Якщо спробувати визначити найхарактерніші риси народної артистки України Ольги Сумської, то про неї, на мій погляд, можна сказати так: вона універсальна, всюдисуща і авантюрна.
Універсальна, тому що вміє в акторській професії все – на театральній сцені, в кіно, на телебаченні, на концертних підмостках: грає, співає, танцює, конферує, навіть виконує діджеївські функції.
Усюдисуща, бо зазвичай її графік складають упереміш зйомки в кіно, участь у театральних антрепризах, концертах, акціях, телепрограмах – у різних містах і країнах.
Авантюрна, бо не боїться братися за незнайомі справи в різних сферах діяльності, навіть в політиці.
У звичайному спілкуванні актриса вражає – за будь-якої міри втоми – природністю (дитинністю), відкритістю й привітністю. Жодного разу не бачив, щоб вона манірничала і була зневажливо-пихатою.
Ольга Сумська цікаво і гостро мислить, приміром: «Кіно чи телебачення – то велетні, спрути якісь, а театр – як закохана жінка, вічно молода, сентиментальна, котра відчуває людські драми, трагедії й злети». Іноді сонячність з неї злітає і вона сумно каже: «От якби зробили ретроспективу українських фільмів, популяризували їх, щоб у мене ніхто не запитував: «А до «Роксолани» ви десь знімалися?». Так, більш ніж у двадцяти фільмах, і цікавих. Це, приміром, «Голос трави», «Карпатське золото», «Гори димлять», «Кармелюк». Про «Голос трави» кажуть, що кращого фільму на тему білої магії не знайдеш. А ще є чудовий фільм Тимофія Левчука «І в звуках пам'ять відгукнеться», де я грала разом із мамою й батьком. У «Пастці» про Івана Франка моїми партнерами були Богдан Ступка, Анатолій Хостікоєв і мій чоловік Віталій Борисюк. За цей фільм у 1996 році ми отримали Шевченківську премію».
Нагадаємо, що Ольга Сумська народилася в потомственій акторській сім'ї. Її батьки: В'ячеслав Сумський (народний артист України) і Ганна Сумська – актори Національного академічного драматичного театру імені І. Франка. Саме завдяки їм Ольга в п'ятирічному віці вперше з'явилася на сцені запорізького театру імені М. Щорса в спектаклі «Дженні Герхардт».
Старша сестра Наталя привела її на знімальний майданчик. Шістнадцятирічна Ольга в телефільмі «Вечори на хуторі біля Диканьки» зіграла одразу три ролі: Музу, Сотниківну і Панночку.
У 1987-му вона закінчила Театральний інститут імені І. Карпенка-Карого. З наступного року – акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. А далі вона стала тим, ким стала.
– Пані Ольго, хочу почати бесіду з двозначного компліменту. Зблизька Ви виглядаєте надзвичайно стрункою, тендітною і юною, а телебачення це нівелює. Яким чином Ви досягаєте такої форми? Це Ваша природа, чи суцільні фітнеси і дієта?
– От і мої прихильники інколи підходять і кажуть: “Ось ви яка зблизька у житті, ніби сонячна струнка берізка”. А я запитую: “Невже я на екрані зовсім ніяка? Чи що?”. “Ні”, – виправдовуються. Можливо, ТБ не передає всіх нюансів і у глядача складається враження, що я низька ростом, огрядненька, не молода. А виявляється я худенька, молоденька і дуже висока, аж інколи надто, складно знайти партнера. Певно, це добра ознака, якщо людина бачить, що в житті її кумир ще кращий, тоді я приймаю “двозначний” комплімент, ще з більшою наснагою триматиму форму.
Звісно, це не просто, особливо в тисках шаленого темпоритму, вирує життя і ти думаєш: “Господи, як зосередитись? Як сконцентруватись на планах, розподілитися на три-чотири справи в день?” Це надзвичайно складно, бо ж є ще сім'я. Певно, саме родина і досвід оберігають серед безкінечних непередбачуваностей, перипетій, постійних переїздів, валіз, коли бува один дзвінок може абсолютно поміняти ситуацію і плани. Ну яка нормальна людина, здається, могла б це витримати? Інколи моїх друзів я запрошувала побути поруч хоча б деньок, вони ледве з розуму не з'їжджали, передусім казали: “Як можна стільки переміщатися, запам'ятовувати стільки текстів і витримувати світло софітів?”. (Яскраве світло – це окрема тема, воно заважає зосередитися, бути вродливою. Щоправда інколи треба бути і некрасивою, є такі ролі, це необразлива річ). При тому вдень чи ввечері треба швиденько відвезти зі школи на танці молодшу донечку Ганну, забрати додому, нагодувати, перевірити уроки.
І це все без нянь, у нас ніколи не було чужих людей в домі, бо це чужа енергетика, чужі хвороби, чужі забобони, вони нам не потрібні. Отак з чоловіком і чергуємося, це абсолютно нормально, необхідно крутитися в сім'ї. Звісно, іноді заставляю себе: нема сили, а ти встаєш, ідеш до спортзалу – на пробіжки, плавання, тренажери. Треба себе тримати у формі і мати вигляд, тому я пильную: ось на стегнах з'явились два зайвих кілограмчики, геть їх, необхідно зосередитись, адже за дві-три доби у тебе вистава чи дуже відповідальна зйомка, – ти не можеш собі дозволити прийти і не влізти в спідницю чи в штани.
