“Сучасну схильність людей до зневіри ми пропонуємо замінити на відроджену віру в Бога й у святість того вибору, який зробили наші предки далекого 988 року. На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви в єдиному Патріархаті”, – наголосив в одній зі своїх численних праць глава УГКЦ, Кардинал Любомир Гузар.
Його Блаженство Любомир є визначним теологом сучасності, послідовником морально-богословського вчення Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Кардинал Гузар – прихильник активної участі Церкви в суспільному житті. Поза увагою духовної особи не залишається жодна ділянка життя, яка хвилює вірних Христової Церкви в Україні й самого главу УГКЦ.
– Коли чотири роки тому українці відстояли свободу і право вибору, Ви, Ваше Блаженство, відразу ж звернулись із посланням до нової української влади, щоб вона шанувала довіру людей, яку врешті вдалося повернути. Чому до Ваших слів не дослухалися ті, хто здобув владу? Як можна повернути нині довіру, яку втрачено?
– Безумовно, довіру людей можна повернути, але її не можна купити на базарі. Тепер той, хто говорить правду, мусить довести, що це таки правда. На це потрібен час і випробовування. Тільки-но люди почують, що хтось постійно щось каже і це таки відповідає дійсності, що він дотримується своєї позиції і слів, – лише після того вони довірятимуть.
Втратити довіру дуже легко. Для цього достатньо один-два випадки неправди, а ось здобути довір’я, звичайно, вимагає значно довшого часу, багатьох свідчень. Тому є трудність, яку ми сьогодні все ще переживаємо, що люди не мають довіри до влади.
Пам’ятаймо про таку річ: радянська влада жила на брехні. Брехня була частиною системи. Приблизно у 1920-х роках відомий американський комедіант повернувся з Радянського Союзу й опісля у нього цікавилися враженнями від подорожі. “Дивна ситуація, – зауважив він, – третина людей старається переконати другу третину, що іншій третині добре”. Тобто існувала країна, в якій не звертали уваги на такі вартості, як говорити правду, реально представляти справу. І це тривало до кінця радянського періоду. Уся ця система була побудова на брехні, а більшість нинішніх політичних провідників – це люди, які починали свою політичну кар’єру, отримували виховання у Совєтському Союзі. Відтак не потрібно дивуватися, що вони є такими, якими є. Вони говорять і переконані, що так має бути, так треба говорити, їх так виховали. Лише дехто з них зробив для себе висновки і зрозумів, що коїться щось не те. Але таких людей у владі одиниці.
Прикро мені це говорити, але це покоління має просто відійти, бо воно не зміниться. Їм складно це зробити, бо не знають, як по-іншому. Часто слухаю радіо, коли говорить один, другий, третій політик чи посадовець. Кожен доводить свою позицію так, наче це свята правда. При цьому вражає агресія в голосі, коли намагаються довести опонентові свою думку. Але ось що зауважив: старші політики більш агресивні, натомість молодші люди більш культурні. Вони не з усім погоджуються, але їхній тон, їхнє звернення, на кшталт “колего”, є респектуванням співрозмовника. Словом, відчутно інший спосіб розмови. Тому маю надію, що, може, з часом правдомовність стане більш загальним і шанованим явищем в українській державі.
Політики мають особливий стиль мовлення, тому треба бути дуже обережним, коли їх слухаєш. Перед виборами вже й немає у що вслухатися. Вони живуть в іншому світі, не дуже щасливому. Загалом у всіх країнах щодо політиків треба бути дуже пильним. Думаю, що маємо просто почекати, немає на то ради, має прийти нове покоління на зміну цьому.
– Перед смертю Митрополит Андрей Шептицький (29.07.1865-1.11.1944), уже розуміючи, що УГКЦ ліквідують, передбачив, що через 50 років Церква воскресне. Справді, 1946-го на псевдособорі УГКЦ було ліквідовано. Чимало вірних і духовенство опинилися під арештом, їх переслідували. Церква жила в підпіллі, а вірні були розгубленими й переляканими. Однак слова Митрополита Андрея тримали людей, сильна віра у ці пророчі слова допомогла пережити важкі часи. Таки у 1990-х Церква воскресла. Але чи дійсно віра є понад усе?
