Нашу творчу вітальню відвідав саксофоніст Дмитро Александров, якого можна відрекомендувати так: киянин харківського походження, успішний джазмен із консерваторською освітою, лідер відомих джазових колективів «Схід-Side», «Кактус Фреш», «Kyiv Salsa Kings», «UpSide3», учасник безлічі музичних проектів, концертів, фестивалів, на яких грав з плеядою вітчизняних і зарубіжних зірок.
Дмитро також має навички менеджера: працював арт-директором київського клуба «Jazz Do It», ініціював організацію ексклюзивних концертів. Він брав участь у записах альбомів відомої української хіп-хоп команди «Танок на майдані Конго», а також багатьох популярних виконавців. Є офіційним представником виробника саксофонів «Yamaha» в Україні. Концертну діяльність здійснював у Росії, Великій Британії, Іспанії, Польщі, Литві, Німеччині тощо. Що ще? Пише і аранжує музику, викладає: його так званий робочий зошит «Перші кроки саксофоніста» набуває дедалі більшого розповсюдження й визнання, як вельми корисний посібник для початківців-саксофоністів, а також виконавців на інших духових інструментах.
Мені цікаво було дізнатися, яким є Дмитро Александров як людина у безпосередньому спілкуванні. Завдяки його щирості-відвертості я побачив, що він не полюбляє понти, панібратство, водночас простий і не зірковий. А ще саркастичний, делікатний, веселий, сумний, тобто мінливий за настроєм, може врізати правду-матку в очі й через п’ять хвилин бути ліричним.
Чимало Дмитра Александрова характеризують його відповіді на бліц-запитання. Приміром, про улюблених композиторів він каже так: «Їх багато. Особливо Рахманінов, Скрябін, Глазунов». Про улюблений колір – «У різні пори року – різні». Про улюблений напій – «Чай, хоча я кавоман, але тепер каву пити не можна». Про улюблену страву – «Українська кухня і суші». Про улюблене дерево – «Клен, дуб». Про те, що він відчуває, коли у нього стоять над душею, каже: «Якщо дружина – приємність, якщо сторонній – роздратування». Що воліє дарувати друзям? – «Те, що нагадає про мене через час». Як відреагує на присвоєння звання народного артиста України? – «Замовлю свій портрет маслом у костюмі, як член Політбюро». У цих відповідях знову ж таки іронічний, ранимий, ніжний і наполегливо-мужній музикант Дмитро Александров, який має статус найкращого саксофоніста України.
– Дмитре, джазові музиканти для мене завжди представляли певну загадку. Проведу орнітологічну аналогію. Існує сімейство горобиних: горобці поголовно цвірінькають, а солов'ї співають-імпровізують. Так і серед людей: більшість грає по нотах (якщо їх, звісно, навчать), а деякі вундеркінди грають не тільки на слух, а й імпровізують. Чому? Одне слово, я сприймаю джазових музикантів у певній мірі…
– Як білих ворон чи альбіносів?
– Ну, нехай буде так. Отже, з якої причини людина починає мислити джазово, імпровізаційно? Чим вона кардинально відрізняється від більшості музикантів, які вміють грати винятково по нотах?
– Я теж проведу аналогію. Ви, певно, у цирку бували. І ведмедя на ковзанах чи на велосипеді бачили? Те, що вони роблять, це природно? Ні, абсолютно не природно. А от для людини цілком природно мислити імпровізаційно. Я зі стовідсотковою гарантією стверджую, що будь-яку «безталанну» дитину можна навчити грати джаз, головне, щоб у неї було бажання і щоб вона потрапила у правильну атмосферу, до правильного викладача, котрий здатен робити нормальні дива. Абсолютно будь-яка людина здатна грати джаз, це як знати мову, – якщо ти потрапляєш у Британію чи в Зімбабве, особливо в юному віці, ти мимохіть вивчаєш місцеву мову. Ось так це відбувається.
– Проте більшість грають в оркестрах, а одиниці – виконують соло…
– Усе залежить від рівня самовираження. Комусь спокійніше завчено натискати на помпу чи струни смикати. Але для людини, яка навчилася правильному звуковидобуттю, грати гами, академічну музику, насправді цього дуже мало. Треба, щоб охоплювала жага самовираження.
На щастя, чудових, самодостатніх музикантів дуже багато, у мене, наприклад, улюблених саксофоністів, напевно, більше сотні. І в кожного своя мова, свій почерк і манера, кожен – індивідуальний, будь-кого я впізнаю в загальній масі. Вони прагнуть самовиразитися і знаходять свої засоби вираження.
Багато музикантів копіюють, пародіюють, наприклад, великих Джона Колтрейна, Майкла Брейкера, Джо Хендерсона чи Стена Гетца, вони навіть записують нотами їхні соло, тобто списують імпровізації, роблять транскрипції, вивчають, а потім виконують, можливо, на якихось закритих вечірках. Але не на широкій публіці. Насправді музикант, беручи інструмент, повинен відповідати за те, що робить. Він повинен бути самим собою.
Ще на зорі туманною юності, на початку шляху, коли я з друзями намагався їздити за кордон заробляти гроші, цінителі і знавці музики говорили: «Навіщо ти граєш як цей чи той? У тебе інші прізвище та ім'я. Навіщо ти граєш як другий, третій, п'ятий чи двадцять сьомий Джон Колтрейн?»
