідна хоча би достовірна і повноцінна інформація про стан справ в державі та шляхи її подальшого розвитку. І навіть не тільки сама інформація – але й і її повноцінний аналіз. Тому рано чи пізно система демократичного управління впирається в одну-єдину проблему – проблему пошуку конкретного представника, людини, здатної повести за собою інших силою власного авторитету. Тобто в цьому плані система демократії і авторитаризму (не плутати з тоталітаризмом чи диктатурою) виступають до певної міри взаємодоповнюючими структурами, кожна з яких має свої небезпеки і недоліки, і кожна з яких має свої переваги. В умовах сучасної України це приблизно відобразилося в протистоянні парламентської і президентської гілок влади. От тільки український парламент так і не став символом демократизму, чи вірніше став ним в його найгіршій, виродженій формі – символом маніпуляції і зневажання думкою народу, а ні один з українських президентів так ніколи ніяким реальним авторитетом і не користувався.
А тому, підсумовуючи сказане, можна сказати що тільки така національна ідея знайде справжню підтримку, яка зможе перерости усі ці недоліки, яка не буде шукати слабості і залежності, і не буде при кожній своїй невдачі посилатися на ворогів, а буде вибудовувати щось своє, не цураючись власного досвіду, але й не залишаючись довічно усередині нього. І навіть більше того – така, яка буде визнавати націю навіть як певне міжнаціональне утворення, як це не парадоксально звучить, приблизно так, як це було сказано ще Михайлом Грушевським в статті «Вільна Україна» тепер вже майже 100 років тому:
«Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.
Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець.»
А тому, наостанок опонуючи тепер нашому колишньому горе-президенту Леоніду Кучмі, можна сказати, що українська національна ідея в часи його президентства не спрацювала тому, що:
а) для того потрібно було здійснювати хоч якісь конкретні дії, а не просто пасивно чекати, поки вона остаточно загине, що тим більше дивно чути від людини, наділеної для того на той час усіма необхідними президентськими повноваженнями;
б) необхідно було розвивати саму ідею – пропагувати і видозмінювати її відповідно до вже нових прагнень свого народу, а не залишати в незмінному консервативному вигляді сторічньої давнини.
* * *
Хоча чесно кажучи, по великому рахунку ніякої загальнонаціональної ідеї в часи правління Кучми ще й не існувало, як до певної міри не існує ще й досі, особливо через те, що ідея боротьби за незалежність все ще так і не трансформувалася в ідею вже здобутої державності і тому, що ідея саме української незалежності так і не створила умов для прийняття в себе представників інших, неукраїнських націй, чи тих, хто себе українцем все-ще так і не усвідомив… Але тепер, і далі відстоюючи боротьбу народу за свої права, розпочату визвольними змаганнями нашого народу і продовжену вже тепер помаранчевою революцією, основним досягненням якої стало саме це – підключення російськомовних українців до справи побудови української держави, здається цілком реальним цей процес завершити, підійшовши таким чином до остаточного завершення формування української нації. При одній правда, умові – коли будуть як мінімум враховані хоча би ті кричущі помилки національного руху, які вже частково описані нами вище… А тоді вже – майбутнє обов’язково буде за нами!