– Незважаючи на те, що це була дуже сильна і рафінована акція, щоб позбавити людей віри, Богу дякувати, люди її не втратили. Віри в Бога, в те, що Господь не допустить цілковитого занепаду Церкви, в те, що, попри страшні переслідування (а вони були просто жахливими), Церква воскресне. Може, це звучать дивно, але іноді тим, хто гинув у таборах, на засланні, кого засудили, було легше, бо мали чітку ситуацію перед собою, ніж тим, що жили буцім на волі, але відчували щодня моральне знущання. Була віра, що Господь врятує з цієї жахливої ситуації, виправдана віра, віра в Бога, доброго Батька.
Не минуло й 50 років, як Церква ожила. Проте нині Церква ще не на тому рівні, на якому повинна бути. Ми ще мусимо багато працювати. Господь Бог дає нам прекрасні можливості. Маємо свободу, немає властивих перешкод, але, мені здається, ми ще не працюємо на повну силу, живемо цією нашою вірою з огляду нашого життя, в політиці, економіці, культурі, мистецтві, науці, різних аспектах людського життя. Ми ще не є на рівні, на якому мали б бути християни. Господь Бог винагородив віру тих людей, наших дідів, батьків, які гинули, але вірили у краще на підставі слів Митрополита. Але само по собі нічого не прийде. Мусимо працювати, бо ми є творіння Божі, які мають розум і волю, ми не безвільні, безвідповідальні. На нас нині лежить відповідальність. Ці дари, які Господь нам дає сьогодні, – свободу, можливість діянь, у практичному щоденному житті змінюватися – ми все ще на шляху до справжнього відродження, ми ще не осягнули його згідно з християнським життям.
– З одного боку, духовенство, політики, вірні Христової Церкви говорять про прагнення до єдності, але з іншого – не бачимо реальних кроків. Ваше Блаженство, що сьогодні перешкоджає в Україні виконати Христову заповідь: “Да всі єдино будуть!”?
– Тут потрібно обережно розрізняти: те, що всі говорять, – немає сумніву, а ось що всі бажають єдності, – тут я вже не певний. Для прикладу, у всьому світі говорять про мир, але всі продукують зброю. Для чого зброя, якщо ви всі хочете миру? Зрозуміло, що зброя – прибутковий бізнес. Якщо не буде воєн, не буде потрібно зброї, а відтак не буде заробітків...
Є різниця між тим, що ми говоримо, а чого направду хочемо. Я особисто переконаний: нам так важко ступати на шляху до єдності, тому що недостатньо цього бажаємо.
Запитайте людей: “Ти прагнеш єдності? А чи ти готовий за неї віддати своє життя?” Святий Йосафат Кунцевич, якого осуджують, що він був такий “страшний” уніят, але ніхто йому не може закинути, що прагнув єдності, бо був готовий за неї віддати своє життя. Скільки з нас готові зробити поважну жертву, щоб настала між нами єдність?.. Тому я у цьому питанні трішки песиміст. Те, що всі говорять, – це добре. Бо принаймні говорять, але за цим немає бажання.
– Ваше Блаженство, відомо, що Церква не має втручатися у державні справи і, навпаки, держава – в церковні. Де ота розумна межа співпраці між Церквою і державою?
– Однозначно провести таку межу складно. Однак це правильно, що держава не повинна втручатися у справи Церкви й навпаки. Церква повинна проповідувати Боже слово і допомагати людям жити по-божому, виховувати людей як християн, котрі дотримуватимуться державних обов’язків, як-от правдомовність, відповідальність, сумлінність у праці (бо це все будує державу). А щоб люди справді жили як належить, то це є обов’язок держави. Церква допомагає будувати державу, не втручаючись у її справи. Але є певні моменти, коли Церква має зробити щось більше. Скажімо, якщо держава чинить у несправедливий, неправдивий спосіб, то Церква має сказати правду, де і що не так роблять. Це не втручання, це намагання змінити ситуацію, щоб держава належно і гідно поводилася, справедливо, правдомовно, чесно, сумлінно, віддавала кожному громадянинові те, що йому належить.
З іншого боку, держава має дати можливість Церкві розвиватися. В Україні маємо особливу ситуацію, оскільки є багато різних релігійних згромаджень. Держава, як передбачено у статті Конституції, не повинна встрявати у внутрішні справи Церкви і має трактувати кожну релігію однаково. І держава повинна звертати увагу Церкві, коли робиться щось неналежного. Для мене не є образою, коли держава звертає на щось увагу християн чи духовних осіб. Для прикладу, коли вірні готові побитися через поділ майна, за якусь іншу справу, то це вже сором перед державою. Це не втручання у внутрішнє життя, це, так би мовити, вияв щирого братерства, партнерства з обох сторін. Однак це потрібно робити виважено і чесно.