Знаєте, це жахлива штука, коли в театрі перешивають костюми, бо актриса чи прима все гладшає і гладшає. Не дай Боже. Я коли навіть народила другу дитину, вже не кажу про першу, для мене було справою честі влізти в ті ж корсети, коли я грала в театрі імені Лесі Українки свої улюблені ролі – Лідію Чебоксарову у “Шалених грошах” Островського, Марію Антонівну у “Ревізорі” Гоголя, баронесу Штраль в “Маскараді” Лермонтова, Кунегунду в мюзиклі "Кандід" за Вольтером.
Це ж величезне щастя бути, по перше, в такому репертуарі, я це цінувала, і досі те відчуття мене окрилює. А прийти і не влізти в костюми – ганьба, тому все робиш для того, щоб відчути трепет і злет: ти знову вийшла на сцену, ти струнка, ти чудово виглядаєш і подобаєшся своїм глядачам, це є потужний стимул-аргумент – не розчарувати публіку, тоді вона тебе ще більше стимулює відповідною енергетикою, вібраціями вдячності-доброти, ти віддаєш – тобі повертають.
– У Ваших театральних і кінороботах Ви зазвичай виглядаєте природною й органічною, хоча я й уявляю, з яким поспіхом знімають деякі серіали. Глядачі намагаються не пропускати Ваші притягальні появи на екранах. Чи розуміють і оцінюють це належно режисери, чи все вирішує «грошовий мішок» – продюсер?
– Маєте рацію, якраз останнє речення прозвучало як вирок. Усе вирішує продюсер, нині такий час. Навіть якщо режисер надто хоче зняти певну актрису, це не має жодного значення. Я пригадую своїх улюблених видатних актрис, зокрема Ромі Шнайдер, Катрін Деньов, Одрі Хедберн, Ізабель Аджані, Фані Ардан, для яких спеціально писали сценарії й ролі. Ці актриси були талісманами і стали символами, вони збагатили мистецтво, бо окрилювали, надихали режисерів, це – щасливі акторські долі. Гадаю, що теж варта того, адже знаю свої можливості, у мене є певні амбіції, нині я могла б їх утілити в життя. Але, перепрошую, в якій державі ми живемо? В ній нічого не цінується. Я про це говорю без самомилування і жовчі.
Щодня ніби починаєш із нуля, тому що твої надбання нічого не варті. Знаєте, одна заможна людина країни (друга після найбагатшої, скажімо так), не називатиму прізвищ, сказала мені: «Ольго, робіть щось. Займіться кар'єрою в Росії, тому що в цій державі за політичних обставин неможливо творчо стверджуватися. Переїжджайте до іншої країни».
Міркую собі: так просто цього не вирішити, бо за спиною вже сорок років, а в Москві ти – варяг. Там значно ширший ринок, краща акторська школа, більше чудових талановитих режисерів, дуже досвідчених навіть серед молодих, вони вже знімають, даруйте, в Голівуді, й нашим до них тягнутися, потилицю чесати і чесати.
– А з чим в Україні доводиться стикатися?
– На знімальному майданчику я відчуваю, що можу більше, ніж те, що виходить. Зазвичай вислуховую режисера, роблю своє, але з корективами режисерськими. Зустрічаються, звичайно, і у нас талановиті люди. Мені торік пощастило знятися у п'яти картинах, для мене це велика честь, я таким результатом не могла похвалитися навіть у часи певного розквіту українського кіно у вісімдесятих.
Режисер Марк Горобець, котрий зняв картину «Абонент тимчасово недоступний», вразив мене своєю глибиною, аналізом ролі, він підходив, спілкувався, «стукав» у душу, аби вийняти те, що він хоче. Нині мало хто так працює, зазвичай лунає: «Мотор, камера!» і потім – «Стоп!». І те саме у тривалих серіалах, ти покладаєшся тільки на свій досвід, на органіку, аби було, так би мовити, за що зачепитися.
Приємно, що прем'єра «Абонент тимчасово недоступний» пройшла на каналі «Інтер» з успіхом. Моїми партнерами були Альберт Філозов, Діна Корзун, Евклід Кюрдзідіс, Павло Новіков, Римма Зюбіна, Ірина Новак, Віталій Линецький й інші неперевершені російські й українські актори.
Одразу ми розпочали зйомки нового телевізійного фільму у 60 серій – «Територія краси», він тепер вже демонструється по телебаченню.
Ось така виникла ситуація: довелося працювати з трьома режисерами, в двох кіногрупах, за день треба було відзняти по п'ять-сім сцен. Це, як кажуть, «мило», але більш якісне, ніж було. Зрозуміло, що глядачі хочуть якості, а не абищо, прагнуть дивитися гарне кіно, їм набридають примітивні серіали, душа потребує щирих переживань, справжніх емоцій.
Якісне кіно нині робить Росія, там, звісно, теж вистачає негативу, але те, що вони знімають повнометражні фільми, це велике щастя для глядачів і акторів. Можна згадати фільми Бондарчука, Бекмамбетова, Хотиненка, а «Стиляги» Тодоровського – це прорив (творчий і касовий) у молодіжному кіно, це таке щось новітнє, що аж завидки беруть: невже ми, українці, не здатні знімати своє українське кіно? До речі, використовується практично вся техніка українська, навіть чимало голлівудських картин знімають за допомогою техніки українського виробництва, а українські оператори отримують “Оскари”.