Маній-наслідувань дуже багато було, але сотий Колтрейн даром нікому не потрібен, він уже був, він свою нішу зайняв. Музикант повинен мати свій почерк, своє обличчя. Не у всіх це виходить і не всі до цього приходять. Нині дуже багато сайдменів. Сайдмен – це музикант, який акомпанує лідеру, будь то співачка, чи інструменталіст, які стоять попереду великого оркестру. Сайдмени часто не стають зірками, але перебувають на тому чудовому рівні, до якого в нас у країні дуже мало музикантів добираються (нехай пробачать мене всі, я нікого не хочу скривдити).
– А коли в тобі джазовий саксофоніст прокинувся?
– Узагалі-то я вступив у музичне училище як кларнетист. У мене альтернатива була невелика, я хотів стати кухарем, якщо чесно, поступити в кулінарне училище (це в Харкові було). Мама сказала: ти останньою людиною будеш, якщо так вчиниш, я краще тебе віддам у «воспітони». Так називають хлопців, які служать в армії до термінової служби. Суворовці – це майбутні офіцери, а вихованці – майбутні оркестранти, прапорщики і так далі, трошки інший сорт людей, хоча в принципі всі військові схожі один на одного, тому що це система.
Отже, на випускному іспиті в музичній школі, яку я закінчив по двох класах: фортепіано і кларнет, був присутній завкафедрою духового відділу музучилища Володимир Миколайович Бобров (дай, Боже, йому здоров'я), він сказав, що мені категорично треба вступати в училище, йому сподобалося, як у мене звучить кларнет. Ну, коли таке каже завкафедрою, то всі інші варіанти відпали. У тому ж 1988 році в Харківському музичному училищі імені Лятошинського відкрили джазову кафедру. А оскільки я на кларнеті грав не краще за всіх (і не гірше) мені запропонували вчитися грі на саксофоні, сказали, що набирають клас. Цей день виявився одним з найкращих у моєму житті, він повернув мою долю, певно, у правильне русло. Я тоді це не усвідомив, потім переварив, гадаю, що все могло статися по іншому, якби не саксофон. Дуже багато пішло з життя моїх ровесників, котрі полюбили наркотики більше, ніж все інше, багато людей залишили професію, тому що треба було виживати. Загалом, була маса відхилень, які засмоктували. Я вважаю, що саксофон став моїм порятунком.
– У лихі дев'яності багато хто зламався… А дуже треба переучуватися з кларнета на саксофон?
– Переучуватися не треба, треба просто навчитися. У принципі аплікатура схожа. Якщо чесно, кларнет я зненавидів, тому що в музичній школі останній мій викладач не міг спокійно розмовляти, він кричав, при цьому в нього з рота летіло мокротиння, він постійно бризкав мені в обличчя, я його ненавидів, ось тепер я сміюся, але тоді мені було не до жартів, я скрипів зубами, лаяв подумки його матірними словами, заняття виглядали жорстокими іспитами, це був неприємний, огидний тип, але мама наполягла на своєму, аби я закінчив музшколу.
Звичайний кларнет я не люблю дотепер, а от бас-кларнет обожнюю. Півтора роки тому зібрав гроші і купив собі бас-кларнет, із задоволенням граю на ньому, він мені дуже подобається, записав навіть диск у складі тріо: з Олегом Марковим, вісімнадцятирічним барабанщиком, та бас-гітаристом й контрабасистом Денисом Дудком, учасником групи «Океан Ельзи». Музика досить незвична для простого слухача, але для підготовленого може являти певну цінність, утім, не мені судити. Альбом «Восьминіг» (“The Octopus”) вийшов у світ.
– Дмитре, до яких стилів і напрямків ти себе зараховуєш?
– Сам про себе не можу говорити об’єктивно, хоча чую думки, що Дмитро Александров виконує практично всі різновиди джазу і поп-музику. Важливо, що я ніколи не берусь за роботу, яку не можу зробити. Мені телефонують і кажуть: «Дмитре, прийди, пограй популярчик». Якщо я знаю, що треба буде виконувати до такої міри популярну музику, що мені там краще не з’являтися, відмовляюся. Так відбувається постійно, я полишаю чимало команд або груп, тому що мені там не подобається, дискомфортно. Хоча в перші роки, коли я переїхав до Києва і виживав, то грав з кількома популярними виконавцями. Треба було утримувати сім’ю, тому «ставав на горло» власній пісні, грав таку музичку, що страшно казати, і таким людям, яких людьми назвати важко. Усяке було.
– Тобто грав “ламцадріца”-ресторанну музику?
– Насправді це професія така. Усім музикантам доводиться грати дуже різну музику й у різних умовах, тільки мега-зірки цього позбавлені, тому що в них є свої штаби, що на них працюють і підносять контракти на рожевому блюдечку з золотою облямівочкою.
Професія музиканта з боку здається романтичною, а це, повторюю, звичайна робота, яку відсотків на сімдесят люди часто не оцінюють. Ти виходиш на сцену в дорогому костюмі, гарних туфлях, розчесаний, поголений, стоїш красивий, усе гарно звучить, у тебе чудовий мікрофон, саксофон не найгірший на світі, ти граєш два сети по 45 хвилин, все чудово. Люди слухають, бачать блиск вершини айсберга, думають: пограв у своє задоволення вечорок, а решту часу балдіє. Тобто вони не бачать основну частину айсберга, ту оранку, що відбувається щодня.