– У кожної людини своє розуміння справедливості, але, на превеликий жаль, для кожного по-своєму зрозуміле. Мільйони невинних людей стали жертвами голоду в Україні в 20-х, 30-х, 40-х роках минулого століття. Чому Господь допустив такий великий голод і стільки невинних людських жертв, серед яких були і діти, і літні люди?
– Це річ, яку ми, люди, ніколи не зрозуміємо. Хіба що тоді, коли подивимося на світ Божими очима. А це станеться лише тоді, коли не будемо на землі, коли зрозуміємо, як Бог діє.
Ось порівняймо, подивімося на прекрасний справжній перський килим. Зі споду побачимо переплетіння безлічі ниток, які звисають, але коли подивимося згори, то бачимо прекрасний неповторний килим. Щось подібне і в нашому житті. Ми не розуміємо, як Бог провадить світ. Знаємо тільки, що Він добрий Батько, який хоче людям добра. Знаємо, що Він – Бог, тому справедливий, але люди не здатні зрозуміти цілість того, що діється у світі, бо це понад людські сили і уяву. Є багато речей, яких не розуміємо. Чому вмирає дитя, мама, яка народжує дитину, чому гине молодий батько, залишаючи родину, чому так багато нещасть? Ви згадали Голодомор, переслідування невинних людей. Чому? Остаточної відповіді не маємо. Немає сумніву, що в усьому цьому велику роль відіграє наш гріх. Ми – грішні люди. Або ж, як ви згадали про справедливість. Замість того, щоб жити по справедливості, яку призначає Господь, кожен із нас створює власний світ, хоче, щоб справедливість відбувалася по-своєму. Не можна дивуватися цьому: ми – люди грішні. Прикро. Я не маю жодного сумніву: багато з того лиха, що діється сьогодні, є наслідком наших дій і помислів. Усе, що маємо, – це наслідок нашого гріха.
Це можна проілюструвати нашим ставленням до природи. Господь дав нам прекрасну природу. Як ми нею зловживаємо і потім скаржимося, чому повінь, чому немає якісної води, чому такий дощ, нам бракує і того, і того. Але не хочемо зізнатися, що це наші діяння, нищення джерел, лісів. Ми є причиною цього. Господь це терпить. Чому? Це для нас велике питання, і відповіді ми не маємо, може колись зрозуміємо.
– Ваше Блаженство, як повернути людям упевненість у завтрашньому дні, гідність щодо приналежності до великого українського народу, ті почуття, які так яскраво проявилися на майданах міст і сіл? Схоже, українці втратили ті почуття?
– Це залежить від нас, від того, як поводимося. Як я розумію майдан 2004 року? Для мене це не була політична акція, це був крик народу, прохання про правду і справедливість. Народ заманіфестував, що він хоче правди і справедливості, і виступив у природний світлий спосіб. Не думаю, що ще щось подібне повториться колись в Україні чи загалом у світі. Це було без краплі крові і розбитої шиби. Людям залежало лише на одному: продемонструвати, що вони прагнуть правди і справедливості. На жаль, наша влада цього не зрозуміла, тому люди сьогодні такі захитані. Влада замість того, щоб запитати себе, чи справді відповідає прагненням народу, якому служить, потрактувала цю революцію як політичну акцію, немов це були вибори одних проти інших. Мені здається, що це цілковите нерозуміння суті того прекрасного заходу. Тому не дивуюся, що громадяни знеохочені й розчаровані. Але це не означає, що вони не здатні повірити. Глибоко в серці це є, але треба, щоб влада й уся система почали діяти правдиво і справедливо, тоді люди це сприймуть.
– Одна моя знайома німкеня, україніст, яка працювала в Україні в середині 1990-х, спостерігаючи за подіями в нас, українськими політиками та владою, якось сказала: “Український уряд, мабуть, єдиний у світі, який так не любить свій народ”. Якщо століття тому українців примусово забирали в яничари як працьовитий і здібний народ, то нині тисячі українців добровільно, з великими труднощами, прагнуть покинути батьківщину і виїхати за кордон. Невже наша влада не може забезпечити людей працею і належною зарплатою, а, навпаки, спокійно дивиться, як талановиті особистості покидають державу, а країна зазнає великих втрат? Як, на Вашу думку, можна зупинити цей процес?
