Журі Четвертого всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп'єси під девізом “Відродимо забутий жанр” на чолі з його головою, генеральним директором Національної радіокомпанії України Тарасом Авраховим назвало переможців і лауреатів.
І-у премію здобула Любов Голота (м.Київ) за радіоп'єсу «Вісник» , ІІ-у премію – Надія Гуменюк (м.Луцьк) за радіоп'єсу «Охоронець для янгола», ІІІ-ю премію – Богдан Мельничук та Наталія Колтун (м.Тернопіль) за радіоп'єсу «Соломія з Білявинців».
Лауреатами конкурсу стали: – Володимир Лис (м.Луцьк) за радіоп'єсу «Коровайниця", – Леся і Леонід Білики (м.Зборів, Тернопільська область) за радіоп'єсу «Дев'ятий день», – Наталя Осипчук (м.Київ) за радіоп'єсу «Стрімкий, як вітер».
Вищеназвані переможці і лауреати були відібрані після тривалих дебатів журі з-поміж 25 фіналістів, а це – Наталія Дев”ятко («Новорічна історія», м.Дніпропетровськ), Валентина Паращич («Двері, або ода вчителю», м. Куп'янськ, Харківська обл.), Олег Гончаров (“Пригоди лівого черевичка”, м. Бровари, Київська обл.), Ганна Харів (“Вночі на вокзалі”, м. Луцьк), Іван Кидрук («Горох гороховий”, м. Рівне), Віталій Перетятько (“Прямий ефір”, “У пошуках роботи”, “Заявка”, Корсунь-Шевченківський р-он, с. Заріччя, Черкаська обл.,), Марина Павленко (“Манівцями до раю”, м. Умань, Черкаська обл.), Ігор Сердюк (“Вісімнадцята миттєвість весни”, м. Хорол, Полтавська обл.), Наталя Бучель («Липовий цвіт, або Рай у мансарді», м.Київ), Володимир Бардак (“Майбутнього з минулим перегук”, АРК, м. Алушта, с. Привітне), Іван Нагірняк (“Сад”, м. Новодністровськ, Чернівецька обл.), Володимир Коскін («Про людське та собаче щастя», м.Київ), Надія Другальова (“Найкраще літо у моєму житті”, м. Херсон ), Олена Івашина (“Блакитна планета”, м. Київ ), Іван Яцканін (“Остання сигарета”, Словаччина), Сергій Соловйов (“Радіус квадрата”, м.Ірпінь, Київська область).
Всього ж змагалося 307 конкурсантів. Радіоп'єса «Точка кипіння крові» Олега Гончарова (Київська обл., м. Бровари) була знята з конкурсу членами журі, як твір, що був раніше оприлюднений у ЗМІ.
Засідання журі
Пропонуємо вашій увазі розмову з координатором проекту, заступником директора ТО «Культура» Національної радіокомпанії України Світланою Короненко.
– Щойно названі переможці конкурсу радіоп'єс 2011 року. Чи було для вас несподіванкою те , що першу премію здобула Любов Голота, Шевченківський лауреат?
– Відразу нагадаю, наш конкурс анонімний. Ні члени журі, ні експерти в жодному з конкурсів не знали, хто яку п»єсу написав. І це не було нашою примхою чи амбітним бажанням виглядати кришталево чесними. Від першого конкурсу ми розуміли: наша мета значно вища і амбітніша – знайти добрий продукт, аби згодом виготувати з нього високохудожню радіовиставу. А за великим рахунком – відродити унікальний жанр радіоп'єси. А погодьтеся, якщо знаєш прізвище автора та ще й відомого, вже складніше вирішувати його долю. Часом магія відомого імені спрацьовує як перепустка і ти мимоволі робиш якісь поправки на щось, а в результаті випускаєш на люди слабкий твір. Ми не хотіли цього. Експерти впродовж чотирьох років «всліпу» відшуковували з сотень надісланих творів майбутніх фіналістів, а члени журі так само «всліпу» визначали переможців. До речі, членами нашого журі є відомі люди – письменник Михайло Слабошпицький, театральні зірки Наталя Сумська, Лариса Кадирова, Лариса Хоролець, Галина Стефанова, Анатолій Хостікоєв, перший заступник ТО «Культура», режисер Нелля Даниленко, заступник ТО «Культура», голова художньої ради НРКУ Микола Аммосов, головний редактор художньо-освітніх програм НРКУ Лариса Тарасова, дитяча письменниця Леся Воронина. Чи можливі з ними будь-які змови?