– А що, власне, відбувається?
– Приблизно те ж, що і у людини, яка працює на заводі з восьмої ранку до шостої вечора, тільки в мене робочий день не нормований і немає вихідних. Вранці (до сніданку) я беру флейту і мінімум годину розігруюся, щоб відчути-зміцнити діафрагмальний апарат – опору. Флейта для цього – кращий засіб. Діафрагмальний пояс стає на місце, потім ти береш будь-який духовий інструмент і він дуже добре звучить. Цю оранку ніхто не бачить, мало хто її оцінює, а люди, які працюють у шоу-бізнесі (а він попсовий), або ж замовники часто недооцінюють зміст живої музики, яку не зліпиш на синтезаторах-самограйках.
– А що у джазовій музиці тобі ближче?
– Я люблю всяку музику: від архаїчних маршів і регтаймів, які виникли на зорі джазу, до модерних зразків, що не схожі на джаз, це радше сучасна академічна музика. Часто «зависаю» на телеканалі «Меццо», він з’явився в нашій квартирі влітку. Дружина дивується: адже я слухав іншу музику, яка у мене є на різних дисках, у комп’ютері, а тут раптом «Кармен» Бізе чи «Весна священна» Стравінського. Мене цікавлять африканські групи, які грають народну музику, симфонічні оркестри, джазові біг-бенди, етно-виконавці.
– А хто дружина за професією?
– Вона закінчила автодорожній інститут, повинна була по ідеї будувати шляхи за допомогою хитромудрих приладів. Але після спеціальних курсів улаштувалася майстром-перукарем. А тепер сидить з дітьми: старшому – шість, а молодшому – два, тому вона цілковито домашня людина.
– А чи немає конфлікту інтересів?
– Ну, якщо спонукаєте до одкровення, то скажу відкритим текстом: це в мене другий шлюб, я дуже, як кажуть, подорослішав, люблю свою дружину і не хочу її втрачати, коли потрібно поступитися, я поступаюся, і вона точно також поводиться. У нас практично немає проблем, пов'язаних з моєю професією, тим паче, що вдома я побудував собі «телефонну» будку для занять: студійну кімнатку півтора на півтора метра, я в неї заходжу й упріваю там.
– І твої пасажі не чує ні сім'я, ні сусіди?
– Усе тихо-мирно, наш малюк Аким лягає спати і я йому не заважаю.
– Дмитре, в умовах України люди мистецтва часто заробляють на життя в інших професіях, щоб решту часу присвячувати улюбленій творчості. Тобі доводиться «роздвоюватися»?
– Ні, я тільки граю на саксофоні. До складу моєї сім'ї входять дружина, діти, теща, реально заробляю гроші тільки я. Усе нормально. Ще викладаю в школі мистецтв, сполучаю корисне з приємним.
– Тобто?
– Нині орендувати репетиційні бази в Києві дуже дорого, а в мене є доступ до класів, там – необхідна апаратура для виконання живої музики. До того ж я ще одержую якісь гроші за те, що допомагаю дітям освоювати музичні навички.
– Своє репетируєш і навчаєш інших.
– Навчаю – це голосно сказано, у музичній школі складно жадати від дітвори повної самовіддачі. Хтось планує учитися далі в музучилищі або в інших навчальних закладах, комусь це не потрібно, він зібрався бути математиком, економістом, юристом, а на саксофоні грає для задоволення, отож важко сказати, що всі немов з-під гребінки вийдуть музикантами і сяятимуть. Той, кому треба – буде.
– А керівництво школи не виявляє невдоволення, що в них працює надто неспокійний Дмитро Александров? Можу запитати під іншим кутом: чи пишається начальство, що в колективі є знаний Дмитро Александров?
– Краще в них запитати про це, я не знаю. Кілька разів зустрічав директрису на джазових концертах. Вона мене палко поцілувала, дякувала, я навіть не очікував.
– Ну, якщо поцілувала, тоді все гаразд.
– Те, що ми в школі мистецтв репетируємо і намагаємося щось зробити начебто для себе, дозволяє дітям у цій атмосфері виростати, вони дивляться-слухають і засвоюють, як потрібно робити. Росте нове покоління, у якого немає проблем з цим. Коли я учився навіть у консерваторії, не було музичної інформації, ми жили в локальній закритій обстановці, люди один від одного ховали ноти, не давали магнітозаписи переписувати, тотальний дефіцит змушував ними торгувати, процвітало моторошне жлобство. Тепер все помінялося кардинально, стало дедалі більше з'являтися чудових музикантів. Декількох з них потрібно відправляти терміново в США, щоб вони тут не зіпсувалися, тому що там – джазова культура, традиції, здорова конкуренція, найвищий рівень виконавської і викладацької майстерності.
– Ось ти сказав, що єдиний у сім'ї годувальник. Це означає, що джаз в Україні годує?
– Я ж не сказав, що тільки джаз граю. Робота може бути різна. І в біг-бенді, і з вокальним ансамблем «Менсаунд». Кілька разів співробітничав з академічним оркестром «Київська камерата», грав у групі саксофоністів. Є робота студійна. Телефонують і кажуть: «Дмитре, приїдь, пропиши партію в пісеньці, одержиш стільки-то». І таких пісеньок дуже багато (нерідко з душком), вони в ефірі крутяться, але я не буду зараз розповідати, кому я писав, думку притримаю в кишені, щоб наступного разу мати роботу. Уроки приватні бувають. Тобто, щоб нормально почуватися матеріально, треба фронтально діяти і скрізь устигати.
