У дуету вокальної імпровізації Ігоря Сіліна й Ольги Ткаченко, створеного в Києві, ствердженого в Росії і прославленого на різних континентах, дуже екзотична назва – «Duo Zikr» і зовсім незвичайна манера співу. Езотерична (первобутня, природна), гармонійно-мелодійна музика дуету перебуває за межами порівнянь і аналогій, її «форму і зміст» пояснити звичними термінами дуже складно, ну хіба що можна сказати: це Магічний Театр Голосу. Блискучі виконавці вдало сполучають елементи свободи і строгої форми, які зустрічаються у всіх стилях, – від азіатських релігійних співів до сучасного фрі-джазу, створюючи багату розмаїтість вокальної виразності і звукових відтінків. Таке мистецтво несе в собі катарсис, дає людині переживання вищих станів, зворушеності, спокою і благодаті. Напевно, тому Ігор і Ольга здебільшого виступають у костьолах, храмах і церквах, де, за словами самих музикантів, найкраще сприймати музику «Duo Zikr».
«Зікр» у перекладі з арабської означає «поминання» – духовна вправа з метою відчути усередині себе божественну присутність, буквально це – розмова з Богом. У своїй творчості Ігор і Ольга поєднали глибоку філософію з унікальним сполученням вокальних технік, серед яких суфійський зікр, камерний і народний вокал, тибетська мантрова вокальна техніка, тувинський горловий спів, православне радіння тощо. Голосовий діапазон Сіліна і Ткаченко неймовірний: він складає 8 октав на двох і простирається від ледь чутного шепоту до пронизливого крику...
За 15-літню історію «Duo Zikr» випустив 20 дисків, об'їздив з концертами практично весь світ, співробітничав з відомими музикантами: Борисом Гребєнщиковим, Сергієм Курьохіним, Дживаном Гаспаряном, Енвером Ізмайловим, Володимиром Соляником, Сергієм «Чижем» Чиграковим, Кензо, й іншими. Творчість дуету високо оцінили Мстислав Ростропович і Галина Вишневська.
У Києві «Duo Zikr» показав себе індивідуально (дуетно) – у костьолі Святого Олександра і колективно (за участі чоловічого хору «Театр «Голос Вогню») – у Великому залі консерваторії. На першому концерті це були пілігрими, що переборюють крижану пустелю в пошуках надії, на другому – жителі (друзі-однодумці) оазису, які священнодіяли з теплими звуками – променями сонця, розчиненими в струменях живлющої води, що угамовують спрагу любові і взаєморозуміння.
Хто є хто
Ігор Калінаускас (по матері Сілін) – режисер і актор, композитор і художник, вчений і письменник, доктор наук і професор, філософ і психолог, віце-президент Академії МАЇСУ – «Керування, інформатика і зв'язок у природі і суспільстві» при ЮНЕСКО. Закінчив Державне театральне училище ім. Щукіна за фахом режисер, поставив близько 70 спектаклів на сценах різних міст колишнього Радянського Союзу. Організовував театральні студії в Києві, Калузі, Вільнюсі і Даугавпілсі.
Калінаускас є автором багатьох статей і монографій, понад 20 років видає книги, присвячені питанням практичної психології. Автор двох запатентованих винаходів. ДФС (диференційовані функціональні стани) – це методика саморегуляції, що дозволяє керувати своїми емоціями, думками і станами, мобілізує внутрішній потенціал людини, його витривалість і працездатність. Інший винахід Калінаускаса – унікальна техніка вібраційного голосоведіння полягає в особливому способі видобуванні звуку, коли практично не задіється робота зв'язок і органів дихання – якщо до рота співаючого піднести палаючу свічу, то полум'я не колихатиметься. Відбувається це тому, що звук народжується всередині тіла, і завдяки тілесним резонаторам і енергетичним вібраціям здобувається специфічний тембр.
У середині 90-х Ігор Калінаускас-Сілін захопився живописом: за 10 років він написав понад 700 полотен, більшість яких перебуває в приватних колекціях у Росії (Санкт-Петербург), Литві, Словаччині й Україні. Деякі картини Ігоря представлені в недавно відкритій Майстерні Калінаускаса на Таганці.
