В особі киянина Сергія Борщевського перетнулись три «лінії» – перекладача, письменника й дипломата. В «доробку» яскраве бурхливе життя, що вміщує спілкування з геніальними людьми і власну непересічну творчість.
Зроблене вражає: Сергій Борщевський переклав для театрів України понад 30 п'єс, серед них світова класика – «Дівчина з глечиком» і «Переваги від зневаги» Лопе де Веги, «Стійкий принц» і «Дама-примара» П. Кальдерона де ла Барки, «Світанкова фея» та «Дерева помирають стоячи» А. Касони, «В палаючій пітьмі» та «Нічні судді» А. Буеро Вальєхо, «Річард II» Вільяма Шекспіра.
Сергій Борщевський перекладав видатні твори колумбійця Г. Гарсія Маркеса, перуанця М. Варгаса Льйоси, парагвайця А. Роа Бастоса, аргентинців Х. Л. Борхеса, Х. Кортасара, чилійки Ісабель Альєнде та багатьох інших письменників, поезії видатних іспанських поетів Л. Гонгори, Ф. Кеведо, Г. А. Беккера, М. Унамуно, А. Мачадо, Х. Р. Хіменеса, Л. Феліпе, Ф. Гарсія Лорки, М. Ернандеса, а також А. Нерво (Мексика), Г. Містраль (Чилі), Х. Л. Борхеса (Аргентина), Н. Гільєна (Куба).
На іспанську переклав близько двох десятків українських пісень, чимало віршів Тараса Шевченка, поеми Бориса Грінченка «Матільда Аграманте» та Бориса Олійника «Ода музиці».
Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу Сергій Борщевський – автор глибокої поезії, в тому числі блискучих сміливих епіграм. У ньому дивним чином переплетені інтелігентність, делікатність, тихість, ввічливість з принциповістю і мужністю, іноді здається, що він нічого не боїться – говорить правду, на яку не зважуються не лише дипломати, а й навіть рубаки-політики. Щоправда, це здійснює добірною літературною мовою.
Дипломатична робота Сергія Борщевського відзначена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, поетична творчість – Міжнародною літературною премією імені Івана Кошелівця, духовна діяльність – Медаллю святих Кирила і Мефодія Української православної церкви Київського патріархату, перекладацька – премією імені М. Рильського.
– Пане Сергію, розкладіть по шухлядках ваші творчі спеціалізації, починаючи з пріоритетних.
– Бородін, здається, сам про себе говорив, що композитори його знають як композитора, а хіміки – як хіміка. Я майже 14 років працював у системі Міністерства закордонних справ України, але не певен, що мої колеги (хіба що з півсотні співробітників) знають про те, що я до того ж,– літератор. У літературному середовищі далеко не всі обізнані, що після проголошення державної незалежності України був на дипломатичній службі.
Нині як дипломат я у відставці, був час, коли ця служба, з одного боку, перешкоджала моїй літературній роботі, бо потребувала повної віддачі на всі сто, з іншого – допомагала. Мені пощастило жити на Кубі (у 1994–1997 роках) – запросили для роботи в нашому посольстві як фахівця з іспанської мови, котру в таких умовах ще більше вдосконалив. У Гавані почав перекладати з української на іспанську, переклав, приміром, 16 українських народних пісень, які хочу видати, бо розумію, як мене не стане, вони лежатимуть в архіві. Там я переклав на іспанську поему «Матільда Аграманте» Бориса Грінченка. Це дивовижний твір, уявіть, в 1897 році Грінченко десь у глушині без супутникового зв'язку і різних інформаційних агенцій пише поему про тогочасну війну між Іспанією і США за Кубу. І обстоює не іспанську чи американську точку зору, а свободу кубинців, яким, власне, належить ця земля. В поемі фігурує реальний генерал Масео, згадуються колібрі й взагалі всі реалії відтворені настільки реалістично, неначе Грінченко там був! На Кубі ми відзначили століття цієї поеми, завдяки моєму перекладу відбулась спеціальна конференція, треба було бачити кубинців: науковців, журналістів, читачів, яких поезія провидця надзвичайно вразила.