А радіоп'єса «Вісник» Любові Голоти відразу викликала захоплення експерта, який її відбирав з десятків інших. «Це може бути перша премія! Радіоп'єса написана за всіма правилами цього жанру, а мова яка добра!», – почула я. Прочитала, подумки погодилася, але потім виник сумнів: є ж іще члени журі зі своїми смаками і вподобаннями. Вони можуть вирішити інакше. Але потім про цю п»єсу з захопленням відгукувалися й члени журі. І все ж до кінця я не вірила, бо неможливо передбачити, хто переможе. Це як лотерея – може бути ця робота, а може й ця. Як карта ляже. Любов Голота перемогла і цим самим підтвердила те, що вона – професіонал найвищого ґатунку. Можу нагадати тим, хто сумнівається, Любов Василівна – окрім того, що добра письменниця, ще й професійний радіожурналіст у минулому. Тож, специфіку радіо знає. А щодо Голоти, то, як на мене, треба було бути дуже відважною, маючи Шевченківську премію, змагатися анонімно у конкурсі поряд з початківцями. А якби не перемогла?
– А про що її радіоп'єса?
– Сюжету як такого «Вісник» не має. Головний герой – Класик української літератури радянського періоду, який говорить чи то вже з потойбіччя, чи то з потойбіччям. А у тому потойбіччі (а, може, у хворобливому сні Класика?) і кохана жінка-німкеня, з якою мав свою першу Ніч, яка все життя приходить у його сни запахом ріки і яка, може, є отим одним-єдиним справжнім і щемним, що було у його житті; і Майстер, який постає як совість і говорить правду, і герої його книг, які вдивляються у нього як верховні судді уже з сьогодення… Вічне питання для митця – служити владі за гроші чи бути злидарем і творити задля мистецтва, ставить авторка, але не судить свого героя. Він судить себе сам. Вічність невблаганна і саме вона розставляє всі крапки над і.
Лариса Кадирова, Галина Стефанова
– На засіданні журі хтось з його членів сказав, що у п'єсах фіналістів зникли гострі соціальні теми. З чим це пов'язано?
– Що ви маєте на увазі – Голодомор, революції, малі пенсії для наших матерів та батьків? Все це було у сотнях надісланих творів наших конкурсантів упродовж чотирьох конкурсів. Але ж взяти актуальну тему, це ще не означає створити мистецьку річ.