Ольга Ткаченко – випускниця Київського державного театрального інституту імені І.К.Карпенка-Карого. У театральній студії “Вогненна квітка” почала освоювати унікальну психотехніку Калінаускаса. Більш восьми років викладає в «Zikr School». «Ідея створення школи з'явилася в мене, коли ми жили на Кіпрі, – розповідає Ольга Ткаченко. – Захотілося зробити школу, де людей навчатимуть не тільки основам вібраційного співу і храмового співу. Для мене «Zikr School» – це певний спосіб життя, відмінний від звичайного, в основі якого лежить психологічне відновлення. Перше заняття ми провели саме на Кіпрі в 2000-му році, і відтоді влаштовуємо семінари з вібраційно-медитативного співу в різних містах».
Учні Ігоря Сіліна й Ольги Ткаченко досягли чималих успіхів в галузі вібраційного співу. Понад рік тому в Києві почав свою роботу Театр «Голос Вогню» під керівництвом Ольги Ткаченко, який бере участь в останніх концертах «Duo Zikr».
– Ігорю, Ольго, є чудова українська народна пісня “Повій вітре, на Вкраїну”. От і вас, нині москвичів, знову занесло в Київ. З чого все тут починалося?
Ігор Сілін: – Приємно констатувати, що як творчі особистості ми народилися в Києві. Тут у мене був театр-студія, де я серед іншого навчав студійців різним технікам голосу. Це хобі – з чотирнадцяти років, я збирав усякі дивини, пов'язані з людським голосом, насамперед народні пісні: слов'янські, тибетські, азіатські, африканські, класику. Я був просто “поведений” на голосі, робив навіть читецькі хори, коли люди не співали, а читали вірші, використовуючи різну голосову техніку. Викладав сценічну мову в театральному інституті.
Якось у мій театр прийшла Ольга Ткаченко. Коли репетирували виставу за Лесею Українкою «Возлюби», вона заспівала. У п'єсі є авторська ремарка: співає тужливу східну пісню. Нот ніяких. Оля почала імпровізувати, на одній з репетицій це було так цікаво, що в мене майнула думка: а чому б не презентувати це як окремий вид мистецтва. Та раптом сталася справжня драма: нас покинув спонсор, вистава не відбулася, актори розбіглися, залишилася тільки Ольга. Я запропонував: «Оля, давай проспіваємо цей спектакль». «Вона здивувалася: «Як проспіваємо?». – «Не знаю як, але щось таке мені ввижається. Спробуємо». Адже були напрацьовані переживання, вибудовані партитури ролей. Ми зібрали друзів, знайомих, десь осіб вісімдесят. Свого приятеля-композитора я попросив: «Послухай. Потім ми з тобою поговоримо конкретно, за гамбурзьким рахунком, як-то кажуть».
Удвох ми проспівали весь спектакль за півтори години, практично без зупинок. Сприйняли на подив схвально. Я композитора запитав: «Як ти думаєш, може з цього щось вийти?» – «Можливо, але потрібно це, це і це. А в першу чергу необхідно зайнятися класичним камерним вокалом».
Ми зробили ще одну виставу «Пісня, пісня...» (на постановку гроші дав один з друзів). Режисер театру імені Лесі Українки Володимир Петров допоміг з режисурою (для мене це був перехід в іншу якість). Спектакль зіграли лише чотири рази. Там не було тексту, ми вдвох співали свої імпровізації, вбрані в пластику, були декорації, костюми, які нам зробили в Ташкенті (це був 1992 рік, тоді було дешевше зробити там і літаком привезти в Київ, такі були часи). Потім ми почали їздити по різних містах і концертувати. Друзі з Петербурга так захопилися нашою творчістю, що перевезли нас у північну столицю, почали фінансувати цей проект. (Ще до того вийшла наша вінілова грамплатівка на фірмі «Мелодія»). У Смольному соборі відбувся наш перший офіційний концерт, на який практично без реклами прийшла купа народу – сімсот меломанів. Люди оцінили наш вокал, який ми почали шліфувати у чудового педагога Тамари Миколаївни Сморякової, камерної співачки і викладача вокалу в Петербурзькій театральній академії. П'ять років у неї вчилися професіоналізму. Потім Ольга ще займалася з оперною співачкою на Кіпрі. Ось так і почалася наша співоча кар'єра. Ми об'їздили півсвіту, на різних фестивалях побували, але завжди тягло в рідну Україну. Зазвичай щороку ми давали концерти в Києві й Одесі, потім додався Дніпропетровськ.
– Отже, з Києвом, виявляється, у вас дуже багато чого пов'язано.
– Київ – батьківщина Ольги, вона тут народилася, виросла і вивчилася. І для мене Київ дуже значиме місто, тут я пройшов стажування як психолог, написав дисертацію, працюючи з чорнобильцями, – як кажуть, нема добра без лиха: мені в театрі не дозволяли працювати, сказали, що я – «не наш, ідеологічно чужий», це ж ще за часів Радянського Союзу було.