Нині у мене вдома є полиця з книжками, які б я хотів перекласти, але життєвий ресурс людини обмежений, мені вже 61 рік. Я дуже люблю, але ніколи не перекладав мексиканського поета Леопольда Лугонеса. Мені надзвичайно подобається галісійська й іспанська поетеса Росалія Кастро. Хотілося б приступити до них. Не виключено, що вдасться перекласти томик поезії Хорхе Луїса Борхеса, мого улюбленого письменника, який сам-один – цілий всесвіт (проект пов'язаний з вирішенням проблеми авторського права).
– Що спонукало Вас писати епіграми?
– Спочатку епіграми я перекладав: класичні іспанські та англійські. Це надзвичайно цікавий жанр, складний для перекладу, тому що в два або чотири рядки треба вмістити потужну думку в тому ж ритмі, що у автора. Коли перекладаєш з іспанської та англійської, відмінність не в мові, а в психології, в своєрідності іспанського і англійського гумору, це одразу кидається в очі. Спільне – ці епіграми ніби сьогодні написані. От, скажімо, іспанська епіграма XVIII століття:
Прилюдно на хрестах уздовж узбіччя Висіли крадії в Середньовіччя, Тепер, у вік Просвітництва, при людях Хрести висять у крадіїв на грудях.
А ось англійська епіграма того ж періоду:
Можновладці спроможні на будь-який крок, Щоб шампанське утримати, бридж і жінок, А якщо опозиція виграє бій, Бридж, шампанське, жінки – все дістанеться їй.
Є така фраза: “Коли у людини немає почуття гумору, то у неї принаймні має бути почуття, що у неї немає почуття гумору”. У мене з почуттям гумору завжди складалося нормально, я був капітаном шкільної команди КВК, брав участь в університетській команді КВК, це ще до новітньої ери Маслякова, нинішній КВК я не дивлюся, тому що “змагання веселих і кмітливих” перетворилось у шоу, позбавлене імпровізації. А в мій час це справді було цікаво-непередбачено, а не у вигляді суцільного домашнього завдання або концертних номерів.
Отже, перекладаючи епіграми, я інколи писав свої. Приводи були різні, наприклад... В 1981 році була заборонена постановка п'єси Кальдерона “Стійкий принц” у моєму перекладі в Київському молодіжному театрі (нині Молодому). Виставу забороняли руками одного чоловічка, який був на той час інструктором міському компартії України, він побачив у кальдеронівській п'єсі антирадянську крамолу. Я тоді відреагував фразою: “Кальдерон в XVII столітті навіть не мріяв про радянську владу, не те, щоб її паплюжити”. Не допомогло, вистава була погромлена. В 1991 році, коли вже всі суспільно-політичні конфігурації змінилися, мене раптом запрошують на якусь нараду з гуманітарних питань. І от цей погромник, який раніше був інструктором міському партії, тепер уже в іпостасі директора видавництва (такі люди не тонуть) почав віщати з трибуни про те, що кероване ним видавництво випустило збірник пісень січових стрільців, тобто те, проти чого він все життя боровся. Я з тієї наради вийшов з епіграмою:
У кабінетній тиші – Не кращі і не гірші - Сидять ті ж самі бляді, Лише таблички інші І прапор на фасаді.
Потужним поштовхом до написань епіграм уже нового, так би мовити, періоду стала наступна ситуація. В 2002 році (в той час я працював на дипломатичній роботі у Мінську) я приїхав у відпустку до Києва з наміром відправитися в Карпати, але опинився на операційному столі, мені видалили щитовидну залозу. Потім я перебував у відділенні радіології, де проходив післяопераційний курс. Це виглядало так: палата на одного, металеве ліжко, віконце десь під стелею, підвищений рівень радіації і ніяких занять. Я помітив таку цікаву річ: птахи завжди люблять жити на територіях лікарень, а в онкологічному центрі в Святошині птахів не було, навіть горобців. Я весь час – це було в січні – тримав кватирку відкритою, щоб було свіже повітря, бо розумів: радіація має вивітрюватися... Зі мною був папір і ручка (взагалі-то ніяких речей не можна було тримати, на виході все обміряли датчиком), і я буквально з ранку до вечора писав епіграми, бо роман там не напишеш, а байдикувати не хотілося. Я списав практично зошит, наша абсурдно-цікава дійсність добре вкладалась в цей жанр, взагалі, щоб виживати в наших реаліях, треба мати міцне почуття гумору.
