Ім'я скульптора Олексія Владімірова добре відоме як в Україні, так і за її межами. У нього за плечима багато міжнародних та персональних виставок. На думку американської критики, роботи Олексія Владімірова, представлені на персональній виставці в Каліфорнії (а це сталося ще у 2000 році), визначили «нову еру скульптури».
Його твори зберігаються майже в 20 галереях і музеях України, серед них – Національний музей українського мистецтва, Київський музей російського мистецтва, Національний музей історії України, а також у приватних колекціях в Австрії, Англії, Італії, Німеччині, Нідерландах, Франції, Швеції, Канаді та США.
З 1984 року Владіміров – активний учасник симпозіумів-пленерів з кам'яної і дерев'яної скульптури, сам є організатором декотрих.
Культ сірості каменем лежить на паростку духовного відродження нашого суспільства. У важко хворому середовищі художник повинен допомогти людям знайти радість пізнання краси і гармонії світу. І хоч би як затирали поняття «людське щастя», мрія про нього проходить червоною ниткою через усі цивілізації і не вгасає в душі кожної окремої людини. Олексій Владимиров прагне щастя для всіх. У його образах міститься велика внутрішня сила.
Для Владімірова світобудівна основа – камінь (навіть якщо він сірий).
Ідея, схована в пластичній масі, що немов прагне вирватися назовні, виявляє себе в контрасті зовнішньої статики і внутрішньої динаміки. Зміст задуму стримується тендітною оболонкою форми, пульсує, немов ось-ось розірве пружний об'єм.
В чому ж серцевинна суть добутків Олексія Владімірова? Так, він на вістрі сучасних досягнень форми, дитя нашого часу. Та найголовніше в тому, що, озброєний серйозною академічною освітою, історичним досвідом, пройшовши горнило наймодерновіших пошуків, він проник в глибини традиції: його твори посилають вібрації наших предків – стародавніх слов’ян, скіфів, візантійців, античних греків, корені яких щільно сплелися. Глядача проймає на генному рівні: це моє!
Змістовно твори вельми різні, про це можна судити навіть з назв: „Материнство”, „Вознесіння”, „Жриця Аркада”, „Пристрасть Андрогіна” „Тропою забутих богінь”, „Полиновий вісник”, „Торс Нью-Неоліт”, „Перше кохання”, „Рідкісний птах” (пам’яті М.Гоголя), „Остання заповідь”, „Покрова Богородиці”, „Святе сімейство”, „Квіт сакури” „Вівтар Безмовності”, „Petra Genitrix”, (Народжена від каменю”), та всі вони насамперед осереддя краси. Жодного дисонансу.
Владіміров, не відаючи солодкого спокою і безтурботної радості, передає відчуття Часу. Його безповоротності. Все на півтонах, нюансах. Роботи потребують споглядання, дослухання, вислуховування. Нема драми без гармонії. І навпаки.
Кожна скульптура Владімірова – це, по суті, маленька новела, притча, міф, що гранично сконцентрувала в собі почуття й думки їхнього творця. У його майстерні на Київському Печерську, на затишній вуличці з символічною назвою Перспективна почуваєшся як у театрі скульптури, вони поліваріантні й дають змогу зіграти безліч мізансцен, що складаються в своєрідні та ні на що не схожі спектаклі. Тут головне – пластика руху й жестів, силует, гра настроїв; невелике зусилля – і все оживає.
Олексій Владіміров є також майстром із створення призів: Міжнародного фестивалю перукарського мистецтва „Світ краси”, фестивалю Високої Моди „Сходи до Неба”, які були вручені патріархам високої моди Герцу Мелену, Михайлу Вороніну, П’єру Кардену. Краса лине до краси.
– Олексію, вам є що порівнювати: радянський період життя, лиховісні дев'яності роки, два десятиліття незалежної України... Що змінилося у вашому творчому самопочутті? Які є плюси і мінуси?
– Почнемо з того, що скульптура – це вид мистецтва, яке відносно життя людини, та й людства, вічне. Воно не актуальне, у тому розумінні, що не дозволяє творити щось на злобу дня. Тим і прекрасне.
Звісно, у дев'яності роки всім було дуже важко, проте, я працював, не звертаючи увагу на соціально-політичне божевілля. У двохтисячному році був запрошений до США, почався зліт, – досвід, який я нагромадив, вистрілив.
Безумовно, я реагую на потрясіння у суспільстві, дійсність впливає на настрій. Ми дискутуємо. Ходили на майдани Помаранчевої революції. Пережили внутрішню кризу. Відбувається переоцінка перспективи. Проте, треба жити і працювати. Мистецтво скульптури мене врівноважує, орієнтує на вічність, тому я прагну не корита, а неба.
