Так, справді є в Києві чарівне «Колесо», завдяки якому можна разом з героями п'єс, написаних у різні часи і в різних країнах, мандрувати світами вражень і прозрінь.
Не кожне місто може похвалитися своїм Монмартром, вулицею-університетом. На превелике щастя, Київ має Андріївський узвіз, позитивний вплив якого відчуває не тільки столиця, а й вся країна. Там завжди жили аристократи духу, інтелігенти — професура університетів, письменники, а ще ювеліри, колекціонери, художники, артисти...
Серед «діамантів» Андріївського узвозу одним з найпомітніших є театр «Колесо», вишуканий, елегантний, глибокий, епатажний, щиросердний, ніжний — справжній. Як на мене, хто не був у «Колесі», той не відчув повноцінно київського Монмартру, це справді унікальний, дивовижний театр, досить раз потрапити на якусь виставу, щоб стати його відданим шанувальником.
У XIX ст. у цьому будинку мешкав подільський ювелір, у XX — були радянські комуналки. У перевтіленні житлової споруди на театр брали участь всі працівники — від монтувальників до акторів. Нині «Колесо» є невід'ємною частиною культурного життя Києва, улюбленим місцем дозвілля не тільки киян, а й гостей столиці.
У репертуарі «Колеса» налічується 29 вистав — на всі сердечні струни. Напевно, завдяки тому, що дійство відбувається на відстані витягнутої руки, особливо вражає професійність акторів, їхня органічність, природність, щирість. Стаючи свідком найпотаємніших процесів людських взаємин, глядач починає краще розуміти себе, а значить, ближніх.
Театр на Андріївському узвозі — це один з найкращих лікарів, просвітників, естетів у Києві. Актори пишаються, що спілкуються з найкращою частиною населення земної кулі, бо в театр ходять люди, які тягнуться до духовної культури.
Засновником-будівничим, художнім керівником, директором театру «Колесо» є магічно чарівна Ірина Кліщевська, заслужена артистка України. Вона — наша сьогоднішня гостя.
— Напевно, немає більш клопітної справи, ніж організовувати, ставити на ноги театр і керувати ним. Бернард Шоу порівнював процес керівництва театром з подоланням стихії. А чим для Вас є театр «Колесо»?
— Саме тепер вельми доречно підбити певні підсумки, адже майже двадцять років тому — у травні 1988 року ми відкрили театр на Андріївському узвозі. За цей час сталося стільки неймовірного, феєричного, дивного — і в біографії театру, і в особистих долях (дехто в театрі одружився, діти повиростали). Цікаво, що в першоскладі колективу було сім акторів. Донині працюють шестеро, тільки одна актриса з особистих причин поїхала до Польщі, де працював її чоловік. Нині це відомі, авторитетні артисти, хоч і грають на маленькій сцені в невеличкій залі на 70 глядачів. Та вони лицедіють великим планом, не знають, що таке масовка! Навіть у виставі «Шантрапа» за п'єсою Панаса Саксаганського, у якій грають шістнадцятеро акторів, усіх видно, як під збільшувальним склом, нікуди заховатися. Завжди треба викладатися на всі сто. Молодь цю специфіку розуміє, не шкодує себе, нові обдарування бачить глядач, критика, телебачення, радіо, преса.
— Відомо, що більшість театрів у Києві різні за жанрами і розмірами, але однакові за статусом і статутом і підпорядковані Головному управлінню культури і мистецтв держміськадміністрації. Це добре чи погано?
— Звісно, добре. Не кинути репертуарні театри напризволяще, утримувати їх – значить, піклуватись про культуру, яка є основою суспільства. У деяких країнах театри стали сиротами, наприклад, у Польщі, поляки зараз жаліються, заздрять нам, кажуть: у вас стабільна трупа, ви працюєте за слов'янською структурою. В Австрії і Франції актори шкодують за репертуарним театром. Звісно, коли вони працюють в якійсь антрепризі, то отримують більше грошей, але потім довго сидять без діла. Лише актори-суперзірки весь час працюють, більшість часто перебувають в очікуванні.