А ми в Україні себе не шануємо. У нас політичне безладдя, не до творчості, не до кіно і театру, тому митці мусять виживати самотужки, тож не сварімося, а гуртуймося, плекаймо приватні творчі сплески, приміром, антрепризи. Якщо мене не хочуть бачити в штаті рідного театру імені Лесі Українки, в якому я пропрацювала 19 років, облишимо цю тему, відступимо тимчасово, аби зайняти якусь іншу позицію-нішу, антрепризну. Чому ні, це сучасно, нормально, незалежно, ніхто тобі не тисне на мозок, ти вільний, можеш свій графік спокійно коригувати, тим паче є що коригувати, скажімо, я маю зіграти у десяти виставах «Майстер і Маргарита» в містах України. Моїми партнерами є відомі Івар Калниньш, Андрій Федорцов, Володимир Філатов і наші українські актори. Постановка москвича Валерія Беляковича. Цю виставу ми граємо не перший рік, із моїм, так би мовити, складом об'їздили практично всю Україну, в Німеччині гастролювали по 12 містах. У цій постановці Маргариту переграли і Ольга Кабо (вона починала), і Віра Сотникова, і Анна Самохіна, на українських теренах граю я.
Беру участь також у виставі “Декамерон” в партнерстві з Русланою Писанкою і російським актором Олександром Семчевим, знову ж таки інтернаціональний склад. Нині всі вільні хвилини зайняті підготовкою, для кожної актриси ввід до спектаклю – велике випробування, тому що без певної кількості репетицій я повинна...
– Вскочити в поїзд, який набирає швидкість.
– Так. Я пригадую Андрія Данилка, який сказав: “Поїзд їде, а воно лізе” (сміється). Але це не той випадок, якраз треба гарно підсісти і бажано в “СВ”. Тут вся надія на моїх чудових партнерів, слава Богу, ми з Русланою товаришуємо, вона чудова актриса, не тільки ведуча, гадаю, все складеться вдало.
На фінішну пряму вийшла робота в серіалі “Територія краси”, в ньому я граю іскрометну запальну жіночку, художницю-авангардистку. Мою героїню всі недолюблюють, шпиняють, сміються над нею. Але глядач полюбляє персонажі, які не позбавлені перчинки, вона з характером, я люблю такі ролі, є над чим працювати. Навіть в негативних ролях якихось стервочок шукай те, в чому вони позитивні, і тоді достукаєшся до серця глядача неодмінно.
Мене так батько вчив, світла пам'ять йому, ріднесенькому, найкращому, найталановитішому. Одна з його улюблених ролей – Герострат, як не дивно. Хоча були Еней (батько першим в Україні зіграв Енея), Ярема в “Гайдамаках”, ще 150 ролей неперевершеної гри, і раптом Герострат, батько любив цю роль, в цьому негативі можна рельєфно виявити властивості характеру, знайти родзинку, гостроту, емоційність, те суттєве, що хвилює глядачів, що їм подобається. Все залежить від того, як зіграти, бо можна зобразити так, що і зненавидять. Я пригадую фільм Ростоцького “Білий Бім чорне вухо”, один з найулюбленіших фільмів мого дитинства, там грає чудова актриса Валентина Владимирова, яка постійно третирує цього песика, врешті Білий Бім гине. Згодом ця актриса розповіла, що ця роль стала її прокляттям, приходили мішки листів з осудами. Такі ролі, я вам скажу, не переливки.
Мені начебто щастило, хоча в минулому році довелось чимало грати стервоз. Серед п'яти картин згадаю ще нову роботу нашого українського режисера Олександра Ітигілова, представника відомої кінодинастії: сина Ольги Матешко і племінника Анатолія Матешка. Це, власне, друга його робота, і я вдруге з ним працюю, перша картина “Дні надії” успішно пройшла в позаминулому році, і ось кіноробота “Куплю друга”, де головну роль грає Богдан Ступка, мого чоловіка – Остап Ступка, а невістку і дружину – я, таку собі підступну гадючку.
– В чому її підступність?
– Сюжет надзвичайно цікавий за своєю глибиною. Богдан Сильвестрович грає багатія-бізнесмена похилого віку, який, на жаль, не має в цьому віці друга, на якого можна покластися, довіритися, як це буває при наявності справжньої чоловічої дружби, і герой Ступки вирішує друга купити. Ось така інтрига. Але це виявилося не так просто, приходять на своєрідний кастінг чоловіки, жінки. А невістка тим часом пильнує і полює за грішми, все, як кажуть, шерше ля фам. Врешті герой Богдана Ступки знаходить друга шляхом випробувань, перевіряє його на “вошивість”, і потім вони викривають цю невістку, яка робить страшні речі, зокрема смертельні діагнози.
Я перехрестилась і помолилась, щоби цей негатив, Боже борони, не перейшов в нетрі власної душі. Завжди, коли граєш негативні ролі, треба певним чином відсторонюватись, не пускати в душу чорноту. На жаль, ролі не обираєш, і не отримуєш такі світлі і цікаві, як це було на початку моєї кар'єри, тепер що пропонують, те і намагаєшся зробити своїм, прагнеш роль якимось чином оздобити, зробити іноді з нічого цукерку.
– Якось від Костянтина Райкіна я почув визнання: “Я часто граю мерзотників, хоча мені, ніби-то, є з чого вибирати, бо я сам собі командир”. Я запитав: “Чому ви це граєте?” Він відповів: “По-перше, вони цікаві, є за що зачепитись, по-друге, я таким чином очищаюсь”.
– Дійсно, хочеться якогось драйву, катарсису. Хороше – майже одного кольору, а погане – різнобарвне. Напруга прозрінь – в драматургічних переливах, в трагічних перипетіях, тому батькові і подобався Герострат – було що грати. З'являються шалені барви, яскравість, заразливість, – глядач не може відірвати очі від актора, який випромінює магнетизм, розкриває глибини життя. От і Костянтин Аркадійович про це каже, один з величезних наших акторів.
