Виявляється, народний танок – це не просто рухи-веселощі під музику, в ньому закодований генотип людського співтовариства, якому притаманна дивовижна неповторність-своєрідність. Тому гуцульські танці так відрізняються від поліських чи слобожанських, а вони тим паче – від молдавських, грузинських, індійських, французьких... За танком можна здогадатися, хто танцює: європеєць, азієць, африканець, американець, австралієць...
А чим один професійний танцювальний ансамбль відрізняється від іншого? Майстерністю, звісно. І мірою наповненості народним духом. У цьому розумінні Україна є володаркою унікального скарбу в особі Національного заслуженого академічного ансамблю імені Павла Вірського (та чи усвідомлюють у нас це?). Закордонні критики стверджують: «Якщо сказати лише «браво і неперевершено», то не сказати нічого про цей колектив. Якщо назвати ансамбль високими професіоналами, то образити артистів. Танцюристи як майстри пішли набагато далі вперед. Це суперколектив № 1 у світі» («Нью-Йорк Таймс»).
Ансамбль створив (у 1937 році) і поставив на ноги геніальний балетмейстер-хореограф Павло Вірський, котрий уперше поєднав класичний танець з народним. Це був синтез високої хореографічної культури, у танцях з'явилися характери, театральне дійство, вони стали міні-виставами.
Розвинув його справу феноменальний Мирослав Вантух, нині народний артист, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, Герой України. Але почесті для нього ніколи не були самоціллю. Головним завжди залишалося почуття відповідальності – перед самим собою, перед людьми, перед мистецтвом.
Віртуозність, романтизм, живописність, гармонійні ритми і космічна енергія декоративно-прикладного мистецтва, глибина почуттів, грація, фантастична техніка – усе це притаманне ансамблеві імені Павла Вірського.
– Мирославе Михайловичу, за радянських часів виступи ансамблю танцю імені Вірського можна було побачити і в столиці, і в райцентрах. А що нині відбувається? Де ваш колектив концертує?
– Ви поставили запитання, яке дуже хвилює тих, хто вболіває за справжні цінності. Звісно, часи, люди, уподобання і смаки міняються. Це життя. Але найдорожчим для українців є і буде рідне мистецтво, у якому, як у живлющому ґрунті, живуть наші корені від діда-прадіда; все на цьому світі, як-то кажуть, від батьківського порога. У вирі політичних, економічних і ринкових змін, не дай Господи, загубити те, що ми отримали від наших попередників. Та, на превеликий жаль, ми не бачимо на ТБ національної культури: ні театру, ні класичної музики, ні пісенно-народної творчості, ні танців. І це біда. Кожен божий день на телеканалах попса. У свідомість дітей, майбутніх громадян ніби впорскується спримітизований погляд на життя, прищеплюється несмак.
Чи знають у школах українські пісні? Сумніваюсь. Я народився (в 1939 році) і виріс в селі Великосілки на Львівщині. Не було телебачення, палаців культури, нас вели в життя школа й церква. Парубки і дівчата збиралися на околиці села, де я жив з батьками, поруч стояла в огорожі фігурка Ісуса Христа і росла величезна липа, яка захищала від дощу. Там ми співали до півночі в три-чотири голоси. Я до сьогодні пам'ятаю понад сто пісень. До речі, відзначу, у Японії не дають атестата про закінчення школи, поки учень не вивчить кілька десятків народних пісень. Адже в тому – знання історії, побуту, традицій, народної психології. Це стосується й убрання. Хтось з наших політиків кинув докір-клич, що досить нам озиратися на шаровари й вишиванки, треба входити в Європу у фраках і метеликах. Я вважаю, так сказати міг тільки ворог. Хіба той, хто любить свою землю, може відмовитися від національного вбрання як від частки своєї культури? Я був в 55 країнах світу, у деяких по 15-20 разів, і скрізь – повага до національних костюмів. У Китаї, Японії від кімоно не відмовляються навіть на найвищому урядовому рівні. Коли я був на прийомі в китайського генсека Ден Сяопіна, ми пили чай з ним, дружини урядовців були в кімоно. У Японії дівчата виходять заміж у кімоно. Ніхто не стидається свого. З іншого боку, хто ж проти нинішньої моди? Щоправда, з метеликами-фраками в Європу ми тільки-но йдемо, а вишиванки й шаровари давно завоювали світ. Наш колектив у шістнадцяте запросили до США – у 2009 році впродовж трьох місяців ми дамо 72 концерти. При повних аншлагах ми виступали по кілька днів поспіль в «Метрополітен-опера», в Культурному центрі імені Кеннеді, де один зал як три зали палацу «Україна». Наша культура потрібна і цікава іноземцям. Цього року їдемо на тривалі гастролі в Португалію, Іспанію, Бразилію і Мексику. До речі, в Мехіко в центрі «Аудиторіум» відбулося сім наших концертів в атмосфері шаленого глядацького ажіотажу. З дивовижним захватом нас приймають в Азії, Африці, Австралії.
