До Бориса Тарасюка в багатьох українців є чимало запитань як до голови Народного Руху України. На відміну від багатьох пізніших політпроектів саме в цій партії є реальне членство і величезна армія причетних до РУХу. Партія-символ цілком закономірно стала першою жертвою з боку політичної системи, яку собі сотворили дивним чином забагатілі люди. Тому рано чи пізно символ «Народного руху» повинен був стати історією, але не в такий брутальний спосіб, як це зроблено при останньому відновленні коаліції. Це боляче вдарило в серце багатьох українських патріотів, які в тій чи іншій мірі пов’язані з рухівською історією як частиною історії України.
Постає питання: «Доки на почуттях справжніх патріотів відверто спекулюватиме політична система, яка на дух не переносить націонал-демократію?» Запитання риторичне – емоції, яких сучасна політика, як надконцентрована «дивна економіка» до уваги не бере. Хоча людські почуття, а не паперові гроші мають значення. Українська криза грабує наш добробут, але найнебезпечніше – псує людські долі і життя, тому врешті решт ми залишаємось сам на сам з власними емоціями. Немов після холодного душу, ми приходимо до тями і розуміємо, що даремно побігли за ілюзією демократії, ілюзією багатства в борг. За цей час ми втратили стократ більше власної національної сутності, хоч нам здається ніби все гаразд, але ми вже не ті. Скільки ще нам треба доларів, щоб не продавати національних символів за пару депутатських місць, чи навіть місця лідера партії? Чому ми не шукаємо з поміж себе авторитетного лідера і не можемо подолати персональних амбіцій, щоб визнати зверхником вчорашнього колегу по боротьбі? Ми, українці, не такі вже хороші, особливо до одноплемінників…Якби ми були інакшими, то не запрошував би Народний Рух, звісно ж, за законами партійної демократії, правити над собою ні Удовенка, ані Тарасюка. Нічого не маю проти цих достойних людей, але чому не відважився хтось з вищого керівництва, із тих, хто був засновником партії взяти на себе тягар відповідальності? То ж хіба можна дивуватись з того, що Борис Тарасюк зробив з партією саме те, що було продиктовано політичною доцільністю моменту в його власному розумінні. Свої кроки він пояснив – все дуже аргументовано і дипломатично.
«Особлива політична дипломатія» стала хворобою всього парламенту, тому можна не дивуватись Борисові Тарасюку, який заради корпоративних цілей коаліції пожертвував монолітністю НРУ. Зрештою, він фаховий дипломат, а в критичні моменти лідер завжди керується передовсім особистими цінностями і життєвою практикою. Для пана Тарасюка зараз виникла реальна перспектива очолити дипломатичне відомство після звільнення парламентом пана Огризка. Ніби й все логічно і правильно, але з голови не виходить дивна, дуже дивна як для фахового дипломата публічна заява Бориса Тарасюка про те, що його позиція відмінна від позиції Президента і він має намір цієї позиції принципово дотримуватися. Цікаво, чи знав про це Ющенко на час складання виборчого списку НУ-НС? Важко повірити, що дипломат такого рангу і кандидат на посаду міністра закордонних справ може апріорі декларувати незгоду з політикою Президента, якщо справді сподівається бути представленим Президентом на цю посаду. Він добре знає Конституцію і розуміє, що для президента, який відповідає за зовнішню політику держави дуже важливо мати в уряді міністра, здібного реалізувати єдину державну зовнішню політику. Важко віриться в те, що пан Тарасюк умисно не бажає бути міністром і ще менше віриться в його бажання противитись волі підконтрольної БЮТ коаліції.
