Що таке «New Era Orchestra»? Це по суті Тетяна Калініченко. Пам'ятаєте, у Маяковського: «Мы говорим – партия, подразумеваем – Ленин. Мы говорим – Ленин, подразумеваем – партия». Але в даному разі йдеться про музичне дітище, створене поверх ідеологій, канонів і забобонів. І певною мірою жанрів.
«New Era Orchestra» – це щось середнє між камерним і симфонічним оркестром, здатним виконувати класику від «Баха до Оффенбаха», етніку, авангард і андеґраунд.
Оркестром керує буревійна диригент Тетяна Калініченко, якій важко закинути всеїдність, радше це універсальність, бо її теперішні естетські “хуліганські витівки” мають серйозне підґрунтя: ще в період навчання в Національній музичній академії ім. П.І. Чайковського вона диригувала в “Молодій опері” постановками: “Наталка Полтавка” М. Лисенка, “Весілля Фігаро”, “Бастьєн и Бастьєна” В.Моцарта, “Царева наречена” М.Римського-Корсакова.
З 2004 року працює диригентом Національного президентського оркестру України (художній керівник і головний диригент, народний артист України Анатолій Молотай).
В Дніпропетровському академічному театрі опери та балету вела постановки Дж. Верді “Ріголетто”, Бізе-Щедрін “Кармен-сюіта”.
Має досвід успішних виступів у великих концертах, на престижних музичних фестивалях, демонструючи багаті й різноманітні інтереси в царинах класичної, барокової і сучасної музики.
Та найяскравіше харизматична Тетяна Калініченко виявляє себе як лідер “New Era Orchestra”, доводячи, що вона є чудовим музикантом зі свіжим поглядом на інтерпретацію музичних творів різних епох і напрямків.
29 жовтня “New Era Orchestra” має взяти участь у міжнародному джазовому фестивалі “Jazz in Kiev”, що стало “останньої краплею” для інформаційного приводу зустрітися с Тетяною Калініченко.
– Пані Тетяно, які ключові події і ключові люди визначили ваше покликання?
– Почну, напевно, з того моменту, коли я почала вчитися в Чернівецькому університеті. Саме там у моїй долі з'явився викладач з диригування Андрій Миколайович Кушниренко. До зустрічі з ним у мене було інше життя, я інтуїтивно розуміла, що займаю не своє місце. Він задав новий напрямок, хоча на початку занять був масштабно здивований моєю обдарованістю, не знав, що взагалі з цим робити, тому що ні в які рамки навчального процесу я не вписувалася. Перевели на індивідуальне навчання. Я мала викладати музику в загальноосвітній школі, але мене залишили при кафедрі музики, причому, ще навчаючись, я вже викладала.
Цікаво, що до вступу в університет я рік працювала в загальноосвітній школі, театр організувала. Але директор якось сказала мені: «Тетяно, нам доведеться з вами розлучитися». Я зніяковіла: «Невже я так погано працюю?» – «Річ в тім, що ваше місце не тут. Ви не будете жити в Чернівцях, поїдете. Я потім згадуватиму, що з вами працювала». Як досвідчена людина вона поставила мені діагноз відразу. А Кушниренко конкретно підказав шлях, я зрозуміла, що потрібно їхати до Києва, навчатися оперно-симфонічному диригуванню.
У консерваторії педагогом з фаху став народний артист України Вадим Борисович Гнєдаш. Йому було дуже складно зі мною, як і мені з ним. Він стикнувся з ученицею, котра не підпадала ні під які стандарти.
– У чому полягала ваша нестандартність? Що дивувало-лякало педагогів?
– Не по роках яскраво виражена самостійність, що випереджала фізичний вік, нахабна переконаність у тім, що так, як знаю я, не знає ніхто. А також виняткова працьовитість, здатність швидко засвоювати великі обсяги інформації. І все це було огорнуте юнацьким максималізмом.