– А чому Ви кажете “наших”?
– Бо він наш наполовину, адже одружений на українці, чудовій актрисі. Костянтин завжди каже: “Я обожаю украинский борщ, вареники». Він друг мого першого чоловіка Євгена Паперного, вони разом колись мили посуд в їдальні: студентами Щукинського училища заробляли кишенькові гроші. І таке було. Коли, до речі, Райкін приїжджає до Києва, зазвичай заходить до Жені, вони спілкуються, не згасає чоловіча дружба. Євген колись міг би, звичайно, стати зіркою будь-якого московського театру, вибір був чудовий, але склалося по інакшому.
– Його засмоктав Київ…
– Авжеж, тенета Києва його затягнули і, на жаль, він не вирвався, потім ще й мене зустрів. Ми познайомилися тоді, коли йому було 37 років, а мені 21. Він сказав: “Оля, не повіриш, я мав взяти білета на потяг, щоб уїхати до Москви”. Він розлучився з дружиною, збирався розпочати нове життя, поступити в театр імені Вахтангова або Малий, вибір, звісно, у нього був, талановитий актор у розквіті сил. І треба ж було такому статися: я з'явилася в коридорах театру, він побачив і зомлів.
(Я прийшла пробуватися до головного режисера Григорія Кононенка, тоді, до речі, в театрі імені Лесі Українки художні керівники мінялися кожні три-п'ять років, це Резникович б'є рекорди творчого довгожительства). То була дивовижна історія одруження, я теж могла поїхати до Москви разом з Євгеном Паперним, але щось тримало, тримало. Тепер можу сказати, що шкодую, я зіграла б більше, зустріла б цікавих режисерів, створила б значні образи. Хоча мені не соромно за всі ті мої ролі, які я зіграла у вісімдесятих роках в активний період українського кіно. Але, на жаль, нині це вже ніхто не бачить. Де ці фільми? Практично без проблем ми можемо переглянути фільми радянського періоду російського походження, вони складають золотий фонд. А в Україні фільми українського виробництва, крім стрічок Параджанова, Осики, Іллєнка, забуті, їх не реставрують і не популяризують. Я вважаю, що, приміром, фільм “Голос трави” Наталі Мотузко нічим не гірший за параджановські твори. Якби ж то знайшлась людина, котра б цю картину гідно презентувала-подала, глядачі б віддали їй належне, вона дійсно є глибокою, ми з Раїсою Недашківською недарма отримали за неї гран прі саме на російському кінофестивалі “Сузір'я” в 1994 році. А чому не здатні оцінити у нас, чому в Україні нема авторитетів? Так, ніби склалася невеличка когорта взірців українського кіно: Іван Миколайчук, Іван Гаврилюк, Наталя Наум, Кость Степанков, Борислав Брондуков, Ада Роговцева. А решта де? Зокрема Наталка Сумська, яка чудово зіграла Кармелюківну і Наталку-Полтавку.
– А як вона яскраво зіграла в “Дудариках”.
– Авжеж, тонкий фільм. Звісно, серце болить і за кінокартини, в яких я брала участь, скільки їх було, знімали їх майстри – Тимофій Левчук, Юрій Іллєнко, Ярослав Лупій, Олег Бійма, Ростислав Синько... Нині їхні фільми канули в Лету, точніше не скажеш, ніхто про них не чує, не знає. А глядачеві було б цікаво перегорнути сторінки українського кіно. Зрозуміло, якби поїхала молодою до Москви, ширше був би обсяг робіт, хоча ніхто не знає, як би склалася доля, але я впевнена: активніше працювала б і не було б такого фіаско в театрі, яке я перетерпіла (з заслуженою артисткою України, лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка художній керівник Михайло Резникович в 1997 році не подовжив контракт, – В.К.). Сподіваюсь, що воно є тимчасовим.
– Які тепер відносини з театром імені Лесі Українки?
– Абсолютно ніяких, жодних контактів, театр живе своїм життям. Після звільнення я була один раз у трупі, ніхто не вітається, за винятком кількох людей, і ті озираються, щоб ніхто не побачив. Оце так середньовіччя, дивні люди, вони не можуть вийти зі стану бойкоту, серед них Лариса Кадочникова, яка мене вражає: коли я вітаюся, вона демонструє відстороненість, хоча ми з нею грали не в одній виставі маму і доцю... Господи, ну хіба ж... у мене такі чудові спогади... Що з людьми робиться? Негатив вкорінюється в душах, а я цю «тему» абсолютно відпустила.
Хтось вважає, що їх ображали, ми з Віталієм Борисюком вважаємо, що нас ображали, але я вже ні на кого не ображаюсь, я всіх пробачила і хочу рушати далі, тому що нині могла б займати активну позицію на українській театральній сцені. Я – конкурентоспроможна творча одиниця, яка може сказати своє вагоме слово. Але чомусь так складається, що нікому до цього немає справи. Хто кому потрібен? Якщо вже Ада Миколаївна Роговцева зазнала жахливої поразки і ніхто не відреагував на її вихід із «шахової гри», то далі вже нікуди, це страшна ганьба. Людина, яка уславила, піднесла на високий рівень театр імені Лесі Українки, є однією з найяскравіших його сторінок, увійшла до золотого мистецького фонду України, залишилася за бортом колективу. Нині театр живе своїм ритмом, трупа грає вистави. Я нікого не смію засуджувати, але чи знають глядачі яскраві імена, за винятком декого? Національний театр мав би складатися з ансамблю зірок, так працюють театри Олега Табакова, Марка Захарова, Марка Розовського, Костянтина Райкіна... Всіх не перелічити. Але ж то в Москві. У нас нікому немає справи до плекання талантів, усі відкараскуються, відокремлюються і роблять байдужий вигляд: ні, я працюю, моя хата скраю, я нічого не знаю...
