Знайшов деякі свої філософські думки більш як двохрічної давності на одному форумі і вирішив зберегти їх, зібравши докупи у вигляді такої собі ненаписаної статі. Звичайно багато що я висловив би тепер вже зовсім по-іншому, а якби писав це у вигляді справжньої статті – то й взагалі напевно розповідав би про все за зовсім іншим планом.. Але може саме в тому й цінність цих думок – що сказані вони були тоді, коли були сказані, і в такій формі, в якій були – я ж тепер тільки незначно відкоригував їхній хід, щоб отримати щось зв’язане поміж собою єдиною сюжетною лінією..
Коли говорять про смисл життя людини і про подальший розвиток світу, то часто говорять про те, що для цього необхідно розвивати в собі якісь надзвичайні, надприродні здібності. І особливо часто говорять про це ті, хто каже про необхідність якогось особливого духовного розвитку людини. Але щоб розвинути в себе такі чи схожі здібності – ну скажемо навіть не стільки надприродні, а трохи більш розвинуті, ніж в інших людей, людина перш за все має бути більш відкритою і чутливішою за них. Це в принципі відомий факт – але стосується він навіть не обов’язково якихось там екстрасенсорних, в нашому теперішньому розумінні значення цього слова, здібностей, хоча фактично це слово і означає саме над-чутливість – але й просто людей, художньо обдарованих, які теж часто бувають надмірно вразливими, часто страждають тим же – підвищеною чутливістю до повсякденних речей.
Такими людьми можуть бути не тільки справжні містики чи люди віруючі, але й просто письменники, поети чи художники. Звичайно вони теж якимсь чином змінюють світ, але вже не стільки через власний розвиток, як через свої творіння. Але коли ми говоримо про те, щоб не просто якось розвиватися самому, і не про те, щоб просто творити що-небудь задля власного задоволення, але й щоб разом з тим дійсно змінити в кращу сторону й увесь світ, то для цього нам перш за все потрібні уявлення про те, яким має бути цей, кращий світ. Тобто перш за все ми повинні створити для себе такий образ кращого майбутнього. Але й крім самих цих уявлень про щось позитивне і близьке, нам необхідно як мінімум ще дві речі:
1. Відкритість вже до реального світу – тобто чутливість не тільки до уявних видуманих образів, як в людей художньо обдарованих, але й до реального життя інших людей – щоб знати що і як відбувається, і що і як можна змінити. Проте враховуючи стан життя інших людей і стан усього світу, це здебільшого приносить тільки біль.
2. Мінімальна здатність хоч щось зробити. Щоб щось змінити, треба мати можливість хоч щось зробити. А оскільки 95% людей лише пасивно реагують на зміни світу і далеко не кожен з них здатний активно щось робити – щось своє, а не те, що вимагає від нього ситуація, то й виходить, що здебільшого такі зміни майже неможливі...
Тому в загальному для того, щоб змінити щось в тому світі, необхідно поєднання двох характеристик – відкритості до майбутнього (здатність до створення та відчуття уявних образів) та відкритість до повсякденного (теперішнього) реального життя інших людей. А поєднати це вже буває досить важко – тому що людина з підвищеною чутливістю і чужий біль теж переживає важче за інших. Саме тому дуже часто люди з розвинутими духовними здібностями, або й навіть просто митці, не можуть довго знаходитися серед простих людей і просто прагнуть пошвидше усамітнитися. І саме тому, що ці дві характеристики так важко поєднати – й так важко насправді змінити світ. Хоча напевно в принципі це все-таки можливо – поєднати ці дві таких несумісних речі – але тоді такі люди дійсно повинні відчувати весь біль людства – не зійшовши при цьому з розуму (не втративши зв’язку з реальним життям) і не втрачаючи разом з тим контакту з чимось вищим (Богом, Красою, Істиною?). Можливо саме в цьому й були справжні страждання Христа, а не в тому фізичному болю від самого розп’яття, як про це здебільшого кажуть...