– Ви поділяєте думку, що художник має бути голодним?
– Не поділяю. Інша річ, що він не повинен бути багатим. Художник – це стан душі. Якщо людина творить, вона все одно стоїть трішки вище матеріального, не займається скороминущими темами, зануреними в соціальні потрясіння. Вона живе в зовсім іншому світі, розумієте, то людина з іншого світу, вона просто сьогодні є присутньою, спостерігає і творить красу.
У скульптурі – саме так, це не графіка, не література, не театр і не кінематограф, які дедалі частіше опускаються в чорнуху.
Я ж з небесним настроєм готую свій черговий великий проект – виставку з п'ятдесяти мармурових робіт.
– Тим часом молоді скульптори тримають ніс за вітром, добре відчувають кон'юнктуру: придумують скульптури з підсвічуванням, або ж які хитаються-обертаються, взаємодіють з водою. На такі цяцянки добре клює невибагливий обиватель. Невже ви не піддаєтеся модним віянням? У чому ви все-таки змінюєтеся?
– Я думаю, мої внутрішні зміни йдуть у глибину, а не вихлюпуються в зовнішні привабливості. Узагалі мистецтво розвивається в глибину. Ганятися в скульптурі за ефектами, у тому числі технічними, це смішно. Молоді хочуть оригінальничати, але, на мій погляд, чим глибший творчий стан автора, тим простіше скульптура, тим виразніша і значиміша.
Я розвиваюся, розробляючи кілька напрямків. Хочу знову взятися за щось незвідане. Розумієте, кожен художник шукає нову оригінальну особистісну форму вираження станів душі. Тому для мене найважливіше – глибина змісту.
– Які ви розробляли напрямки?
– Наприклад, у бронзі створював промовисті декоративні ходи з поліруваннями, від яких потім відмовився. Розробляв експресивні напрямки (наприклад, рвану форма), спираючись на досягнення початку XX-го століття. Теж відмовився. Потім намацав більш зрозумілі, лаконічні форми, які допомагають виразити мої настрої, думки, образи. Я приходжу навіть до певної знаковості в композиціях. У камені зараз розробляю два напрямки, які йдуть від дуже глибокої традиції.
Розумієте, усе, що не йде від традиції, це поверхневі, кон'юнктурні речі. Мене кон'юнктура ніяк не цікавить, тож не підлаштовуюсь під замовника, не підмальовую, так би мовити, очі. Останнім часом я вкрай рідко працюю на замовлення, а роблю те, що хочу. Для душі. Хоча, звісно, для особливо наполегливих цінителів я виконую певну роботу.
– Якщо, в цілому, ви відмовляєтеся від замовлень, то що тоді годує скульптора?
– Я вже в тому віці й статусі, коли поціновувач приходить до мене і вибирає з того, що є. Я живу за рахунок суто авторських робіт, це ідеальна ситуація. Останні роки для мене дуже вдалі.
– Тобто ви працюєте для душі. А люди приходять до вас у майстерню і купують за принципом «це мені подобається».
– Так, подобається – придбав. Їх приводять знайомі, фахівці, самі напрошуються, бо чули про мене. Сьогодні в мене, повторю, та ідеальна ситуація, якої домагається будь-який художник. Але не усім таланить. Це дуже складно. Я себе ніколи не розмінював, працював і жив як художник, а не ділок. Нині багато моїх клієнтів, друзів-колег кажуть: «Ти вже можеш відпочивати, пожинати лаври, ім'я на тебе працює. Навіщо тобі напружуватися?». Я щиро відповідаю: «Я ще не зробив свою головну роботу».
– У нашого прагматичного читача напевно виникне питання про вартість скульптур.
– На сьогодні моя скульптура коштує дорого. Директор “Мистецького арсеналу” Наталя Заболотна (тоді вона ще була директором Українського Дому) під час виставки, наприклад, озвучила таке: «Вартість виставлених робіт Владімірова від 50 тисяч умовних одиниць і вище».
Але це не означає, що прийшли цінителі і швидко купили. Просто в кожного художника є реальне цінове реноме, хоча ціна теж певною мірою піар, який допомагає художнику виживати. Та не завжди, як кажуть, цілує щастя, тому не треба думати, що художники багаті люди. Якось до мене прийшов клієнт, я назвав ціну. «Ой, – говорить, – ви так дорого продаєтеся. Ви багатій». Він не розуміє, що скульптор може півроку смоктати лікоть (я вже не кажу про вартість, скажімо, мармуру, інструментів і таланту майстра). Мистецтво – це не перший предмет необхідності, твори здатні придбати заможні люди, але не всі з них люблять мистецтво, тільки одиниці.