Та я переключуся на Батьківщину. Під завісу 2007 року ми виступили у Львові, Трускавці, Івано-Франківську, Тернополі, двічі – у столичному палаці мистецтв «Україна». При тому сотні людей лишалися «за бортом». За всі роки незалежності ми тільки шість разів (!) гастролювали по країні, і то лише по 6-8 днів. Така ж історія з іншими національними колективами. Що відбувається? А те, що, коли національні колективи не приїздять до свого народу, то таким чином відлучають народ від рідного мистецтва, а митців – від народу. У Палаці «Україна» ви не побачите національних колективів, тому що там неприйнятно високі орендні ціни. Без світла, звуку, репетицій оренда залу коштує (якщо о 19-й годині початок) 75 тисяч гривень, а якщо зі звуком, світлом, репетицією, то «тягне» за 120 тисяч гривень. Хто такі «оренди» вирахував? Де брати на них гроші? Тому там і виступають постійно росіяни-попсовики (а наші «патріоти» їх спонсорують), тобто «варяги» качають і вивозять гроші. І все це сприймається як норма. А наших артистів тримають за другосортних.
Торік 29 листопада був ювілейний концерт з нагоди 70-річчя утворення ансамблю імені Вірського. Я сподівався, що хоч цього разу ставлення буде гідним, колектив певним чином відзначать. Міністерство культури та туризму в останній момент надало кошти для оплати оренди. Квитки ще за три тижні були всі продані, хтось, звісно, на цьому заробив, а колектив отримав гонорар п'ять тисяч гривень – на 173 особи.
Я особисто за те, щоби знати багато різних культур і вчитися в інших, це нормальне явище, позитивний процес, але я проти того, щоб запозичуючи чуже, забувати своє. Керівники деяких міністерств, підприємств, банків «виписують» на всілякі ювілеї артистів з Росії і платять по 50 тисяч доларів і більше за виступ. А своїх запросити не вважають за потрібне. То як же нам далі жити? Сподіватися тільки на чужих? А своє хто робитиме?
– Яким чином Ви стали тим, ким Ви є тепер?
– В моїй родині ніколи не було артистів. Батько після війни помер, мама померла, коли я закінчив десятий клас. Ми залишилися вдвох з сестрою. Пригадую, що в нашому селі на стовпі висіла чорна тарілка – репродуктор, через який ми отримували всю інформацію. В школі був хор хлопчиків, хор дівчаток, змішаний хор, хор вчителів, театр, в якому грали педагоги, танцювальний колектив. Нас навчали певної духовної культури, саме в школі я відчув любов до мистецтва, до пісні, я досить добре співав, закінчив Львівське культосвітнє училище як диригент-хормейстер. До нинішнього дня це мені дуже помагає, я знаю і розумію музику, маю відмінний слух, сам навіть виступав як співак, мені радили поступати в консерваторію, але танець переміг, так сталося. Хоча серйозно займатися балетом я почав дуже пізно, але настільки його любив, що ноги опухали від праці, ледве до квартири добирався, але, видно, Бог мені помагав – я служу мистецтву хореографії. А почалося все з того, що я закінчив шестимісячні курси хореографії при тому ж училищі, мене залишили викладати, потім я служив-танцював у армійському ансамблі. Після повернення до Львову організував ансамбль “Юність”, який згодом став заслуженим колективом України. В “Юності” я був баяністом, педагогом, балетмейстером, репетитором, художником, організатором, о дев'ятій ранку приходив, о дванадцятій вечора уходив. Колектив виборов шість золотих медалей на різних міжнародних конкурсах. – Вся моя трудова біографія – це праця в двох колективах: двадцять років – в ансамблі “Юність” і двадцять сім – в ансамблі імені Вірського. Я приходжу навіть коли пустий балетний зал, мене сюди незбагненно тягне, вдома я ночую, а живу на роботі, вихідних днів для мене не існує.