Але й це ще не все, бо крім цього ота здатність щось зробити містить в собі іще одну приховану загрозу. Так от, як ми це вже казали – насправді дуже незначна кількість людей здатна на те, щоб думати самостійно – абсолютна же більшість – десь так процентів 95-98, просто користується чужими, десь раніше, іноді навіть зовсім випадково, почутими думками – просто пасивно існуючи в цьому "полі думок" і вибираючи з нього те, що їй підходить. Але навіть і такий вибір переважно здійснює цілком автоматично, а тому й зовсім непомітно – за якимись критеріями, успадкованими чи перейнятими нами ще в дитинстві: від батьків чи інших людей. І так більшість з нас просто пасивно пливе по життю, по великому рахунку не дуже-то й відрізняючись від тварин. Чи вірніше – відрізняючись тільки одним – тим, що ми наділені свідомістю і пам’яттю, а тому можемо хоча би спробувати запам’ятати те, що з нами відбувається, можемо спостерігати його збоку, аналізувати і думати. Але загроза саме в тому і полягає, що здебільшого ми навіть цього не робимо – спершу вибираємо неусвідомлено, а потім навіть не намагаємося аналізувати що саме і як саме з нами відбувається.
Люди, які же все-таки здатні на самостійне мислення, бувають двох типів: ті, які здатні згенерувати (чи відчути) нові образи, невідомі іншим – тобто люди наділені фантазією, уявою і творчими здібностями, і люди, які здатні аналізувати хід подій, співставляти різні факти і робити з них висновки – це люди, наділені аналітичним складом розуму, люди, здатні робити відкриття. Тобто одне – це митці, інше – вчені, якщо спрощено. Одні – створюють уявні образи, мету, інші – аналізують ці образи, шукають шляхи реалізації мети. Але навіть поєднання цих двох характеристик ще не гарантує успішного результату. Тому якщо ми дійсно хочемо змінити світ, то для цього нам насправді необхідний поетапний розвиток вже кількох механізмів:
1. По-перше, як ми це вже казали – нам необхідно згенерувати образ того уявного майбутнього, якого ми хочемо досягнути – тобто уявити собі чого саме ми прагнемо і як саме все це можна зробити і організувати.
2. По друге – такий образ повинен бути достатньо доступним і привабливим й для інших людей, бо неможливо досягнути всього одними тільки власними зусиллями.
3. Третє: люди повинні зробити свій вибір – тобто не просто поговорити про те, що їм подобається, але й вирішити, що вони дійсно цього хочуть. Правда такий вибір не обов’язково повинен бути свідомим, іноді їх можна й просто привабити чи спокусити – саме так і спрацювала в свій час сталінська та гітлерівська ідеї. Але тоді такий несвідомий вибір завжди несе в собі якісь додаткові приховані загрози, що якраз чудово і продемонстрував досвід цих двох державних систем.
4. Така енергія повинна знайти хоч якийсь свій вихід через реальні вчинки. А тому недостатньо просто привабити людину образом хорошого майбутнього і переконати її зробити правильний вибір, але бажано ще й сказати чи показати їй, що саме і як саме робити далі. Тому такий образ майбутнього повинен бути достатньо реальним, прив’язаним до реального життя і можливостей людини – інакше може нести в собі ще й інші небезпеки – від незнання і невміння. Тоді люди замість того, щоб почати робити щось нове, дуже часто навпаки – повертаються до старого і вже давно, здавалось би, забутого – того, чого хотіли позбутися. Так люди, які виходять з церкви з просвітленими почуттями і чистим розумом, дуже часто тут же починають знову творити всі ті ж погані вчинки, що і раніше – просто тому, що по-іншому й не вміють*. Саме тому, наприклад, в діяльності Ісуса Христа стільки місця приділялося притчам – як найшвидшому і найповнішому (образному) методу передачі комплексного механізму поведінки людини.
5. Проте навіть за виконання усіх вищеперерахованих умов все-одно необхідний ще й механізм контролю і вчинків людини; і того, як розвивається ситуація в цілому – своєрідний зворотній зв’язок, який би дозволяв перевіряти наслідки власних вчинків, співставляти їх з певним еталоном, і в разі потреби коригувати чи виправляти їх. Такий еталон правильності вчинків, в принципі, давно вже відомий – це мораль.