Останнім часом я не виставляю роботи на продаж у галереях. Хіба що співробітничаю тільки з молодою столичною галереєю «Боттега», там нема космічних накручувань. Галереї переважно виконують функцію магазинів. Який мені сенс носити роботи туди на продаж, я вже сам з вусами.
– Хто тоді визначає ваш рейтинг?
– Певно самі роботи. У галереях ціни усім відомі, часто вони штучні. Чому на художника там росте ціна? Багато хто робить так піар, піднімаючи в такий спосіб свій рейтинг.
Зараз з'явилося багато рейтингових журналів. Один живописець показав мені московське видання, де його прізвище стоїть вище Айвазовського. Я сказав: «Якщо ти так високо стоїш у цьому списку, то чому твої роботи не купуються? Чому вони в майстерні?». Розумієте, можна домовитися, заплатити і тебе поставлять вище Мікеланджело. Але скільки осла конем не називай, він від цього конем не стане. Тому я до рейтингів ставлюся по філософськи, ніколи нікуди не ходив і не платив, щоб десь уставили моє ім'я.
В остаточному підсумку про тебе скажуть ні рейтинги і піари, а твої твори. Найголовніше – творчість, решта – піна, тому я займаюся скульптурою чесно, від душі. Майстерня – мій дім рідний, без неї мені важко прожити навіть один день.
– Хтось говорить, що ви входите в десятку найкращих скульпторів України, хтось – у п'ятірку, хтось – у трійку. А на ваш погляд, хто входить у трійку чи п'ятірку найкращих? Я розумію провокативність запитання, і все ж у кожного є своя ієрархія, свій хіт-парад.
– Я рейтинги не складаю й оцінок не виставляю. Є моя особиста суб'єктивна думка. Я спілкуюся з людьми, котрі дійсно займаються творчістю, а не штукарством. З повагою ставлюся до Юлія Сенкевича, який нині ще не оцінений. Микола Білик – хороший скульптор, активна людина. Леонід Козлов захоплює. Чудово працює в камені Володимир Протас. Вражає львів'янин Василь Ярич (автор пам'ятника Данила Галицького), він унікальний своїми трактуваннями форми, не схожий на будь-кого. В Львові також працює хороший скульптор Олег Капустяк. Киянин Олег Радзевич оригінально працює в металопластиці, у нього скромні, але дуже цікаві роботи.
А ще Василь Корчовий, Петро Глемязь, Олександр Дяченко…
– Взагалі-то, що тепер відбувається з мистецтвом скульптури: занепад, депресія, піднесення, розквіт?
– Тільки не занепад і не депресія! Попри всі негативи й негаразди наш час шалено цікавий. І тому я не можу сказати, що наше мистецтво пішло вниз. Просто бувають періоди, коли чогось більше, чогось менше. Але гарне завжди залишається, не було такого в історії, щоб нічого не було гідного, позитивного. Нинішні митці теж створюють зразки польоту людського духу. Я загалом оптиміст-реаліст. Усе стане на свої місця. Наш народ і не таке «проходив». В України потужний потенціал, особливо в мистецтві. У нас чудова школа. Я багато їздив світом, відвідував галереї й одразу бачив: «О, це наша школа! Мій земляк!». Наша школа краща, тому що ми добре підготовлені – уміємо малювати, вивчали класичну, академічну грамоту. А на Заході це все загублено. От, наприклад, французи малювати не вміють, ну то як вони можуть навіть формально виразитися, якщо не знають «нотної» грамоти. Слава Богу, ми не втратили традицій, у нас хороша перспектива, ситуація в нашому мистецтві значно краща, ніж у Європі, тим паче в Америці, яка взагалі не має школи.
Певно, тому іноземці так охоче купують наші роботи. Дипломати не забувають дороги до моєї майстерні, рекламують мене серед своїх друзів-колекціонерів. Але на цьому тлі виникають і болючі думки. Я дуже хочу, щоб на державному рівні повернулися до тієї системи, коли кваліфіковані фахівці міністерства культури на виставках відбирали й купували твори для наших музеїв. Про це я кажу не з кон'юнктурних міркувань, це крик душі. Мова про національне надбання, яке вивозиться й стає надбанням інших країн.
– Який ваш улюблений матеріал?
– Люблю працювати з твердим деревом, гранітом, іншими каменями. Але віддаю перевагу мармуру.
– Поясніть чому?
– Греки недаремно вважали, що немає для скульптури шляхетнішого каменю, ніж мармур (із грецької – «сяючий»). Він дає можливість майстру пограти формою, світлотінню, структурою. Малюнок визначається не тільки будовою мармуру, а й напрямком розпилювання каменю. Колір і малюнок “проявляє” полірування.
– А де ви берете мармур?
