Свято – воно завжди свято, чудова нагода себе показати й когось потішити. Однак про цей ювілей – славний, чудовий, історично значимої та доленосної події в житті українського народу, особливо його галицької вітки, – ми якось тихо й соромлячись не згадуємо.
А подія була справді епохальною, волею однією людини, не революціонера чи хоча б демократа, а самодержавця й імператора у світлий день Великодня 1848 року – 160 років тому – мільйонну громаду “бидла і мовчазної безправної худоби” водночас проголосили з 15 травня повноцінним народом. Хлопи ставали людьми. Патент – Указ Цісаря Австро-Угорської імперії Фердинанда I “Про знесення всякої роботизни й інших підданих повинностей у Галичині і Володимирщині” в п. 1 скасував усі повинності, звані зазвичай панщиною, безумовно і з компенсацією за кошт казни. Тривалий процес вивільнення галицького селянства від принизливої й остогидлої панщини завершився. Шлях до відміни панщини, як перед тим – ліквідація кріпосництва, був нелегким, але дивним чином пов’язаним не стільки з “революційною боротьбою, демократичною інтелігенцією” скільки з династією Габсбургів.
Історія набуття людських прав галицьким селянством невід’ємно пов’язана з Австро-Угорською імперією Габсбургів. Цей імператорський двір був одним із найбільш освічених і прогресивних серед самодержавців Європи. В українській історії ще досі можна віднайти кальки з радянської “єдино правильної” оцінки перебігу історії західноукраїнських земель: колонізаторська політика, утиск національних окраїн, захоплення Галичини Австро-Угорською імперією. Насправді й без того великій і громіздкій імперії галицька земля впала “як сніг на голову”, внаслідок поділу бунтівної Польщі. Історики стверджують, що тогочасна імператриця Марія Тереза доволі неохоче прийняла галицькі землі під свою опіку. Але це справді була опіка, нагляд та управління, в якій віднайти колоніалізм можуть лише “товарищі” в шкірянках та їхні ідейні послідовники.
За польських, попередніх часів, становище селян у Галичині було вкрай невигідним. Справжніми господарями ситуації були пани: вони хазяйнували на селі, володіли селянами, землями, вершили суд, адміністрацію, навіть здійснювали набір до війська. Такі собі самодостатні представники й уповноважені польської держави. Селяни були в становищі, близькому до відомого на Великій Україні як кріпацтво. Можливо, єдина різниця полягала в тому, що всьому цьому безправ’ю було надано правове підґрунтя т.зв. натурального (природного) права (“Так було завжди, є і буде”) та відповідне уставне оформлення (все було скріплено ухвалами сейму, сеймиків та інших шляхтицьких і посполитих зібрань). Гостроти питанню додавав національний визиск і нерівність: пани й підпанки, вільні селяни були переважно з польського люду, а руський люд був здебільше сільськими трударями. Схоже, як у недалекі часи відбувався тріумфальний похід російської мови та зросійщення, так і в ті часи бути русином-українцем було невигідно, незручно й не престижно, а польська мова домінувала повсюдно.
Габсбурги, правдиво зачаровані ідеями освіченого самодержав’я та патерналізму, прийняли галицький край у сумному економічному становищі. Жодна провінція величезної імперії не знала таких злиднів і безправ’я. Тому з перших днів “колоніалізму” Марія Тереза рішуче скасувала будь-які форми кріпацтва, формально урівняла в правах хлопів-селян з їхніми побратимами в інших краях імперії. Її син Франц Йосип II продовжив справу матері. Тривалий час у нас про самодержців говорили, як про “небіжчиків навпаки”: або нічого, або лише погане. Мені видається, те, що зробив Франц Йосип II, у тисячу разів перекриває добрі справи іншого імператора – Миколи II, широко відомого як “кровавий Миколка”. Видається, в тисячу разів є більше підстав ліпити з цієї особи “святого”, але, напевно, він усе ж таки не був святим, а просто добрим помазаником Божим, добрим імператором, добрим опікуном свого люду. До сорому галичан, цій людині досі немає пам’ятника у Львові, який він так любив, і за який дбав.
Франц Йосип II не зупинявся в реформах, уже незабаром він визнав незаконним формальне кріпацтво та скасував неволю, заборонивши продавати чи дарувати хлопів (селян) без згоди переселяти їх у інше село. Сільські діти отримали право, а потім і обов’язок учитися. Принизливий дозвіл на шлюб від пана теж скасували. Не варто думати, що законодавчі нововведення Марії Терези та її сина суспільство зустріло на “ура”. Навіть доволі обережні “радикали” казали: може, ще рано, люд іще не дозрів. Воля, дарована одним, виявилася проблемою багатьох інших. Імперія бурлила, неспокійно було в усій Європі.
Але політичний прагматизм і далекоглядність Габсбургів, які дарували свободу галицькому люду, знайшли підтвердження вже незабаром. Коли польські повстанці, доволі організовані й патріотично згуртовані, піднімали народ на боротьбу проти імперій, галицькі селяни не лише завмерли у звичному “моя хата скраю”, а й рішуче виступили супротив. Верхнім, можливо, несимпатичним проявом “любові до імператора та його двору” була сумнозвісна “тарновська різанина 1846 року”, коли доволі бідні (чи не найбідніші у краї) селяни-мазури (змішана смуга проживання русинів-українців і поляків) знищили майже всіх повстанців без участі урядових військ.