Темою радіоп'єси Валентини Паращич, вчительки Куп'янської школи, що на Харківщині, лауреата минулого, Третього, конкурсу, «Двері, або ода вчителю» є непрості (часом комічнеі, часом трагічні) будні сучасної української школи, прокоментовані мудрими, іронічно-добрими Шкільними Дверима, які все чують і все бачать. Болючіша, навіть трагічніша радіоп'єса на «шкільну» тему в письменника Сергія Соловйова, представника 40-річних у Національній Спілці письменників України, має назву «Радіус квадрата». Сюжет: 45-річна вчителька Катерина Іванівна збирає батьківські збори, але говорити хоче не про поведінку чи навчання учнів, а про те, що директор школи продав шкільний спортзал під магазин, майстерню – під автомийку, а тепер продає і шкільну їдальню. Про те, як зреагували батьки на пропозицію вчительки підписати листа-скаргу на казнокрада-директора – психологічно-саркастично-болюча драма з нашого життя. Ще одна гостросоціальна радіоп'єса – «Манівцями до раю» письменниці, володаря другої премії також третього конкурсу, Марини Павленко розповідає про італійку Леа, яка під час другої світової війни на заробітках познайомилася з хлопцем-остарбайтером з України, вийшла за нього заміж, народила дітей, але після його трагічної смерті, у 60-ті роки, волею долі потрапляє на Черкащину, у село, де немає електрики, тяжка праця в колгоспі, всюдисущий страх перед владою, тобто усі ті радянські реалії, які для людини з цивілізованого світу є шокуючи ми і нестерпними. «Сад» Івана Нагірняка, також письменника і лауреата нашого попереднього конкурсу (тоді в нього була п’єса з промовистою назвою «Голодомор») про болюче – про землю, яку можна відібрати у селянина і про сад, який можна вирубати. А яка родинна трагедія у «Охоронцеві для янгола» Надії Гуменюк, що здобула в четвертому конкурсі друге місце. Йдеться про українських заробітчан, які їдуть у світи заробити якусь копійку, а тим часом руйнуються їхні сім”ї, страждають діти…
– Конкурс завершено. Тепер для організаторів головне – постановки творів переможців, а для слухача – хороша радіоп'єса в ефірі…І все ж чи є якісь проблеми?
– Досі найбільшою нашою проблемою була відсутність коштів. Начебто все було зрозуміло: робимо хорошу і дуже потрібну справу – проводимо конкурс, відроджуємо зниклий жанр, ставимо радіоп'єси, а на гонорар акторам і постановникам коштів не було – працювали на особистих контактах і за добре слово. Не секрет, що більшість наших відомих акторів заробляють на озвучках кінофільмів, а тут доволі складна робота і – копійки. Але нове керівництво НРКУ нас почуло – і тепер ми маємо кошти на постановку радіоп’єс, за що хочеться від душі подякувати. Переконана, це сприятиме якості нашого продукту.
– Чи поставлені твори переможців і лауреатів попередніх конкурсів?
– Їх уже – 27! Більшість – це твори переможців і лауреатів Першого і Другого конкурсів, частина – Третього. Не можу втриматися, щоб не назвати тих, хто ставить радіоп’єси і випускає їх до ефіру: режисера Наталю Стрижевську, звукорежисерів Олену Єфімчук та Катерину Шугаєві, звукооператора Євгенію Ліхітченко, редакторів Світлану Ґудзь-Войтенко і Наталю Коломієць. Боюся когось не назвати, але повірте, байдужих на радіо немає. Більшість з цих творів уже прийнята художньою радою до фонду Українського радіо. Звучать ці радіоп’єси на Першій і Третій програмах УР двічі на місяць кожної першої і другої неділі о 17 годині 30 хвилин, на хвилях Третьої програми – щонеділі о 15 годині 5 хвилин у передачі «Світ радіодрами».
– А що з поставленого – як на вас – стовідсотково відповідає жанрові «радіоп’єса»?