– Недавно мені, наприклад, привезли 24 тонни індійського мармуру. Правда, більше половини вже використав.
– Прямо з Індії привезли?
– Так, я спеціально замовляв морський контейнер. Спочатку побачив цей мармур на фотографіях. Тепер я – ексклюзивний власник індійського мармуру, гадаю, в Україні навряд чи хтось ще використовує його для творчості.
– А скільки коштували ці 24 тонни?
– Залишимо питання без пояснень. Це була епопея, сім місяців везли, я вже думав, не дочекаюся. Цим займалася українська фірма, яка доставляє з Індії вироби з каменю, я був першим, хто замовив мармур. Мені зробили знижки, потім сказали: «Олексію, тобі пощастило. Тепер ціна буде набагато більшою».
– А які ще мармури потрапляли вам до рук?
– Немає, мабуть, такого, з яким би я не працював. Перепробував усі види, які видобували в кар'єрах Радянського Союзу, тільки на Уралі більш 20 родовищ. З грецьким мармуром працював. Нині з Туреччини, Італії везуть.
– А зі знаменитим карраським мармуром працювали?
– Так, був такий найзнаменитіший кар'єр «Мікеланджело статуарен». Але зараз цього мармуру практично немає. Є «Карара бьянка», інші. Але це вже не статуарний мармур, більш декоративний, у нього інші нюансування.
– А чим мармури відрізняються?
– За кольором, щільністю, фактурою, зернистістю…багато відмінностей. За прозорістю й світінню, – наприклад, гарний грецький мармур просвічується до трьох сантиметрів.
– А яких кольорів бувають мармури? Мені відразу приходять на пам'ять тілесного кольору скульптури античних греків або Мікеланджело.
– Насправді є будь-яких кольорів і відтінків. Мені, наприклад, привезли з Індії коричнево-червоний мармур, відтінки – від фіолетового до зовсім холодних тонів.
Буває жовтий, рожево-червоний, тонкозернистий білий з червоно-зеленими прожилками, бузково-рожевий. У Красноярському краї Кібік-Кордонське родовище дає більше двадцяти різновидів білого, кремового, блідо-рожевого, жовтогарячого, жовтого і зеленувато-сірого мармуру! Є чорні мармури неймовірних відтінків. Ряд станцій київського метро оформлено кубинським мармуром: від ніжно-зеленого до зелено-чорного.
Я застосовую природний колір, щоб виразити певну ідею. Древні греки, до речі, розфарбовували скульптури різними барвниками. Це до нас вони дійшли білими. На мій погляд, скульптура має бути переважно моноколірною. Коли в ній присутній яскравий колір, зникає головне – глибина, стан-настрій. Декоративність відвертає увагу. Я для конкретних композицій підшукую мармур теплих або холодних кольорів. Якщо ж працюю з гранітом, то вибираю з фактурами під полірування. Усе залежить від завдання, що стоїть перед художником.
– Ваша майстерня нагадує музей. Що б ви відповіли, наприклад, школяреві (особливо з провінції, де галерей – кіт наплакав) на питання: «А про що ваші скульптури?»
– Це найголовніше питання, яке завжди задають. Але я вважаю, що розглядати скульптуру треба не з погляду «про що це». Починати треба з милування. Подивись і спробуй відчути: чи є там музика.
Спочатку вимкніть мозок, він вам заважає. Активізуйте внутрішні сенсори душі. І лише потім аналізуйте. Дітей так треба учити. У японців є величезний досвід естетичного виховання, зокрема, уроки милування місяцем, горою Фудзі, квітучою сакурою. Не треба поспішати препарувати «про що це». Зміст випливе сам. Якщо в ньому є любов, гармонія, божеське, а не сатанинське.
Я, безумовно, роблю композиції зі змістом. Але починати треба не з мистецтвознавчого аналізу, а з почуттєвого візуального сприйняття.
Радше за все я хочу виразити себе. А теми, напевно, вічні, загальнолюдські, я просто їх розкриваю в сучасній формі – всі прояви життя, насамперед любов. Оспівую жіноче тіло. Я нічого не доводжу, просто намагаюся показати якусь нову грань людини. Я вважаю, що мистецтво має в собі будівниче начало, серцевина – це творення через прекрасне. Я противник концептуальних теорій і течій, для мене це чуже. Я – художник, мушу йти через фігуру, через людину, а не через якісь зухвало формальні абстрактні прийоми чи предмети, що поза людиною не існують узагалі.
– Себто Ви тяжієте до фігуративності й реалізму?