Доводиться розмежовувати: є речі, які я роблю заради заробітку, а є речі, на які витрачаю гроші.
– І на що витрачаєш гроші?
– Можу заплатити за студію, за звукорежисера, за поїздку на гарний концерт. Приміром, побував в одному з найкращих у світі клубів “Ronnie Sсоtt's” у Лондоні. У мене була робота з діджеями (знову таки не зайвий заробіток). Другий концерт зірвався з незрозумілих причин, але в іншому залі в «Ronnie Sсоtt's виступав барабанщик Roy Haynes, який грав ще з Чарлі Паркером й іншими зірками. Я заплатив великі гроші за квиток (треба відзначити, що Лондон, напевно, найдорожче місто у світі), щоб його послухати, і не шкодую за витраченими фунтами й пенні, тому що Roy Haynes я навряд чи більше побачу. Коли ще з'явиться можливість поїхати кудись на його виступ, скажімо, у Америку чи Париж?
Я купую собі гарні інструменти, гарні мундштуки, у мене тепер є два тенори-саксофони, сопрано-саксофон, альт-саксофон, бас-кларнет і флейта. Інвестиції в себе – це правильна витрата грошей. Ну і, звісно, на сім'ю витрачатися – справа свята.
– Якими свіжими проектами порадував публіку?
– Нарешті вийшов спільний диск з американським піаністом Марком Соскіним «Одна ніч у Києві», що був нами зіграний і записаний в клубі «А 7». Я вже згадував найсвіжіший альбом «Восьминіг» записаний інструментальним тріо «UpSide3», де я граю з барабанщиком Олегом Марковим і контрабасистом Денисом Дудком. Відбувається чимало цікавого, наприклад, у межах концертного проекту «JazzКоло» вийшов ряд дисків, у тому числі DVD. Одне слово, як усі порядні люди, б’ємось, мов риба об лід.
– А чому б не виїхати за «бугор»?
– Складне питання... Звичайно, можна було б виїхати назавжди за кордон, плюнути на все, оскільки в нас житло дороге і взагалі все дороге. Але це стрес, це депресія. Мене, наприклад, запрошували в Москву працювати з однією з шансон-виконавицею, але це не те, я до цього не прагну. Гадаю, якби зараз поїхав до Москви, то знайшов би роботу, але Москва мені не подобається. З іншого боку, нині кордони стерлися і можна спокійно робити усе, що ти хочеш вдома, де є борщ і смажена картопля, і показувати свою творчість світу. Багато сил, звичайно, йде на заробляння грошей, але і моральне задоволення на Батьківщині більш глибоке, ніж на чужині, мені так здається.
– А що приносить найбільше моральне задоволення?
– Коли граєш не те, що тобі замовляють, а те, що ти хочеш, і одержуєш за це пристойний гонорар. Це для будь-якого артиста найвищий кайф.
– Як часто ти здійснюєш вилазки за рубіж, хоча б, наприклад, у сусідню Білорусію?
– Не часто. У Білорусію взагалі не їжджу, тому що це тоталітарна комуністична держава, а я це усіма фібрами души ненавиджу, не люблю комуністів з того моменту, як мене прийняли в піонерську організацію.
– А музиканти в Білорусії є чудові.
– Дай їм Бог. Можу тільки похитати головою, нічим не можу їм допомогти, хіба що коли вони приїздять в Україну.
У Польщу набагато приємніше навідуватися, я там був кілька разів: у Вроцлаві й у Пшемишлі виступав з групою «Схід-Side». У Польщу після Помаранчевої революції, до речі, виїхав саксофоніст Віталік Іванов. Кожному – своє, кожен зі свого життя владний робити усе, що хоче. У Польщі добре, але вона не дуже від України відрізняється. Там, звичайно, є тусовка, якісь джазові клуби, але насправді серйозного джазового руху немає ні в них, ні в нас, він реанімується-акумулюється великими концертами, фестивалями.
– А до США поїхати проблематично?
– Якби я жив у Нью-Йорку, мені треба було б з’їсти не один пуд лайна, щоб досягти рівня, скажімо, москвича-трубача Алекса Сіпягіна. От він справді світова мега-зірка, і не факт, що я витримав би подібний шлях, не пішов би кудись праворуч чи ліворуч. А перебуваючи у Києві, я неухильно роблю свою справу, час від часу виступаю з концертами, зокрема і з Алексом Сіпягіним, Мишком Цигановим. Я грав із видатним тромбоністом Кертісом Фуллером, це ж фантастика, він мені здавався недосяжною людиною, я молився на альбоми Колтрейна, у яких він грав. Де гарантія, що хлопець зі Східної Європи, приїхавши до Америки, досягне подібної висоти, з якої, до речі, падати боляче? Дуже мало слов'ян досягають цього, ну Вадик Неселовський потрапив до Гаррі Бертона, Роман (прізвища не згадаю) у Стенлі Кларка на клавіші натискає...
– Дмитре, не завжди статус зірки і рівень майстерності збігаються, це дещо різні речі. Невже Алекс Сіпягін, Ігор Бутман й інші мега-зірки з СНГ – це суцільний супер, а Дмитро Александров щось другосортне?