– Мабуть, прибалтом буржуазним обзивали…
– Було таке. Адже мене і з Прибалтики викинули, сказали: «Ви надто інакомислячий, ха-ха-ха, розумієте, вам більше не працювати в наших театрах, ха-ха-ха». Ну нічого, я зі спортсменами працював, потім мене запросили до чорнобильців, я в клініці в Пущі-Водиці трудився. Потім почалася перебудова, я повернувся до Києва, затіяв театр. У ньому утворився наш дует. Відтоді і співаємо, хоча виступаємо не так часто, як хотілося б.
- А чим ще займаєтеся крім співу?
Ольга Ткаченко: – У мене досить вузький спектр діяльності. Коли Бог посилає можливість, співаю в нашій улюбленій манері за назвою «Duo Zikr». Уже понад восьми років викладаю у Zikr School методику вібраційно-медитативного і храмового співу. Але школа розрахована не тільки на людей, які займаються мистецтвом і навчаються співати, вона також для тих, хто має потребу в релаксі, відновлення. Ми почали проект «Театр Голосу Вогню», учасники якого виступили з нами в Києві – у Великому залі консерваторії (21 листопада 2008 рік). Молоді однодумці на початку шляху, сподіваюся, у нашого театру буде продовження, щоб вийшло щось значне.
Ігор Сілін: – А я, дякуючи радянській владі, маю широкий діапазон діяльності. По-перше, змолоду цікавився не тільки театром, а й тим, що довкола нього, тобто психологією конкретної людини, людського життя в різних аспектах, включаючи й екзотичні. З одного боку, я доктор наук, автор восьми книг, чимало з яких перекладені на іноземні мови, з іншого боку, я під впливом «Duo Zikr» почав малювати, професійно живописом займатися, понад шістсот картин продані, остання велика робота «Дух, кров, плоть» була виставлена в Мілані в музеї Леонардо да Вінчі, це ніби спогад про «Таємну вечерю» – 21 полотно має загальний девіз «Обличчя стерлися, світло залишилося». Дуже люблю портрети малювати (їх часто замовляють), я це роблю у певній манері, яку називаю – портрет сутності.
– Виходить, спів – це хобі?
– Ні, спів це продовження лінії театру. У мене було чимало можливостей стати кабінетним ученим-психологом, але мені завжди був цікавий саме театр – джерело практичної психології. Іноді я перегинав палицю, мені казали: «Знову ти лекцію поставив, а не виставу».
Театр – це пошук. У свій час я зі своїм приятелем і колегою Борисом Тираспольським з'ясував, що Станіславський запозичив методику акторського перевтілення, тобто взяв усі вправи з раджі-йоги у викладі Рама Чаракі (це ім'я взяв собі англієць, який учився в Індії). Ми показали свої розвідки театрознавцям, вони підтвердили їхню правильність, були у великому сум'ятті й азарті від того, що ми відкрили, – виявляється гувернер сина Станіславського возив цю літературу з Калуги, де тоді перебував міжнародний містичний центр (там твори перекладали й видавали). Я ж з Тираспольським продовжував шукати таку психотехніку для акторів, яка дозволила б використовувати додаткові засоби виразності, адже ми всі тоді були захоплені Бахтіним, Лотманом (літературознавці, – В.К. ), їхньою тезою про хронотоп – входження в простір певного твору. Потім Борис виїхав з країни, а я наполегливо втілював нові ідеї в театрі. Оля в цьому сенсі виявилася дуже здібною ученицею.
Пошуки-знахідки, природно, «вистилають дно» того, що ми тепер робимо, без цього ми не могли б виходити на сцену й імпровізувати. «Duo Zikr, можливо, єдиний у світі дует, який знає, про що співатиме, але не знає якою буде ця музика, ми навіть не знаємо, хто візьме першу ноту. І я, власне кажучи, не знаю, чому в мене була така упевненість, що це буде сприйнято. Ольга довго терзалася цим питанням, і друзі навколо терзалися: як люди слухатимуть півтори години це «виття», пророкували, що наше мистецтво – елітне, містичне, магічне. Усякі були розмови. Виявилося, що ми співаємо цілком демократичну музику. На наші концерти приходять представники всіх соціальних верств, люди будь-яких ступенів освіченості. Якось після концерту в Петербурзі (ми співали в капелі) до нас підійшов чолов'яга і недорікувато сказав: «Я взагалі-то водій, шефа привіз. Зайшов у зал, тому що зима, холодно. Хлопці, велика вам подяка. Спочатку я сидів, як баран, не врубався, а потім у моїй душі тепло стало, я дочку згадав, яка на півночі з чоловіком, онука згадав, інші важливі речі зі свого життя».