– Такий вже наш менталітет, український характер...
– Аякже, байдужість – це найактивніша позиція, зайняти своє місце в хаті й навіть не визирати з вікна, щоб хоча б дізнатися, яка там погода. «Ну нічого, в сусіда хата горить, хай вже горить, я тихенько пересиджу...». Цього не можна сказати про наших сусідів. Подивіться, навіть у часи кризи якими є активними російські кінематографісти і театральні діячі, вони торують шляхи до Путіна цілими колегіями, зокрема Микита Михалков й інші видатні діячі. Всі вони зосередились на подоланні кризових проблем. Хоч там призупинились деякі монументальні проекти, але все одно є поступ, щось започатковують. А ми поскладали руки, перечікуємо. Це не розумно, тим паче, що зараз XXI століття: все стрімголов, усе змінюється. Найстрашніше, що ми втрачаємо глибину, втрачаємо кадри, генофонд, натомість лізе брутальність, низькопробність, попса у вигляді шоу-бізнесових проектів, плейбоїв «фабрики зірок». А для молодого покоління це є якимось досягненням, сходинкою: «О, це те, до чого треба прагнути».
Немає альтернативи, а вона має бути. Як, приміром, у Росії, де кінематограф був і лишається мистецтвом високого ґатунку, він вищий за шоу-бізнес, це окрилює молодь, дає їй перспективу, талановиті, яскраві, вродливі хлопці й дівчата вступають до театральних ВНЗ, там по сто абітурієнтів на місце, величезні конкурси. А куди йде наша молодь? У менеджери, економісти, юристи тощо. Дівчата – у модельну сферу. В театральних закладах є певний конкурс, але, на жаль, ми можемо тільки сплеснути руками, ви подивіться на цих нещасних дітей, на стовідсоткових фанатів, які хочуть присвятити своє життя театру і кіно. Але яке майбутнє їх чекає?
– Для Вас ця тема є суперактуальною, адже перед Вашою старшою донькою постало питання: «Ким бути?»
– Так, аналогічна ситуація у донечки. Ми рік готували її до театрального, їздили до Москви, вона пробувалася в Щукинському училищі, добре пройшла випробування. Ця історія драматична: чи то не сподобалась доньці Москва, може, чогось злякалась, отже, я відчула, що вона не хоче займатися акторською професією.
Можливо, далися взнаки перипетії-колотнечі її мами, коли я, мов риба об лід, б'юсь-б'юсь, або як ота Жанна д'Арк, котру ганьбили, топили, виринаю, виринаю... Донька дивиться на це і думає: може, цього не треба такою ціною. Її батько, народний артист України Євген Паперний дуже хотів, щоб вона пішла акторською стежкою, їздив з нами до Москви, представляв Тоню своїм педагогам. Зазначу, що за «блатом» акторами не стають, якщо людина не має акторських даних, її ніколи не візьмуть, а Тоня сподобалась: ректор Щукинського училища Євген Князєв, професор Володимир Поглазов і керівник курсу народний артист СССР Володимир Етуш добре відреагували на її пробу. «Всё, деточка,– сказали,– мы тебя берём сразу на третий тур». І навіть додали: «Если ты вдруг передумаешь, то приезжай поступать через год на второй курс». Ось такий шанс був у неї, двічі їй відчиняли двері, тільки заходь, будь ласка. Не захотіла, може, не час, не знаю, бачите, яка акторська професія, діти просто налякані, не готові до «перспектив».
– Який шлях Тоня обрала?
– Одразу після приїзду з Москви в позаминулому році вона каже: «Мамо, все, ти втручалась у моє життя, ти хотіла, щоб я саме цим шляхом ішла, а тепер дозволь мені самостійно вибрати те, що я хочу». «Добре, дитино,– кажу,– обирай, я не беру в цьому ніякої участі, роби так, як хочеш». І вона вступила до Академії мистецтв керівних кадрів на факультет мистецтвознавця-експерта, вдало склала іспити, навіть «перебрала» бали.
Тоня просто горить цією професією: живописом, графікою, іконографією, стилями, напрямами, жанрами, вона обожнює це, мріє поїхати до Лувру, Флоренції чи Ермітажу, побути там, побачити, це для неї величезне щастя, вона каже: “Мамо, я не хочу Єгипту, Туреччини, відправ мене до музеїв”. Я думаю: може, це і добре, що у нас росте мистецтвознавець. Як складеться далі, не знаю, може, потім оговтається і піде в акторську професію, але те чим вона нині займається, що вивчає, це значно глибше, ніж те, що вона опанувала б за рік-два в театральному інституті, Тоня буде глибше розбиратися в мистецтві, зможе й мене просвіщати. Я теж росла в любові до класики, у нас у сім'ї Меккою всього були театр, живопис, опера. Батько мене постійно вчив: «А ну швидко, Олюнечко, по радіо звучить Моцарт». Або ж Бетховен, Чайковський, Лисенко... Тато показував і розповідав: це Рєпін, Брюллов, Рафаель... Усе найкраще – у родині, завдяки їй. Тепер у період кризи ми здатні долати будь-які проблеми тільки в сім'ї, у нас альтернативи немає, тільки мати, батько, близькі люди – рятівний круг; гуртом треба відокремлювати всі негаразди-негативи, бруд і залишати золото любові, сімейні цінності, й, таким чином, захищати себе і своїх дітей.