В загальному ж весь той шлях, яка проходить ідея від її народження до реалізації в реальному житті, повністю відповідає, за одним, правда, винятком, і шляху розвитку уявлень якоїсь однієї, цілком конкретної людини. Так кожному з нас для того, щоб отримати щось бажане для себе, недостатньо бути просто наділеним фантазією чи уявою, хоч і це теж важливо, – такі уявні образи повинні знаходити своє втілення і у реальному житті, інакше вони так ними, уявними, і залишаться. Саме через відсутність такого вміння, до речі, дуже багато творчих людей і здаються нам дещо, скажімо так, "відірваними від реальності". А механізмом такої "прив’язки" до реальності є лише одне – розум. Чи навіть ще точніше сказати – не стільки розум сам по собі, як свідомість – тому що різниця між одним і другим є, і суттєва.
Розум – це просто механізм, а свідомість – це здатність співставляти свої знання, свої вміння і свій спосіб мислення з зовнішнім світом (в українському написання значення слова "свідомість" можливо зовсім не випадково звучить співзвучно значенню слова "світ") та з мисленням інших людей (в російському написанні – "со-знание", тобто спільне знання). Свідомість – це не тільки розум, це ще й досвід і вміння, а тому по-великому рахунку річ дуже часто полягає навіть не стільки в самих цих вищеописаних механізмах отриманого бажаного, як в тій різниці між свідомим вибором, та тим, що дуже часто можна віднести більше до спокуси і що можна отримати разом з чимось, що вибираєш насправді не цілком усвідомлено. А тому, щоб створити щось насправді нове в цьому житті, необхідно мати не тільки творчі здібності, не тільки бути наділеним фантазією та уявою, але й вміти користуватися своїм розумом та вміти співставляти свої знання та здібності з розвитком всього світу та розвитком інших людей, вміти спілкуватися з ними і вміти щось робити самому. А це вже справді важко – на таке здатні тільки справді геніальні люди. Але зате коли таке дійсно стається – тоді напевно це справді стає тим процесом розширення свідомості, на який вказували різні мислителі як на єдиноправильний напрям розвитку світу.
Проте трохи все не так, на жаль, відбувається в реальному житті – бо навіть геніальній людині, для того щоб змінити світ, недостатньо просто співставити свої знання зі знаннями інших людей і створити для себе просто ідеальну систему уявлень – крім того їй для цього доведеться повести за собою й інших людей (див. п.2,3). Для прикладу, щоб зрозуміти усі особливості цього процесу, давайте поглянемо на основні відмінності між двома ідеологічними системами, які ставили перед собою саме таку ціль – між християнством і комунізмом.
Християнство створило свій достатньо привабливий образ майбутнього – "Царство Боже", багато уваги приділило притчам (механізму поведінки) і моральним цінностям (критеріям перевірки її правильності). Але на жаль: а) люди свідомо зробили інший вибір – засудивши Ісуса Христа до страти, вони фактично відмовилися від того шляху розвитку, який запропонував він. б) внаслідок своєї передчасної смерті він таки не зміг створити повноцінний механізм поведінки в реальному житті – показати на власному досвіді як саме треба прожити все своє життя, щоб "увійти в Царство Боже" в)... ще щось?
Комунізм: а) привабливий образ майбутнього фактично спокусив людей – так що на відміну від раннього християнства ніякого вибору їм робити вже й не довелося. І якщо в першому випадку вони далеко не всі зробили свій вибір, то в іншому навпаки – зробили вибір неусвідомлений, можливо насправді навіть й не знаючи, що саме обирають. б) механізму поведінки не було взагалі. Вірніше був лише один – "грабуй награбоване"! Тобто – дозволялося робити фактично все, навіть те, що раніше було обмежене моральними принципами. Особливо – щодо тих, хто попадав в вороги цієї ідеї, ставав класовим ворогом. в) механізму контролю вчинків не було ніякого – тому що була засуджена і зруйнована стара «буржуазна» мораль, через що і виникла знаменита більшовистська вседозволеність – аж до масових вбивств та репресій.