Схожу картину ми побачили в Америці, коли їздили в місто Ашвіл (штат Північна Кароліна). Ми реалізували проект «Обмін класикою». Спершу американці були у нас, коли вони їхали, думали, що потраплять в якусь “зачухану” країну, в джунглі, але, побачивши Київ, зрозуміли, що це гарна європейська столиця. І нам було цікаво подивитися на себе не в дзеркало, а іншими очима з боку, під іншим ракурсом, одразу з'являються додаткові деталі. Отже, потім ми поїхали до них і побачили цікаві вистави, дізналися, що держава у них сплачує всі орендні і постановочні витрати, але зарплату актори не отримують. Виходило, що у них робота у театрі слугує підтримці професійної формі, а самі актори заробляють в інших місцях: у них є бізнес, магазини, робота на радіо, реклама… При тому вони мають професійну акторську школу. Дивний симбіоз. Отакі вони самовіддані ентузіасти. Бігати їм доводиться набагато більше, ніж нашим акторам, може, тому їх акторський рівень гірший, американці були у великому захваті від нашого театру.
Повертаючись до вашого запитання, відзначу, що київська влада в умовах незалежності зберегла майже двадцять репертуарних театрів. Ми працюємо, як колись працював театр Шекспіра, театр Мольєра, театр Саксаганського (до речі, виставою “Шантрапа” ми відродили славне ім'я Панаса Карповича), інші українські трупи. Це ніби свій окремий дім, цехова акторська родинність. Така система існує у Києві, так працює “Колесо” й навколо нас інші театри. Двадцять років тому у столиці було приблизно сімдесяти театрів-студій, це були діти перебудови, ми теж організувались як професійний театр-студія: згуртувалися колеги-однокурсники, почали готувати вистави, і так сталось, що на Андріївському узвозі були вільні будинки, уявляєте, був такий час, коли їх просто роздавали. Ми запросили тодішнього мера Подільського району Івана Миколайовича Салія, показали вистави, і нам допомогли — дали приміщення на Андріївському узвозі, навіть казали: ще одне беріть... Але при тодішньому скруті сім акторів більше не “потягли” б. Хто ж знав, що тепер “квадратні метри” стануть золотими…
До речі, я не хотіла бути директором трупи, бо за фахом режисер, закінчила в Театральному інституті майстерню народного артиста України Михайла Юрійовича Рєзніковича. Разом зі мною училися студенти з Коста-Ріки, Сомалі й Сирії, в паралельній групі у Ростилава Коломійця навчались нині відомі режисери Станіслав Мойсеєв (художній керівник Молодого театру) і Петро Ільченко (режисер театру імені Івана Франка). Коли я зустріла свою однокурсницю актрису Галину Зражевську, у нас виник “план”, згодом ми запросили інших колег і — організувався театр. Хтось мусив запрягтися в директорські обов'язки, а тепер я звикла до такої праці, знаю кожен гвіздок у театрі, кожну дощечку, набула універсального досвіду.
З сімдесяти театрів-студій вижили буквально одиниці: Театр на Подолі, Театр “Сузір'я”, Театр “Актор”... До останнього борсалися “Бенефіс”, “Гротеск”, Театр естради, — на жаль, ці різножанрові колективи розформовані. Ми митарилися на госпрозрахунку, та, на щастя, Головне управління культури (тобто міськбюджет) почало опікуватися театрами, які себе творчо проявили і зарекомендували, а ми якраз зробили вдалу виставу “Шантрапа”, прийшла друга хвиля акторів...
— Скільки акторів зайнято у театрі тепер?