– Так, я займаюся фігуративною скульптурою. А наскільки це реалізм... Я дотепер не визначив напряму, у якому працюю, це дуже важко зробити. Кожен художник шукає винятково свою форму. Я переконаний: не можна розвивати зовнішній бік мистецтва, воно розвивається з глибини й у глибину. Чимало митців, перейняті пошуком зовнішньої форми, вигукують: «О, я знайшов нове!» Дурниці. Тільки через внутрішній стан, через внутрішню правду можна знайти нове. Якщо художник щирий, якщо потяг до пошуку в нього йде з душі, тоді виходить все: і форма, і пластичне вираження, і рішення творчих завдань. Мистецтво впливає на людину через почуття, через прекрасне, тому виховує смак людини, його душу, а не розум. Розум — це холодний стан, розум оперує враженнями, а враження виникають і від споглядання смітника, п'яних бешкетів, і від квітучого саду, картини Рембрандта, опери Чайковського.
Розум легко обдурити словами-концепціями, а серце людини обдурити не можна. У серці народжується глибинне почуття, що бачить правду.
– Розкажіть про ваші контакти з закордоном?
– Наприкінці дев'яностих мене запросили до США, де я втілив великий проект, присвячений виноробству. Підстелив, як уже казав, набагато раніше. Добре почав у вісімдесятих після закінчення Художнього інституту, на хвилі молодіжних виставок. У кошмарні дев'яності багато хто розгубився й зник як митець, я не здавався, мої роботи купували дипломати. Зав’язалося чимало контактів, вони живі й дотепер. Торік їздив у Японію з персональною виставкою. Цього року там теж відбулася виставка, але без мене, клята криза не дозволила оплатити мою поїздку.
– Тобто роботи поїхали, а ви ні?
– Так, я принципово не поїхав через зміну фінансових умов. У наступному році ми зробимо великі виставки в Токіо і Кіото. Це пов'язано з тим, що Кіото і Київ – міста-побратими, зв'язкам виповнюється, здається, сорок років і керівництво міст ініціює також проведення художніх виставок.
– Ви говорите: «Ми зробимо». Кого маєте на увазі?
– Шанувальників мого мистецтва, колекціонерів, які періодично вирішують: «Пора у Владімірова ще одну роботу придбати». Вони не тільки надають можливість мені впевнено почуватись, а й показують мої добутки світові.
Нещодавно їздив до Голландії. У галереї «Beeldkrach» в Амстердамі давно експонуються мої роботи, успішно продаються. Я повіз кілька нових скульптур, презентував свіжу експозицію.
– Яким чином з'явилося це запрошення?
– Знову таки завдяки посольському працівнику, цього разу голландцю. Цінитель скульптури вивів мене на галерею в рідному місті, мої роботи там сподобалися. До речі, на Заході не беруться за організацію виставок без «іспитового періоду». Кажуть: «Художник повинен попрацювати на галерею». Що це означає? Ти надаєш твори, галерейщики їх продають, забирають відсоток. Якщо все вдало складається (розширюється коло шанувальників), тоді галерейщики повідомляють: «Ось тепер ми готові». Голландці запросили мене майже відразу. Та все якось не виходило. Нарешті, у липні поїхав на два тижні. Причому, як турист, цим усе сказано. Жив у друзів, цінителів мого мистецтва. Після презентації нових робіт – спілкувався з колегами, відвідував музеї, історичні місця, подорожував.
– Щодо перевезень. Одна справа транспортувати, наприклад, картини і зовсім інша – скульптори, які можуть важити сотні кілограмів. І не дай Боже, їх розбити, подряпати, пошкодити. Та ще митниця присікується, це, мовляв, вивезення скарбів мистецтва...
– Перевезення – найскладніше питання. До США, наприклад, я віз майже тридцять скульптур. Документація, страховка, упакування, митниця – усе подолав. Але тепер все дуже подорожчало. У Голландію, на щастя, їздив своїм авто, взяв доволі компактні бронзові вироби. А от летіти в Японію чи Америку – дуже дорого. Якщо художники не бачать перспективи повернути хоч частину грошей, вони відмовляються від виставок.
– Ваші роботи купують через Інтернет?
– Це зазвичай ініціюють галереї. Завдяки Інтернету купили тільки три мої роботи. Ефективніше і легше вони розходяться завдяки особистим контактам, виставкам. Для того, щоб в Інтернеті купували, певно, необхідно мати дуже розкручене ім'я, яке знають скрізь.
– На жаль, розкрученість і талант – часто різні речі. Нерідко середньої руки ремісник буває до такої міри розкручений, що довкола нього виникає нездоровий ажіотаж. А справжній талант перебуває в тіні, іноді дивно не затребуваний. Вас минуло це лихо, ви робите, те, що хочете. Невже вдається обходитися без піару?