– Це питання не до мене. Алекс Сіпягін – мега-зірка однозначно, тут сперечатися не треба, він стовідсотково в еліті світового джазу, він грав з Майклом Брейкером, коли той його запрошував, а не навпаки, він грав у Дейва Холланда в секстеті й у біг-бенді, коли його запрошував Дейв Холланд, він грає в «Чарльз Мінгус Дінасті», куди його запросили адміністратори цього колективу, – це означає, що він реально є одним із кращих трубачів у світі. Я ж себе відчуваю просто саксофоністом з міста Києва. Намагаюся робити свою музику, якщо вийде написати достатню кількість композицій, поїду до Нью-Йорку записатися з гарними музикантами, неважливо які в них прізвища.
– Але ж меломани точно знають, що ти не просто саксофоніст з Києва, ти дуже гарний саксофоніст.
– Таких музикантів дуже багато, крім Києва ще є сотні міст, зокрема Париж, Відень, Москва, Стамбул, Мюнхен і так далі, там теж свої тусовки, свої класні джазові музиканти, які грають на певному рівні, я не думаю, що гірше чи краще, справа в іншому: просто вони там живуть, от і все. Головне у всьому цьому: реалізація своєї музики, вона повинна розтікатися, бути запотребованою. Якщо в тебе є концерти, альбоми, тобто ти придумуєш, утілюєш, генеруєш, а потім це доносиш, значить, ти одержуєш моральне задоволення, а якщо ще за це платять гідні гроші, музикант щасливий.
На жаль, в усьому світі, особливо в Європі, з приводу України існує «синдром великої дірки», тому що у нас конкурентоспроможних груп і виконавців раз, два та й годі, приміром, «Менсаунд», Енвер Ізмайлов, інших не називатиму, щоб нікого не кривдити, прошу пробачення у всіх заздалегідь.
– «Діру», тим часом, заповнюють досвідчені гастролери з-за кордону...
– Слава Богові, нехай наші вчаться. Міжнародні фестивалі організовують на благо, людям завжди цікаво, що відбувається у США, Росії, Казахстані, у Туві... Точно так у Парижі безтурботний француз, який щодня п’є вино, їсть устриці й булочки, має стабільну зарплату, цікавиться джазовою музикою, зокрема українською.
– Тож щодо діри ти сказав в якому сенсі?
– Без осуду, діра це діра. Порожнє місце. Табула раса – чистий лист. Ми його самі можемо заповнити. Для цього треба прикласти дуже багато зусиль і фінансів.
У нас, по честі кажучи, навіть у Києві, Донецьку, Харкові, Одесі немає якісного конвеєра, такого, як, скажімо, у американських коледжах типу Берклі чи «Нью School». Немає конкуренції, зрідка хтось талановитий і правильно навчений пробивається, стає зіркою, його боготворять. Це – не вихід, насправді потрібна система, налагоджений конвеєр. Немає чого вигадувати велосипед, треба просто взяти майже під копірку той же коледж Берклі, який є одним із найкращих у світі, й впровадити у нас. А поки що джазові зірки, котрі до нас приїжджають, той же Лешек Можар, Марк Соскін і Кармен Ланді із задоволенням проведуть майстер-класи за невеликі гроші.
Рух потрібно створювати, а його ніхто не створює, бо у нас така ментальність, кожен тягне ковдру на себе. Надто мало фестивалів «дружать» один з одним і діляться між собою артистами.
– Це факт, у нас фестивалі навіть ворогують.
– Кожен тягне ковдру на себе. Нехай працюють, як уміють. Дай, Боже, їм здоров'я. Але… Якщо вистачає грошей запрошувати мега-зірок, чому б не відправити кількох українських представників у різні місця вчитися, повернуться професіонали. З ними треба попередньо підписати контракти, щоб вони не «зістрибнули» десь, освоївши ноу-хау.
– Ти маєш на увазі навчити грамотного менеджменту?
– Не тільки. Звукорежисурі, та й музикантам потрібно учитися. У нас немає, повторюю, системи. Я два роки викладав в училищі імені Глієра, якщо тепер там на джазовій кафедрі є чотири кваліфікованих викладачі, то це добре. Давайте порахуємо інструменти: барабани, бас, соло-гітара, фортепіано, труба, тромбон, саксофон. І вокал. Разом вісім, а викладачів – заячий хвіст, нестача. І вони рутинно роблять свою справу, вважаючи, що правильно викладають. Насправді один одного хвалять, як у байці: «Зозуля вихваляє півня за те, що хвалить він зозулю». Усе будується на особистих стосунках, але ж гарний хлопець – це не професія, це просто гарний хлопець, а працювати треба чесно, якщо ти одержуєш за це хоча б копійку.
Тому так багато в нас проблемного, суперечливого. От візьмемо молоду трійцю, яка у Києві з’явилася: трубача Дениса Аду (21 рік), барабанщика Олега Маркова (18 років) і юного гітариста Дмитра Коваленка. Вони своєю грою неймовірно дивують, їм не можна тут перебувати, атмосфера їх псує, вони стають «совками». Адже вони з нового покоління «кока-коли», не п’ють, не курять, поводяться інакше, у них інші завдання й пріоритети. Виходячи на сцену, вони не думають когось вразити, просто грають, думають про музику. Не зациклюються на тому, щоб зіграти швидше, ефектніше, це не спорт, бути ненав’язливо віртуозним теж треба вміти, техніка – не самоціль, мета – естетика. У спорті естетика яка? – Перемогти. А в джазі перемогти – делікатно огорнути красою.