Щодо 2005-го року - традиційно кажуть, що завадили "любі друзі". Але я сказав би інакше - завадила відсутність власної команди - в уряді в неї не було НІ ОДНОГО члена її партії, Турчинов працював в СБУ і фактично підчинявся Президенту, а не Прем"єр-Міністру, а Томенко, Терьохін і Пинзеник в БЮТ тоді ще не входили; завадила відсутність підтримки у парламенті; та завадила все та ж вдісутність ідеології і похідних від неї елементів - стратегічних цілей (наприклад щодо того, якою має стати наша держава) та програми дій (і уряду, і очолюваної нею партії). Програму дій вже слава бБогу за 3 роки написали, але перших двох елементів як фактично і не було, так і немає досі...(((((
Не бачив я в Тягнибока ніякої програми - крім того, що в усьому хтось винен. Якщо не москалі - то урюки і Євросоюз. Що він буде робити якщо ворогів не стане - я не знаю(((. А якщо я, цікавлячись політико, не побачив у нього ніякої програми, то думаю що люди більш далекі від неї, і взагалі не зрозуміли, що він верзе. Що чудово і показали результати минулих виборів. Хоча на Сході взагалі-то його рейтинг зріс. А на Заході впав. Парадокс. До речі посилання на цю статтю я залишив в його блозі на "Українській правді". Так що, якщо би то йому було цікаво - він цілком би міг з оцим ознайомитися. Тільки підозрюю, що нецікаво. А ходити слідом за ним по різним сайтам і всюди вмовляти його дати хоч якусь відповідь я не збираюся. Він мені не цікавий....((
Правильно - "уявлення" - і не більше того. І це уявлення може змінюватися час від часу - то в ту, чи іншу сторону. Навіть марксистсько-ленніська ідеологія і то робила такі потуги мінятися в ногу з часом - правда їй це все-одно не допомогло, бо цьому вона так і не навчилася.
Що ж до офіційно задекларованої ідеології - то БЮТ її взагалі-то декларував - перед виборами 2006-го року було заявлено про вибір в сторону Солідаризму. Але проблема в тому, що ця ідеологія Солідаризму так ще остаточно і не розроблена - через що, частково, БЮТ і став дрейфувати в сторону соціал-лібералізму.
П.С. Спочатку існує речі і явища - а вже потім їм придумують назви. Так що словник в даном увипадку напевно не найкращий порадник, краще брати підручник політології, і спостерігати, думати і аналізувати.
Ще додам до свого 18-го поста про ідеологію. Перед тим, як говорити чи є якась ідеологія у БЮТу, чи її немає, слід прочитати визначення терміну "ідеологія" з різних словників та енциклопедій. Згідно тих визначень, ідеологія БЮТу,яка не є офіційно задекларованою, існувала та існує.
Оскільки ідеологія БЮТу не була офіційно представленою, у людей складається враження, що її у БЮТу немає. Але достатньо прочитати документи, заяви лідерів та інші матеріали БЮТу, щоб склалося уявлення про його ідеологію.
Відповідь на допис #16
Юліне відділення бізнесу від влади розумілося в тому, що при владі не буде бізнесменів. Інакше така Юліна концепція нею не пояснювалася. До того всього добавлю, що смішно очікувати, що бізнесмени-мільйонери будуть при владі працювати, тратити свій дорогоцінний час на державні справи за державну зарплату
кілька десятків тисяч гривень, але при цьому не проштовхуватимуть свої бізнес-інтереси :))
///На рахунок комплектування уряду Ви не зовсім праві, бо крім науковців-спеціалістів, бізнесменів, ще на урядові посади можна призначати спеціалістів, котрі працюють у бізнесі, наприклад, менеджерів, знавців фінансової справи, аудиторів.
/// Ви кажете, що основне результат, тоді хто не дозволив Юлечці досягнути результату, коли вона очолювала уряд після виборів 2004? Ви можете назвати, на вашу думку, причини, але тоді, я глибоко переконаний, причини знайдуться у випадку краху теперішнього уряду :). Пророчу, що буде казка, що їй знову не дали чи то януковці, чи "любі друзі"
Відповідь на пост 17. Абзаци виділяю трьома косими лініями ///
Я пропоную тільки тоді підтримувати Юлю, коли її слова-обіцянки не будуть розходитись з її вчинками.
///В першій половині свого допису я розкрив природу БЮТу для того, щоб зрозуміти, яку ідеологію він відображає.