У різних країнах молодь і люди похилого віку поєднуються в гуртки наших фанів. А серед вельми “продвинутого молодняку” можна почути: «Ти що, не чув «Зікр? Це ж круто!»
Наша мета проста: бути щирими і професійними. Тому що щирими можна бути і на рівні самодіяльності – для своїх зійде і так. А для усіх треба робити професійно, і для цього необхідно шалено працювати. Ольга три роки освоювала систему керування психофізичними станами, ми напрацьовували резонанси для того, щоб мати можливість сприймати один одного як ціле. За цим стоїть певна картина світу, певна система переконань, певний погляд на людей, на їхнє внутрішнє життя. Власне, що ми робимо? Озвучуємо те, що відбувається в душах тих людей, які приходять до нас на концерти, і вони це відчувають. Їм здається, що це просто, глядачі-слухачі після концерту іноді пробують так співати. І це чудово. Але не виходить – більшість людей не здатні імпровізувати і доходити до коренів. Може, тому вважають, що ми співаємо не комерційну музику. Виходить, ми співаємо неформат, нас уже затюкали цим слівцем, ким тільки не обзивали: від вокальних симфоністів до представників фрі-джазу.
Ольга: – Гадаю, що ми є самодостатнім форматом.
Ігор: – Так, ми себе називаємо театром голосу, вільним вокалом і цього нам досить, щоб внутрішнього повноцінно почуватися.
– Вас вважають некон'юнктурними, альтернативними, андеграундними, однак коли перед вами стоїть завдання донести свою творчість людям, чи не виникає спокуса вдатися до компромісу: заспівати щось з «Бітлз» чи єврейську «Хава Нагілу», якісь хіти, аби достукатися до сердець. Чи не є неминучою трансформація творчих підходів? Які довелось пройти ключові віхи, щоб стати тими, ким ви є нині?
– У якийсь момент ми зрозуміли, що треба домогтися експертного визнання вокальної складової нашого ремесла. Така чудова можливість з'явилась: нас запросили в Італію на закритий фестиваль для професійних композиторів, музикознавців і виконавців. Ми заспівали авторську композицію, а також авангардну ораторію композитора Сергія Білімова, у якій кожна частина – це проспівування одного слова на 30-36 мовах, а партитура була така каверзна, що навряд чи хто за неї взявся б, крім нас. Ми одержали високу експертну оцінку нашого вокалу. Це був дуже важливий рубіж для нас.
Другий важливий момент: ми зрозуміли, що потрібно регулярно записувати студійні диски. Концертів може бути мало, а диск житиме і після нас. І ми це стали робити за допомогою друзів і меценатів. За 15 років вийшло двадцять дисків.
Наступна віха: ми додали в наші імпровізації інструменти. Почали співробітничати з Юрієм Морозовим, Сергієм Чиграковим, Сергієм Курьохіним, Андрієм Самсоновим – у Росії, з Володимиром Соляником, Сергієм Хмельовым, Енвером Ізмайлов – в Україні, із джазменами – у Вільнюсі. Хоча я розумів, що такий симбіоз необхідний як барва, як розширення діапазону, але не повинен бути генеральним. Останні наші чотири студійні роботи зроблені з музикантами, це так званий лаунж, тобто ми співаємо, а потім упроваджується діджейська музика (чаклував талановитий Віктор Странник). У Пітері подібне ми робили з Андрієм Самсоновим – відомим саундпродюсером і музикантом. Це для того, щоб не перетворитися в консервну бляшанку. Хоча, повторюся, для мене привнесення інструментів є певним відступом від генеральної акапельної лінії, тим паче, що це все одно не зробило нас комерційними, бо немає поки що людей, які хочуть робити на нас гроші. Але спілкування з музикантами безумовно збагачує, дарує нові підходи, ідеї, свіжість, розмаїтість. Дуже плідно на нас відбився Київ. Згадую, як ми познайомилися з джазовим піаністом Володимиром Соляником і перкусіоністом Сергієм Хмельовим. Володя ще зустрів на вулиці гітариста Енвера Ізмайлова і привів до нас, вп'ятьох ми записали буквально за три дні два студійних диски: «Зірка Полин», присвячений Чорнобилю (вважаю його серйозною і вдалою роботою), і «Танцюючий час» у стилі фрі-джазу (альбом, до речі, теж став досить популярним).