Гадаєте, Природі не до жартів? Гадаєте, змінилися часи? У більшості новітніх демократів Обличчя постарілої комси...
Всі наші останні політичні події з виборами, коматозним парламентом, газовим і нафтовим цирком призвели до нового сплеску епіграм.
– Ми часто не замислюємося над тим, що між творами видатних письменників світу і нами, читачами, стоїть перекладач. За радянських часів існував потужний перекладацький інститут, який доносив до людей художню, наукову і суспільно-політичну літературу. Звісно, я не хочу виглядати таким собі буркотуном, який стверджує, що раніше вода була мокріша, глина сиріша, тож дозвольте дізнатися, якою була і є тепер ситуація на перекладацькій ниві?
– В свій час Аркадій Райкін казав: “Хіба ж то у Росії зима? От у Франції зима!” Щоправда нині клімат змінився. Я розпочинав у сімдесяті роки, і хочу зазначити, що український художній переклад спадкоємний: у мене були попередники, і є, дякувати Богові, наступники.
В 1973 році, тобто 35 років тому, в мене сталася перша солідна публікація в журналі “Всесвіт”. До того редакція мудро відмовилась від «підрядників» (кимось підготовлених чорнових перекладів), хоча в той час в Україні, Естонії й Росії перекладали з усіх мов світу. Нещодавно вийшов друком бібліографічний покажчик журналу «Всесвіт», згідно з яким на його шпальтах з 1925 до 2000 рр. були презентовані твори авторів майже ста літератур світу, в тому числі дуже давні (наприклад, народу майя), які перекладали з першоджерел. На мою думку, як за радянських часів, так і тепер Україна є найкультурнішою країною, принаймні Європи, бо всі ми знаємо дві мови (на жаль, українську знають на всі). «Всесвіт» намагався, щоб переклади епохальних творів уперше виходили у Києві, а потім у Москві. Це було надзвичайно важко, бо іноземна література в Союз не потрапляла. Завдяки чому, наприклад, вийшов переклад роману «Осінь патріарха» Гарсія Маркеса в 1978 році? Я намагався підтримувати іспанську мову шляхом контактів із латиноамериканськими студентами. Сам був молодий, і якось на дні народження одного чилійця (ми сиділи за столиком на схилах Дніпра і пили пиво) моїм сусідом виявився колумбійський студент київської сільгоспакадемії. Дізнавшись, що я намагаюсь щось перекладати, він сказав: «Знаєш, у мене є книжка, яка може тебе зацікавити». Після тієї вечірки ми поїхали до нього в гуртожиток і до моїх рук потрапила «Осінь патріарха». А могла і не потрапити. Або якби вийшла раніше російською, то сенс перекладу і видання був би втрачений. Пригадую ситуацію, коли практично водночас перекладався українською і російською твір Германа Гессе «Степовий вовк». Редактор «Всесвіту» Дмитро Павличко телефонував редактору «Иностранной литературы» Миколі Федоренку, щоб цей процес принаймні синхронізувати, бо російський переклад був готовий і міг вийти раніше, зрозуміло, тоді «Всесвіт» в Україні втратив би читачів. Хочу нагадати, що у сімдесяті роки місячний наклад журналу перевищував 70 тисяч примірників. Знаю, що «Осінь патріарха» читали, записуючись в бібліотеках у чергу.
Художній переклад відігравав колосальну роль в розвитку власне української культури. Свого часу я закінчив фізико-математичну школу і добре пам'ятаю закон сполучних посудин. Зарубіжна література насичувала національну. Читачі й письменники збагачувались в умовах, коли ми жили в певній соціалістичній резервації, а завдяки перекладам проникали свіжі вітри-думки. Якби хтось з наших письменників написав щось подібне до «Хрещеного батька» П'юзо чи «Осені патріарха» Маркеса, то друком ніколи не зміг би це випустити. А переклади пропускали. Хоча мені відомо, що саме «Хрещений батько» і «Осінь патріарха» зіграли не останню роль у відстороненні Дмитра Павличка від керівництва журналу.