В 1975 році мене викликали в Київ (тоді міністром культури був Романовський) і сказали: “Павло Павлович Вірський помер, ми би хотіли, що б ви очолили колектив. Переїжджайте в Київ”. Я відмовився. Але мене все-таки повезли в ЦК компартії, тоді секретарем був Капто, він прийняв мене буквально на три хвилини, сказав: «Ви, врешті-решт, комуніст, летіть додому на крилах, звільняйтесь і приймайте ансамбль Вірського”. Отака була “розмова”. Я був в розпачі, бо “Юність” я створив своїм серцем, у Львові знаю кожен камінь. Зі своїми вихованцями я разом вчився, з колективом зростав, у ньому став наймолодшим Заслуженим діячем мистецтв в Україні – у 28 років, в 1977 році отримав звання Народного артиста. Був депутатом Львівської міськради і заступником голови комісії по культурі. Одне слово, я досить добре у Львові почувався, та й матеріально не бідував. Я не хотів їхати, пішов до заступника міністра культури Ярослава Дем'яновича Вітошинського (він до того працював начальником управління культури у Львові, режисер, театр добре знав, ми з ним сотні концертів зробили у Львові, Києві, Москві). Він мене запитав: “Чого ти не хочеш їхати у Київ, адже це професійний перспективний колектив?” Я чесно відповів: “Після Вірського я боюсь в ньому працювати. Я не хочу потім ходити по Хрещатику з опущеною головою. Краще у Львові працюватиму”. – “Тоді треба когось рекомендувати”. І ми з ним рекомендували Кима Василенка (нині покійного). Його на другий день запросили, він погодився, і таким чином це мене, так би мовити, врятувало.
– Від чого врятувало?
– В тому числі від примх високого начальства. Ансамбль “Юність” постійно виїжджав за кордон, я був часто головним балетмейстером на всіх урядових концертах, це, звісно, творчу людину стимулювало зростати, але... в ті часи дуже легко перекривали кисень.
Та Ким Василенко через рік сам мене попросив, щоб я приїхав до нього головним балетмейстером. Я відмовився, цю посаду обійняв Олександр Сегаль, колишній помічник Павла Вірського (нині народний артист України Олександр Сегаль у свої 82 роки успішно працює головним балетмейстером Театру оперети).
У 1980 році мене знову запрошують в Київ. Я пішов до першого секретаря Львівського обкому компартії Добрика, кажу: “Поможіть. Я не хочу їхати в Київ”. Він заспокоїв: “Ти не хвилюйся, йди і працюй, я тебе захищу”. Минуло три місяці, він мене викликає і каже: “Мирославе, ти себе у Львові переріс, час вже їхати до Києва”. Я збентежився: “Вікторе Федоровичу, але, вибачте, ви ж інше говорили три місяці тому”. – “Ну ти знаєш, я як перший секретар Львівського обкому партії не хочу, щоб ти їхав до Києва, але як комуніст, мушу сказати: ти повинен їхати”. Питаю: “Чому?” – “Зателефонував Володимир Васильович Щербицький і сказав: “Чого ви ховаєте Вантуха? “Юність” – це хороший ансамбль, але в Києві державний колектив, дайте хлопцю дорогу. І в такому дусі”. Отже цю проблему вирішував перший секретар КПУ. До речі, невеличка ремарка. Коли ховали Щербицького, різне було: свистіли, улюлюкали, кричали... Я вважаю, він цього не заслужив. В складних умовах радянщини Щербицький дбав про Україну. Пригадую, я колись займався постановкою заключного концерту-огляду колективів художньої самодіяльності у Києві разом з режисером Борисом Шарварком (нині покійним). Було присутнім Політбюро на чолі з Щербицьким. На другий день він запросив всю постановочну групу у Верховну Раду, і особисто до кожного підійшов, тобто не ми вставали і підходили до нього, а він – до нас. Щербицький мене спитав: “Ти такий ще молодий, як тобі вдається, звідки ти це черпаєш?”. Я кажу: “Все беремо у народу, ми тільки обробляємо та показуємо у вигляді сценічного мистецтва”. Похвалив мене і перейшов до другого митця.
