Наслідком складної історії нашої країни стали кілька хвиль еміграції, коли українці полишали свою землю — хто в пошуках кращої долі, а хто, побоюючись політичних переслідувань. Франція ще з 20-х років минулого століття надавала притулок політемігрантам, які й на чужині продовжували жити Україною.
Одним з центрів, котрі допомагали розбудовувати українське культурне й політичне життя на французьких землях, залишається й бібліотека імені Симона Петлюри. З її керівником Ярославою Йосипишин ми зустрілися в «українському домі» на вулиці Палестини неподалік центру Парижа.
- Коли Симон Петлюра опинився в Парижі і не було надії на швидке повернення в Україну, він у журналі «Тризуб» виступив з ініціативою створити в Парижі український культурний центр, — розпочинає розповідь пані Ярослава. — На жаль, втілити задум Головному Отаману не вдалося, бо 1926 року його вбили. Однак український уряд у вигнанні виконав волю керівника української революції. Вже 1925 року працювала маленька рухома бібліотека. А постійну створили в редакції журналу «Тризуб», куди люди надсилали книги, газети. Бібліотека поступово розросталася. 1929 року її зареєстрували в префектурі і для неї винайняли велике помешкання з п’яти кімнат.
Бібліотека виконувала свою безпосередню місію книгозбірні, але також, як бажав Головний Отаман, була і культурним центром. На її базі різні організації проводили засідання, скажімо, клуб «Прометей», клуб кавказьких народів, бібліотека організовувала виставки, найвідоміша з них — 1937 року про Мазепу. Вона позичала свої експонати, наприклад, для міжнародної виставки в Брюсселі. Коли у Франції була міжнародна виставка, то там виділили спеціальний стенд, де Україна (з фондів бібліотеки) демонструвала газети і журнали.
Українці мали зв’язки з французькими науковцями, політиками, і ті з них, хто прихильно ставився до України, давали бібліотеці свої видання. Перед війною, 1939 року, вона мала у своїх запасах майже 20 тисяч книжок.
– Чи вдалося зберегти фонди бібліотеки під час Другої світової війни, адже Париж, як і більша частина Франції, був окупований німцями?
– На жаль, ні. 1940 року після окупації Франції бібліотеку опечатали, а на початку 1941-го книги і архіви вивезли до Берліна. Німці мали намір включити їх у велику східну бібліотеку, яку очолював Розенберг. Як нам вдалося з’ясувати, наприкінці війни, коли союзники почали бомбардувати Берлін, книги й архіви завантажили у вагони і направили у Східну Німеччину — нині це територія Польщі, місто Ратибор. Там все заховали у декількох місцях, а далі слід загубився.
Однак коли розпадався Радянський Союз, було відкрито багато архівів у Східній Європі. І професор з Гарварду Патрисія Кеннеді-Грімштед, проводячи розшукову роботу в Москві, натрапила на архіви нашої бібліотеки. Крім того, якимось чином маленька частина наших архівів потрапила до Мінська. 1991 року білоруська влада передала їх до Києва. Так що принаймні частина наших архівів у Києві.
А от де поділися книжки — ми й досі не знаємо. Радше, вони не пропали, але де шукати? Все ще сподіваємося їх знайти.
Після війни бібліотека відновила свою діяльність. Великого приміщення вона вже не потребувала, бо архівів не залишилося, а книжок було всього 57 примірників. Люди знову почали присилати, приносити книжки. Разом з тим рада бібліотеки започаткувала процес проти німців про відшкодування. Суди тривали 12 років, але врешті вдалося дістати невелику суму, за яку ми разом з православною парафією купили цей будинок. Бібліотека знову стала культурним центром, де регулярно відбуваються виставки і конференції, вшановуються визначні дати української історії.
– Чи нині отримуєте допомогу від України?
– Ми б хотіли діставати книги з України, але це дуже важко. Завжди, коли їду в Україну, купую там багато книжок, багато дарують — але як перевезти? На Всесвітньому форумі українців у Києві Президент Ющенко згадав нашу бібліотеку і сказав, як важливо допомагати таким організаціям за кордоном. Я використала цю нагоду, пішла до МЗС і сказала: потрібна конкретна допомога — перевезти українські книжки до Парижа. Вони обіцяли. Чекаю на ті книги й донині.
Я керую бібліотекою з 1998 року. Мушу сказати, що наше приміщення дедалі зменшується, нас «затоплюють» нові книжки. Бракує кімнат. Коли ми організовуємо тут конференції — мусимо все прибрати з великої кімнати, а потім важко щось знайти. Зараз для нас найважливіше — комп’ютеризувати бібліотеку. Картотека у нас є, але треба мати зв’язок зі світом, вийти на міжнародний стандарт. Це велика робота. Ми маємо цікаві збірники, яких навіть в Україні немає — збірники різних академій. Все, що про Україну виходить у Франції, ми стараємось купувати.
– Яке ставлення французів до України і українців?