– Дмитре, розкажи про те, як ти створюєш музику.
– Щось приходить – фіксую, не встиг – пропадає. Іноді спеціально змушую себе компонувати.
– Що, наприклад?
– Для спільного альбому з Дудком і Марковим написав стьобне танго. Спеціально зайшов у музичну школу, сів за фортепіано і змусив себе створити прикольну інструментальну композицію.
– А пісні пишеш?
– Ні. Втім, недавно накропав композицію «Анастасія». Один мій знайомець написав вірші англійською мовою і – вийшов репчик, лаунжовий або, як кажуть, «унітазний» музончик, що у «Макдональдсах» ненав'язливо мурчить – чи то джаз легенький, чи то попса, незрозуміле щось, от у такому стилі і я натворив. Це зазвичай на замовлення робиться. Буває, приходять і кажуть: «Дядько, зробіть нам ось це й ось так, є стільки грошенят». Ми розглядаємо, якщо це цікаво, збираємося і робимо.
– Ми – це хто?
– Ті, кому пропонують. Останнім часом музиканти дуже часто міняються, тому що під різні проекти краще брати різні склади, хтось добре грає одне, хтось – друге, у кожного музиканта обов'язково є свій рейтинг у голові, табель рангів без Святої Анни на грудях, список: ось з тим і тим-то я б хотів записатися, а от це я не потягну.
Іноді виникають розмови: з ким би ти “навскидку” хотів записатися в Америці, ну, не з першого ешелону зірок, є десять тисяч доларів. І відразу біжать думки судомно, і починаєш потрошити Інтернет, у спеціальних серверах шукати музикантів, які могли б допомогти. Ось так, будуть гроші, буде справа, немає грошей, накопичуй інформацію.
– А чи не занадто швидко учасники в колективах міняються? А як же зіграність, почуття ансамблю, взаєморозуміння?
– Це все відносно, нині професіоналізм такий, що музиканти з одної-двох репетицій грають все набіло, на диск. Я не вірю в необхідність зіграності, це все радянські «догми», причому не джазові, а рок-н-рольні, естрадні, коли, наприклад, до складу ВІА входило двадцять осіб, які грали по нотах.
– Один мій знайомий, відомий джазовий музикант з Пітера, бачив виступ «Океану Ельзи» у Канаді. Вони його вельми здивували.
– Чим?
– Говорить, що це жовтенята, які грати не вміють: драйву і грува нема, вони «косі»: грають нерівно, імпровізувати не вміють. А Святослав Вакарчук запам’ятався йому борідкою і гаркавим сипінням, яке важко назвати співом.
– Слава Вакарчук – це депутато-людина.
– Узагалі Вакарчука в джазових кулуарах називають комсомольським ватажком із минулого, а його рок-гурт – агітбригадою, оскільки музикою там не пахне, усе це тонка компіляція закордонних хітів минулих років.
– У мене немає доводів для заперечень. Крім того, що в «Океані Ельзи» вміє грати лише бас-гітарист Денис Дудко, який тримає свою думку в кишені, щоб не втратити грошову роботу.
Свою думку я теж повинен тримати при собі, бо не маю права про колег говорити погано, це не коректно. Щоправда, вони мені не колеги.
Більшість поп-зірок тримаються за бренд і за продюсера, вони бояться «загубитися». Подивіться на людей, які пішли з «Океану Ельзи». Де Гудімов? Хто він? Гітарист? Не знаю такого гітариста. Йому треба тарілки барабанщику підносити.
Музикант будь-якого кольору шкіри з Нью-Йорка виглядатиме білою вороною в наших поп-колективах, бо переграє усіх на голову.
У нашої публіки поки що «совкове» ставлення до вітчизняних доморослих зірок, котрі виглядають романтиками-агітаторами. Які ідея й мета рухають «агітаторами»? Не вибиватися з русла добре поставленого бізнесу.
– А чому джазмени не можуть добре налагодити бізнес?
– Річ у тім, що естрада створювалася як машина для заробляння грошей, її десятиліттями вдосконалювали в напрямі суперрентабельності. Хоча джазовий альбом коштує записати у сорок разів дешевше, ніж роковий.
– Чому?
– Тому що люди грати вміють і швидко все роблять. Чому мене на студії запрошують? Я розумію з півслова. Замовник, буває, не може пояснити фразами, він за допомогою тра-ля-ля показує і я розумію, чого хоче. Попсовик свою партію барабанів дві-три доби прописує в студії! Це яким же треба бути музикантом? Відстійним! Або марудяться над клавішною партією три доби. Скільки соло звучить, якщо формат пісні три з половиною хвилини? Максимум хвилину. Так навіщо три доби витрачати? Це не розумно і не професійно. Але дотепер ще правлять бал на нашій естраді агітбригади з комсомольськими ватажками.
Жодний журналіст не сказав поганого слова на адресу «метрів», бо якщо хтось відкриє рота і скаже, що вони такі-сякі, його поставлять на місце, скажуть: «Це ти лайно, нам такий журналіст не потрібен». Тому що думка уже «історично» сформувалася. Ми тут з вами міркуємо і нагадуємо мосьок, які гавкають на слона, котрий йде по своїх справах.
– Даремно Ви так на журналістів «наїжджаєте», є серед них сміливі й принципові. Та й серед музикантів знаходяться такі. Автор успішних мюзиклів і рок-опер Сергій Бедусенко у своїй статті чесно «роздовбав» наших поп-зірок, особливо дісталося Олегові Скрипці.