Отже, я опинився в Києві і працюю тут 27 років. Ясно, що мені цей колектив став близьким, рідним, дорогим, я пишаюсь тим, що маю честь ним керувати.
– Які у Вас були стосунки з Павлом Вірським?
– З Павлом Павловичем я був знайомий досить добре, чимало разів зустрічалися. Познайомився я з ним ще в 1956 році в Києві: студентом-першокурсником побував на концерті його ансамблю, потім на репетиції. Вдруге з ним познайомився вже в 1965 році, коли його колектив приїздив до Львова і виступав в палаці культури імені Гагаріна. Моє начальство запросило Вірського до нас на репетицію, я одягнув свій колектив в костюми, показав йому чотири номери, він подивився, похвалив, питає: “Ти сам все робив?” – “Сам”. – “Молодець, але я тобі раджу: працюй над культурою танцю”.
В 1967 році – конкурс в Києві в залі Жовтневого палацу. Вірський – голова журі. Всі двадцять п'ять областей України привезли свої танцювальні колективи (я привіз свою “Юність” зі Львова), зо два тижні цей конкурс тривав. Після концерту за кавою Вірський мені сказав: “При потребі приїжджай до мене, я тобі поможу”. За радянських часів треба було ставити номери, які прославляли радянську владу, і мене, звісно, заставляли це робити. Я написав два лібрето: “Орденоносний комсомол” (про те як він отримував свої ордени “на історичних етапах зростання”) і “Як гартувалася сталь” за Островським, приїхав до Вірського показати свої розробки. Він почитав, каже: “Ти знаєш, в моєму доробку на такі теми є лише три-чотири вдалих постановки. Краще танцюйте і розвивайте український танець. Ти, звісно, можеш робити про комсомол, але я тобі не раджу стріляти, вбивати, як це є в твоєму лібрето. Чим тобі не тема за Шевченком: “І розцвітуть ріки та озера”. Я повернувся до Львова, закинув ці лібрето і заявив начальству: “Я не робитиму цього, працюватиму над українським танцем”. Так і зробив. Було багато сварок, конфліктів, але я не відступив, приїхав до Києва на наступний конкурс, показав “Українські вітання”. Вірський подивився номер і запитує у членів журі: «Хто керівник?», секретар журі Антипова відповідає: «Та ви його знаєте, це Мирослав Вантух». – «Не пригадую, покличте сюди”. Приходжу в кімнату журі, не живий, не мертвий, міркую: “Нікого не кличуть, а мене прихопили… зараз Вірський розгону дасть, каменя на камені не залишить”. Павло Павлович був дуже крутий чоловік в усіх відношеннях. Але справедливий. Він подивився на мене і каже: «О, так це ти. Ну, молодець. Чудово». Мене не ноги, а крила винесли звідти, бо Вірський похвалив, він височив глибою над всіма нами, геніальною особистістю був. Мій колектив ще два гарні номери показав. Перерва. Вірський вийшов в фойє покурити, і з ним 10-12 балетмейстерів, в тому числі такі знані як Кім Василенко, Анатолій Кривохижа, Михайло Сусликов... Вони з ним гомонять, а я не смію підійти, бо молодий, а він побачив, що оминаю, покликав: “Йди сюди”. Я підійшов, він поклав мені руку на плече, пальцем повів по всіх балетмейстерах і каже: “Вот вы все тут плясуны (він російською розмовляв), вы – пляшете, а он – танцует. Учитесь у него культуре танца». Я дуже збентежився від такої похвали прилюдної, уявіть скільки ворогів-заздрісників з'явилось у мене після того, як Вірський сказав: “Вы плясуны”, адже серед них були заслужені артисти, а я тоді ще ніяких звань не мав. Але в будь-якому разі то була похвала найвищої ваги і ґатунку. Вірський, до речі, написав у журналі «Соціалістична культура» оглядову статтю про конкурс, де і мені присвятив кілька рядків, я досі пам'ятаю: «Львівським колективом “Юність керує зовсім молодий, але дуже талановитий хореограф. На всіх його роботах лежить печатка високої хореографічної культури, він професіонально грамотно виховує своїх вихованців». Потім я кілька разів перетинався з Вірським на декадах культури України у Москві: він брав мій колектив разом зі своїм ансамблем. Тоді існував “Кремлівський театр”, я там працював разом з Вірським. Останній раз бачився з ним в 1973 році.