Виникає дивна ситуація. Якщо коаліція не подасть іншої кандидатури, а буде наполягати на кандидатурі пана Тарасюка, президент опиниться в черговій незручній ситуації із серії тих, які підштовхують його до вимушеної відставки. Цілком можливо, що йому нав’язуватимуть кандидатуру, яка відверто відмовляється виконувати програму президента в зовнішній політиці. Якщо відбудеться подання і призначення міністром Бориса Тарасюка, Україна матиме тепер остаточно сформовану подвійну урядово-президентську зовнішню політику, яка вже завдала непоправних втрат міжнародному іміджеві держави. На такий варіант Президент, погодитись не має права. Хоча в умовах фактично виборчої кампанії народ не стане розбиратись в тонкощах Конституції і Ющенка негайно звинуватять у зриві процесу надання чергової позики МВФ через блокування призначення легітимного міністра. До цього можна прив’язати всі проблеми бюджету включно з виплатами пенсіонерам і падінням рівня життя громадян. Хочеться вірити, що описана технологія не буде реалізованою, але гарантії не дасть ніхто. Політичну доцільність чи політичну вину в Україні обґрунтовують дуже легко і часто з того чи іншого боку, з невинними і усміхненими ликами, як заведено в нашій грішній політиці «не для політиків, а для людей».
Дехто каже – народ мудрий, розбереться хто правий! На жаль, це не так. Не такі ми, українці хороші, як кожен осібно про себе думає. Ми мовби забули, що нас, українців в цій державі більшість і повинна бути більшість не лише формальна числом душ. Де свідчення нашої рівновеликої присутності в когорті сильних, що вершить діла багатства і влади? Ми не створили твердої опори, на яку б спирались наші етнічні вихідці у владу, хоч налаштовані судити кого завгодно із своїх обранців безжальним осудом слабкого. Нас мимоволі втягнули в брудну політику доведення на прикладі чинного президента, чужої фальшивої теореми – етнічний українець не може нормально керувати Україною. Це правда. І тут немає значення особа президента.. Частина з нас цього ще не розуміє, а інша – не хоче визнавати себе жертвами маніпуляції у грі «політичної дипломатії» верхів. Добра не буде в Україні, доки величезна українська етнічна спільнота буде гратись у політичну дипломатію чи політичну хованку і захист в стилі «Програми захисту українців», хоч на часі «Програма політичної відповідальності етнічних українців». Хіба достойно для українського націонал-демократа вдаватись у «політичну дипломатію», випрошуючи собі місце у списку серед трапези, яку ділять між собою головні фінансисти і менеджери сучасної політичної верхівки?
За політичним галасом президентських перегонів, виборів до парламенту, мерів, судей аж до звичайної кар’єрної драбини кожного, ми не помічаємо головного – непохитної логіки доведення давньої теореми про те, що етнічний українець не може бути успішним і не може керувати державою. Найгірше, що цю теорему мимоволі і несвідомо доводять самі українці, бо маніпулювати можна тільки слабкою, неактивною громадою. Так, ми, етнічні українці, мало активні в громадському житті і не маємо охоти до самоорганізації, тому при великому числі маємо найменшу пропорційну присутність в парламенті і в багатьох важливих структурах суспільства, а наша мова так і не стала повноцінно державною і не стане, якщо не відчуємо на собі тягар відповідальності за державу. Секрет виходу з безконечної кризи простий - кожному треба зробити над собою зусилля, щоб стати реально вільними , щоб етнічний українець не боявся відкрито підтримати етнічного українця без переляку бути звинуваченим у націоналізмі, нетолерантності чи якомусь «антихомутизмі». Краще підставити плече допомоги і не спішити із заздрісним чи плебейським осудом, а любити як брата, доводячи на ділі власну християнську побожність. Тарас Шевченко актуальний як ніколи. Час «дипломатії політичної доцільності» завершився і до нього немає вороття. Якщо націонал-демократія не піде максимально наближеною до народу єдиною і вільною силою, на чергових виборах їх неминуче наймуть олігархи, адже скоро вони побачать вигоду у підгодовуванні всього спектру формальної політичної псевдо-демократії - так спокійніше і легше маніпулювати людьми, як робочою силою. Нам покажуть ілюзію достатку і ми потягнемо воза економіки, рвучи нерви і жили. Як тільки перед нами замаячить добробут, нас вкотре кинуть на дно кризи і , після нещадної експлуатації , знову пустять на той самий безконечний перегін за недосяжним. Вирватись з цього зачарованого кола можна тільки тоді, коли національний розум запанує над емоціями і гріхами заздрості, марнославства і лінивства. Національна ідея для початку повинна доводитись практикою, спроможністю окриленого взаємопідтримкою українця без підтримки Європи, чужого царя, чужого президента чи закордонного ненажерливого лихваря чогось досягнути і в першу чергу в управлінні державою.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