І це не голослівні власні судження, а інформація котру легко можна знайти в інтернеті і котра в різний
час появлялась в ЗМІ. Оскільки з боку Юлечки та її підлабузників не було жодних спростувань, це дає мені право вважати таку інформацію досить достовірною. Я можу більш детально
зупинитися на різних моментах діяльності Юлі та деяких її соратників, але не знаю чи у цьому є якийсь
сенс, бо значна частина людей не аналізують діяльність політиків, а їм ВІРЯТь, що вони скажуть, яке мають гарне сексуальне личко і т.д. і т.п., а який ви підхід вибрали в оцінці БЮТу -- аналізувати чи ВІРИТИ -- я не знаю.
///Отже ознайомившись з внутрішньою природою БЮТу, можна уявити собі, яку сукупність ідей, що формують
ідеологію, БЮТ буде виражати. А те, що ви будете теоретизувати у своїх статтях в кінцевому рахунку змушене буде співпадати з ідеологією БЮТу, детермінованою його природою. На авторитетне джерело я вас просив зіслатися для стандарту, еталону визначення, що саме такі ідеї описані вами у ваших статтях називаються соціал-лібералізмом чи солідаризмом. Тільки для цього.
///Я згідний, що я відійшов від теми, бо ваша стаття була про Тягнибока та відсутність у нього, з ваших слів, програми, а не про БЮТ. Але я це спеціально зробив, щоб порівняти ВО "Свобода" та БЮТ. Я скоріше проголосую за ксенофобну ВО "Свободу", яка проти заселення України урюками ніж за БЮТ з його брехливими обіцянками у вигляді різних "проривів" та з БЮТівським прихильним ставленням до заселення України урюками та
перетворення України у мультикультуристичну біомасу, яскравим прикладом якої є Франція чи Голандія.
///Що стосується програми ВО "Свобода", ви не зовсім праві, оскільки програма у Тягнибока є, хоча, на мою
думку, не достатньо деталізована. Вашу статтю я Вам би порадив виставити на обговорення на сайті Тягнибока.
///До теми пропоную уважно ознайомитись з
з останніми законотворчими ініціативами БЮТу.Фельдмана. Шкода, що в коментар не можливо додати посилання на веб-ресурси.
Далі. Логіка мені подобаєьбся Така, як в усіх "щирих" (зауважте в лапках) українців. От не подобається мені щось - і все. А запитаєш такого що він пропонує робити - а варіантів в нього - нуль!!! Але не про це. Про логіку. І все ніби вірно, от тільки не розумію, як з вірних то ніби-то передумов можна робити такі дивні висновки.?!!! Зверніть увагу в першій половині свого повідомлення - одні голослівні власні судження, ну в кращому разі "за словами одного політика".:)))) Невідомо якого і якими саме словами. А в другій половині - "якщо ви наведете мені авторитетні джерела"! Не бачите тут суперечності - те, що не подобається мені ніякого підтвредження не потребує і ніякими аргументами не спростовується, а от Ваша думка не має для мене зовсім ніякого значення - тому що будь-яке авторитене джерело завжди ж можна поставити під сумнів, - приблизно так?
Але в кінці-кінці мова зовсім не про те - бо це була стаття не про Юлю, а про імотенційну нездатність українського національного руху до хоч якихось осмислених дій крім пошуку ворогів і ненависті. Про відстуність в нього власного плану розвитку крахни і нації. І це лише одна, маленька сторона пробелми. А ось про БЮТ і його коливання між солідаризмом і соціал-лібералізмом напевно доведеться таки написати іще одну статтю, а то тут ми ніколи в коментарях не зупинимося, мабуть....
З кінця - я не говорив нічого про Юлю. Я казав, що зараз ми маємо перший український уряд - і це факт - а то раніше то буряти якісь, то євреї, а то молдавани. Бурята правда і тут засунули - але вже хоч не на ключову позицію. Тому якщо ми українці - то треба щось робити - а не плакати і жалітися - бо до цього моменту всі без виключення (ну з напів-виключенням Ющенка) уряди були південно-сіхдними.