— Шістнадцять штатних, які працюють за трудовими книжками, і десять – за контрактом: хто грає в одній виставі, хто в двох-трьох, паралельно актори працюють на телебаченні, радіо, в дитячій Академії мистецтв. Отже, трупа досить велика, за необхідності ми запрошуємо ще, коли, приміром, потрібні актори іншого жанру. У виставі “Місяць на селі” за твором Тургенєва матінку-бабусю грає Ксенія Соколова, котра приїхала з Кишинева. У нас нікому було бабусю грати, в театрі нема літніх актрис, а тут така колоритна знахідка.
— У чому полягає родзинка театру «Колесо»?
— З цього приводу є чимало різних думок. Приміром, коли нас відвідують працівники посольств і консульств, їм подобається, що «Колесо» — європейський театр, на Заході люблять різні форми «під однією стріхою»: від традиційного класичного театру до авангарду і сюрреалізму.
— Тобто спектр “Колеса” — від театру Станіславського до супермодерну…
— Так. Українські глядачі вибирають те, що до вподоби, як і наші гості з закордону. Іноземців зазвичай водять в Оперний і до театру “Колесо”. Якось ми познайомилися з французьким режисером П'єром Жаном Валентеном, який ставив в Національній опері «Набукко» Верді. Він гуляв Андріївським узвозом, зайшов і, образно кажучи, залишився в нашому театрі. П'єр подивився складну виставу «Чинзано» та день народження Смирнової» за п'єсою Людмили Петрушевської, я не сподівалася, що він її зрозуміє. А Валентен сприйняв всі «прибамбаси»: вистава вибудована у вишуканому авангардному стилі: на першому поверсі публіка стикається з «Чинзано» (дія відбувається в квартирі одного з героїв у чоловічій компанії), потім глядачі без перерви підіймаються на другий поверх і потрапляють в кімнату до Смирнової. П'єр Валентен — дуже цікава людина, ми згодом потоваришували, і він запросив «Колесо» до своєї творчої лабораторії. Ми побували у Франції, де, завдяки йому дізналися про ще невідому в Україні драматургію, як, приміром, п'єса «Каспар» Петера Хандке. Місяць ми працювали у Франції, нас добре приймали, а через рік Валентен на наше запрошення приїхав до Києва і поставив «Каспара», це був один з перших наших міжнародних проектів — українсько-франко-австрійський: Петер Хандке — австрійський драматург, ставив француз, а грали українські актори. Отже, міжнародні проекти — одна з наших «родзинок».
А найголовнішою родзинкою є те, що дійство відбувається дуже близько, простягни руку і торкнешся актора, можна навіть ноги на сцену поставити (адміністратори бува ходять і просять: “Не ставте, будь-ласка, ноги на сцену, тому що це акторам заважає”).
Глядачі і актори одразу відчувають енергію одні одних. Марк Захаров писав, що є міра, межа енергії обміну, вкрай важливо, щоби взаємообмін відбувався нормально. Зрідка буває, що зал не відгукується, коли збирається, як навмисно, холодна, стримана, закрита публіка, це одразу відчувається, але ще не було випадку, аби ми не зламали крижаної стіни — на взаємну втіху.
Окрім великої зали на сімдесят місць, у нас є мала зала, де граємо вистави в стилі французького кафе-театру. Такі театри виникли після війни в Парижі, вони були дуже популярні. Саме в кафе-театрі ми граємо виставу (фантазії) за поезією П'єра-Жана Беранже «Любити, палати і бути таким, як раніше...». Публіка сидить за столиками (напевно, такими ж, які були в Беранже на горищі)... гітара, вино, у другому відділенні актори читають свої улюблені вірші, співають, відповідають на запитання публіки. Інколи навіть і глядачі долучаються, читаючи свої вірші, тобто виникає атмосфера творчої імпровізації...