Потім єдиною командою (із Соляником і Хмельовим) ми їздили з концертами в Одесу й у Петербург. Причому в Одесі виступали в Оперному театрі перед його закриттям на ремонт (Соляник ще запросив свого англійського приятеля-саксофоніста).
Ось такі різні історії, але генеральна лінія та ж – розмова з Богом, молитва, звертання до душі людської. Первісно я задумав (хоча Ользі тоді не говорив про це), що текстів не буде, щоб наше мистецтво було зрозумілим в будь-якій точці планети. І ми успішно співали в Америці, Європі, зокрема у Прибалтиці), навіть в Австралії і Гонконгу виступали. Мова душі, чиста, природна, сприймається скрізь, найголовніше, певно, полягає в тому, що ми знайшли загальнолюдську основу, часто нам кажуть: «Ви співаєте ну просто як у нас». Якось ми були запрошені як почесні гості до Тунісу на студентський фестиваль. Під час концерту чого тільки студенти під нашу музику не витворяли! Потім до нас підійшов незнайомець і сказав: «Ой, ви знаєте, у наших оазисах саме так і співають. Хочете – покажу». Тобто існує якийсь загальнолюдський духовний фундамент. Чому людина співає взагалі? Що це таке? До професійного, до нот, спонтанно, серцем, первобутньо… Напевно, природа вібрує.
– А що ви відповісте на докори людей, які відстоюють національне і запитують: «Чому, ви, слов'яни співаєте під арабів, індійців, азіатів і так далі? Чому не пропагуєте нашу мову, національний мелос?»
– Розумієте, є держави, політика, державні проблеми... Я, до речі, працював у Білорусії, у театрі юного глядача і, не знаючи мови, стикався з тим, що часто краще відчував, коли діалоги були неправильно перекладені на білоруську мову. І фальш вимови відчував, ми з труднощами знаходили старих акторок, які по-справжньому знали мову.
Корінні мови, як не дивно, варяться в казанах величезних проблем (особливо в Білорусії), але це не має прямого відношення до мистецтва, тим паче, до нашого, тому що ми не користуємося текстами. Текст – це завжди пристосовування, це зовсім інше. Ми користуємося тільки природними звуками, тим, що по науковому називається канотативними елементами мови, зрозумілими усім.
Є те, що розділяє людей, і те, що дає нам право говорити, що всі ми люди, homo sapiens, де б не перебували. Є емоційно-почуттєве осереддя людини – душа: світ її почуттів, переживань, емоційних реакцій. Є вібрації плоті (які нерідко роз'єднують), і є вібрації Космосу, що всіх з'єднують. Хочемо ми цього чи ні, все резонує, зокрема живі клітини резонують між собою. У знаменитому досліді живі клітини розділили навпіл і помістили в дві закриті скляні посудини. В одну запустили отруйний газ, але клітини загинули в обох ємностях – за рахунок резонансу. Все живе пов'язано між собою. І існує пошук чогось, що над нами, будь він у релігійній формі чи у формі якогось стихійного прохання-надії; існує вічний пошук смислу: для чого все, навіщо я тут зі своїм коротеньким життям на тлі людських страждань і вічності. Розумієте, є ті корінні питання, які словами не виразити. Як казав великий Тютчев: «Мысль изреченная есть ложь». Тому потрібно говорити або ритуальними текстами, або взагалі не говорити. Ми вибрали шлях: не говорити. Це не означає, що ми не маємо коренів, ми обоє – православні хрещені слов'яни: Оля – українка, я росіянин, незважаючи на своє литовське прізвище (за батьком – Калінаускас, за мамою – Сілін). У будь-якій країні ми не соромимося визнаватися, що ми хрещені. Так само не соромимося назви «Зікр», тому що в перекладі це означає «розмова з Богом». Зручна «фірмова» назва, ті, хто трошки думає, може подивитися в словнику, що воно означає, інші придумують різні розшифровки, наприклад, «Земное искусство космического разума», – так нас одного разу представив конферанс'є в місті Нижній Новгород. Я вивчав, накопичував знання роками, потім навчав Ольгу різним технікам голосоведіння: тибетським мантрам, суфійським зікрам, церковному радінню, голосінням (наші бабусі виявилися колегами в цьому сенсі). Потім ми навчалися класичному камерному співу, без чого голосова «апаратура» не працюватиме повноцінно.