Отже, публікації художніх перекладів видатних творів в зашореному радянському суспільстві відігравали надзвичайно важливу роль, бо переклад стає живлющою часткою тієї літератури, мовою якої він перекладений, стає нашим надбанням.
Я можу назвати чимало позитивних прикладів. Вийшла чудова поетична антологія «З латвійського берега» у блискучому перекладі Юрія Завгороднього. В Спілці письменників України презентували книгу перекладів 90-літнього Ігоря Качуровського, котрий живе в Мюнхені. Красномовна деталь: якщо колись переклади були фрагментами національної літератури, то тепер, нарешті, вони стали єдиним простором, раніше Качуровський був по той бік кордону, тепер він повернувся в українську літературу, так само як письменники Улас Самчук, Іван Багряний та багато інших. Нашим надбанням стала перекладачка, поет, прозаїк Віра Вовк, яка живе в Бразилії, цьогоріч вона отримала Шевченківську премію за літературну діяльність. Вийшла чудова антологія єврейської поезії, авторська антологія Дмитра Павличка польської поезії.
Перекладачі у нас є, але проблема в тому, що в Україні немає ні спеціалізованого видавництва зарубіжної літератури, ні видавництва української літератури на іноземних мовах. Для порівняння розповім таке. У Москві був у мене приятель – колумбійський письменник Хенрі Луке Муньйос. Я приїжджав до нього на вулицю академіка Анохіна у величезний висотний будинок, де мешкали іноземні фахівці: письменники, редактори, консультанти, котрі працювали у видавництві «Прогрес». А у Києві в ті ж 70–80-ті роки в структурі видавництва «Дніпро» була одна кімната, де працювали кілька фахівців, що складали редакцію перекладів української літератури на іноземні мови. Мене зрідка залучали, бо іспаномовна книга виходила раз на два роки. А от знавці німецької, французької, англійської мов працювали там у штаті. Тепер ми не маємо навіть цієї редакції. Треба говорити на повний голос про величезну диспропорцію того, як ми знаємо світову літературу і як знають у світі українську літературу.
Нашу літературу в світі майже не знають, якщо і з'являється щось, то часто не на гідному рівні, а інколи не те. Приміром, у виданні «Українська поезія XX століття», що вийшло під егідою ЮНЕСКО, є випадкові імена, не вистачає фундаментальних імен. Я не міг би таку книжку подарувати будь-кому і презентувати в такий спосіб українську літературу, я вже не кажу про інші її вади, скажімо, сонет там не перекладений за формою як сонет.
В Україні перекладають надзвичайно точно, передають дух автора. Я сам для себе колись визначив своє завдання: переклад має справити на мого українського читача таке саме враження, як справляє оригінал на читача, котрий читає його рідною мовою. У нас цього досягають. На жаль, за кордоном є лише поодинокі випадки, коли українських авторів перекладають точно за текстом і духом. У Великій Британії Віра Річ уже 50 років перекладає з кількох мов, у тому числі з української, завдяки їй вийшло найповніше зібрання поезій Т. Шевченка англійською. В Японії Мотохіро Оно заснував (після року перебування в Україні) невелике видавництво «Дніпро», навіть випускає часопис, що висвітлює Україну.
Та ми маємо самі про це дбати.
– Хто винен у тому, що українську літературу погано знають за кордоном? Які першочергові кроки потрібно зробити, аби стати відомими у світі?
– Нині багато говорять про імідж України. Проте існує чимало негативних чинників. От, дивіться, що роблять росіяни. Вони можуть воювати у Чечні, «прикручувати» демократію, але на перший план ставлять Пушкіна та Чайковського, балет Великого театру чи Маріїнки, через це іноземці менше звертають увагу на негативи, що тягнуться від колишнього радянського і нинішнього кремлівського режимів.
Україну знають завдяки боксерові Кличку. А футболіста Андрія Шевченка знають краще, ніж поета Тараса Шевченка, в цьому прикрість ситуації.