У стилі кафе-театру Вахтанг Чхаїдзе поставив виставу «Сужена... не огужена» за п'єсою Олени Пчілки, яка, здається, в Україні ніде не йде взагалі. Олена Пчілка цю п'єсу написала у середині ХІХ століття для домашнього театру, в ній господиня каже гостеві: «Ось пироги, пригощайтесь...». А ми подумали: ой, як це добре, і зробили виставу з пригощанням. Глядачам це подобається.
Отже, з одного боку, ми намагаємося тримати велику різностильову, різножанрову амплітуду: граємо комедію, драму, фарс, трагедію, авангардну виставу, класичну, кафе-театр, з іншого боку, все має бути гранично якісно і цікаво для глядачів.
— А ще кажуть, що “Колесо” – це елітний театр. Чим він тоді відрізняється від звичайного театру?
— Я думаю, що це просто одна з думок. Бо коли йде вистава “Скандал з публікою” Петера Хандке – це одне, коли “Жінки Моцарта” авангардного Фелікса Міттерера – це друге, коли комедійний “Уявно хворий” Мольєра – третє, “Вечорниці” – четверте. Наш театр є і елітним, і демократичним. Різнобічна людина завжди багатша, ніж вузькопрофільна. Батьки недарма намагаються, щоб їх дитина розвивалась в різних напрямках, так і ми намагаємося робити, чим більший діапазон, тим краще. Тому в театр потягнулися молоді глядачі, іноді вони бувають дикуваті, але їхній розум і серце у нас просвіщаються. Декотрі спочатку не дуже розуміють слова “аншлаг”, “репертуар”, запитують: “Який кіносеанс?” Потім починають розуміти театральне мистецтво, дорослішають, дітей приводять. Кажуть: “А я у вас на дитячу виставу потрапив, а тепер ходжу до вас на всі вистави”.
Дуже різна публіка до нас приходить, естети, прості люди, я вважаю, це добре і правильно. Головне, щоб у глядача знаходила відгук любов, яка для нас є мірилом всього.
— Уточніть діапазон репертуару?
— Це українська, російська, болгарська, австрійська, американська драматургія.
“Гра на клавесині” Ярослава Стельмаха цікава і для батьків, і для дорослих дітей, які намагаються влаштовувати своє життя. «Кавказька рулетка» Віктора Мережка – це важка драма (коли до залу приходять воїни-афганці, то актори не витримують, плачуть разом з ними...). “Триптих для двох” Семена Злотнікова — лірична пронизливо-світла вистава. “Ліка” Армена Зурабова, яка йде у нас майже двадцять років, розповідає про справжнє і фальшиве кохання двох сестер. Ця вистава дуже жива, ну як її можна списати? Серед вистав-ветеранів у нас є гротескова комедія за п'єсою француза Жана Ануя “Генерали у спідницях”, сучасна інтерпретація античної “Лісістрати”, яка буде актуальною допоки є чоловік-жінка, влада-народ. Там море геніальних фраз: “А як там народ?” – “Дозріває”. “А як демократія?” – “Всі рівні. А куди народ дінеться? Народ зімкне свої ряди і попрямує до вказаної мети”. У виставі багато перевдягань-маскувань (хоча владу взяли жінки, але судді, які судять чоловіка, що схибив, це перевдягнені чоловіки...). На цей спектакль, до речі, потрапити дуже важко, квитки розмітають.
Серед зарубіжної класики — вишукана, естетська постановка “Дама-примара” іспанця Педро Кальдерона; італійську драматургію представляють Даріо Фо і Франка Раме – моновиставу “Я чекаю тебе, коханий!..” виконує Марія Грунічева. Моновиставу “Чудо Піаф” авторів Ніни Мазур і Віталія Кіно граю я. В нашому арсеналі є інсценізація за романом Флобера “Мадам Боварі”, написана Ярославом Стельмахом. Вона поставлена в авангардному стилі, три Емми на сцені одночасно розкривають загадковість жіночою душі: злети і падіння, ілюзії та мрії, гріховність та пристрасть...