Ми багато спілкувались, я бував у нього вдома, але ніколи не думав, що колись доведеться продовжувати справу Павла Павловича. Я це роблю з великою любов'ю і високою пошаною, вважаю, що ансамбль його імені обов'язково повинен мати в репертуарі авторські постановки Вірського, які увійшли в золотий фонд української хореографії, його праця і величчя мають бути збережені. Разом з тим я створюю нові роботи, бо живе мистецтво не може бути музейними реліквіями, воно має розвиватися.
– Яким чином Вам вдається підтримувати реноме колективу?
– Я можу сміливо сказати, що жоден колектив стільки не репетирує, скільки ансамбль імені Вірського. Для того, щоб цей колектив існував, я створив зі своєю дружиною, народною артисткою України Валентиною Вантух хореографічну школу. Їй виповнилося 15 років. Колись Павло Вірський створив студію, розуміючи, що вона дасть змогу виховувати артистів для колективу. До студії приймали підготовлених юнаків і дівчат, які танцювали в професіональних колективах, в самодіяльних (вони в Радянському Союзі були просто блискучі). Та за незалежності все розвалилося, зникли навіть такі чудові заслужені колективи як «Ятрань» під орудою Анатолія Кривохижі – у Києві, «Галичина» – у Львові, «Суднобудівник» – у Миколаєві... Я побачив, що приплив кадрів до студії вичерпується, а ми за два роки юнь не навчимо. Почав походеньки по інстанціях, щоб організувати хореографічну школу. І ми її створили, вона стала нашим порятунком. Та наших артистів після падіння «залізної завіси» почав «розбирати» закордон, адже вони були найкращими у світі за технікою, культурою, вишколом. Колектив втратив понад двісті танцюристів! Я був, чесно кажучи, в розпачі, думав, що не переживу цих втрат, бо для того, щоб підготувати професійного танцівника, треба мінімум 15 років. Виходила страшна «арифметика»: за наявності в колективі 85 артистів балету, ми втратили понад два склади першокласних артистів. Нині у нас 105 артистів балету, 29 оркестрантів. Наш колектив – єдиний у світі, що має триступеневу освіту: приймаємо діточок з шести років, вони два роки займаються в спецгрупі, затим ідуть в перший клас школи, де вчаться ще вісім років, потім на конкурсних засадах вступають до дворічної студії. Отже, дванадцять років навчання техніки класичного і народно-сценічного танцю, ритмопластики для дівчат. І це ще не артист,– попрацює в ансамблі 3-5 років, тоді лише можна говорити про майстра. Звісно, все це дає гідний рівень, нас ні з ким не переплутаєш, нині наш колектив – номер один у світі. І це не мої слова.
Якось ми виступали на відкритті чемпіонату світу з тенісу в Монте-Карло. У «Зірковому залі» на 2000 місць принц Альберт влаштував прийом, за столиками сиділи тільки мільйонери й мільярдери. Потім був концерт: виступали двоє шведів-жонглерів, потім невеличкий естрадний оркестр з двома співачками з Куби (всього п'ятнадцять хвилин), і, врешті, ансамбль імені Вірського – годину п'ятнадцять. Між столами сновигали офіціанти, подавали напої і наїдки. Я не люблю, коли під час виступів люди їдять, це, так би мовити, проблема ресторанних музикантів, а наш колектив має виступати на концертних й театральних сценах, та за нами прислали літак, котрий нас чекав, поки ми працювали. Ледь почався виступ, усе завмерло-затихло, ніби за помахом чарівної палички, офіціанти перестали рухатися, глядачі поклали виделки й ножі. У фіналі всі встали, артисти – у квітах. Принц Альберт звернувся до мене: «Ви знаєте, ці ситі багатії в цьому залі аплодують стоячи вдруге. Уперше – коли ми відкривали цей зал і співав Лучано Паваротті, а тепер удруге – під час виступу вашого колективу. Я знаю, що в України є певні економічні проблеми, але якщо у вашого народу є така висока культура, то він обов'язково впорається зо всіма негараздами».