Про відділення бізнесу від влади - мова не про те, щоб бізнесменів взагалі не було в уряді - бо десь той урядовець щоб чомусь навчитися, мав до того працювати. А варіантів тут всього два - або бізнес, або викладацька (чи наукова) робота. Викладачів і науковців там багато - є і бізнесмени (як і сама Юля). А відділення влади від бізнесу має полягати не в тому, щоб їх там взагалі не було, а в тому, щоб вони не займалися при цьому своїми бізнесовими інтересами. Про фальш промовчу. Для мене не це основне - а результат. Якщо він буде. А якщо не буде - тоді і поговоримо. Хоча фактично особисто мене цей варіант дійсно не до кінця влаштовує - бо фактично Юля пішщла Путінським шляхом - руками одних олігіархів намагається задушити інших. Це звичайно краще, ніж демократія єльцинського типу, але це гірше, ніж демократія народна (тавтологія). Але поки що, поки вона не має впливу на Президента і масової підтримку народу - іншого виходу в неї напевно немає.
Я ще хочу додати до попереднього поста. Юля завжди обіцяла " відділення влади від бізнесу", а взяла та й призначила десь 6-7 олігархів-бізнесменів на ключові посади в уряді. Що, після цього ви скажете, що вона не фальш?
Ще раз наголошую, що "похід" Юлі в політику насамперед був пов'язаний з її бізнесовими інтересами, і не з чим-небуть іншим.Це підтверджується її ж словами, сказаними нею ще раніше, до створення БЮТу. Теж саме стосується малих і великих бізнесменів БЮТу. Є ще там кар'єристи (це стосується Шкіля), шкурники та просто щиро забамбулені люди. Юля, словами одного відомого політика, -- дуже хитра акторка, котру важко на початку розгадати. Від себе до цього додам, що, завжди, відомі аферисти, шахраї, маняки були дуже привабливими для людей і в людях не закрадались сумніви, що їх можуть обдурити. Моя воля -- я би тільки відвів Юлі посаду/титул королеви/княгині України без реальної економічної/політичної влади. Тоді вона би справді принесла якусь користь для України і її народу. Виходячи з вище сказаного, я маю право робити висновок, що БЮТ -- не є партією, спрямованою на втілення якоїсь ідеології. Проте інтереси гравців БЮТу не суперечать тим ідеологічним концепціям, котрі ви самі перечислили. Та зрештою, що заважатиме БЮТу робити певні декларації, направлені на задоволення почуттів електорату, і їх практично не виконувати, як це є, наприклад, з програмною тезою БЮТу про "відділення бізнесу від влади"? Призначення олігархів на керівні посади в уряді тому є свідченням. Далі, якщо в БЮТі зявляться такі, як Фельдман, з певними бажаннями втілення тої чи іншої ідеології, що не буде суперечити інтресам інших впливових гравців БЮТу, то що буде заважати їм зформувати ідеологію БЮТу? Я щось не помітив, щоб Шкіль, Лукяненко та їм подібні патріоти виступали проти діяльності Фельдмана.
///
Ідеології соціал-лібералізму та солідаризму, про які ви згадуєте, направлені на знищення українських традицій, утверження приорітету прав різних гоміків, збоченців, мігрантів з Третього Світу над правами інтересів українців, як титульної нації. Якщо я неправий, то надайте посилання на якісь авторитетні
джерела, що показують протилежне.
Ну Фельдман - це ще не весь БЮТ, є там ще наприклад і Шкіль. Просто БЮТ зараз стоїть мовби на роздоріжжі між двома крайніми, хоч і зовні дуже схожими, шляхами розвитку.
Один - це шлях соціал-лібералізму, при якому соціальні виплати і підтримка найслабших потрібні тільки для того, щоб маніпулювати і управляти масами в угоду великого капіталу, а тому тут підтримують тільки найбільш слабких і нездатних до самостійного розвитку, а всіх інших всіляко обмежують. А другий - той шлях, який я схильний вважати продовженням ідеології солідаризму, в якої порівняно з першим варіантом існує тільки одна, зовні дуже незначна, але насправді дуже суттєва відмінність - підтримка тих, хто здатний до такого подальшого самостійного розвитку - тобто більш талановитих і розумних.