При цьому ми не ставимо перед собою завдання впливати на глядачевий зал, ми ставимо завдання свідчити про те, що дав нам Бог, природа, космос, тобто використовуємо знання і якусь особливу здатність чути Всевишнього і Всесвіт, щоб доносити сокровенне людям.
П'ятнадцять років ми співаємо, і дехто досі каже: це елітарне, у вас публіки буде, як у комара сала. А в нас повні зали і люди різні: звичайні, віруючі, містифіковані, які завгодно. І ми виходимо і чесно, щиро робимо свою справу. Не завжди виходить, іноді потім слухаєш запис і думаєш: господи, це вже якийсь сурогат. Можна обдурити публіку, іноді, але себе не можна обдурити ніколи, якщо ти професіонал, ти все чуєш-розумієш: начебто добре, але об'ємчик не той, а отут ніби об'ємчик гарний, та занесло, емоцій більше, ніж форми. Не можна порушувати співвідношення форми і змісту, це все професійні турботи. Хоча деяким людям здається, що так співати, як ми, дуже просто, але насправді поки що ні в кого не виходить. От ми з Ольгою вже два роки працюємо з учасниками Театру «Голос Вогню», усі професіонали, вокалісти, з дитинства співають у хорах, але імпровізувати в такому ключі, як ми це робимо, можуть три хвилини, іноді п'ять, а потім – все. Тому що це колосальні психофізичні витрати, це інший режим роботи організму, це інший метаболізм. Перший час Оля тиждень відновлювалася після концерту, одного разу вона три дні після концерту не могла говорити, могла тільки співати, тому що треба уміти вмикати і відмикати мовний рефлекс. Колосальна перебудова організму відбувається. Оперних співаків багато років навчають, а вони все одно після виконання сольних партій три кілограми ваги втрачають за спектакль та безсонням страждають. Крім цього не треба забувати слова Анатоля Франса: «Мистецтву завжди загрожували два чудовиська: художник, який не майстер, і майстер, який не художник». Це Сцилла і Харибда, потрібно потрапити між ними, щоб майстер злився з художником.
Звісно, хочеться більше співати, мати більше концертів, був у нас щасливий час, коли могутні меценати вкладали в нас великі кошти і ми багато концертували, їздили на фестивалі. Потім цей час скінчився, усе кінчається. Був період, коли ми дуже рідко виступали, єдине, що нас «рятувало» – раз у рік ми за будь-яких обставин записували диск. За останні два роки записали чотири диски: збірник «Подих простору» до 15-річчя дуету і три зовсім оригінальних альбоми: у новій манері, з інструментальною музикою, акустичними ефектами. Але обов'язково повернемося до музики без “мережив”. Наші фани запитують: «А класичний «Зікр» буде? Я запитую: «Що мається на увазі?» – «А коли ви тільки вдвох співаєте!». Це вони називають класичним «Зікром».
– У вашому артистичному житті було чимало парадоксального й абсурдного. Розкажіть про це.
– У пам'яті чомусь одразу спливло таке. Співали ми якось на Бродвеї концерт, після цього був улаштований фуршет, на який завітали переважно російськомовні митці. Підходить до нас диригент, якщо не помиляюся, грузин Чантурія. Він давно емігрував, добре живе: у США багато симфонічних оркестрів. Каже: «Чого ви такою дурницею займаєтеся, давайте я вас прилаштую, в Америці басів не вистачає. І Олю прилаштую. Будете нормальними людьми, нормально заробляти і співати нормальну музику». А ми перебували в піднесеному натхненному стані: публіка нам бурхливо аплодувала, а коли ми йшли за кулісами, студенти-волонтери, які обслуговували дійство (від білетерів до технічних працівників), вишикувалися двома шеренгами і влаштували нам овацію.
– І раптом грузин вилив цебро холодної води на голову.
– Авжеж, такий парадокс трапився. У цьому сенсі вельми толерантним і прозорливим був приголомшливий піаніст і композитор Сергій Курьохін (Царство йому Небесне). Нам дуже пощастило із соратниками. Як не дивно, нас краще за інших прийняли спочатку рокери, такі як Юрій Морозов, Олександр Ляпін. А Курьохін серед них був, мабуть, найнеординарніший, в одному інтерв'ю його запитали: «Ходять чутки, що ви зв'язалися з «Зікром. Навіщо вам це?». Він відповів: «Вони добре виють, а після знайомства зі мною стали вити ще краще». Ми з ним багато спілкувалися, розмовляли про музику, про публіку (у квартирі, яку я знімав, він часто сідав за фортепіано і говорив: «Давайте, по музикуємо), з'їздили втрьох до Ташкенту з концертами, його ташкентські шанувальники на вухах стояли, ну як же Серьожа доїхав до Ташкента. Брали участь в останньому проекті його «Поп-механіки» «Три кроки в маренні», виступили в Берліні на фестивалі незалежної музики (BID), де разом із Курьохіним, Всеволодом Гаккелем і Олександром Ляпіним (обидва екс-“Акваріум”), Френком Лондоном (трубачем з групи “Klezmatics”) вийшли на сцену як «Heavy Metal Klezmer Orchestra».