– Я знаю, що Ваша донька бере участь у конкурсах краси.
– Це як хобі, на котре я дивлюсь спокійно. Тоня активно і ретельно готувалась до конкурсу “Міс Україна”, аби потрапити на “Міс Всесвіт”, але стався скандал із “просуванням своїх”, тобто донецьких. Тоня бере участь у модних показах “Ukrainian Fashon Week”. Це для душі, праця за копійки, там винагороди смішні, якщо порівнювати з Заходом. Мені просто шкода дівчат, жаль професію моделей, це настільки принизливо. Я ж бачу, які чудові наші красуні, вони варті того, щоб їхня праця гідно оплачувалась. А доводиться вистоювати на підборах добу за двадцять доларів, або ж заробляти за десять днів триста-п'ятсот доларів, коли такі самі дівчата у Парижі заробляють по 10-15 тисяч за вихід. Це шалена прірва, агенції здирають з тих нещасних дівчат 60-70 відсотків. Де їхня совість? Думають, що вони хазяї життя, та не буде дівчат, не буде роботи. Цю “систему” треба якимось чином змінювати. Хоча я розумію: це не мій фах, нема чого туди сунути носа, це уподобання дитини. Ходить – значить, їй потрібні ці випробування, ця школа, досвід, нехай пробує. Тим паче, що вона височенна, яскрава дівчина. Нині дівчата мають шанс саме на подіумах бути поміченими режисерами, продюсерами, телевізійниками.
– Тепер часто можна почути: за радянських часів була творчість, а нині – суцільне шоу. Шоу всіх засмоктує. В цьому вирі Вам вдається займатися творчістю, принаймні в шоу-проекти привносити справжнє мистецтво?
– На щастя, я вмію розрізняти зернята і плевели, тому відокремлюю грішне від праведного. Хоча мушу зізнатися: не гребую працювати на корпоративах, відвідувати тусовки. До речі, мене дуже дивує: з'явишся, на тусовці раз на півріччя і вже записують в ранг завсідників. Не збагну чому. Є люди, які постійно, іноді щодня по дві-три вечірки відвідують. Може, так привертають увагу? А я міркую: чи зовсім не ходити? Але так я можу образити когось, люди чекають, є певні моменти домовленості, з другого боку, на тусовках часто відбуваються перемовини, контакти.
– Отже, Ви не завсідник?
– Я себе такою не вважаю, увімкніть Інтернет і ви побачите затятих завсідників, вони всі на видноті. Я з'являюсь лише на знакових, як кажуть вечірках. А чому, перепрошую, я не повинна там з'являтися, якщо запрошують всіх наших відомих людей? Що ж, нехай вішають амплуа завсідника, дехто це робить від надлишку жовчі, дехто від заздрості.
Взагалі-то, у найвідоміших, найзнаніших, найпопулярніших людей, які колосально задіяні, тобто належать до найвищого ешелону митців, немає часу бути завсідниками тусовок, хіба що вони намагаються вирватись (аби перепочити) на дві-три вечірки за півріччя. Зазвичай ви не побачите на цих вечірках, скажімо, ні Софію Ротару, ні Аллу Пугачову, ні Едіту Пьєху, ці богині, які почивають на лаврах, можуть собі дозволити усамітнення і сказати: “Не піду, хоч діамантами осипте”.
Я теж дедалі стаю перебірливою, але... Як приміром, і Тая Повалій, Ірина Білик, не завжди можу собі відмовити піти на “Fashon Week”, бо люблю модний одяг, цікавлюсь ним. До речі, з'явитися в одязі українського дизайнера – це престижно. Цікаво, що за кордоном нині вважається моветоном прийти на дорогу вечірку класу “Де люкс” в одязі відомого бренда, тобто популяризувати бренд – моветон. Цінується одяг індивідуального пошиття, тому і лунають компліменти, коли ти в одязі саме українських дизайнерів, цікавляться надзвичайно. А де ж його придбати? На “Ukrainian Fashon Week”. Отож чому не відвідувати свято моди і краси? Я також не байдужа до світського життя, яке, на жаль, не досягло того гідного рівня, яке було колись в XIX столітті, на початку XX-го.
Аристократизм зруйновано за часи радянської влади. Звісно, я не хочу огульно засуджувати радянську владу, були певні позитиви в тому часі, але ж були і серйозні негативи. Нині світське життя набирає обертів, це складова частина етики, культури, люди вчаться красиво спілкуватися. Щоправда тепер поменшало мистецьких подій, на них потрібні не малі кошти. А звичайні фуршетики проходять здебільшого пустотливо, майже нічого не дають душі. Втім іноді не завадить зібратись хорошою компанією, поїсти чорної ікри чи гарних тістечок, випити гарних напоїв. Я, до речі, завжди цікавлюся, хто буде. Якщо нема з ким спілкуватися, я там ніколи не з'явлюсь. Прискіпливо вникаю в пропозиції, зазвичай щодня приходять конверти з запрошеннями, звісно, фільтрую.
– Відслідковуючи вашу творчість, констатуючи вашу популярність, я іноді провокаційно запитую себе: “А чому Ольгу Сумську не “звєздіт”, чому її оминає зоряна хвороба?” З другого боку, я неодноразово бачив: чим глибший, талановитіший артист, тим він простіший, природніший, йому огидні котурни і ходулі. О, як вирізняються молоді естрадні зірочки, в них іноді стільки пихатості, що не передати словами.