– Скрипка теж з тієї серії дутих зірок, а гонорари має солідні. Але той, хто має вуха, чує.
– Так, піар – це страшна сила. Слава Богу, що серед оперників це не набуло лиховісних розмірів. Є, щоправда, один, котрий на банерах, на рекламних щитах і в телеящику красується. Він скрізь стверджує, що був солістом американської «Метрополітен опера».
– У моєї мами, концертмейстера в музичному училищі, учився талановитий вокаліст Володя Копшук. Після закінчення консерваторії він удало підписав контракт з паризькою «Гранд опера», спілкується з багатьма оперними зірками. Від нього я точно знаю, що у світових оперних театрах немає такої посади «соліст опери» (як у нас), є просто контрактні виконавці. Отже, піарить їх не посада, а талант. Можна, звісно, для підтримки свого не кращого реноме влаштувати концерт у Палаці «Україна» і назвати його сольним, хоча його прикрасою була запрошена Монтсеррат Кабальє. А Кабальє – професіонал, вона приїде, відспіває, одержить свій гонорар і закриє зайві питання.
– Дмитре, як ти вважаєш, з попсою треба боротися?
– З цим боротися марно. Це все одно, що боротися за чистоту політики. Призначать вибори, народ відвідає виборчі дільниці, однак ті ж пики залишаться, правдами, неправдами. Це системна штука, політики-олігархи обкопалися, мають виходи на усі мас-медіа...
Реально нормальні люди ті, котрі щодня працюють, періодично відвідують клуби і не дивляться телевізор. Мій добрий знайомий піаніст Володимир Нестеренко з Москви не має вдома телевізора, зате в нього двоє чудових дітей.
– Але ж у клубів репутація погана, мовляв, це кубла розпусти, розсадники наркоманів…
– Клуби різні є, наприклад, за інтересами, оздоровчі. Я не маю на увазі нічні дискотеки, де часто продають наркотики. У будь-якому разі все від свідомості залежить. Краще навчатися танцям або вишивці, ніж ковтати «колеса» чи дивитися телевізор. Українське і російське телебачення – це суцільний жах, недарма сатирик Шендерович назвав Останкінську телевежу останкінським шприцом. Усе заради рейтингу і реклами. Потакання низьким інстинктам, маячня, об'єктивності ніякої. Є кілька гарних каналів: «Дискавері» «Меццо», спортивні канали, «Культура», там – правда, на інших – кривда. Особливо огидні політичні шоу. Добродії в костюмах за десять тисяч доларів розповідають про те, що якісь бабусі умирають від голоду і холоду, про безпритульників, отруєні ріки, відключений газ… – це ж лицеміри, їх припудрили і вони працюють на камеру. Бог їм суддя.
– Дмитре, на сцені ти виглядаєш дуже харизматично, людиною з гумором і веселою натурою.
– Я оптиміст, так.
– Але сьогодні, напевно, не та хвиля. Де твоя весела іронія?
– Запитання не смішні. Справі – час, потісі – година. Я віддав інструменту кілька годин, у голові з цього приводу з'явилися різні думки, до того ж прихворів, у мене температура, так що мені зараз не до веселощів, чесно скажу.
– А тут ще я в душу лізу.
– Лізь, будь ласка, така доля артиста.
– А який ти за межею професії?
– Раніш було бажання зайнятися екстремальними видами спорту, але як тільки з'явилися діти, це перестало мене спокушати. Суцільна робота. Нема часу гарну книжку почитати. Абсолютно немає часу.
– А чим підживлюєшся?
– Музикою, тільки музикою. Слухаю музику, роблю музику. Музикою живу. Єдине захоплення – іноді курю сигари.
– Але ж ти граєш на духових інструментах, а це означає, що повинні бути здорові сильні легені, «дихалка».
– Річ в тім, що «дихалка» і легені – це різні речі, “дихалка” – це м'язи, а легені – це легені. А сигару, якщо ти не знаєш, курять не затягуючись, для того, щоб тютюновий аромат осідав у роті, от і все. А оскільки це чистий тютюн, від нього шкоди набагато менше, ніж від сигарети.
– Тому Арнольд Шварцнеггер курить сигари?
– Напевно, що так.
– А як же себе у фізичній формі тримати, якщо немає зовсім часу? Нема часу пробігтися, у фітнес-клуб сходити, на природі свіжим повітрям подихати.
– На природу, буває, виходжу, у мене Голосіївский ліс поряд, але дуже зрідка. У мене немає абсолютно ніяких хобі.
– А що допомагає кураж піймати?
– В мені достатньо позитиву накопичено, щоб на сцені все було кльово. Я спеціально не видобуваю з себе куражу, якщо бачу, що все йде добре, настрій вилазить сам по собі.
Насправді будь-який нормальний музикант, який добре грає, одержує від цього насолоду, це, як допінг. Я кинув курити і пити (дозволяю собі тільки сигару), не вживаю наркотики уже багато років, тому що в мене є чарівний саксофон. А стабільності мені додають сім'я і релігія.
– Релігії я не торкатимуся, це дуже делікатна сфера.
