22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійну і суверенну Українську державу. Взаємини між УНР і радянською Росією були з самого початку неприязними. Однією з найбільших неприємностей для більшовиків стало те, що Центральна Рада заборонила безконтрольний вивіз хліба з України в Росію.
Більшовицький ультиматум
17 грудня 1917 року Центральна Рада отримала радіотелеграфом ультиматум більшовицької Росії, який позбавляв Центральну Раду права створювати власну армію, примушував оголосити війну козачим областям (Дон, Кубань) і погодитись на постій в Україні радянських військ. Центральна Рада ультиматум відкинула.
У грудні 1917 року при виборах до Всеросійських установчих зборів українські партії отримали 70 відсотків голосів, а більшовики — 10 відсотків. Тоді більшовики скликали свій Всеукраїнський з’їзд рад, але і тут зазнали невдачі. Розлючені, вони виїхали до Харкова і проголосили «радянську владу». Російський радянський уряд почав готувати війська для захоплення України. Був розроблений оперативний план захоплення Харкова, Полтави, Єкатеринослава. Головні більшовицькі сили наступали чотирма групами під керівництвом Єгорова, Муравйова, Берзіна і Кудинського. На Київ мали наступати більшовицькі війська із двох сторін: із півночі — від Гомеля на Чернігів і Бахмач і з заходу зі «збільшовиченими» частинами на так званому українському фронті (Старокостянтинів, Шепетівка).
20 січня передові частини Єгорова в Полтаві з’єдналися з групою Муравйова. В цей час московський загін особливого призначення Знаменського вів наступ з боку Брянська, 19 січня захопив Хутір Михайлівський і Глухів, а 26 січня — Кролевець і Конотоп. Муравйов зі своєю групою зайняв Ромадан, Лубни, а 27 січня — Бахмач. У Бахмачі з’єдналися усі більшовицькі війська і під командуванням Муравйова почали наступ на Київ.
Хід битви
28 січня українські сотні посіли оборонну позицію під Крутами. Наступного ранку розпочався наступ. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова. Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів почали закінчуватися набої і снаряди для гармати. Загін під керуванням Симона Петлюри, отримавши звістку про повстання на заводі «Арсенал», рушив на Київ. Командир студентської сотні сотник Андрій Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону.
Коли близько 17–ї години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, яка стояла найближче до станції: у сум’ятті битви в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Щоб якось компенсувати втрати «червоних», більшовицький командир Єгор Попов наказав розстріляти полонених. За свідченнями очевидців, з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.
Вшанування
Після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року, було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків–студентів було перевезено до Києва, де відбулися громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від декількох до декількох сотень. Наприклад, Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам’яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі: сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко–Божинський, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Корпан, Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський. Офіційного підтвердження точної кількості загиблих досі немає — за свідченням учасників подій, імовірно, вбито було близько 250—300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві.
Святослав ВАСИЛЬЧУК, голова Житомирської обласної організації товариства «Просвіта»
Анатолій ШМІЛО, голова Житомирської обласної організації Спілки офіцерів України
Ім'я одного із загиблих Піпський Григорій - уродженець с. Мальговичі б. Перемишля.
Інші коментарі
Я вам хочу сказать шановни други, что в те же самые годы, как ни страно даже в России от голода умирали люди, тысячами, сотнями тысяч. А моя бабушка. которая жила в те годы на Ставрополье (на Ставрополье - все так говорят до сих пор, и я не вижу ничего...››› Мыкола| 01.12.2008, 16:05
Згоден із "А нынешние либералы демократы не несут ответсвенности за алкоголизм, наркоманию..."
...››› wlodko| 30.11.2008, 17:04
Цікаво, чого цей американський індианець придумав для українців вислів "голодомор" та переймаєтся їхньою справою, а ні пари з вуст про поголовне і планомірне знищення геть під чисто всі коренні індианські племена!?
Хто заказував і щиро розплачувався...››› alim| 22.11.2008, 22:47
Важко говорити про Геноцид. Очі наповнююються слізьми, коли уявляєш жахливі події 1932-33 років. Дякуючи Джеймсу Мейсу світ дізнався про наше ГОРЕ. Вічна йому пам"ять
...››› Ольга| 22.11.2008, 10:07
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійну і суверенну Українську державу. Взаємини між УНР і радянською Росією були з самого початку неприязними. Однією з найбільших неприємностей для більшовиків стало те, що Центральна Рада заборонила безконтрольний вивіз хліба з України в Росію.