– Не мені розповідати, я це все бачу, на моїх очах всі ці зірочки виникають і зникають. Інколи думаєш: “Господи, ну що робиться з людиною?”, років п'ять-десять мине і що вона заспіває, коли опуститься на землю в реальне життя. Гадаю, зоряна хвороба ніколи не була притаманна Сумським, це йде від батька і мами, від їхньої духовної наповненості, від культури, безсрібності, побутової невибагливості, порядності, довірливості. Довірливості аж надто забагато, можливо, трохи б її менше треба, тому що опікаєшся: довіряєш людям, а вони зраджують; розчаровуєшся, і знову довіряєш, і знову іноді помиляєшся. Актори – це невикорінні діти, все єство наше має бути відкритим до сприйняття, тому що акторська професія – це професія спостерігача за світом, характерами, зовнішністю, мімікою, жестами, – ти мусиш, як губка все всотувати. Зустрічаються різні люди, це тепер уже я можу виокремлювати, розрізняти: наприклад, з такою-то людиною я точно не зможу спілкуватися. Раніше цього не могла розгледіти. Чомусь в моєму житті складається так, що з боку оточення є любов і є шалена ненависть, просто шалена.
– Тобто немає середини, суцільний контраст?
– Так, немає зтишеності, є ненависть або сильна прихильність і любов глядачів, байдужості немає. Можливо, це добре. Коли читаю відгуки в Інтернеті, чомусь бачу, що завжди найбільше про мене пишуть, зокрема й негативно. Вісімнадцятирічна дочка мудро каже: “Мамо, будь врівноважена, ти на вістрі подій, ти на часі”.
– А що ж таке капосне пишуть?
– Мовляв, Сумській треба вже давно заспокоїтися... їй вже за сорок, вона підстаркувата, в неї донька від бабія Паперного... І чимало різких епітетів, побрехеньок. Як рука може писати жахливі образливі речі? Що керує цими людьми? Цей бруд, слава Богу, перекривають добрі слова, зокрема, про те, що я є для когось кумиром, це окрилює. Наш час породжує чимало дивного, в Росії мої колеги іноді купують скандальні відгуки і статті про себе, тобто купують негативні піари, аби про них говорили. А тут нічого і купувати не треба, про тебе напишуть будь-яку нісенітницю. Можливо, когось дратує, що я “така правильна ”, що живу з чоловіком більше вісімнадцяти років, народжую дітей, не поводжуся абияк, не міняю прихильників-коханців щороку по двоє, бо взагалі їх категорично не маю. От і виходить: “Якщо така правильна, треба щось в ній зламати”. Але ж актрисі “ламати” треба себе в ролях, а в житті оберігати гідність, етичні підвалини, сім'ю, близьких людей.
Я ніколи не гналася за грішми, тому що в нашій сім'ї гроші були лише засобом купити щось насущне в домівку, не більше того. Звичайно, я від розкошів би не відмовилась і, запевняю вас, змогла би їх гарно розподілити у своєму житті. Недарма кажуть, що найстрашніше і найвідповідальніше випробування – грішми і славою. Я не боюсь цього, мене ці речі не зіпсували, я нормально просуваюсь по життю. Як далі піде, подивимося, треба залишатися собою за будь-яких умов, і нема чого з зоряністю носитися, як з торбою. Інша річ, якщо треба буде, то, повірте, зіграю зірку і зоряну хворобу дуже переконливо, таку собі жінку-вамп, стерву.
А в житті не варто стервозити, глядач мене любить, так би мовити, роксоланистою, я не хочу, щоб тепло і довіра руйнувалися, не хочу їх втрачати, тому що вони мені дуже дорогі, завойовувались роками, йдуть від щиросердного ставлення до людей.
– Чи перетинаєтеся Ви творчо зі своєю сестрою Наталею Сумською? Є у вас спільні проекти, чи кожна робить свою справу?
– Так сталося, що ми спілкуємося з вами в офісі телеканалу “Інтер”, де працює Наталя, і бачимо її зараз на величезній кількості екранів. Зізнаюсь, на екрані я її бачу частіше, ніж в насиченому подіями житті, так складається. Зрідка Наталочка може до мене заскочити, я живу тут недалечко, кажу: “Сестро, зайди, я тебе благаю, хоч обніму, поцілую і нагодую тебе, моя рідненька”, заманюю її або борщем смачним, або тортиком або ще чимось смачненьким. Раніше ми частіше бачились, колись я навіть мріяла несамовито працювати в одному театрі з нею. А коли ще вчилася в Театральному інституті, жила певний час у Наталі на кухні, розкладала на стільцях матрасик і ночувала, було таке. Згадую про ті часи як про найщасливіші в нашому спілкуванні, це моя юність. Я дуже сентиментальна, цього не соромлюся, можу і розплакатися, коли бачу в кіно юну сестру, особливу в “Кармалюку”, завжди грудка в горлі.
Радію її успіхам на сцені, і звичайно, мрію вийти ще не раз з нею в якомусь дуеті чи в одній когорті у виставі. Окрім мріянь, треба діяти: втілювати і реалізувати, звичайно, це залежить від нас самих, від неї і від мене, більше, певно, не від кого.
– А чому Ви не з'явилися у виставі “Задунаєць за порогом” театральної компанії “Хостікоєв і Бенюк”?
– Там для мене ролі не знайшлося. До того ж невеличка чорна кішечка пробігла, нема чого приховувати, глядач же помітив мою відсутність протягом двох років у виставі “Сеньйор з вищого світу”. Ми пішли звідти, тепер вистава зовсім інша.
– Під словом “ми” кого маєте на увазі?