Особисто для мене критеріїм цього є наприклад ставлення до виплат пенсій - їхньої диференціації залежно від попереднього трудового стажу. Наявність такої диференціації є якраз позитивною еволюційною ознакою, яка має бути впроваджена і в інших сферах життя. Ну так, приблизно...
Про національну ідею і націю ми говоримо занадто розлого. Треба дивитись на українські проблеми трохи ширше, з урахуванням мети України в товаристві народів. Помилка ідеологів у тому, що суперечка ведеться без чіткості визначень і термінів. Спочатку треба сформулювати мету нації, а ідея проясниться як спосіб досягнення мети.
БЮТ від самого початку не створювався, як партія, що намагається реалізувати якусь ідеологію, як це колись, наприклад, давно було у комуністів, ессерів, соціал-демократів, і т. д. Але судячи з програми партії, виступів лідерів партії, інших заходів, котрі здійснює партія, створюється уява про її ідеологію.
Якщо один із функціонерів партії Фельдман створює різні фонди толерантності, а по всій території України, розміщує бігборди з неграми та азіатами у вишиванках, підписуючи їх "Ми також твої діти Україно",
то я маю право вважати, що партія до таких витівок Фельдмана ставиться позитивно. Ви не чули, щоб БЮТ агітував за заселення України мігрантами та легалізацію гомосексуалізму, але щоб впевнитись у тому, що БЮТ реально такі речі підримує, достатньо проаналізувати у тривалому часі дії владних функціонерів БЮТу.
Європейські ліберали та соціалісти, як правило, ставляться дуже позитивно до заселення Європи вихідцями з Третього Світу та повної легалізації гомосексуалізму та інших збочень.Найбільше проти цих речей виступають націоналісти та інші праві.Це щодо ідеології.
Виглядає що БЮТ має план дій, але, я вважаю, це скоріше всього це хитра рекламна компанія в очах виборця,
ніж щире намагання щось зробити для народу.До того у БЮТу є набагато більше можливостей, щоб собі зробити
таку рекламу-показуху.
to leon
Не бачу я ніякого "отож-бо". Звичайно будь-які знання чи ідеї перевіряються реальним результатом - і з цієї т.зору Ваше "отож-бо" якраз націонал-демократичних сил і повинно в першу чергу стосуватися, бо їхній результат виявився практично повністю рівним нулю, а те, що залишилося, остаточно розмилося в ліберальній частині "Нашої України". Там воно і щезне - разом з усіма цими Плющами і Єхануровими. А помиляєтеся Ви в тому, що особисто я, наприклад, і не повинен створювати партії. Є різні рівні впроввадження ідеї - одні їх генерують, інші критикують і аналізують, а ще інші впроваджують - і зовсім необов"язково ті, що генерують ідеї, повинні самі же їх і впроваджувати.
І навіть дуже часто буває зовсім навпаки- хтось винаходить лампочку, а хтось робить на ній бізнес і запроваджує її у виробництво - і переважно це зовсім різні люди зовсім з різними можливостіми. Так і в політиці і в побудові держави. Не повинен бути обов"язково сам Тягнибок (ну чи там Костенко) бездоганним філософом і ідеологом, але він повинен знати як організувати людей, які саме ідеї вибрати для побудови своєї партії і як на їх основі щось таки створити.
to 7. SV
Ну по-перше я би не сказав, що я вже так й дуже підтримую БЮТ, швидше мене можна назвати прихильником самої Юлії Тимошенко, але не її партії, і то не завжди і не в усьому. Але в усякому разі мова зовсім не про те, як про те, чому націонал-демократи взагалі не знаходять зовсім ніякої підтримки. От нехай і задумуються чому. По-моєму відповідь може бути лише одна - тому що в них зовсім немає ніякого плану дій, зовсім немає ніякого уявлення про те, яку саме Україну вони збираються будувати.