Україну часто оббріхують, про що ми іноді не здогадуємось, це відбувається поза тим, що наші політичні діячі самі наражаються на скандали, привертають до держави увагу в негативному сенсі.
Існують також сили, які не зацікавлені в демократичному поступальному розвитку України, як в середині країни, так і за її межами. Дехто сприяє тому, щоб Україна якомога частіше спотикалася, тоді її можна буде вести під своєю орудою.
Існують також сили, які не зацікавлені в демократичному поступальному розвитку України, як у середині держави, так і за її межами. Дехто сприяє тому, щоб ми якомога частіше спотикалися, тоді нас можна буде вести під своєю орудою.
Отже, назріло створення медіа-холдингу певного спрямування. Скажімо, ми хочемо домогтися світового визнання голодомору як геноциду. Для цього треба передовсім видавати літературу з цього питання, влаштовувати фотовиставки. Тим паче, що є багато заперечників, серед них спадкоємці сталінських катів, які прийшли до влади в Росії. Чому вони не хочуть визнання правди? Бо це їхня спадщина. Не думаю, що через побоювання позовів із боку України, бо з точки зору міжнародного права Україна є такою самою правонаступницею СРСР, як і Росія. На мою думку, література цього спрямування, в тому числі художня, має друкуватися в кожному конкретному випадку спільно з іноземними видавництвами (залежно від мови і країни). Бо коли читач побачить марку незнайомого видавництва з України на книжковому ринку будь-якої держави, навряд чи книжка приверне чиюсь увагу і навряд чи їй довірятимуть. Грамотні менеджери цю проблему здатні вирішити. Приклад голодомору я навів лише як одну з проблем, яку треба вирішувати, потрібно друкувати іноземними мовами українську класичну (дорослу й дитячу) літературу, бо це високого ґатунку мистецтво. Треба друкувати найвагоміше з новітніх здобутків, а також те, що за часів Івана Вишенського в Україні називалося полемічною літературою.
Якщо Україна як держава має свою точку зору на якусь проблему в своїй історії, то нам не треба, щоб хтось за нас у світі переказував нашу історію, це треба робити самим.
В омріяному медіа-холдингу, крім видавництва, безперечно має бути хороша аналітична група, яка б усе планувала, має бути служба моніторингу для того, щоб знати, де, хто в світі висловився з приводу України, як і чому, і за потреби реагувати, отже, без компактної інформаційної агенції теж не обійтись. А ще треба об'єднувати поодинокі зусилля, бо щось робиться в Києві, щось – у Львові, щось – у Харкові, але все це нагадує броунівський рух, абсолютно хаотичний, нескоординований. Наполягаю на тому, що має бути якась одна установа, яка б займалася всім цим, вона ж має об'єднувати також перекладачів, здатних перекладати з української на іноземні мови, бо таких дуже мало.
– Що нині найбільше непокоїть?
– Перша найбільша печаль – нинішня ситуація в Україні. Друга – багатьом молодим українцям, на жаль, невідомі фундаментальні імена, такі як Григорій Кочур і Микола Лукаш. Узагалі, на мою думку, нині робиться все для того, щоб наше населення деградувало. Складовою цього є наше сатанинське телебачення. Але я ніколи не повірю, що ця ситуація невиправна, просто її виправляти комусь не хочеться (можливо, це ще є зовнішнє замовлення), бо керувати бидлом набагато легше.
Нас привчають до думки, що країна розколота. Насправді Україна одна, а ось ментальність різниться. Але чому? Захід України потрапив в залізні обійми радянської імперії фактично з сорокових років. А Східна Україна була поневолена (вважаю, як і народ Росії) понад триста років. Царська імперія перейшла в радянську. Становище в ній не йде в жодне порівняння з тим, як розвивалась Західна Україна. Східна Україна «проскочила» важливу історичну фазу суспільного розвитку, що називається буржуазною республікою. В умовах царської Росії й більшовизму вона існувала невеликий період між лютневим і жовтневим переворотами, тобто царська Росія майже відразу перейшла до більшовицької диктатури. Водночас у Західній Україні розвиток був зовсім інший, там завжди мала свої міцні позиції церква, суспільна моральність, приватна власність. Звідси і відмінності у світогляді. Чим швидше ми відмовимось від страшної спадщини імперської радянщини, тим краще буде для держави.