– Віталія Борисюка, себе, маму і батька. Так склалося, що за певних обставин стався невеличкий конфлікт, якому передувало те, що Михайло Юрійович Резникович не дозволив нам з Віталієм грати на сцені керованого ним театру імені Лесі Українки, тобто поставив умову перед Бенюком і Хостікоєвим, що погодиться на оренду за умови відсутності у виставі “Сеньйор з вищого світу” Сумської-молодшої і Віталія Борисюка. Мама і тато нас підтримали як однодумці, також пішли з цієї вистави, про що я сьогодні шкодую, треба владнати цей конфлікт, мені здавалося, що з Анатолієм Хостікоєвим ми його начебто вичерпали.
– А з Богданом Бенюком?
– З Богданом Бенюком я не так багато спілкуюсь, до того ж режисер цієї вистави, автор ідеї Анатолій Хостікоєв, якого я дуже поважаю і як актора, він є велетень українського кіно і театру, мало хто може зрівнятися з ним. У мене виникло сподівання, що ми остаточно помирились, звісно, я б хотіла почути від нього якихось пропозицій, одне тільки слово і я на крилах полетіла б, тому що дуже люблю його і Бенюка за будь-яких обставин. Все треба пробачати одне одному, суперечки – це така нісенітниця, все минає. Хвилини нашого щасливого партнерства на сцені варті того, аби знову повернутися і грати разом. Я особисто не пропоную, радше чекаю, тому що якось не хочеться зовсім принижуватися, тим паче що крок до злагоди вже робила. Минулого року помер батько, не стало В'ячеслава Гнатовича, це є величезна трагедія для нашої сім'ї, але мама все одно могла б повернутися, і я з Віталіком.
Якщо треба щось зробити для цього, кажіть – і ми робитимемо. Я не злостива людина, мене можуть образити, вдарити по щоці, а я підставляю другу щоку. Господи, думаю, ну чого ж я така? Мене принижують, а я знову – нехай, нехай, я поступлюся, хтось же має поступитися, хай це буду я, хай буде це на добро. Звісно, я мрію з Анатолієм Хостікоєвим і Наталею Сумською ще щось зробити на сцені. Як мені цього хочеться, не передати, найбільше, можливо, нині. Ми спілкуємося на побутовому рівні ніби нормально, але момент творчого єднання трохи зіпсований, мені б хотілося все владнати. Це стосується і Михайла Юрійовича Резниковича, іноді думаю, може, зателефонувати йому, хоча один із добре знайомих журналістів мені сказав: “Ну что ты? Не унижайся. Уже падать некуда, эти люди тебе плюют в спину, а ты будешь ему звонить”. А я ніколи не забуду шляхетного величного вчинку Михайла Юрійовича – його телеграму на похорон батька, розкішний вінок пам'яті, який він передав, перебуваючи в Чикаго. Цю телеграму я зберігаю разом із заповітнішими листами і листівочками, вона дорогого коштує: “Я счастлив, что знал красивого, талантливого, потрясающего артиста Славу Сумского и эта светлая память об актёре будет всегда в моём сердце». Це – Михайло Резникович, львів’янин, земляк. Бачите, є щось дивовижне в цій людині, я вважаю його чудовим професіоналом, але спантеличує вражаюча навіюваність, – не так страшні пани, як підпанки, вони вирішили все в моїй долі в театрі імені Лесі Українки, саме підпанки. Резникович цінував мене як актрису, він знав, що я можу, ми могли б спрацюватися, але елементарно не дали. І не дадуть. Поки що. То ж я працюю приватно – десь, щось. Звичайно, сцена кличе, сцена сниться і сьогодні снилася. Напевно, тому що недарма чекаю, станеться в моєму житті таке, що я ще повернусь на рідну сцену, не випадковою є ця надія.
– А в інші театри Вас запрошували?
– Слава Богу, є пропозиції. Одного часу нас з Віталієм кликав Едуард Маркович Митницький в Театр драми і комедії на Лівому березі, були гарні перемовини з Молодим театром, який очолює чудовий режисер Станіслав Мойсеєв, там талановита трупа. Але не просто нині увійти в штат, це обов'язково переходити комусь дорогу, що не в моєму характері, я вже цього натерпілась і не хотілося б комусь заважати. На разових умовах, не переходячи нікому шлях, могла би. А зайти в колектив, немов в серпентарій (звісно, не скрізь це так), почати і знову відчути знайомі до болю проблеми я сьогодні, на жаль, чи на щастя, не готова. Я вже це пройшла, мені цього не треба, я хочу певної свободи, я її варта, це та зірковість, яку я хочу собі дозволити, нехай хоч в такому сенсі вона буде в моєму житті, я не хочу відбирати ролі, мені абсолютно достатньо грати свої ролі в двох виставах в репертуарному театрі. Інколи примам по чотири-п'ять прем'єр в рік замало, а мені, перепрошую, і однієї вистачило б як щастя. Я не зажерлива артистка Оля Сумська (сміється).
А якщо у моєму житті випаде шанс очолили щось, то із задоволенням. Творча молодь, яка вірить у мене, іноді каже: «Пані Олю, от коли б Ви створили свій театр, якби нас покликали, ми б на крилах полетіли». Власне, у мене є ця жила, я активна, друзі й вороги неодноразово переконувались: мене як кошеня кидають у воду, а я пливу, пливу... Борсаюсь також у політичних й інших амплуа-випробуваннях. Отже, міркую: чому б не очолити і не повести під гідним творчим прапором нову трупу? Я готова і ще раз готова.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Якщо спробувати визначити найхарактерніші риси народної артистки України Ольги Сумської, то про неї, на мій погляд, можна сказати так: вона універсальна, всюдисуща і авантюрна. 