– Українська влада ще не служить своєму народові, не розуміє цього, тому що працює для себе і на себе. Там є клани, там немає партій, тільки клани – люди, які стараються заробити лише на себе. Це той наслідок колишнього совєтського виховання чи знищення людської гідності. Так, ми це маємо. І доки не прийдуть люди у владу і не скажуть, що вони тут для того, аби служити людям, доти не буде між владою і народом тісної співпраці, справжнього порозуміння. Влада в Києві живе, немов на Олімпі, де діється казна-що, а народ десь там, на провінції, поза Києвом, проживає, хто як годен. Багато говориться про людей, але де-факто, коли доходить до діла – а що ж влада робить для людей? Бачимо, що вона працює на себе. Інакше не вміє. Це прикро говорити, але мусимо працювати над тим, щоб виховувати нове покоління, яке справді буде демократичним. Демократія – це респектувати гідність людей.
– Отож, як спроектувати моральні цінності, які проповідує Церква, на загальнонаціональний рівень?
– Тільки виховувати нове покоління. Церква мусить звернути увагу на те, щоб виховувати еліту, християнсько-інтелектуальну еліту. Я тут бачу перспективи і заслугу Українського Католицького Університету, який навчає не тільки професіоналів у різних сферах, а й виховує людей із певною моральною зрілістю. Це дуже важливо. Саме цього бракує – християнської еліти, загального переконання народу, що треба жити згідно з законом. Ми не маємо, кожен зокрема, відчуття закону. Люди закидають владним посадовцям, політикам, що для них закони не існують. А для кожного з нас? Поставмо собі це запитання. Лишень подивімося, що діється на дорогах, як люди не звертають уваги на дорожні правила, які виразно написані для їхньої користі, щоб вони не гинули і не калічились.
– Це відсутність внутрішньої культури...
– Так, над цим треба працювати і працювати. Відсутність моральної культури, відчуття справедливості та бажання не тільки користати з того, а й служити іншим, шанувати права близької людини.
– Маємо сьогодні серед людей розчарування, песимізм, безнадію, агресивність. Словом, не найкращі симптоми українського суспільства. А Ви є оптимістом чи песимістом щодо майбутнього Української держави?
– Усе залежить від того, як ми всі в державі працюватимемо. Маю надію і так відчуваю, що є багато людей, які бажають щось зробити на користь держави. Якщо люди цього прагнутимуть і матимуть бажання працювати, немає найменшої причини для песимізму. Звісно, на це знадобиться трохи часу, терпіння. Нині все залежить від кожного з нас, бо з неба нічого не впаде. Господь дав нам великий дар – свободу, державу, поле, на якому можемо спокійно працювати. Але успіх залежить від нас. Господь Бог благословить те, що ми хочемо доброго зробити, підтримує нас, але Він залишає нам вільну волю.
Наведу приклад. Початок 1920-х років, визвольні змагання за українську незалежність. Ми програли, нас поділили між Росією, Польщею. Але чому програли? Невже не мали сили, війська? Ні, ми не мали згоди, були чвари, й сьогодні це може статися також. Якщо не припинимо сваритися між собою за земне, брутально кажучи, за корито, то можемо все втратити. Однак відчуваю, що підростає покоління, яке бажає працювати, щоб використати велику нагоду. Ми бачимо те, що ви сказали, скільки людей виїхали за кордон, багато українців попрямували в бідніші держави шукати кращого життя, бо ніхто не дбав про них на Батьківщині. Але ніхто не плаче, навіть кажуть, дякувати Богу, що поїхали. Бо що там для України, один-два мільйони людей туди-сюди... не грає ролі. Немає бажання допомогти і працювати для свого народу. Та підростає нове покоління. Я маю надію і є оптимістом. Хочу сам працювати, скільки Господь мені дає сили, щоб будувати краще майбутнє. Це в наших руках, Господь дає нам можливості, лише маємо їх використати. Не використаємо, не працюватимемо – все пропаде, як це було в минулому.
– Щиро дякую за розмову, за Ваші відповіді на запитання, які сьогодні хвилюють українців, оскільки люди просто не можуть зрозуміти, що ж діється в державі.
Велика поетеса, велика Людина, що не пошкодувала свого життя заради рiдноi землi.
I все це при тому, що вона вийшла з росiйськомовного середовища. Певно, нацiональнiсть - це дуже глибоко в людинi.
Я це знаю.
...››› Марiя| 16.03.2010, 22:52
хай здохнуть всі москалі!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
...››› Тарас Бульба| 16.03.2010, 21:36
Дуже слушна стаття! Дякую Вам.
...››› пан Олександр| 14.03.2010, 23:46
так, це правда нікому не цікаве майбутнє нашої країни.
...››› оксана| 10.03.2010, 15:18
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