– Який зазвичай не позбавлений пихатості, зарозумілості, зухвалості…
– От-от. З одного боку, самовпевненість, це добре, з другого – вона дуже заважає вчитися. Коли амбіції не підтверджені знаннями й уміннями, ти своїм даром не вмієш розпорядитися. Для того, щоб опанувати професією, потрібна дисципліна, чималий аскетизм. Необхідна система. У мене з цим завжди були погані стосунки, я не дуже розуміла, нащо всезнайка має учитися.
У той же час моя войовнича індивідуальність у чисто музичній сфері мала свій козирний позитив, тобто моє оригінальне бачення творів часто не збігалося з так званими стандартними трактуваннями. Але це приводило до конфліктів. Я мислила так: якщо прийшла учитися до майстра, тож повинна в нього взяти найкраще, прогресивне. А виходило, що брати вже нема чого, бо я все знаю. Така позиція дуже ускладнила навчання в консерваторії, доходило до істерик, сліз… Важко було і концертмейстерам, котрі працюють у класі з диригентами.
– Що ж вас так розсварило?
– Нині всі образи розсмокталися, а тоді ми розлучилися в жахливому конфлікті. Я єдина людина в групі, якій поставили за фахом «4». У консерваторії це смертний вирок, така оцінка рівносильна нулю. Гнєдаш зробив приписку: за поведінку. У плані музичної підготовки в мене було все гаразд, але, з огляду на «мою хамську неповажну поведінку впродовж чотирьох років навчання», він сказав: «Я хочу, щоб ти одержала урок на все життя. Не можна з людьми так поводитися, потрібно бути вдячною».
Він часто говорив: «Ти дикий кінь з дикого степу, якого потрібно об'їздити. Ти цього не розумієш, але я з тебе таки людини зроблю, як би ти не пручалася». Це мене страшенно кривдило, я симпатична дівчина з гарною фігурою, ну який же я кінь...
Оскільки в нього дуже вибуховий темперамент і в мене теж, ми дійшли майже до крайнощів, тим паче, що Гнєдаш дипломатичністю не вирізнявся, адже диригент – це лідер, а Вадим Борисович тривалий час керував оркестром Національного радіо України, це позначається. Їм зроблено понад тисячу фондових записів, тепер я уже розумію, що це таке, а тоді то було для мене порожнім звуком. Я бачила перед собою тирана, сатрапа, деспота. Не розуміла, що це узаконено професією, це потрібно приймати. З огляду на те, що таких рис у мене самої більше ніж досить, мені не подобалося, коли мене впрягали.
– З часом ви дистанціювалися від непорозумінь і образ? У юності наша самовпевненість часто замішана на зарозумілості і себелюбності, і вельми нагадує манію величності. Потім почуття компромісу починає в душі наводити порядок: розумієш, у чому помилявся, що краще дружити, ніж конфліктувати. Так, є принципові речі, через які не можна переступити, але ми часто влаштовуємо сварки через непринципові речі. Чи змінився ваш погляд на ту ситуацію?
– Безумовно. У першу чергу до мене дійшло, що я була не готова до такого рівня спілкування. Так, у своєму маленькому місті, де я закінчила університет і мене в ньому залишили як кращу, я почувалася зіркою, примою. Але в столиці я виявилася не готовою до того, щоб повноцінно брати знання в майстра, сприймати його філософію професії.
Однак не можу сказати, що от я, така-сяка, усе робила неправильно. Я робила правильно. Життя в столиці змушує жити в іншому ритмі, тут усе інакше. Є два варіанти: або ти виживеш, або загнешся. Процес виживання дуже складний, і не стільки в побутовому плані, скільки у творчому.
Тепер, звичайно, на ті заняття і на ту ситуацію я б реагувала інакше. Але! У той період моя поведінка, можливо, і здавалася хамською, невдячною, однак завдяки цьому я себе не втратила, не стала в шеренгу диригентів, котрі закінчують консерваторію, одержують дипломи й ідуть у нікуди – займаються будь-чим, але не своєю професією. Це правильні, гарні, грамотні хлопці, можливо, у чомусь кращі за мене. Але я діючий диригент! У мене немає жалю, що я пройшла такий норовливий, тернистий шлях, він має свої бонуси. Адже я могла встати в шеренгу і розгубити якості, що відрізняють мене від інших. Якщо ти хочеш себе створити, маєш йти своїм шляхом, а не повторювати чийсь.