– Переломною для їхньої свідомості стала Помаранчева революція. Французи спочатку не зрозуміли, що відбувається. Потім до них почало поволі доходити: Україна — то не Росія. І вони знайшли дорогу до нашої бібліотеки. Часто навідувалися журналісти. Наприклад, з газети «Вест Франс» (дуже поширена в Західній Франції) чи з франко-німецького телеканалу «Арте». Просили матеріали з історії України. Приходили навіть росіяни з московської студії «Вертов». Після Помаранчевої революції багато французів почали шукати своє українське коріння. Часом вдається відшукати для них щось важливе. Ми задоволені, коли хтось згадує про Україну чи хоче знати про неї. Я історик за фахом, мені досить часто доводилося робити доповіді з історії України.
Цікаве, наприклад, одне французьке товариство — там лише французи. Років п’ять тому вони поїхали до Польщі, в Карпатах випадково натрапили на Лемківщину і завважили, що ті землі досить відрізняються від того, що вони бачили у Варшаві чи Кракові. Їм сказали, що лемки — окремий народ, і виринуло слово «українці». Вони вирішили допомогти реставрувати лемківські дерев’яні церкви, які їм дуже сподобалися. Повернувшись до Парижа, звернулися до бібліотеки з проханням зробити доповідь про історію України. І я робила такі доповіді — почала з Трипільської культури аж до нашого часу, аби французи зрозуміли тяглість нашої історії. А вдруге після Помаранчевої революції вони хотіли зрозуміти, що відбувається в Україні.
Журналісти з каналу «Арте» приходили до бібліотеки, щоб знімати передачу про Голодомор. Ми знайшли їм чоловіка, який пережив це лихоліття. А з 6-го французького каналу приходили перед Великоднем робити передачу про писанки.
Ще маємо цікаву історію, пов’язану з філателією. Тут, у Парижі, працює осередок франко-українського філателістичного товариства, до якого я теж належу. Четверо українців, решта — французи. Всього 50 членів. Якось приходить один чоловік до бібліотеки і каже: «Хочу трохи знати про Україну, і її історію». Він передивився матеріали і подякував. Через 15 днів приходить і вже деталями цікавиться. Я, розповідає, колекціоную совєцькі марки й належу до франко-російського товариства. Там дехто говорить, що Україна — то частина Росії. І він — француз — здивувався: чому ж тоді Україна має свої гроші, марки, конституцію, гімн. Довелося прочитати лекцію на тему «Росія і Україна». І він все те дуже уважно слухав. То тільки чужинці можуть так захоплюватися. Але то правда, що українські марки дуже гарні. Чимало французів роблять колекції українських марок. І цей чоловік тепер приходить до бібліотеки щотижня. Наприклад, вийшла марка з Крушельницькою — просить матеріали про Соломію Крушельницьку. І, ви знаєте, навчився читати українською і навіть може трохи говорити.
А інший наш прихильник живе в Ельзасі, він також навчився читати і розуміти українською, щоб далі колекціонувати українські марки. Їхній осередок видає навіть бюлетень, у якому розповідають не тільки про марки, а й про історію України.
– Чи контактуєте з посольством України у Франції?
– На жаль, українські дипломати згадують про нас тільки тоді, коли їм потрібно. Українська амбасада не має свого культурного центру, і коли вони не хочуть займатися питаннями культури чи історії, то скеровують людей сюди. Ми стараємося допомагати. Після Помаранчевої революції, як я вже говорила, у багатьох французів прокинулося національне почуття — «а мій дід (чи бабуся) мені казали, що вони з України». І люди шукають своє коріння. Часто звертаються люди з провінції, які не можуть прийти до бібліотеки. То ми на їхнє прохання робимо пошукову роботу, якщо знаходимо потрібні матеріали — копіюємо і надсилаємо. Це величезна робота, але й наш обов’язок.
2006 року була 80-річниця вбивства Головного Отамана, то амбасада захотіла приєднатися і ми разом проводили заходи з вшанування. Ми опікуємося могилою Петлюри на цвинтарі Монпарнас. Щороку я дбаю про покладання квітів і соборну панахиду. Амбасада також кладе квіти.
– 2004 року в Україні вийшла поштова марка, присвячена Симону Петлюрі. Чи не брали ви участі в її підготовці?
– О, то була ціла детективна історія! 2003 року нам повідомили, що в Україні готується до випуску поштова марка, присвячена Головному Отаману. Однак потім надійшла інформація, що у плані на 2004 рік марки немає. Українські друзі порадили мені звернутися з листом до Прем’єр-міністра. Розповідали, що Янукович, коли отримав цього листа, не знав, що з цим робити. Передав його АН України, а звідти — до департаменту історії. Там працює мій приятель і земляк Юрій Савчук. Його мама і мій батько народилися в одному селі. Ми познайомилися зовсім випадково. І це ж треба — лист потрапив на його стіл. Юрко дав добру оцінку і Янукович розпорядився випустити марку. Врешті директор «Укрпошти» написав нам у листі, що марку випустять, потрібні тільки матеріали. Я надіслала до України фотографію Симона Петлюри, його підпис, а також листівку, яку, на щастя, не забрали німці. І в квітні 2004 року «Укрпошта» повідомила, що погашення марки відбудеться 25 травня у Полтаві. Я була щаслива.
Cto skazati my slujym kak mocnyi dvuhstoronii bamper, mejdu Rosieii i Evropoi... A pro evropu uminia mnenie takoe, My ih k stolu priglasaem a oni nam v litso pliuiut......... !
...››› мар IAN| 04.10.2008, 19:02
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