“Уявно хворий” Мольєра втілений у нас як веселий дивертисмент, недарма класик зазначив: “Вистава з музикою, піснями й танцями”. Але ж яка це мудра п'єса! Вона викликає незмінний інтерес глядачів, і в цьому є заслуга також чудового композитора Михайла Чембержі, народного артиста України, ректора Дитячої академії мистецтві (з ним, до речі, ми зробили чотири вистави). У квітні з “Уявно хворим” ми їдемо за запрошенням до Москви, гратимемо в Українському домі на Арбаті.
Аби розповісти про наші вистави, треба багато часу, їх 29! Тому зосереджусь на такій цікавій формі, як спільні театральні проекти з міжнародними фондами і культурними центрами, бо саме вони, окрім міської влади, нас підтримують і фінансують. Наприклад, ми тісно співпрацюємо з Австрійським культурним форумом, отримали з Відня, безпосередньо з видавництва, п'єсу сучасного австрійського драматурга Фелікса Міттерера «Жінки Моцарта». Умова була лише одна: «Поставте у себе, будь ласка, після нашої прем'єри у Відні». Австрійці оплатили костюми, декорації. Цікаво, що згодом вони прислали «довідку-перелік», на що ми можемо попросити гроші. Виявилось, навіть на оплату творчих перемов у ресторані, приміром, з композитором чи режисером. Звісно, ми були дуже здивовані, оскільки в нас подібного не можна й уявити. Завдяки австрійцям ми відкрили українському глядачеві драматургію Фелікса Міттерера. Ще раніше — Йоганна Непомук Нестроя. Коли я збирала інформацію про нього, з'ясувалося, що Нестроя знають у нас тільки викладачі зарубіжної літератури, хоча Нестрой — австрійський класик, тамтешній Гоголь, Островський, Станіславський. У нього шість томів п'єс, у Відні є майдан Нестроя, театр імені Нестроя, актором і директором якого він був (я була там, бачила крісло, в якому майстер сидів). Йоганн Нестрой плідно працював у другій половині ХІХ сторіччя, а ми в Україні практично не обізнані з його творчістю. Завдяки «Колесу» публіка тепер спілкується з неординарним автором через його п'єсу.
— Гучний резонанс мав спільний проект з болгарами. Розкажіть про це.
— Як добре дружити з колегами! Режисер Дімо Дімов з Софії поставив у нас «Чудо Піаф», «Портрет планети» Дюрренматта. Та якось ми домовилися зробити виставу, спільну в усіх аспектах. У драматичному театрі імені Рачо Стоянова в місті Габрово я і Дімов влаштували експеримент разом з п'ятьма українськими і п'ятьма болгарськими акторами: поставили п'єсу цікавої одіозної особистості, письменника Радоя Раліна, який написав сатиричну версію античного «Золотого руна». Цією виставою ми відкрили ювілейний шістдесятий сезон театру в Габрові. Тоді в місцеву публіку влилося багато гостей — кількома автобусами з Софії приїхали критики, глядачі. Вистава мала успіх, згодом ми побували на кількох фестивалях, особливо запам'ятався «Стобі» в Македонії — у місті Велес. Там грають просто неба: на тому місці є античний театр, бо це ж Македонія, де стародавня культура досягла розквіту. Виступаючи перед аудиторією — півтори тисячі глядачів,— ми дуже хвилювалися: чи зрозуміють болгар й українців. Але добре сприйняли без перекладу, напевно, тому, що македонська й болгарська мови схожі. Отримали всі головні призи: гран-прі за режисуру (поділили на двох, звісно), за найкращий ансамбль і за найкращу виставу.
— Ви, така мініатюрна, взяли на себе шалений тягар: директор, художній керівник, режисер, актриса. Я переглянув репертуарний список і побачив, що більшість вистав поставлена Вами. Невже Ви з тих, хто тягне ковдру на себе?