– Ваша правда, є чимало не коректних журналістів. Коли вибрали Обаму президентом США, мене з колегами запросили виступити в готелі «Хайят». Підійшла дівчина з телеканала «Інтер» і нахабно почала розпитувати: «А вас запросили американці?». Я відреагував: «А, може, вам ще сказати, скільки нам заплатили». – «Так». – «А свою нижню білизну вам не показати?». Надулася, а вигляд у цієї дівчини специфічний: вона була вся в прищах замазюканих. Я теж міг купу некоректних запитань задати. Якщо чесно, такі люди викликають огиду, тим паче ця акція була влаштована рано: з шостої до десятої ранку, тобто настрій був абсолютно не для спілкування, та й навіщо брати інтерв'ю в саксофоніста з приводу обрання Обами президентом, де логіка… Усе це наше містечкове жлобство. Такі люди у мене в окремій теці.
– У молоді відомі авторитетні музиканти завжди викликають цікавість, є прикладом. Це важливо, особливо у світлі того, що чимало юнаків і дівчат гинуть в алкогольно-наркотичному чаду, покинуті суспільством на сваволю обставин.
– Я їх чудово розумію, тому що сьорбнув усякого, особливо в лиховісні дев’яності. Навіть вживав важкі наркотики, не систематично, але вживав.
– Яка вирішальна мотивація кардинально вивела тебе на шлях здорового способу життя? Тепер виховуєш двох синів, цінуєш і бережеш сім’ю, займаєшся творчістю.
– Дітей виховує переважно дружина, це на її тендітних плечах. Я намагаюсь роздобути для цієї гвардії фінанси, їжу, одяг і все інше. Що стосується наркотиків, то кожна людина сама коваль свого щастя. У нас чомусь розвинене утриманство, мовляв, суспільство має зі мною панькатися, блага на блюдечку підносити. А без праці, як відомо, не виловиш рибку зі ставка. Адже що таке алкоголізм, наркоманія й інші шкідливі звички? Це спосіб піти від реальності. Люди йдуть за грань, не хочуть бачити проблем і виразок дійсності. Причому йдуть жорстоко, до стану «немає мене».
Ідуть від реальності тому, що немає ніякого інтересу в житті, їм нічого не потрібно тут. І кожна нова доза – це падіння в безодню, у смерть. А оскільки до зілля звикають, то реальний світ з усіма його барвами і прекрасними моментами безповоротно зникає. Це все неймовірно страшно, потрібна колосальна альтернатива, якісь важливі речі, які б зацікавили людину так, щоб вона їх полюбила.
Мене спочатку струсонуло те, що люди гинуть від цього. Народилася донька від першого шлюбу і це теж сколихнуло. Але потім виник період алкогольної залежності, я добряче пив, чесно скажу.
– Чому? Яка сила змушувала?
– Відчуття безперспективності, коли здається, що попереду нічого немає. Хоча я жив у Харкові, яке начебто не повітове місто, півтора мільйона людей, іноді навіть освічених. Але твоя музика задарма нікому не потрібна, тобі платять копійки, вважають останнім блазнем. У Києві ситуація світліша. За кордоном хамського відношення нема, але там складно знайти роботу, оскільки конкуренція шалена, дуже багато джазових музикантів, зокрема саксофоністів, особливо в США – у Нью-Йорку.
Важко не зламатися психологічно. Потрібен адреналін, хтось ганяє на картингах, хтось стрибає з парашутом, мій знайомий басист Віталік Савенко з групи «Юніті» навчається водити літак, йому це подобається. Кожному – своє, у людини повинен бути інтерес, який би її тримав тут, а не десь у потойбічних світах, наблизитися до яких допомагають алкоголь, наркотики та інші допінги.
Сенс життя в самому житті, у відчутті прекрасного світу, у якому нам призначено удосконалюватися, вибачте за патетику.
– До задекларованого тобою оптимізму я чомусь відчуваю недовіру. Що ж усе-таки гріє, тримає на плаву, є рятувальним колом?
– Мене тримають на плаву музика і моя чудова сім’я. Бог мені дав дочку від першого шлюбу і двох синів від другого. Я займаюся улюбленою справою, одержую гроші, великі чи малі, це знову-таки з чиєї дзвіниці порівнювати. Іноді навіть дозволяю собі якісь розкоші. Якось розмовляв з однією молодою кубинкою, вона – професійний фотограф, прийшла з чоловіком на одну з вечірок у «Прем’єр-палас». Я, природно, почав розпитувати про Кубу, сказав, що там по дорогах їздять допотопні машини – «Шевроле», «Форди», «Б’юіки» шістдесятих років, народ бідний, навіть бовкнув: «У вас там поганенько». А вона говорить: «Ні, це у вас добре. Просто ви не знаєте, що є Африка, Північна Корея, Латинська Америка... Ви не розумієте цього, тому що звикли до свого рівня. Втім, буває набагато гірше. Хоча може бути і набагато краще». От я і намагаюся тепер бачити гарне.
– І це не дозволяє злетіти з котушок…
– А що значить злетіти з котушок? Я дивлюся тверезо на речі. Забухати? Ну і що далі? Першого січня 2009 року минуло п’ять років, як я «поставив хрест» на сигаретах і алкоголі (у новорічну ніч 2004-го після роботи наклюкався віскі – й крапка). У душі щось перевернулося, я неймовірно змінився, у мене тепер є чудові інструменти, відіграв багато концертів із фантастичними музикантами, мені це цікаво, цим живу. Я обожнюю Київ більше від інших міст на світі. Хіба цього мало?
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