– Складне запитання. Нещодавно у «Літакценті» була надрукована стаття лауреата нашого третього конкурсу Любові Якимчук з дещо чудною назвою «Як корова Манька та Кінь Гнідий дискредитували колгоспи», де вона, заглибившись у архіви, розповідає про перший і єдиний Всеукраїнський конкурс на кращий радіотвір, організований Всеукраїнським комітетом радіофікації та радіомовлення разом зі Спілкою письменників України. На жаль, він так і залишився єдиним, хоча у той же час подібні конкурси відбувалися у Німеччині, Фінляндії, Франції та США. Чому конкурс так і залишився єдиним, це зрозуміло – радіодраматурги у своїх творах говорили правду про Радянський Союз, а, отже, згодом їхні твори і, зокрема, твори зачинателя радіодрами Олега Димінського були оголошені націоналістичними, хуторянськими, куркульськими, формалістичними, шкідницькими, такими, що пропагують «тугу, занепад, скиглення». Тож, згодом жанр радіоп’єси був взагалі фактично заборонений. Мені була цікавою стаття Любові Якимчук, яка пише таке про радіодраму, намагаючись пояснити її суть: «Оскільки з терміном тут словники не дуже допоможуть, підкажу, що радіоп’єса (вона ж радіодрама) – жанровий різновид художнього мовлення, або драматичного мистецтва, який полягає в написаному на злобу дня радійному творі, втіленому у звукових «кадрах», що динамічно змінюються та створюють естетично цілісний образ (не плутати з радіоадаптацією літературних текстів). Комунікує радіоп’єса (польською – słuchovisko) не з читачем, не з глядачем, а зі слухачем. Ознакою радійності є відсутність коментаря, так званих слів автора (герой говорить сам за себе, автор існує тільки в композиції) та різноманітні шуми (хлюпання води, свист куль, кроки)».
Згодна з усім, але хочеться запитати не у Люби Якимчук, а у тих, хто творить теорію цього жанру: а якщо сюжетом драматичного твору є любовна історія, де двоє чи троє героїв, де є всі звукові ефекти, то що – це вже інший жанр? Чому має бути обов’язковим отой політизований компонент – злоба дня? А якщо йдеться про вічні «злоби» – зраду, ненависть, славолюбство? До речі, на фестивалях радіодрами, які відбуваються у світі, ознакою радіоп’єси є насамперед художня якість, несподіваний сюжет, а не гострі соціальні мотиви. Добре, якщо твір на гостросоціальну тему і високохудожній, а якщо – ні, то що це вже не радіодрама?
Як на мене, радіодрама – це твір, створений мовою звукових ефектів. Так само як кіно – це твір – за допомогою відеоряду. І якщо для кіно чи не на 90 відсотків має значення талант режисера, то для радіодрами так само – чи не найвагоміше після високохудожнього тексту робота звуковика чи режисера звукового ряду. В наших умовах роль звуковика виконують і автор, і редактор (який в наших умовах виступає як менеджер), і музичний редактор, і режисер запису, і оператор монтажу. Отакий колективний труд! Можливо, настане час, коли наші вищі навчальні заклади готуватимуть фахівців для радіо, у дипломах яких буде записано: звуковик чи режисер звуку.
Мабуть нам усім чи не найбільше запам’яталася робота над радіоп’єсою Володимира Лиса, володаря першої премії у першому конкурсі. Вона йшла складно. Сюжет її закроєно як на грандіозний роман, а мусили все переповісти за півгодини чи 45 хвилин. Працювали довго і, як то кажуть, натхненно. Було враження, що працюємо першопроходцями. Начебто нічого складного – така собі розповідь про двох братів, один з яких – воїн УПА, а другий – кадебіст, який наприкінці життя навіть замовляє вбивство брата, але все закінчується хеппі-ендом. І мирить братів жінка, в яку обидвоє були закохані і до якої разом приходять у старечий дім, де вона вже стара, сліпа, хвора. Але це нічого не значить, бо вічна лише мелодія любові до цієї жінки. Мені здається, що нам дуже непогано вдалася ця радіоп’єса. І поставила її Наталя Сумська.
Ще одна наша радіоп’єса переможця другої премії другого конкурсу Євгенії Кононенко «Телефонна елегія» розповідає про те, як несподівано зустрілося двоє стареньких людей, які були знайомі у далекому вже дитинстві. У кожного за спиною більш чи менш успішно прожите життя – діти, внуки. Але вони – самотні. Він – на одному кінці міста, вона – на другому. І єдине що їх пов’язує – телефон. Отак вони і розмовляють щодня впродовж кількох місяців. Весь сюжет – це їхні розмови. А потім вони помирають в одну хвилину під час розмови з трубками у руці. Такі собі старенькі Ромео і Джульєтта. Як з’ясовується, ці двоє були половинками одного цілого, були призначені одне для одного, але життя прожили окремо. І коли усвідомили, як кохають одне одного, було вже занадто пізно. Але яке щастя, що хоча б наприкінці земного буття вони зустрілися! Терпкою нотою болю і просвітлення пронизана вся радіоп’єса... Її поставила режисер Нелля Даниленко, а ролі двох головних героїв зіграли актриса Ганна Опанасенко-Сумська і Анатолій Паламаренко.