Сам доленосний 1948 рік спершу видавався звичайним. Міністр Меттерніх оптимістично стверджував: “Ніколи ще рік не розпочинався так тихо і спокійно. Ніколи суспільний порядок не стояв так твердо і сильно, як тепер”. Як жорстоко він помилився, і дотепер цей вислів вважають зразком застереження до всіх політиків – не обнадіюйте себе. Раптом у серці імперії – Відні – вибухнула революція! Провінції не стояли осторонь. Починалася “весна народів”. Аналіз цих буремних подій – не тема нашої розвідки, але саме там зародилося багато не лише з нашого національного відродження, а й, як це не сумно, польсько-українського протистояння. Імператор Фердинанд I для погашення заворушень використав війська, а також уміло сплановану політику – саме тому з’явився патент про скасування панщини.
Бурхливими й політично нестабільними були наступні роки для Австро-Угорської імперії. Чимало з цієї нестабільності стало результатом посіяного Габсбургами насіння демократії, визнання прав народів, упровадження правової держави. Цікаві та небезпечні вітри лібералізму віяли з Франції. Абсолютизм змінювався. Історики марксистської школи неодмінно поласували б тут фрагментом про “об’єктивні та суб’єктивні фактори”, “зародження чи загострення класових відносин”, “національні протиріччя” тощо. Але тоді все це виглядало інакше. Люди хотіли змін, вони почали відчувати себе людьми й народом, вони бачили зміни. Особливо разючі, майже шокуючі, переміни настали в житті галицького селянина. З підневільного безправного хлопа він став господарем, із “бидляка” – русином-українцем, його церква стала повноцінною, новий світ подорожей і заробітчанства, виборів і політичного змагання, національного відродження та грамотності, відстоювання своїх прав і навіть кооперації. Як ринули селянські діти до навчання – це також феномен, який так яскраво на власному досвіді описує Іван Франко. Усе це настало доволі швидко, можливо, навіть швидше, ніж устигав усвідомити повільний і консервативний селянин.
Якщо провести паралелі між ліквідацією панщини справжньої та “панщини XX століття – колгоспно-радгоспної системи”, то можна зробити цікаві висновки. Спершу – вже згадувана роль особи в історії. Як стверджував В. Висоцький, “настоящих буйных мало – вот и нету главарей”, і ми в тому чудово могли переконатися. Хоча за нагородами шикувались і шикуються ті, хто боїться визнати себе “автором” аграрної реформи. Друга сентенція –розбіжність очікуваних і справжніх результатів. Для багатьох “нових господарів” і тоді, в часи Австро-Угорщини, і в новітню добу, свобода вилилась у право не робити, просиджувати в корчмі та пропивати власну долю. Між економічною свободою та свідомим економічним вибором, а тим паче – вдалим господарюванням, – ціла прірва людської ментальності, вад і спокус. Як тоді, так і тепер світлі голови почали запитувати: чи може бути свобода і воля причиною бідності та злиднів? Адже знайшлися серед тодішньої інтелігенції “пророки”, які обґрунтовано почали пояснювати щойно звільненим селянам: “Свобода – ваш ворог!” Скажете, дивні люди, але ж теперішні ностальгічні плакальники за колгоспами-радгоспами стверджують майже те саме, тільки більш завуальовано: “У реформах ваші біди!”
Як аграрна реформа зараз, так звільнення селян від панщини тоді породило багато економічних і юридичних проблем. Серед головних тодішніх неясностей, які згодом ударили по кишенях селян і суспільному майну, – проблеми викупу майна та компенсації панам, так звані “сервітутні ліси та угіддя” і, звичайно, проблема пропінації (викуплене право панів на виробництво і продаж горілки, медів та пива). За часів панщини селянин практично був змушений купувати горівку (саме так, на місцевому діалекті – горівку) у свого пана. Ліквідація панщини не знищила однозначно цього звичаю. Тому дехто з обділених панків раптом усвідомив, що за нових умов споювати людей значно вигідніше, ніж займатися рільництвом. Тодішня влада – де методом компромісу, де адміністративним тиском, а де просто віддавши все на “волю Божу” діалогу між громадою і паном у судах – якось вирішувала ці проблеми. Розпочиналося господарське життя, міцно замішане на правових нормах, фінансових та економічних відносинах. Тодішній селянин через обставини мусив знати, що таке ліцитація, застава, акція, вексель, зобов’язання. Тоді зародилися громадські комори (шпіхлери), каси взаємодопомоги та паростки кооперації. Воля є волею.
Сьогодні ми маємо вже 160-літній ювілей від дня ліквідації панщини в Галичині. Не чути державних і місцевих оргкомітетів, наукових конференцій, немає програм святкування. А святкувати справді є що. І пам’ять народна доволі сильна.
Напевно, цьогорічний ювілей є чудовою нагодою поставити пам’ятники: один, як уже запропоновано, десь у Львові, все ж таки столичному місті краю Галичини – імператорові Францу Йосипу II, його матері Марії Терезі та брату Фердинанду I. Може, до ювілею не встигнемо, але не біда – ці заслужені люди чекали більше. Головне – щоб ми це зробили якісно та гідно їхньої величі.
Юрій Губені, доктор економічних наук, професор, незалежний експерт з аграрної політики
Булы мы крипакамы нымы и залышылысь. Пры державни политыци захидного неоколониализму мы тепер неокрипакы. В чому це проявляэться? Чоловикы заробитчаны , жинкы як повии. На Свитовому рынку праци Украина поставщык рабив и простытуток.Хай це буде на совисти наших керманычив , сучасных работоргивцив. Як все гарно обставлено и демократия и интеграция з Заходом а суть лышылась стара. Крипакы мы. Крипакы .....
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