В мене надрукована велика політологічна робота “Пастка для України”, де йдеться про перебування в ЄЕП і в СНД. Я би радив відмовитися від абсолютно хибної тези про стратегічне партнерство між Україною та Росією, тому що стратегічним партнером демократичної України може бути тільки демократична Росія. Путінський режим (а він існуватиме ще довго, хоча на посаді президента з'явилась нова людина) був настрашений подіями в Україні, Грузії, іншими “кольоровими” революціями, він робив і все робитиме для того, щоби пригасити ці демократії, і не лише тому, що Москва намагається контролювати ситуацію на пострадянському просторі, щоб переконати власне населення і світ, що Росія таки велика держава. Кремлівських владців лякає, що демократія, як хвороба, може перекинутися від сусідів на власне населення. Ще в 60-ті роки минулого століття мій однокурсник і товариш Леонід Кисельов налякав тодішню номенклатуру поетичним рядком: “За долгую историю России ни одного хорошого царя”. На жаль, ця традиція триває. Ну скажіть, ви б хотіли жити в країні, де президента обирають між Медведєвим, Зюгановим і Жириновським? Я не б не хотів.
Ми цей етап самодержавства вже подолали, щоб там не було, але у нас не диктатура ФСБ, ми можемо з вами про це вільно говорити і навіть опублікувати цю розмову. І тим я теж щасливий.
– А що ще тішить?
– На моїх очах була і загула величезна радянська імперія, я її пережив, це мене тішить. Попри все я вірю в цивілізоване майбутнє України і це також тішить.
Володимир КОСКІН
Епіграми Сергія Борщевського
* * *
Наш серіал щось затягнувся, схоже, Набридли персонажі, їхні звади. Що Рада ця народу дати може, Коли собі не може дати ради.
Театру - 2001, 2002, 2003...
Минають роки за роками, А тут мов завмер календар: Театр української драми, Театр історичної драми Не змінює репертуар. Прем'єра тут гостя нечаста І кожен до цього вже звик: Сьогодні «Украдене щастя» І завтра «Украдене щастя», І завжди «Москаль - чарівник». Досі не вірять деякі хлопці У те, що наша Земля Все ж обертається довкруг Сонця. А не навколо Кремля. Про двомовність Ті, хто клепають нам закови, Плекають хижу думку здавна, Аби у нас було дві мови – Державна та самодержавна.
Дегероїзація мистецтва
Революційний десь дівся моряк – Місце зайняв сексуальний маньяк.
Нарада на «Мосфільмі»
Робітник і колгоспниця вийшли на пенсію, Не встигали за кіно культурою... Ми замінимо їх, замінивши професію: Хай це будуть бандюга із курвою.
До баби каже дід спроквола: - Щось, бабо, я не зрозумів. Навіщо дівка майже гола В рекламі пасти для зубів?
* * *
В ток-шоу дискутує «вищий світ»: Цей - жертва міжфракційної забави, А той - пліснявий позашлюбний плід Своєї ж хворобливої уяви.
* * *
Дівча у XXI столітті Запитує ведучого із зали: - Це правда, що найперше шоу в світі Далекі предки Бернард Шоу звали?
* * *
Колись була цензура над стрічками І фільми не виходили роками. Цензури вже нема, та все одно Не видно вітчизняного кіно.
* * *
Сум в турецькому гаремі – Лише данина модній темі. Загоїться остання рана, Коли остання Роксолана У рідну вернеться оселю Із чужоземного борделю.
* * *
Хто до мистецтва має інтерес, Либонь, завважив дивний цей процес. Здається, бути б мало навпаки, Одначе - за іронією долі – Пісні достойні, книги та стрічки Народжуються краще у неволі.
* * *
Чимало хто з літературних класиків Сучасніший за багатьох сучасників.
* * *
Шекспір чи Данте завжди геніальні, ЦК над ними не було й обкому. А твори донедавна актуальні Не знадобляться більше вже нікому.