Ще одна п’єса – «Хрематофобія» Наталі Коломієць. З нею я навіть побувала на конкурсі Приз Європа у Берліні. Там уже тема, можна сказати, на злобу дня – хабарництво. Високопосадовець державної установи – хабарник. Він захворів на дивну хворобу – не може взяти в руки грошові купюри… З цією радіоп’єсою було багато експериментів. А звуковим тлом твору став шурхіт паперових грошей, які рахують…
– А чи є твори, які ви не знаєте, як поставити?
– Та, мабуть, усе можна поставити. Зрештою, можна просто адаптувати. Була у нас радіоп’єса переможця першого конкурсу Сергія Щученка «Бабай». Багато роздумували, як її зробити і, врешті-решт, там з’явилася ще одна дійова особа – Українське радіо. У родині п’янички росте маленький хлопчик. Він стоїть перед дуже не дитячим вибором: впустити батька з морозу в хату, чи залишити його замерзати під дверима. Все, що відбувається в хаті, йде під передачі Українського радіо. Тобто все так, як це у реальному житті. П’єса заграла зовсім по-новому! І придумала цей цікавий хід постановник Наталя Сумська.
Наталя Сумська, Лариса Хоролець
– Під час засідання журі відбулася колізія з одним з фіналістів конкурсу…
– Для нас, організаторів, це була дуже неприємна колізія. Радіоп’єса Олега Гончарова з Броварів на Київщині «Точка кипіння» – була реальним претендентом на перше місце поряд з радіоп’єсою «Вісник» Любові Голоти. Про це одноголосно говорили і експерти, і члени журі. Але, як з’ясувалося, вона вже була оприлюднена в Інтернеті на сайті «Журнал «Самиздат», а за нашим положенням, подана на конкурс радіоп’єса ніде не має бути оприлюднена. Під час засідання журі відсторонило її від подальшої участі у конкурсі. Але, якщо автор не заперечуватиме, ми її все ж поставимо. Хороша ж річ! І було б несправедливо, якби ми відмовилися від неї.
– Чотири конкурси позаду. Є 27 вже поставлених радіоп’єс. Налагоджено процес професійного виготовлення радіодрами. Є відповідні кадри. І що чи не найголовніше – є бажання творити радіоп’єси! Незабаром, мабуть, буде оголошено п’ятий конкурс. Чи можна вже говорити про те, що закладено підвалини національної школи радіодраматургії і відроджено жанр радіоп’єси?
– Ви знаєте, навіть якби це був останній конкурс, то все одно ми досягли своєї мети: радоп’єсу як жанр відроджено! Сьогодні про це вже можна говорити з певністю. Завдяки конкурсу ми маємо 10-15 радіодраматургів, які вже професійно працюють у цьому жанрі. У фондах Українського радіо вже зберігаються найкращі радіоп’єси, поставлені нами. Зрештою, нам телефонують і пропонують радіоп’єси поза конкурсом. Ну і мені страшенно приємно, що нашими авторами є так багато професійних письменників. І в тому, що вони перемагають у кожному конкурсі, немає нічого дивного. Більше того, я переконана: декого з них через багато років вивчатимуть в університетах як класиків жанру і яскравих представників національної радіодраматургії.
Розмову записала Ганна Петренко
Відгуки членів журі Четвертого конкурсу.