— Це просто клятий трудоголізм. Задля успіху справи я, звісно, запрошую режисерів: з Болгарії, Франції, навіть з Америки — Ніл Флекман поставив психологічний трилер «Terra Incognita» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» (у вересні він має ставити новий спектакль). Усі українські п'єси ставлю сама, запрошувала й київських режисерів — Віталія Семенцова, Вахтанга Чхаїдзе, Володимира Судьїна.
— Микита Міхалков якось сказав: “Щасливий той, хто хоче робити те, що може”. Яка ваша режисерська робота найулюбленіша?
— Зрозуміло, ми працюємо насамперед для глядача. Але це не означає, що треба йти на поводу публіки, її треба вести, вона має йти за нами. При тому не бажано “у космос залітати”, тобто бути важкозрозумілим. Потрібен певний компроміс. Шекспір працював для глядача, Мольєр, Саксаганський, Курбас працювали насамперед для глядача. Приклади авторитетів спонукають не винаходити велосипедів.
З приводу улюблених режисерських робіт. Це вистава “Шантрапа” (Панас Саксаганський), яку знає буквально весь Київ, “Генерали у спідницях” (Жан Ануй), “Дама-примара” (Педро Кальдерон), “Жінки Моцарта” (Фелікс Міттерер), «Місяць на селі» (Іван Тургенєв). З огляду на те, що майже дві третини постановок мої, скажу, що я найбільше люблю останню постановку, в яку ми вкладаємо душу, серце, розум. У “ембріона” поступово з'являються личко, ручки ніжки. Звісно, найбільше пестуєш-любиш наймолодшу виставу-дитину, бо вона потребує найбільшої турботи. Потім, коли справа встає твердо на ніжки, і бачиш: гарна вийшла вистава, більш-менш заспокоюєшся.
— А яка наймолодша?
— Сьомого лютого відбулася прем'єра вистави “Ніч кохання”, яку я поставила за п'єсою Степана Васильченка “Не співайте півні, не вменшайте ночі”. Про цю п'єсу, написану в 1915 році практично в окопах, у довідниках майже немає інформації, в тому числі, де і коли вона йшла за радянських часів. Грає молодь, — я пішла на ризик, запросила чотирьох студентів-випускників Університету культури і мистецтва, де на акторському факультеті викладає мій колега-однокурсник Петро Ільченко. Він показав мені своїх вихованців — сподобалися, здалися цікавими. З задоволенням грають, співають, а я з хвилюванням веду це дітище у світ.
— Яким Ви бачите завтрашній день “Колеса”?
— Театру доволі складно працювати. За двадцять років ми виросли зі старої одежини, досягли певного рівня і повинні розвиватися далі, залучати молодь. Нам затісно в творчому і буквальному розумінні. Має бути ще якесь повітря: поетичні вечори, творча вітальня, експериментальна сцена. Але в тій пекельній тісноті, в якій ми перебуваємо, чимало задумів не можливо втілювати. Навіть нема де виготовляти і зберігати повноцінні декорації. Сподіваюся, що до двадцятиріччя театру нам зроблять подарунок у вигляді додаткового приміщення. Тим паче, що за тією ж адресою — Андріївський узвіз, 8-А, є придатна будівля. Тепер я продумую постановку вистави “Крихітка Цахес (п'єса Ярослава Стельмаха за дорослими казками Гофмана), яка потребує нового залу, начиненого іншими постановочними засобами.
Поруч з театром є приміщення, у якому працював наш друг — художник Валентин Реунов (Царство йому Небесне). Воно належить міській владі і поки що вільне. Якщо нам його віддадуть, кращого варіанту не придумаєш. Ми усвідомлюємо, що в іншому місці нам ніхто вже не побудує нового театру, у державі вкрай скрутно з приміщеннями для культурних закладів. Однак влада має можливість безболісно передати нам простір для подальшого розвитку. Але... У дворі нашої садиби стоїть триповерхова майстерня народного художника України Анатолія Гайдамаки. І раптом з'ясувалося, що йому цього замало. Нам дуже неприємно і прикро, що видатна й авторитетна людина ополчилась проти театру. При тому є очевидним: влада може посприяти Гайдамаці і надати ще одну майстерню будь-де. А от якщо нам нададуть додаткове приміщення в іншому місці, ми нічого не зможемо там робити.