Дивовижною людиною був легендарний звукорежисер Юрій Морозов, у нас виникло взаєморозуміння з першої роботи. Дві вінілові грамплатівки «Duo Zikr» вийшли на фірмі «Мелодія», причому одна з них стала останньою, що випущена знаменитим радянської лейблом. Усього з Юрієм Морозовим ми випустили 17 альбомів, останнім спільним диском (на превеликий жаль, Юрій теж пішов з життя) стала «Happy Happy Crazy», що вийшла в 2005 році. Ми відчували безмежну довіру до того, що він робить, а він – до нашої творчості. Це була вражаюче тонка, винахідлива людина, коли ми приходили до нього записувати чергову роботу, я думав: «Що можна ще нового винайти?». А він умів щось цікаве підказати, одного разу сказав: «Ігорю, сядь за пульт. Ти ж професіонал, попрацюй звукорежисером». Під час запису диску «Подорожі Душ» Юрій Морозов запросив в студію звукозапису Сергія «Чижа» Чигракова, рокера з консерваторською освітою. Якийсь час він спостерігав за нашими вокальними імпровізаціями. Та ось Чиж, зі словами «Ура, з ними можна все!», спустився в зал і сів за рояль. Злившись у творчому екстазі, ми практично на одному подиху записали композицію «Гроза». Чиграков так захопився цим процесом, з такою пристрастю вдаряв по клавішах рояля, що навіть порвав дві струни. По закінченні запису захоплений Чиж кричав: «Я Бетховен, я Бетховен!!!».
З великим задоволенням згадую наше співробітництво з пітерцем Сергієм Білімовим, який мешкає в Парижі, викладає в Сорбоні. У нього талановита дружина Елізабет, письменниця, саксофоністка (написала підручник гри на саксофоні), піаністка (з чоловіком винайшла кордепіано). Одне слово, завзяті авангардисти. Коли потрібно було щось заспівати в авангардних творах Білімова, він звертався до нас. Якось він також запросив знаменитого саксофоніста Кензо, котрий грає на всіх різновидах саксофонів. У студії Білімова ми записали два альбоми, які наробили “шереху” в Європі.
Багато теплих спогадів пов'язано з Києвом. У нашому творчому житті був цікавий епізод: нас запросили брати участь у постановці опери «Цар Едіп» Стравінського на площі Незалежності (1997 рік), яку здійснив режисер Василь Вовкун, нинішній міністр культури і туризму України. То був чудовий день: над Хрещатиком цілий день звучав «Duo Zikr» – композиції з нашого альбому «Містерія чаші» (поки йшла репетиція, музика лунала в трансляції, увечері відбувся спектакль). Ми грали у пролозі, у середині вистави й в епілозі: зображували жерців-оракулів. Постановник сказав, що наша музика – це ранній Стравінський. Вистава вийшла дуже цікава, нестандартна, авангардна, в ній цар Едіп улетів на небо на пожежному підйомнику. Коли по закінченні ми з Ігорем піднімалися нагору до готелю через оточення правоохоронців, до нас підійшов один з «беркутівців» і запитав: «Це ви співали? Дуже здорово. Дайте автограф». Йому, певно, сподобалося, що дивні оракули співали без слів.
До речі, разом з Василем Вовкуном був здійснений перформенс «Зірка Полин». У тридцятихвилинному дійстві брали участь балет, діти. Ми співали, а глядачі плакали. Дуже кривдно, що цю акцію зовсім залишили без уваги преса, телебачення. Там був просто приголомшливий епізод: йшли маленькі хлопчики і тягли за собою іграшкові машинки, а дівчиська несли ляльки. Від коліщат машинок йшов звук: – ш-ш-ш-ш (Сергій Хмельов підсилював його перкусією). Просто мороз продирав... Завершували цей трагічний перформенс ми з Ольгою своїм реквіємом (на диску це остання річ). Дуже шкода, що це потужне дійство відбулося лишень один раз.
– Для вас слава є метою?