Таким чином тут ми бачимо деякі цікаві співпадіння між цими двома світоглядними системами – християнство не змогло запропонувати людині реального шляху розвитку на протязі її земного життя, говорячи тільки про життя потойбічне, а комунізм, пообіцявши усі райські блага вже тепер і зараз, натомість не навчив її як задля цього жити, що можна робити, що ні. І навіть більше того – приніс з собою спокусу вседозволеності. Але тоді, коли людина піддається спокусі, вона замість якогось розвитку по суті навпаки – стає тільки ще більш залежною. І тоді її здатність робити власні, усвідомлені вчинки – зменшується. Це – зло. І це, здається цілковито було підтверджено подальшими подіями – сталінізмом, вбивствами і репресіями.
І тут ми вже підбираємося до найцікавішого питання – а що ж все-таки таке добро і зло? І якщо в абстрактному плані ще можна говорити про якесь відірване від реального життя поняття, як-от «розширення свідомості», то на практиці для кожної конкретної людини існують лише два критерії оцінки того, що вона отримує – біль та насолода. Те що приносить нам насолоду – сприймається як добро, що приносить біль – як зло. І ця очевидна й проста, здавалось би, істина, насправді має велике значення. Перш за все – в тому, що ні одне, ні друге (ні Біль, ні Насолода) насправді не є кінцевою ціллю, а тільки критерієм перевірки того, чого насправді хочеш досягнути.
Так, наприклад, для справжнього художника кінцевою ціллю стає саме не насолода, а намальована ним картина. Після того ж, як він її закінчує, вона дуже часто може почати викликати в нього вже навіть і негативні почуття – як пройдений етап, до якого вже не варто повертатися. Коли ж людина зациклюється саме на насолоді і та сама стає ціллю, а не критерієм, то вона перетворюється на... наркомана**. І так, насправді, як це часто і буває в нашому житті, різниця між справжньою творчістю і спотворенням розвитку людини виявляється іноді зовсім незначною. І це напевно пояснює те, чому люди творчі дуже часто й справді до наркотиків доходять...
Проте й це ще не все. Справа в тому, що людина живе в реальному часі – і навіть намагаючись щось зробити, насправді ніколи не отримує насолоду від чогось зробленого нею тут же зразу й миттєво. Іноді ця насолода приходить досить пізно, так само як і біль, який прийшов до нас зараз, може виявитися насправді наслідком якогось вже достатньо давно зробленого, або й зовсім забутого вчинку. Коли в людини гармонійно розвинута структура особистості – тоді вона більш чи менш правильно орієнтується в житті і тому може правильно зрозуміти те, що відбувається. Тобто тоді вона більш чи менш правильно поєднує вчинки та їхні наслідки (вчинок – співвідношення біль/насолода). Але в кількох випадках цей механізм може давати збій. І по великому рахунку таких випадків виявляється всього три:
1) нерозуміння того, що відбувається; 2) біль чи насолода є "завеликими", неспіврозмірними для даної людини – перевершують її здатність їх витримувати; 3) людина занадто чутлива – так, що навіть щось зовсім повсякденне сприймає як щось надзвичайно сильне.
Так от, яка прихована загроза існує в цьому прагненні розвивати в собі якісь екстрасенсорні здібності, про яке ми говорили ще на самому початку – в усіх цих випадках в пам’яті людини відчуття болю чи насолоди може поєднатися не з тим, що його насправді зумовило, а з чимось абсолютно іншим. І тоді людина починає неправильно орієнтуватися в навколишньому світі, тоді вона починає жити неправильними уявними образами, які вже не відповідатимуть дійсності. Це звичайно в якійсь мірі стосується й усіх нас – бо всього знати все-одно неможливо, і ми все-одно користуємося якимись знаннями, що є лише певною моделлю наближення до реальності, але добре було би хоча би вміти відділити те, чого ми не знаємо, від того, в чому орієнтуємося достатньо добре, і хоча би не ускладнювати собі надмірно сам цей процес своїми ж власними зусиллями – тому що навіть такий, до певної міри не зовсім справжній світ, в якому ми всі живемо, ілюзорне наближення до реальності – і то ще не найгірше, що може бути.