Теорія відносності
Хоч що б не звали ви прогресом Собі і людям на біду, Не наздогнати «мерседесом» Вам босого Сковороду.
* * *
Дехто славить – міцнішого в світі нема! – Стратегічне партнерство вола та ярма.
* * *
Не майбутні колись історики – Путь торуючи із пітьми – Хто негідники, хто достойники, Розібратись повинні ми.
Ми не сліпі і не старі більшовики: Потрібні не поводирі - провідники. Так повелося з давніх-давен І так триває уже віки: Вожді бувають лиш у племен, А у народів - провідники.
* * *
Про що б не йшлося, з голови ніяк Та сама думка не іде вже геть: Було б усе по-іншому, не так, Якби не Чорновола нагла смерть.
Іван Світличний
За ним ні слова хибного, ні кроку, Бо змалку до самої домовини, Не маючи звання «людина року» Він все життя був сином України.
* * *
Всім відомі умови гри? Так зіграємо в гру стару: Обери мене, обери! Потім я тебе обберу.
Роздуми в залі засідань
Чуба чухати, поки триває промова, Це робота, панове, либонь, розумова. А в буфеті підносити ложку до рота, Це, панове, напевне, фізична робота.
2 Цей чоло наморщив і чека: Може, думка прийде хоч-яка. Інший колупається у носі: Як зробити, щоб було, як досі?
3 В промовах завжди він несе Ні те, ні се. Зате солідну в хату Несе зарплату.
4 Щоб всі знали, хто і що казали, Нам транслюють сесію із зали. Після всіх промов, і після свята, Голова гуде в електората.
* * *
От якби в житті народу Відчувалось більше тями, Я Верховній Раді оду Склав би замість епіграми.
Майже за Шекспіром Не знайти більш абсурдної повісті: Петербург Ленінградської області.
* * *
Монархічні ідеї живі, В них загроза для нашої волі: Замість мати царя в голові, Дехто бачить його на престолі І колишнє ярмо на мільйонах, Ще й імперію в давніх кордонах.
* * *
Народам усякі набридли тирани, І жити набридло по-рабськи. Народи не хочуть носити кайдани Ні комуністичні, ні царські.
* * *
В собесі колишні посади партійні, Як служба державна рахуються нині, Однак забувати ми всі не повинні – Та служба на шкоду була Україні.
* * *
Повикопували штучні моря, Повертали, як хотіли, річки, Бо вела нас комунізму зоря... А тепер-от ставим Богу свічки.
* * *
Хоч в руці виделка, а не вили, За селян отдасть останні сили.
* * *
Хто на шахті, в полі, на заводі, Хто паразитує на народі.
Діалектика
Колишні піонери Пішли у сутенери, Колишні комсомольці – Банкіри й урядовці, Колишні кадебісти – Швейцари в «Інтуристі», А їхні вчителі – Хто у сирій землі, Хто, попри вік і втому, На ринку речовому.
Курси перекваліфікації лекторів
Цитата влучна - всіх промов окраса. Затямте й намотайте це на вуса: Віднині замість цитувати Маркса Пошліться на товариша Ісуса.
* * *
Історії релігій вчать тепер Колишні наукові атеїсти. Звичайна справа: той, хто не помер, Щодня повинен пити щось і їсти.
Блюзнірство
Тривали промови колись на партзборах. А нині тримають свічки у соборах.
* * *
Серед військових значний прогрес, Ми бачимо це наочно: Дехто, почувши «Христос воскрес!», Відповідає «так точно».
* * *
Скільки молотом махали і серпом, Та не вигубили Церкву із попом.
* * *
Хто до комунізму хоче заново, Хто не знає, що воно та де, Подивіться на лице Зюганова, І бажання миттю пропаде.
* * *
Хай росіяни заздрять неграм на Гаїті. Бо ті не знають, що Шандибін є на світі.
* * *
Хто не втратив з вовків Ікла з плином років, Ті не гребують працею всякою: Підробляє той вовк вовкулакою - Як не як, а додаток до пенсії, І не згадують вовку репресії.