А от за те, що я ображала Гнєдаша як особистість, мені соромно. У мого педагога вистачило розуму і терпіння не відмовитися від мене. Я ж хотіла піти від нього. Однак мені багато хто говорив: «Таню, ти не повинна міняти педагога, тому що тільки він зможе з тебе людину зробити. Щоб впоратися з твоїм характер, треба мати здоров'я. Він зможе». Вадим Борисович дав мені багато технологічних умінь в роботі з оркестром, те, чого в консерваторії тепер ніхто не дає. Ці знання коштують мільйони доларів. Якщо ти маєш талант, але не володієш технологією, займатимешся самодіяльністю.
– Що спонукало створити власний оркестр?
– Якщо далі говорити про ключових людей у моїй долі, то одним з них є Андрій Ризоль (онук знаменитого баяніста Миколи Ризоля). Він спрямував мене у нове русло, коли три роки тому сказав: «Таню, ти не впишешся в жодну державну структуру, тобі потрібно створювати свій оркестр, яким ти кермуватимеш по-своєму». Я розуміла, що свій колектив вимагає дуже великих ресурсів – грошових, фізичних, моральних. Андрій наполягав: «Якщо не вийде, у тебе совість буде чиста. Ти зобов'язана спробувати. Треба зібрати музикантів, почати щось робити. Я упевнений, тобі це сподобається, це твоє». У результаті з'явився київський «New Era Orchestra».
– Базовий склад – двадцять дев'ять музикантів, він може збільшуватися (з огляду на задачі) до тридцяти п'яти. Для камерного оркестру склад великий, для симфонічного – маленький, але розширює можливості у виборі репертуару й художніх засобів.
Правда, мені бува дорікають: «Зроби оптимальний склад: 25 струнників. Грошей заробите більше». Але тоді я втрачу наш репертуар, отже, завжди веду за собою цей склад: струнна група, рояль, за необхідності – синтезатор, клавесин (усе це окремі спеціалізовані музиканти) і ударні інструменти у всіляких комбінаціях, зокрема рідкісні інструменти, наприклад, з Тибету. У мене є підтримка в особі Георгія Черненка, керівника ансамблю «ARS NOVA», він виручає незвичайними інструментами, наприклад, незабаром мені знадобляться церковні дзвони. Якось Георгій надав шість чавунних баняків (у таких селяни готують їжу в печі). Вони видають певні ноти, звучать красиво і виглядають дуже колоритно. Ще я розшукала хлопця, у якого вдома є колекція індійських та інших екзотичних інструментів.
Незвичайне звучання – одна зі складових самобутності нашого оркестру. Любов до тембрів, до їхніх дивовижних сполучень приносить мені фізичне задоволення, придумуючи їх, я чую їх усередині себе, кажу аранжувальнику: поїдь, не знаю куди, візьми такий-то інструмент, і це буде добре. І згодом це спрацьовує.
У чому ще родзинка New Era Orchestra? У ретельному підборі репертуару. Звісно, бувають моменти, коли треба піти на компроміс: виконати те, що замовляють. Але якщо програма залежить особисто від мене, я завжди вибираю твори, які мені дуже ці-ка-ві. Це, напевно, найскладніше – пошук репертуару, того, що формує оркестр. Тут витрачені зусилля окупаються сторицею. Я консультуюся, використовую власні зв'язки, контакти музикантів. Наприклад, щоб виступити на арт-фестивалі «Гогольфест», я буквально замучила художнього керівника Большого театру в Москві композитора Леоніда Десятникова. Телефонувала йому разів сто, волала: «Мені треба ось це, допоможіть, знайдіть, я хочу так». Ми використали кілька його саундреків з кінофільму «Москва».