Набагато гірше, коли людина попадає під дію двох інших факторів – або "завеликий" біль чи насолода, або навіть й нормальної сили відчуття – але коли вона занадто чутлива, так що страждає навіть від дії звичайних подразників. Випадки, коли людина переживає біль більший, ніж вона його може винести, достатньо добре описані в класичній художній та й спеціальній психологічній літературі. Тоді цей біль в уявленнях людини може поєднатися не тільки з тим, що його насправді спричинило, але і з будь-якими іншими, навіть побутовими речами. І тому дуже часто люди, що пережили якусь травму, починають боятися звичайних речей і уникати інших людей. Вони бояться виходити надвір, а предмети, які нагадують про те, що сталося, дуже часто причиняють їм просто фізичний біль… Якщо ж, з другого боку, людина отримує насолоду більшу, ніж може винести – це теж приносить погані результати, тільки тепер вона не уникає певних речей чи певної манери поведінки, а навпаки – починає здійснювати зовсім незрозумілі для інших вчинки і дії – через те, що вони могли стати для неї надзвичайно важливими і привабливими..
Але якщо мова йде про якусь реально пережиту травмуючу чи надмірно радісну ситуацію чи подію, то краще чи гірше це ще є достатньо зрозумілим для нас. А от коли людина самостійно розвиває в себе надчутливість (екстрасенсорні здібності), то тоді в якості такого надмірного подразника може виступити вже будь-що, і тоді навіть звичайні побутові речі можуть викликати в неї такий біль чи таку насолоду, які перевершують її можливості. Тоді, наприклад, один навіть тільки погляд на ніж, яким хтось порізався, і то може виявитися надмірно сильним, невимовно болючим для неї. І результат тоді може виявитися просто жахливим – людина або починає боятися і уникати зовсім звичайних повсякденних речей, або навпаки – починає робити щось зовсім дивне і незрозуміле, орієнтуючись на якісь абсолютно незначні для інших ознаки, починає жити в якомусь своєму видуманому світі, який вже зовсім не має ніякого зв’язку з реальністю.... Тобто – потихенько сходить з розуму... Ось чому так небезпечно самостійно пробувати займатися якимись схожими практиками чи розвивати в собі якісь схожі здібності....з чого ми і починали ще на самому початку розмови... не кажучи вже навіть про інші, містичні небезпеки цього процесу...
І так, якщо ми говорили, що для людини насправді існує тільки два органи почуттів: Біль і Насолода, правда в різних часових проявах, то основне їх призначення полягає в тому, що таким чином дуже легко визначається напрямок розвитку людини – вона уникає болю і прагне до насолоди. Найпростіший і найдосконаліший механізм, щоб заставити її розвиватися, але збій в роботі якого може кардинально змінити її життя. І що би не робила людина в своєму житті – вона відповідно завжди буде перевіряти результат такої діяльності саме чином: наскільки збільшилася її здатність отримувати щось хороше для себе і наскільки покращилося її вміння уникати чогось поганого. Але таке-от просте і цілком зрозуміле, здавалось би, бажання зразу ж породжує цілу кучу наслідків:
1. Наслідок перший: людині необхідний негативний досвід – щоб навчитися уникати того, що може становити їй загрозу чи що може виявитися неприємним. Тому іноді таке дивне прагнення людини до чогось поганого, до того щоб пройти через щось неприємне для себе, може бути цілком логічним і справедливим. Тоді воно вже породжує й інші, дрібніші наслідки:
1.1 Людина іноді свідомо може прагнути і до чогось досить поганого чи небезпечного – не тільки тому, що не може правильно оцінити ситуацію, але й тому, що в тій ситуації є щось надзвичайно важливе чи привабливе для неї. 1.2 Прагнення до чогось поганого цілком може перерости в спотворення розвитку – коли вона тільки його (поганого) весь час і буде шукати – коли це само по собі вже стане для неї самоціллю.