Тарас Аврахов, голова журі, генеральний директор НРКУ: Читаючи радіоп’єси, я себе зловив на думці трохи про інше: от кажуть – українській літературі і мові потрібен захист. Наше постколоніальне існування – не оригінальне, але ще більше українській мові і літературі потрібні таланти, бо саме таланти виламують стереотипи, дурноголов’я і наповнюють стару форму новим життям. І коли я читав радіоп’єси, то казав собі: так, нова форма наповнюється новим змістом. Є відчуття, є навіть ефект присутності. Звичайно, у цьому контексті можна було б говорити розумні слова про екзистенцію, семантичне навантаження, а насправді ми можемо говорити про намагання достукатися до людської душі. Слава Богу, інколи це вдається!
Михайло Слабошпицький і Тарас Аврахов. Урочистий момент розрізання конвертів фіналістів конкурсу.
Михайло Слабошпицький, заступник голови журі: Не може бути ніяких дискусій: цей конкурс важливий і для радіо, і для літератури, адже він активізує творчі сили. І саме завдяки йому вже з’явилися прекрасні літературні тексти. А також важливе те, що конкурс було проведено за всіма правилами. Найголовніший критерій, якого дотримувалося журі – якість текстів…
Наталя Коломієць, член журі, переможець першого і другого конкурсів, радіодраматург: Я була учасницею конкурсу, потім брала участь у постановці ряду вистав, нині я – член журі і тепер можу з впевненістю сказати: конкурс виконав своє завдання. З’явилося чимало цікавих творів, які відповідають жанру «радіоп’єса». Для себе я виокремила радіоп’єсу Наталі Осипчук «Стрімкий як вітер». Хочу її поставити. Там можна використати багато таких цікавих звуків, яких досі ми не використовували, бо не було таких радіоп’єс: крик дельфіна, шум моря, відповідну музику…
Наталя Сумська, народна артистка України, член журі: Мені як постановнику цікаво було читати радіоп’єси фіналістів Четвертого конкурсу, адже я працюватиму з ними за якийсь тиждень-другий. Я захоплююся тими, хто нам пише. Це унікальні люди. Вони мають непереборне бажання творити і – творять! Думаю, що ми матимемо гарний продукт, гарний ужинок і з доробку четвертого конкурсу!
Володимир Фоменко, Ілля Хоменко, члени журі, теоретики радіодрами, радіодраматурги: На нашу думку, безумовним лідером конкурсу є твір «Вісник» Любові Голоти. Це – справжня радіодрама, написана у кращих традиціях жанру так званої «інтимістської», або поетичної радіоп'єси (південнонімецька школа). Автору поталанило органічно поєднати формотворчі надбання визнаної європейської течії акустичного мистецтва і національну проблематику, виразити трагедію українського митця інтернаціональними засобами звукового театру. Це – той нечастий випадок, коли літературна майстерність поєднується з глибинним розумінням технологічної специфіки радіомистецтва. Остання – відчувається навіть у способі запису сценарію: ремарки і найменування дійових осіб розміщені таким чином, що режисерові легко буде працювати з матеріалом.
Прийом абстрактних «голосів нізвідки», використаний у фіналі твору, не новий: його можна зустріти у класичних радіоп'єсах Гунтера Айха, Марії-Луїзи Кашніц, Нормана Корвіна. Але у даному контексті використання його цілком виправдане і не може вважатися вторинним так само, як не є вторинним оригінальне переосмислення класичних сюжетів чи використання класичних структурно-композиційних принципів. Ставити цю радіоп'єсу варто дуже обережно, не форсуючи інтонацію, уникаючи щонайменшої декларативності, тобто, саме так, як робили це з поетичними радіодрамами режисери Гамбурзького і Кельнського радіо: віддаючи перевагу шепоту, а не крику. Не слід боятися, що у фантасмагорії звукового ряду загубляться окремі нюанси змісту: подібні твори – якщо вони поставлені вдало – сприймаються не аналітично, а серцем.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "512x340 | Переглядів: 764")