Я ставлю на вуха всіх, для мене немає проблем подзвонити будь-якій людині, хто би вона не була, щоб отримати те, що мене цікавить. Прошу: дайте зіграти... якщо небезкоштовно, то скільки коштує... зробіть знижку. Раніше це обмежувалося Україною і Росією, тепер це Канада, США, Великобританія, Австрія, Латвія, Литва, Естонія, Франція... Усе заради цікавого матеріалу. У мене погана англійська мова, але коли мені щось треба, вона чомусь стає різко дохідливою, переконливою, особливо з нашими вкрапленнями: «Капець як треба вже зараз, дайте, будь ласка, умру на місці». Іноземці, навіть не знаючи мови, відповідають: «Міс Тетяно, о'кей. Я зрозумів, що вам це конче потрібно. Будемо допомагати».
Цікавість, щирість і божевільне бажання довідатися про щось нове, а не отримати вигоду, “пробивають” багатих і бідних, видавництва, змітають будь-які кордони, природно, за умови, що людина хоче тебе почути. Спрацьовує незбагненний феномен, гіпноз. Весь оркестр знає: якщо я чогось хочу і у це дуже вірю, то даремно цьому протидіяти. Раніше на фразу «Тетяно, це не реально» я ображалася, тепер сміюся. Не реально повернути людину з того світу, це не ми вирішуємо, не реально здоров'я купити. Все інше реально, ситуації будь-якої складності розв'язуються, це справа часу і бажання.
– Напевно, родзинкою оркестру є також те, що ним керує жінка, та ще й лівша?
– Так, це викликає певний подив. Хоча важливий результат роботи. У світі є мільйони чудових жінок-хірургів, на операційному столі ніхто їх не запитує про статеву приналежність; серед жінок є видатні вчені і політики… Для мене жінка за диригентським пультом – це нормально, але багато хто цей факт сприймає як рідкість, екзотику.
– Ще б пак! Під вашим началом чимало чоловіків, кожний – індивідуальність, усіх потрібно організувати, дисциплінувати, мобілізувати, повести за собою. Безумовно, це викликає подив. Необхідні колосальна енергетика, харизма, неординарність, владність. Може, я щось пропустив з того, що дає вам можливість йти обраним шляхом?
– Те, що ви назвали, справді обов'язково має бути. Але без задоволення від своєї роботи все перераховане вище гине на корені. Організовувати, командувати, вести за собою – це радше хрест, який потрібно нести. Іноді я до такої міри виснажена, що ще до початку репетицій майже падаю з ніг: нема сил робити програму, я просочена невір'ям, здається, що нічого путнього не вийде. Додамо елемент розпачу через те, що в колективу немає стабільного фінансування. Але раптом настає момент, який не піддається логічному аналізу, коли всі несприятливі фактори, готові доконати, розчавити, умертвити, знищити, розсипаються – і перемагає музика. Тому, що ти обожнюєш процес її створення.
Коли я одержую величезну радість-задоволення, це поширюється на музикантів, вони відчувають, що я їх дуже люблю, вони не просто робочий матеріал, а люди, без яких я не зроблю програму.
– Я так розумію, що ваш колектив виконує музику найширшого діапазону: від класики та фольклору до авангарду і андеграунду.
– Ви правильно говорите. Уміння грати академічну музику – це база, основа, без якої нічого іншого не виконаєш. Складніше класики – Баха, Гайдна, Моцарта, Генделя, Вівальді – нічого у світі немає. Щоб їх добре зіграти, потрібно витратити набагато більше зусиль, ніж коли виконуєш який-небудь сучасний “наворочений” твір. Звичайно, можна прочитати Моцарта з листа, але в його музиці глибини набагато більше, ніж здається на перший погляд. За простотою начебто зрозумілої доступної фактури ховаються дуже серйозні речі, – щоб підняти їх зо дна, треба дуже багато з оркестром працювати. Тому я не часто беру академічних авторів, у мене не завжди є можливість в антрепризних умовах, у яких ми фактично існуємо, відрепетирувати їхні твори в тій мірі, якої вони заслуговують. Те, що в нашому репертуарі мало класики, це швидше не родзинка, а недолік.