– А чи не бояться закордонні імпресаріо запрошувати такий великий колектив?
– - Коли ми вирушаємо в численні зарубіжні гастролі, наша держава і колектив не витрачають жодної копійчини, все бере на себе сторона, що приймає. А хіба візьме імпресаріо колектив, на якому можна прогоріти? Ніколи! Наприклад, наш гастрольний маршрут двадцять разів пролягав через паризький «Конгрес-зал» (на 4800 місць), ми давали по 12-16 концертів підряд, жодного порожнього місця, квитки коштували від 60 до 200 доларів. Імпресаріо і сам не приховував своїх прибутків, казав: «Я на вас так добре заробив, що побудував собі віллу кращу, ніж у Міттерана, купив ройлс-ройс». Але я хочу акцентувати не на грошах, а на художньому рівні нашого колективу, адже Париж – це Мекка хореографічного мистецтва, звідти балет пішов у світ, Гранд-опера – один з найкращих балетних театрів у світі, французи цим вельми пишаються, шанують, це для них – святе. Щоб потрапити, наприклад, тільки на екскурсію в Гранд-опера, треба за місяць записатися. Ми там вперше виступили років з п'ятнадцять тому, а потім концертували майже щороку. Востаннє я нарахував: завіса 15 разів угору-вниз ходила, зал стоячи плескав. Але я мрію спостерігати таке в Україні.
– Напевно, зманювали Вас за кордон?
– Найбільше піднесення любові до своєї землі відчуваєш, коли ти далеко від неї, бо вдома все ніби звично, а коли ти місяць, другий, третій на чужині, і хоч там все комфортно – організаційно, творчо, побутово, але додому, як магнітом, тягне. Мені неодноразово пропонували лишитися за кордоном за добрі гроші, я твердо казав: “Ні!”. Я не хочу, щоб в мене біля портрету Шевченка висів мішечок з землею з великої України, я волію жити на Батьківщині, хай я матиму шматок чорного хліба, але хочу померти вдома, на своїй землі. Я не ганьблю і не критикую тих людей, які виїжджають, в кожного своя доля. Я радію, що зробив правильний вибір, працюю на свою землю, на свою культуру, для свого народу.
– Щодо української молоді, то в мене є неабиякі побоювання, – якщо і далі державна політика в царині культури не зміниться, то дедалі меншатиме тих, хто свою культуру знатиме, любитиме й творитиме.
– Це надзвичайно важливе питання. Від політиків чуємо: «Спочатку ми економічно зростемо, а потім візьмемося до культури». Буде пізно. В народі кажуть: «Коли малу дитину можна покласти поперек лавки, то її ще можна виховувати. Потім запізно».
На жаль, серед можновладців, депутатів є чимало таких, хто не знає, де які музеї і театри. Або приміром таке. Ми отримали лист за підписом керівника Шевченківської райради Києва Віктора Пилипишина: «У десятиденний строк звільніть гуртожиток. Інакше виселимо». А в гуртожитку на Святошині живуть наші студенти зо всієї України, там у нас 14 кімнаток. Я записався до Пилипишина на прийом, мав з ним бесіду. Він відверто сказав: «Мені ваша культура не потрібна. Хочете жити в гуртожитку? Платіть 50000 гривень щомісяця». Я кажу: «Це ви порахували як за комерційну квартиру з одним ліжком і всіма вигодами? А дітей там по четверо-шестеро в кімнаті мешкає. За яких таких причин ми мусимо платити таку суму?» – «Мені потрібні економісти, вчителі, лікарі, а ваша культура не потрібна». Я відреагував: «У такому разі вас треба занести в книгу рекордів Гіннесса. Але ви не вічний голова. Хто вам дав право казати, що культура не потрібна. Чому це вона «наша»? Це культура нашого народу! Невже тільки гроші мають верховодити?» Ми не домовилися. Я сказав, що воюватиму. Він відповів: «Зі мною вже воювали, і ви воюйте». Пилипишин навіть не знав, як наш ансамбль називається, назвав якимсь «інститутом». Якби я не потрапив до Президента, то виселили б. Слава Богу, прийняв і Президент, і керівник секретаріату Віктор Балога, запросили заступника Пилипишина (сам він був у відпустці за кордоном), вирішили питання, наші діти там досі живуть.