– До розкрутки своїх ініціативних колег ставлюся спокійно, з деякими маю приятельські стосунки, не називатиму імен. Річ в тім, що мистецтво скульптури – дуже складне, тонке, специфічне. Це не пісенна попса, яку можна швидко розкрутити і продати. Скульптору постійно потрібно показувати нові продукти, хоч би як він там не розкручувався. Я знаю, що в деяких спритників – «криза жанру». Оскільки вони нічого нового не пропонують, банально експлуатують знайдене. Творчість розкручених ловкачів – це часто блеф і міф. Та навіть міф потрібно підтверджувати серйозними цікавими роботами, мистецтво скульптури дуже предметне, конкретне, відчутне, його можна поторкати, погладити, помацати. Якщо принципово нових творів нема, якщо середовище художників тебе не визнає, далі руху не буде. Тож я дуже спокійний. Час розставить усе на свої місця.
Ще стосовно кон'юнктури. Якось один прибалтійський скульптор сказав: «Чому у вас з каменем мало працюють? У нас немає граніту, так ми валуни одухотворяємо». Дійсно, у нас буквально під ногами лежить природний камінь, який покликаний, щоб з нього творити. А всі щось ліплять, йдуть по шляху найменшого опору. Когось академічна школа пригинає, оглядаються на минуле, коли треба йти вперед.
І ще одне слушне зауваження щодо кон'юнктури. У нас дійшло до того, що по телебаченню перестали показувати репортажі про відкриття виставок, про художників, мовляв, це реклама, у такий спосіб вони нібито заробляють гроші. Попсовиків, які на корпоративах за годину бува “піднімають” п'ятнадцять тисяч доларів, можна, виходить, показувати щодня (“Фабрика зірок”, “Танцюють усі”, “Камеді клаб”, “Народна зірка” тощо), а творчість злиденних художників – зась! Та не може митець продаватися так, як на ринку картопля або на концертах пісеньки. Сучасна культура тільки втрачає від того, що перестають розповідати про гарних художників. Про яку рекламу мова, адже картини і скульптури – це не жіночі прокладки і не засіб від лупи? Демонстрація творчості майстрів – це показ рівня культури.
– Які в скульптора трапляються казуси, накладки, пригоди?
– Якщо вважати це казусом, то в різний час украли три мої роботи. Англійці якось купили дві скульптури. Десь місяці три потому знову приїхали в Україну і сказали: «Наш лондонський офіс обікрали. Хочемо вдруге купити ваш твір». Якби я був піарною людиною, то, природно, цю історію розкрутив би, організував би скандальчик у пресі, але скромно зробив англійцям нову скульптуру.
Ще одну роботу вкрали прямо з майстерні. Слава Богу, міліція знайшла. Третю скульптуру вкрали на виставці. Не знайшли.
А ось іншого роду казус. Є в мене скульптура «Місячна богиня». Коли я зробив широке обличчя, потім – рот, по куточках з'явилися крапочки, тобто виникла напівпосмішка, чого я не замислював. Усі запитували: «Ти спеціально знайшов такий камінь?» Я відповідав: «Звісно. Дуже довго вибирав». Хоча ці ямочки посмішки на щоках виникли загадково-несподівано. Таке в роботі з каменем буває.
Скульптуру з онікса «Медяний місяць» я спочатку розмістив на підставці. Потім зрозумів, що треба укласти в білий мармур – у білу постіль. У підсумку я над нею працював рекордно довго – десять років. На одній з виставок у солідній багатій структурі доскіпливо знімав експонати на відеокамеру німець. Зрештою, він підійшов з перекладачем і показав на «Медяний місяць»: «Мені подобається ця робота. Який це камінь?» – «Онікс, – відповідаю. Розповів про його походження, як полірують. «А що під ним?» – «Мармур». – «А як онікс у нього потрапив?» Я почав сміятися: «Завдяки чарівним рукам майстра». – «А-аа…». Він і подумати не міг, що можна ювелірно підігнати і вставити одне в інше, вирішив, що я десь у горах знайшов такий спаяний шматок і вже з нього зробив скульптуру.
– Чи берете участь у пленерах?
– На початку кар'єри я з друзями активно займався парковою скульптурою, ландшафтами, був активним учасником і пропагандистом пленерів. Хоча це дуже непросто – кудись їхати на місяць, щоб з величезного каменю зробити скульптуру. Важка праця, яка забирає багато енергії. Зате – корисне спілкування, поштовхи до удосконалювання. Отож до вуличної скульптури я ставлюся не як до вуличної дівки. В усьому світі вона шанована і її активно створюють. Не так вже і давно я був керівником пленерів у Гурзуфі, у Южноукраїнську, – ми зробили там гарні паркові скульптури.