– Виходить, ваш коник – сучасні автори. Але їх ще треба знайти.
– Композиторів, переважно, знаходжу я, це, наприклад, Джованні Солліма (Італія), Георгс Пелєцис (Латвія), Леонід Десятников і Володимир Мартинов (Росія), Пітер Брейнер (Канада), Джон Таверен (Велика Британія), Йоун Лейфс (Ісландія). Ці прізвища навряд чи відомі в Україні, але вони знані в Європі. Їхню оригінальну музику цікаво виконувати, тому що в ній є концентрація думки і почуття.
Попутно відзначу таке. Дуже часто сучасні композитори вибирають архімодні чи авангардні засоби вираження. Твір може тривати двадцять, п'ятдесят хвилин, понад годину, а ти розумієш, що всі ці думки можна укласти в дві хвилини, – був би опус коротший, насичено б звучав. Я не розумію, навіщо розтягувати думку на десятки хвилин, коли в трьох тактах усе зрозуміло. За такі твори я не беруся.
Мені подобається кіномузика, незвичайні перекладання. На недавньому концерті ми зіграли саундрек з «Кримінального чтива» – пролунало соло на цимбалах з камерним оркестром. Зал просто вибухнув.
Такі хуліганські витівки вітаються. Природно, їх треба дозувати, бо грань дуже слизька, можна піти в епатаж і не повернутися, застрягти. Але іноді я свідомо собі це дозволяю, провокуючи запитання: «А нащо вона це робить?» Мені подобається будоражити людей певного сорту: заздрісників, недоброзичливців, вони починають мене ще більше лаяти, мені це в кайф.
– Які типові хохми і казуси з вами трапляються?
– Нещодавно прийшла до Філармонії. Було дуже холодно, розпочався дощ (парасольки у мене не було). Я прийшла на середину концерту, щоб послухати один твір, і вирішила зайти через парадні двері. Тітонька на вході довго і скептично на мене дивилась, а потім запитала: «А Ви тут колись взагалі були?». Після мого зніяковілого бурмотіння, що я тут неодноразово виступала, вона з недовірою відповіла «Йдіть на третій поверх».
Одного разу, перед концертом, коли я, як завжди бігала по сцені, заклопотана розставлянням пультів-стільців, до мене підійшов звукорежисер, що мав записувати наш концерт. Він запитав: «Дівчино, а де я можу знайти тут диригента?».
На нашому концерті на «ГогольФесті» цього року ми виконували «Колхозную песню о Москве» – один із саундтреків до фільму «Москва» відомого російського композитора Леоніда Десятникова (взагалі-то він народився у Харкові). Мали співати академічні (сопрано і меццо-сопрано) солістки і мав лунати естрадний вокал. Для третьої вокалістки, щоб її було краще чути, один з музикантів приніс мікрофон своєї дочки – рожевого кольору для дитячого караоке. І з цим мікрофоном ведуча представляла програму. Ми забули їй пояснити, що жодної кнопки на мікрофоні не треба натискати, бо на весь зал залунають дитячі пісні. Весь оркестр без подиху слідкував, чи натисне вона кнопку. На щастя, обійшлося без казусів.
– Яким чином ви потрапили в поле зору керівників фестивалю «Jazz in Kiev»?
– Оркестру дуже допомагає Культурно-освітній центр «Майстер клас», його директор Євгеній Уткін якось сказав: «Тетяно, тобі треба обов'язково познайомитися з Олексієм Коганом». Перша фраза Когана був така: «Здрастуйте. Ви любите джаз?», на що я чесно відповіла: «Я не можу сказати, люблю чи ні, я його поки що не знаю». – «Ви грали коли-небудь джаз?» – «Ні». Олексій зрозумів, що в наявності не просто терра інкогніто, а зовсім важкий випадок. Він приніс мені купу дисків, сказав: «Таню, це треба знати!»