Я на чому акцентую? Керівники місцевого рівня мають піклуватися не тільки про економіку і соціальну сферу, а хоча б не нищити культури, якщо вже не хочуть про неї дбати. Перед чим опинилися ми? Якби студентів викинули на вулицю – знищили б нашу школу: нема поповнення – значить, за два-три роки треба розформувати ансамбль імені Вірського. Не все можна здавати в оренду під казино, банки, або за мільйони продавати квартири. Необхідно підтримувати культуру, як це відбувається в усьому світі. Як буває інколи важко заходити в балетний зал і працювати, коли на серці шрами від зневажливого, огидного ставлення. Та й часу шкода витрачати на дурну боротьбу, на протидію «наїздам».
– Як би Ви закінчили фразу: «Юний друже, танець – це...»
– Танець – це дух народу, код його темпераменту, емоційного світу. В хореографічній школі ми наших вихованців навчаємо не тільки професійно, а й духовно, культивуємо естетику, любов до свого народу й землі. Чи можна уявити українця без пісні, танцю, театру, жарту? Я проїхав світ і наголошую: такого багатства звичаїв, обрядів, мелодій, декоративного мистецтва, розмаїття жанрів взагалі немає в жодній країні. І цим треба користуватися собі на добро.
Я віддавна працюю без вихідних, у будні – ансамбль, у суботу і неділю – школа. Але це мене на світі тримає. Батько, коли помирав в 1946 році, підкликав мене і сказав: «Сину, я хочу, щоб ти був українським офіцером». Розумієте, українським, ще тоді... Я не став офіцером, але став українським митцем, саме українським. Очевидно, мій батько тоді ще передбачав, що Україна буде незалежною.
Незалежність – це нерозмінна монета, її цінність треба зміцнювати зсередини, власними серцями, розумом, працею, піснею, танцями.
Дорога Людмило Іванівно, тримайтеся, адже на таких, як Ви, тримається небо української культури. Мине небагато часу, про ющенків, тимошенків, а тим паче януковичів усі забудуть, а Вас памятатимуть. Чи хто пам"ятає імена чиновників епохи Страдіварі?
...››› Влод Черкаси| 04.07.2008, 00:25
здається мені, всі вони давно вже асимільовані. може, років так двадцять назад, діти ще розмовляли українською. але роз'їхались по великих містах і зрештою асимілювалися
...››› Юра| 02.07.2008, 23:47
волонтаріат
детальніша інформація тут: beskydy.com.ua/index.php?newsid=21
...››› KykyRyDZA| 02.07.2008, 11:07
Дайте будь-ласка адресу де можна ознайомитись з цінами на це й відпочинок
...››› Володя| 27.06.2008, 19:26
Серед очільників держави ніхто не володіє літературною українською мовою. Вони, очільники, не мають уявлення про мову бо самі розмовляють "на жлобському суржику". Тому вони, очільники, сприймають суржик в ефірі як "справжню українську...››› Валерій Саливін| 26.06.2008, 13:33
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "450x600 | Переглядів: 139")
Виявляється, народний танок – це не просто рухи-веселощі під музику, в ньому закодований генотип людського співтовариства, якому притаманна дивовижна неповторність-своєрідність. Тому гуцульські танці так відрізняються від поліських чи слобожанських, а вони тим паче – від молдавських, грузинських, індійських, французьких... За танком можна здогадатися, хто танцює: європеєць, азієць, африканець, американець, австралієць... 