– Художник не повинен думати про те, наскільки він відомий, де його слухають, скільки розійшлося дисків, якщо він почне про це думати, то перестане бути художником на якусь частину себе. Це не означає, що він безсрібник, ні, художнику треба допомагати, він теж хоче їсти, добре вдягатися, нормально жити, це все природно, у нього теж є сім'я, родичі і так далі. Він просто людина, але як художник – тонкий делікатний інструмент, тому ніхто не піде зі скрипкою Страдиварі без футляра гуляти під дощем, навіть з футляром не піде, розумієте. А нам торочать усі п'ятнадцять років – ви не формат. Ми що винуваті, що є неформатом (тобто не штампування), це ви винуваті, що такого формату не придумали. Ми себе назвали: вільний вокал, театр голосу, ось наш формат. Ніхто не хоче ризикувати, ніхто не хоче це просувати, а ми, може, і хочемо, але якщо почнемо цим займатися, перестанемо співати або почнемо наслідувати когось. Мовляв, а чи не заспівати «Бітлз» чи «Хаву Нагілу», чи під когось з попсарів. Але це вже будемо не ми. Нам усі говорять: «Чудово, ви єдині у світі». А бути єдиними у світі це така ж трагедія, як і радість. За останні п'ять-сім років ми чуємо дедалі частіше шматочки із себе: у різних виконавців, колективів, композиторів. Не рідкість, коли на наших концертах сидять музиканти і записують наші імпровізації. А ми не можемо захистити наше авторство, тому що на дисках усе вже по інакшому звучить. Повторю, ми точно знаємо, що будемо співати, але не знаємо – як. Це принципова позиція, не тому що “випендрюємося”, а так усе задумано первісно, у цьому наша особливість. І хочеться, щоб хтось з фахівців покопався в цьому, іноді, чесно скажу, сидимо і міркуємо: ми п'ятнадцять років співаємо, це рідкісний випадок, щоб дует так довго працював, випустили двадцять дисків (а з живими виступами ще більше), на концертах – аншлаги, і в той же час начебто немає нас. Хоча траплялися приємні моменти: у Петербурзі якось транслювали музичну “нарізку” з нагоди нового року (тобто знакові музичні події за минулий рік), на першому місці був, природно, диригент Гергієв, а другими були ми: наш виступ у капелі. Навіть загордилися, що не забули.
У Пітері, скажімо, три аншлаги на рік – не проблема. Але справа не в аншлагах, а в тому, щоб відчувати себе повноцінним художником: ти робиш те, що відчуваєш і у що віриш. Твоєї творчості спочатку може ніхто не хотіти, ніхто не купувати, але люди потім розберуться, це їхні проблеми, а не проблеми художника. Проблема художника – бути адекватним тому, що він відчуває, адекватним у професійному розумінні, тому що можна відчувати “вище даху”, а рот відкрив – нічого. Постійна турбота – щоб усе було в порядку з інструментом-голосом і організмом, його можливостями, діапазоном, тембрами, енергетикою, із психологічними станами, щоб не стирчати в одній іпостасі. Якось одному естрадному співакові я сказав: «Слухай, давай я тебе навчу: ти будеш кожну пісню співати в іншому стані. Він: «Та ти що?! Мене впізнавати перестануть». Отака омана. От він і торочить різні пісні як одну. Є, звичайно, талановиті люди, які дозволяють собі бути різними, але їх мало, їх – одиниці, тому що, напевно, мужності і завзятості не вистачає.
– Це факт. А душа жадає чудесних відкриттів. Чи траплялися дива у вашому житті?
– Див на щастя вистачає. Хоча б таке. Практично кожен концерт “Duo Zikr” знімається на відео. На одному з дисків зафіксований наш «чарівний» виступ в Ізраїлі. 7 січня 2000 року, на православне Різдво, ми відправилися з концертом у священне місто Єрусалим. Незадовго до концерту небо затяглося свинцевими хмарами, пішов дощ зі снігом, – усе це ускладнювало проведення концерту на Оливній Горі. Ми вирішили не звертати уваги на примхи погоди й у запланований час вийшли на сцену. У цю саму мить безпосередньо над сценою хмари розійшлися, і в небі відкрилося своєрідне «вікно», з якого на Єрусалим пролилося яскраве сонячне світло. По закінченні нашого виступу хмари знову затягли ієрусалимське небо, також раптово, як перед тим зникли. Ця воістину незвичайна історія надихнула мене написати картину «Видіння Священного Граду».
Творчість щодня прописує, промальовую, проспівує найсвітліші сторінки нашого життя.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