По-друге - я би не сказав, що БЮТ такий вже й лібералістичний. Зараз, по наявності в ньому, і в уряді підприємців і бізнесменів - напевно так, а за ідеологією вони взагалі майже як соц.партія - все відібрати і поділити, минулого року навіть під впливом Вінського в Соцінтерн вступати збирались. А зараз їх знову в сторону лібералізму хитнуло. До певної міри такі коливання - це нормально, якщо говорити про ідеологію солідаризму, яка і мала би знаходитися десь посередині між цими двома полюсами. Погано тільки те, що тієї ідеології ще так фактично і немає, а те що є, так до кінця і не розроблене, і ніхто ним серйозно так і не збирається займатися.
А по-третє - щось не чув, щоб БЮТ збирався заселити нашу країну пакистанцями і неграми та легалізувати гомосексуалізм. В усякому разі для того, щоб не допустити цього - зовсім не обов"язково бути ярим націоналістом.
Що до мене ж самого, то я швидше всього схиляюся до ідеології солідаризму та авторитарної моделі влади, в усякому разі на даному етапі, поки не буджуть створені достатньо сильні демократичні інститути.
[b]каждий мніт сєбья стратєгам, відя бой іздалєка[/b]:-)))
Отако почитаєш - курва, скільки мудрих людей в тій країні дарма пропадає! Але, якщо ви такі мудрі, то чо' ж ви такі бідні?
Та зроби, мудрагелю, [b]свою, ідеальну супер-мега- націонал-демократичну партію[/b] і бери всю владу в руки:-))) Що? Слабо? Так ото ж
[b]Ігор Лубківський [/b]
ТодI чому ви пидтримуете еврейсько-лiберастичний БЮТ??? Вони за те, щоб заселити Украiну неграми, азiатами, легалiзувати гомосексуалiзм, все те, проти чого виступае Тягнибок.
Як можна зрозуміти з цієї статті, автор прихильник створення і консолідації національно-культурної еліти на базі інтелігенції, потенціалу Майданів, патріотичних організацій і партій, тощо.
На практиці українська ідея у такому вигляді поки дає тільки громадянство України, але не забезпечить ні перемоги на виборах, ні соціальної бази економіки і політики. Це пов'язано з тим, що єдиною економічною основою такої ідеї і політики залишається сам Президент. А якщо його переоберуть, то що тоді? Зникне нація і держава?
Тут потрібно допрацьовувати і розширювати підхід в плані нових форм спілкування і співпраці, заснований на правильних традиціях. Передбачаю тут немало практичних проблем. Те, що зараз реально є на Україні − це Майдан і Северодонецк. Використовувати такий потенціал − завдання непросте. Але буде дуже шкода, якщо він буде розбещений дарма. Потрібно думати і не втрачати часу.
Супер! Правильно! Саме такими українці і повинні бути - нічого самими не робити, тільки постійно жалітися на долю і владу. І самому нічого не робити. Так і продовжуйте - тоді може колись таки збудуєте українську націю. Років так через тисячу, не раніше.
Багато розумных слив и бильше ничого.Про нацию можна сказаты просто:"Маэмо те, що маэмо. И загальнонациональна идея на сьогодни така . Змина влады. Жыдо померанчева влада не працюэ ни нацию ни ии перспектывы.
Спроби оковбаснити національну ідею непоодинокі. Вони сильно корелюють з намірами усунути від нації її мову. Главное, чтоби бил народ, которий стремітся к порядку і ситой жізні. Не треба відходити жалеко від класиків. Українська національна ідея - це ідея побудови справді незалежної, справді соборної, справді європейської, справді української України.
Образливо - нічого не получив.
А Ви так нічого і не зрозуміли - лібералістична ідея в корені суперечить національній. Саме там і треба шукати ворога для нації, а не в давно зігнившому трупові російського комунізму. Комунізм буває "націонал", а ось націонал-лібералізму точно не буває. Почитайте цікаву статтю Ернста Заграви "Глобалізація і нації"
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