— Театр не можна розірвати на дві частини...
— Так, один театр за різними адресами – це нонсенс. Начальник Головного управління культури Світлана Зоріна зреагувала: “Нижче на Андріївському узвозі є ще невеличке місце, можна добудувати”. А хто знайде гроші? І якщо знайдуть гроші, то для театру все одно цей варіант не прийнятний, бо єдиний організм не розірвеш.
Шанувальники, які не потрапляють на виставу, запитують: «Коли вас розширять?» Зібралось вже багато підписів глядачів, які вболівають за нас. Ми глибоко поважаємо Анатолія Гайдамаку як художника, але нас усіх вразило, коли він журналістам сказав, що театр — це гадючник, йому не місце на Андріївському узвозі, він джерело антисанітарії. А правда така, що нас підтримують не тільки глядачі, а й Національна рада з питань культури і духовності при Президентові України на чолі з Миколою Жулинським, комітет з питань культури та духовності Верховної Ради, Спілка театральних діячів на чолі Олесем Танюком. Вони не вважають, що театр є джерелом антисанітарії на Андріївському узвозі, а, навпаки, переконані, що він сіє розумне, добре, вічне, зміцнює духовність, збагачує культуру. Нас підтримали преса, радіо, телебачення. Я думаю, що все владнається і влада знайде компроміс.
Двадцять років тому Андріївський узвіз був вуличкою-вернісажем, ми влилися в цей вернісаж, тепер він змінився, перетворився на базар. Майже не залишилося осередків культури. Треба підтримати наш київський Монмартр, щоб він не перетворився на бізнес-центр.
Нагадаю, що мова йде про приміщення, де працював великий друг театру — померлий художник Валентин Реунов, з котрим театр жив душа в душу. Реунов неодноразово щиросердно надавав свою майстерню для влаштовування нами мистецьких акцій, перформенсів, творчих вечорів.
Саме там ми хочемо відродити нашу творчу вітальню. Колись вона була доволі локальною: приходили актори, художники, барди. Тепер є задум збільшити діапазон участі цікавих людей різних професій. На першу зустріч “Раз в крещенский вечерок...”, присвячену світлій пам'яті Валентина Реунова, прийшли відомі поети, художники, гумористи-сатирики, кіносценаристи, актори. Зіркою другої творчої зустрічі стала театрознавець, професор, заслужений діяч мистецтв Валентина Заболотна, яка притягнула сузір'я чудових акторів та режисерів, потім був вечір Сергія Борщевського, відомого перекладача та дипломата. На момент нашої з вами зустрічі відбулося вже десять “віталень”, відкрита постійно діюча виставка творів кращих художників столиці.
— Чим для Вас є театр?
— Театр — це робота, життя, спосіб існування. Театр — це пізнання. Театр — це сім'я, у мене тут виросла донька, тепер вона багато працює в «Колесі», грає моновиставу. Коли вона закінчувала Театральний інститут, я її запитувала: «Машо, може тебе більше приваблює інший театр?» — «Ні,— відповідала,— «Колесо» — найцікавіший театр». Вона, на щастя, талановита актриса, хоча спочатку я не вірила в неї, оскільки дуже прискіплива як режисер, але Марія добре розвивається.
Мій чоловік Владислав Пупков — кіноактор і відомий майстер звукового кінодубляжу, грає в одній з наших вистав.
У мене ніколи не було такого: я приходжу додому о шостій і вже не думаю про роботу. Моє життя настільки щільно пов'язано з театром, що це вже єдиний організм.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