– На відкриттях всіляких виставок зазвичай ллють патоку. Думаєш: «А як же відбувається самооцінка, якщо усі говорять, що автор геній?» А чи є критичні обговорення ваших творів? Як ви до них ставитеся?
– Річ в тім, що нині насправді немає критики. Слово «критика» походить, певно, від слова «критерій». У нас зник узагалі критерій, тепер не узвичаєно професійно критикувати. Мистецтвознавець Олексій Титаренко спробував покритикувати одного скульптора, так він на нього в суд подав, виставив позов у мільйон гривень за те, що той наніс йому нібито моральний збиток, він хворів після цього. Ось така проблема.
Критерії зникли скрізь. Якось пішов із дружиною на виставу «Безприданниця» за Островським у виконанні московської трупи в київському театрі імені Лесі Українки. Я був у шоку від цього сирого кічу. Ми встали і пішли, до такої міри було погано. Раніше подібне освистали і закидали б помідорами. А нині халтура править бал. Шоу- артбізнес опускають мистецтво.
У радянський час після виставок (вони тривали мінімум місяць, а тепер – п'ять-десять днів) відбувалися серйозні публічні обговорення, які ми дуже чекали. Лунала предметна критика, говорили про кожного художника. Мені сьогодні цього не вистачає. Тому від людей, яких я поважаю, я радий почути конструктивні зауваження, мене це ніяк не принижує. Правда, у будь-якому випадку я доводжу свою позицію, кажу: «Я відчуваю і розумію, що цю роботу мав зробити саме так». У цілому намагаюся притримуватися поради Пушкіна: «Хвалу и клевету приемли равнодушно». Хоча коли співають дифірамби, мені це особливо неприємно, я розумію, що це лише лестощі, і хочеться вуха затулити. А лестощі тепер скрізь.
– Я піймав себе на думці: раніше була критика, тепер – рекламний слоган.
– Точно. Тому я від цього відсторонююся. Зате з задоволенням слухаю думки друзів під час обговорень проблем літератури, театру, образотворчого мистецтва. Ми відверто говоримо, де кіч, конкретно називаємо прізвища людей, які видувають собі бренди у вигляді мильних бульбашок користолюбства. Хтось заробляє гроші, а хтось робить мистецтво. Так завжди було: творчістю займаються одиниці, а інші потім користуються їхніми досягненнями. Спритники комерційно успішніші. А справжні імена лишень з часом отримують належно гідну шану й оцінку. Лушпиння, звісно, відсівається, усе переосмислюється, але... Поки ж скрізь тотальний обман, у всьому, навіть у їжі. Недарма з'явилася телепередача «Обережно, їжа!»
Сьогодні людей обманюють заради вигоди у всіх сферах, а в мистецтві це дуже легко зробити.
– А в яких випадках можна сказати: «Обережно, скульптура!»?
– Скульптури дуже мало! Тому цей заклик тоне в морі іншого кічу.
– І все ж, у чому може полягати обман?
– Скажімо, використовують вдалий, хоч і поверхневий прийом при створенні різних виробів, які потім гарячково продають. Це я вважаю обманом.
– Тобто тиражування прийому – це обман?
– Авжеж. Мистецтво – це не конвеєр і не ширвжиток. Але на вдало знайдених прийомах роздувають собі ім'я. На щастя, воно потім ганебно лопається. У мистецтві скульптури такого, на щастя, мало. У нас узагалі скульптури дуже мало, ніші – порожні. І Київ – це пустеля. Столицю треба насичувати і насичувати.
Я займаюся розвитком сучасної пластичної скульптури, а не пам'ятниками. Слово «пам'ятник» мене просто убиває, якщо мати на увазі чиновників, які вважають, що їх у нас достатньо. Я кажу: «По-перше, пам'ятником може бути будь-який артефакт, або ж не треба плутати з меморіалами, по-друге, сучасної пластичної форми в нас майже немає”.
Щоб розвивати в людей естетичне розуміння навколишнього середовища, краси, для цього потрібна паркова скульптура. Сучасна пластична форма – це самостійна мова, як, приміром, самостійна музична форма. Чомусь ніхто не проводить таких паралелей.
Я усе своє життя кладу на розвиток сучасної пластичної форми. Практично всі мої роботи, якщо їх збільшити, можуть уписатися в будь-яке середовище – і в суперзалі в стилі хай-тек, і в парку, і в стародавньому палаці. Вони не тільки органічно вписуються, гармонізують середовище. Це перевірено неодноразово. Це та надзадача, яку я постійно ставлю перед собою і вирішую.
– Чому ви не берете участь у вітчизняних конкурсах?