2. Наслідок другий – людина прагне до всього хорошого. Але й він теж може принести свої загрози:
2.1 Людина починає прагнути тільки всього найкращого – і стає залежною від цього: поїсти, поспати, зайнятися сексом, знайти хоч щось приємне для себе. Так, як ми це вже говорили, насолода заради насолоди в кінцевому результаті завжди породжує наркоманію в якому-би то не було її вигляді. 2.2 Людина все більше й більше починає уникати всього хоч трохи небезпечного чи поганого – і стає все більш залежною від цієї своєї поведінки, по суті – від страху. Ні про ніякий досвід і вміння тоді вже, зрозуміло, й не йдеться. 2.3 Не уникаючи чогось поганого, людина проте починає панічно боятися будь-якого болю – так що при його появі зразу ж, не позбувшись його і не усунувши його причину, хоче заповнити його хоч чимось приємним. Наприклад просто щось з’їсти чи з кимсь поспілкуватися. Таким чином біль в неї запам’ятовується одночасно з чимось приємним – і надалі вже може так таким і залишитися в її пам’яті у вигляді якогось комплексу взаємовиключних відчуттів – іноді навіть аж до того, що наступного разу вже навпаки – для того, щоб отримати насолоду, одночасно доведеться викликати і біль. А це вже – прямий шлях до якогось садомазохізму чи ще чогось схожого.
3. Наслідок третій – коли людина отримує якийсь біль (страждання), який виявляється занадто великим для того, щоб його осмислити – і тоді вона починає шукати можливості якось його позбутися, чи хоча б уникнути в майбутньому. Але оскільки осмислити те, що сталося насправді, не вдається – то так вона починає уникати всього, що його могло викликати, навіть найменш небезпечного. І так можна або зійти з розуму, почавши боятися усього без винятку, або відкрити в себе якісь надприродні здібності: надчутливість, вміння передбачати ситуацію – залежно від того, що саме в кого приховується всередині, в підсвідомості. Це, до речі, про те, чому так часто надприродні здібності відкриваються після якоїсь травми або втрати.
А тому, якщо ми говоримо про розвиток якихось екстрасенсорних здібностей, то мусимо сказати, що таким може займатися далеко не кожен – для цього треба бути як мінімум достатньо "чистим" всередині – перш за все, щоб не існувало якихось можливо раніше сформованих небезпечних каналів: пошуку задоволення ради того, щоб замінити біль, пошуку насолоди ради насолоди, прагнення до неконтрольованого болю.
Якщо ж говорити про надприродні здібності, які з’явилися не як наслідок власних цілеспрямованих зусиль, а як дар Божий – то тут існує ще кілька додаткових моментів, пов’язаних з необхідністю страждань. Це про те, чому так часто такі здібності відкриваються після того, як людина пережила якусь травму чи втрату, якісь іноді навіть надлюдські страждання. В такому разі ці її власні страждання виступають: а) критерієм (еталоном, як 1 кг в Паризькому музеї) оцінки страждання інших; б) захистом від небезпеки неправильного власного розвитку – саме тим, про який ми раніше говорили як про негативний досвід.
Ну і так ніби й все. Залишилося ще сказати хіба що про те, що людина, яка прагне щось змінити, завжди, як правило, викликає лише негативні почуття в оточуючих – і через інерційність їхнього мислення (хто придумав лозунг «залишайся таким, як є»!?), і просто тому, що хтось прагне причинити їй біль тільки задля того, щоб хоч таким чином долучитися до її процесу творення, щоб хоч так сказати щось своє – хай навіть погане і неприємне для неї. Ну ось – здається інакше все це хотів було написати – але вийшло так, як вийшло...
* Для українців тепер прикладом цього стали і пост-помаранчеві події.
** Психологи говорять про «замикання мотиву на ціль» як про негативний напрямок розвитку, наприклад це характерно для людей, хворих для епілепсію, хоч дуже часто повсякчас проявляється і в звичайному житті звичайних людей..
Банальні нетрі психології поведінки. Раджу почитати "Депомарнч" (є на Петрівці у Києві). Найбільша вада -маловірство. Вада проявилася в тому, що автор бачить якісь помаранчеві чи пост-помарнчеві події. Змішалися спостереження з політтехнологіями.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