Ідея участі у фестивалі «Jazz in Kiev» знову таки пролунала з вуст Євгенія Уткіна, він сказав Когану: «Є оркестр, дуже класний. У нього постійно якісь “заморочки”, що на голову не налазять. Може, вони візьмуть участь у фестивалі? Льошо, зверни увагу». А потім так вийшло, що Олексій вів наш першоквітневий концерт, жартівливий, різножанровий, прикольний. Природно, він усю програму чув, мені здається, моя робота викликала симпатію. Незабаром ми вже почали вести переговори: що, коли, як, з ким. Приїдуть аргентинці брати Салуцці Діно (бандонеон) і Фелікс (саксофоніст) і німкеня Анна Лехнер (віолончель). Ми виконаємо кілька творів з нового диска Діно Салуцці «El Encuentro». Вони не дуже джазові, корені аргентинські, музика міксова – колоритна суміш всякого різного.
У Когана я попросила, щоб нам дали хвилин двадцять п'ять до виступу згаданих солістів. Оскільки “New Era Orchestra” у структурі «Jazz in Kiev» невідомий колектив, але відкриватиме фестиваль, то було б добре, щоб у нас був час для самовираження. А потім ми вже акомпануватимемо західним зіркам.
– Торік Олексій Коган запросив на «Jazz in Kiev» зовсім не джазовий «Океан Эльзи» Святослава Вакарчука. А ви збираєтеся якось вписатися в імпровізаційний дух джазового фестивалю, щоб не виглядати надто білою вороною?
– Я не думаю, що моє завдання зробити таку програму, щоб “New Era Orchestra” виглядав не гірше, ніж який-небудь джазовий колектив. По-перше, це нереально, по-друге, якщо ми підемо цим шляхом, то програємо. У нас свій шлях, ми академічний колектив і наше завдання – яскраво-гідно показати себе у своєму амплуа.
Так вийшло, що моє перше відвідування «Jazz in Kiev» збіглося з концертом Боббі Макферіна. Що вам сказати? Почувши та-а-ке, я була неймовірно вражена, тому що це – нереально, людина має феноменальний дар. Після такого адреналіну я зрозуміла, як треба виступати і яке завдання переді мною стоїть, якого рівня мають бути музиканти і як потрібно готуватися. Тим паче, що джазова публіка – особлива, дуже добре підготовлена, зі знанням дисків і того, хто з ким і коли грав. У мене цього досвіду нема, тому треба гідно показати те, у чому ми сильні.
Природно, про участь нашого оркестру у фестивалі я довідалася завчасно, весь час про це думала, заздалегідь зробила аранжування декількох творів. Виступ на «Гогольфесті» ми закінчили анонсом, тобто зіграли «Караван» Дюка Елінгтона як заявку на «Jazz in Kiev» і проголосили: на фестивалі гратимемо в такому дусі, приходьте, чекаємо. Ми маємо виступити так, щоб нас запросили ще раз, і тоді, я сподіваюся, ми вже будемо не в статусі невідомого оркестру.
– Творчість джазових знаменитостей, з якими виступатиме оркестр, ви, напевно, вже ретельно прослухали-вивчили.
– Безумовно, усе простудіювала, і аудіо, і відео. А от партитуру надіслали зовсім недавно. Не страшно, освоїмо.
– Насамкінець скажіть про заповітне, наболіле, можливо, про проблему, від якої хочете позбутися, або про рожеву мрію.
– Я мрію, щоб у мене й у колективу була постійна робота. Ця проблема, замішана на підвішеності і невизначеності, дуже сковує. Оркестр не має бути ні антрепризним, ні збірним...
Пам’ятаєте, у фільмі «Москва сльозам не вірить» слюсар Гоша запитав: «Що там у світі відбувається?». Йому відповіли: «Стабільності нема». Начебто жарт, але стабільності справді не вистачає: ні в країні, ні в родинах, ні в колективах… Для того, щоб нормально видавати результати, має бути стабільність, і відчуття того, що в тебе є майбутнє, є можливість перепочити, щоб спокійно зосередитися на своїй роботі.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