Мемуаристи-реваншисти
Поширюються залюбки Їх спогади безстижі, Де розпатякують вовки, Які ті вівці хижі.
Стара граматика
Вдягнути б народ, як покірливу масу, У форму пасивну минулого часу, Щоб знову все йшло, як по Марксу.
* * *
Комуністи, не впадайте в дитинство! Що ви хочете, ніяк не збагну: Будувати громадське суспільство Чи пограти в громадянську війну?
* * *
Ми так довго прожили у вольєрі, Призвичаїлись так добре до нього – Хтось боїться крок ступити за двері, Хтось вважає, воля нам ні до чого.
* * *
У непам'ять поринули, втратили совість І для рідної мови замкнули свій слух. В Україні вбачали свою нерухомість, Та вона поступово приходить у РУХ.
Перебудова
У кабінетній тиші Не кращі і не гірші Сидять ті ж самі... дяді. Лише таблички інші. Та прапор на фасаді.
* * *
Деякі колишні партократи Швидко йдуть в новітні патріоти, Бо ні дня не можуть існувати Без відповідальної роботи І... без відповідної зарплати.
* * *
Хто випав з щільних лав номенклатури, Мов гаманець без жодної купюри. Хизуються вони Новим званням: пани, Та в глибині душі Вони - товариші.
За формулою вождя
У вишиванках, з помпою Йдуть можновладці містом: Національні за формою, Комуністичні за змістом.
* * *
Будували весь вік міраж: Нині мають робочий стаж.
* * *
Авжеж, я - правий, - каже всім сміливо, Ще й за собою декого веде, - А те, що я колись ходив наліво – То діло молоде.
Коні не винні?
Все робилося в Україні За командою із Москви. Доморощені коні нині Запевняють: вони не винні, Винні вершники без голови.
* * *
Дійшла, мов несподівана біда, До нього наша воля молода, Бо все життя він мав єдину музу – Компартію Радянського Союзу.
А. Чухно
Академік із чорним лицем За поезії гнав мене з вузу. А тепер читаю: він був борцем Проти Союзу.
* * *
На чисту воду не виводь лайно, Воно її забруднить все одно.
* * *
Від мерзоти ждати чесних дій, Наче цноти ждати від повій.
Радянська імперія
Всі, хто торочать нам без перестану Про розвал, як про помилку жорстоку, Не вивчили історії уроку: Почався розпад не з Афганістану, А восени сімнадцятого року.
* * *
Не порятують жодної імперії Ні танки, ні ракети ані Берії. На згарищі злочинницьких ідей Відроджуються душі у людей.
* * *
Щасливі ті, хто народивсь на волі, Бо їм судилось - попри дні похмурі Соціалізм проходити у школі, А не на власній шкурі.
* * *
Я не шкодую, що мені на світі Жить випало в двадцятому столітті. Шкода лишень батьків - у царстві мли Що бачили вони і як жили?! Молю лишень на рубежі століть: Хай нашим дітям більше пощастить!
* * *
Шугають минулого тіні весь час Над нашими головами, І доля країни залежить від нас, Відповідальні - ми з вами.
Фантастична подорож
Хто зітхає за минулим у Криму, У минуле є квиток - на Колиму. Там на працю пожене вас конвоїр – Може, слух до вас повернеться та зір.
* * *
Мрію маю я одну-єдину: Хай повіє вітер на Вкраїну, Хай повіє й, наче чорні хмари, Розжене минулого примари.
* * *
З незалежністю всі ці роки Ми танцюєм один танок: Крок убік, уперед два кроки І назад неодмінно крок.
* * *
Очам вже бачити нестерпно, Вже вухам слухати набридло, Як любляться московське стерво І наше бидло.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Зроблене вражає: Сергій Борщевський переклав для театрів України понад 30 п'єс, серед них світова класика – «Дівчина з глечиком» і «Переваги від зневаги» Лопе де Веги, «Стійкий принц» і «Дама-примара» П. Кальдерона де ла Барки, «Світанкова фея» та «Дерева помирають стоячи» А. Касони, «В палаючій пітьмі» та «Нічні судді» А. Буеро Вальєхо, «Річард II» Вільяма Шекспіра. 