– Який сенс виносити те, чим я займаюся все життя, на суд людей, котрі не розуміють, що таке скульптура, що таке сучасна пластична мова. Відразу виникає питання: «А судді хто?» Тому в нас такі «пам'ятники». Я не бачив у Києві жодної сучасної скульптури, яка мене вразила б. З іншого боку, нема охоти вивчати підводні течії інтриганства, займатися закулісною боротьбою, щоб пробитися, вибороти якийсь приз, замовлення. Мені це не потрібно. Так я встигаю більше робити для сучасного мистецтва.
– На вас орієнтуються?
– Хтось наслідує, хтось копіює, хтось вивчає. На виставці в «Мистецькому арсеналі» до мене підійшла Ольга Петрова, художник й мистецтвознавець, сказала: «А ти знаєш, по твоїх роботах у Художній академії дипломи захищають». «Про що мова?», – запитую. Виявляється, якась майбутня мистецтвознавець на прикладі моїх робіт написала диплом: «Оголене тіло в сучасній українській скульптурі».
– Вона з вами познайомилася?
– Ні, як не дивно. А я б не відмовився познайомитися з дипломом і автором.
– Як ви ставитеся до того, що робить мільйонер Пінчук? Я маю на увазі організацію епатажних виставок.
– Чесно скажу, не тягне туди. Іноді натрапляю на телерепортажі. Наприклад, відвідувачам пропонували ловити пару. Я подумки порадив: «А чи не краще в сауну сходити?»
– Якось демонстрували такий “твір”: у скляній ємності хмарою літали мухи і здихали.
– А розпорота корову чи гармидер із каструль? Повторю: я до всіх людей, які займаються творчістю, ставлюся добре. Але коли проголошують, що це високе мистецтво, у мене загострюється складне ставлення до концептуалів.
– А як ставитися до потвор у формаліні чи до куп лайна під назвою: «Добриво геніїв»? Як змусити себе зрозуміти, що це нібито високе мистецтво?
– Мистецтво проникає через душу, відчуття. Завдяки захвату перед неймовірною красою, її силою. Нам же намагаються щось втовкмачити у свідомість мовою логіки. Якщо моя душу це не сприймає, мозок мій не розумітиме. Я йду від відчуттів до розуміння. А не тому, що мене намагаються переконати: це, мовляв, прекрасно.
Уявімо, вам кажуть: «Ви повинні покохати ось таку дівчину, дивіться, вона прекрасна». – «А я її не люблю». – «Ні, ви повинні її любити за те, те і те». Ні, я спочатку її покохаю без усякого «повинен», а потім спробую собі пояснити «за що». У мистецтві аналогічно. Через красу, чуттєвість, замилування, зачарування, захват, екстаз...
У чому смисл концептуального мистецтва? Спочатку ідею втелющують, а потім кажуть: захоплюйся. А я не захоплююся. З якого дива?
Коли читаєш літературний твір, слухаєш музику, виникає певний образ, який тебе хвилює. Мистецтво – це система образів, якщо їх нема, а тільки епатажна думка, немає мистецтва. А тебе напихають ледве не науковою термінологією, доводять: «Ми створили нову ідею». А ідеї ж немає. Я дотепер не бачив, щоб концептуальне мистецтво народило самодостатню нову ідею. Може, я не доріс до розуміння…
– Розпоротих корів і мух у банці?
– І цього теж. Але найбільше я намагаюся зрозуміти, як можна стояти в черзі всю ніч, щоб це побачити.
– Для мене концептуальне мистецтво – це порізаний на статичні сегменти фільм жахів.
– Може, й так. Але я намагаюся зрозуміти усіх, я нікого не закреслюю. Можливо, то теж якийсь вид творчої діяльності. Але для мене мистецтво – результат. Не усяка творча діяльність народжує вартісний твір. А багато концептуальних течій проголошують, що результат не цікавий, цікава кухня. Ну, вибачте, хлопці, якщо я голодний, а ви мені розповідатиме, як готувати борщ, я від цього ситим не стану. А вони кажуть: «Мистецтво – це обман, тому ми граємо в нього». Ні, мистецтво – це правда, скульптури – це мої прозріння-одкровення.
– Правда мистецтва вища і глибша правди буденності», – говорив Хемінгуей.
– Мистецтво не може бути обманом. Ошуканців треба гнати. Не можна обманювати людей і цим заробляти гроші.
Я прагну якихось вищих істин, у мене немає завдання заробити на цьому гроші. Звісно, хочеться щось їсти, але до мистецтва це не має стосунку. Ми вже говорили: є два типи художників – одні створюють, інші використовують їхні досягненнями. Так, усе тече, усе змінюється. Але основа справжніх цінностей – вічна: любов. А шизофренічні ідеї зводять людину на рівень концептуального лайна.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
